Тексти

Прориви і розриви в міській історії Харкова

I.

Перша подорож в Україну зазвичай веде не до Харкова, а до Києва, Львова чи Одеси. Якщо хтось потім хоче ближче познайомитися з Україною, то рано чи пізно постає питання про Харків — велике місто, як наче трохи заховалося на північному cході України. Отож питання про Харків є завжди питанням про відмінність від інших щойно згаданих міст, насамперед від Києва, і стосунки з ними. Багато українців теж поділяють цю думку, адже вона віддзеркалюється у вислові: “Харків не є першим, але й не другим”, який приписують харків’янам.

Харків — привабливе місто, проте уявити чи пояснити його в історичній перспективі (чи можна взагалі пояснити місто?) нелегко. Але без Харкова не можна зрозуміти Україну. Для Одеси, Львова і Києва є — якщо заглянути в історію — золоті часи; на них можна покликатися, уявляти собі, викликати у пам’яті або ж іронізувати про них чи їх деконструювати. Для Харкова це не зовсім так, тут немає такого однозначного впливу (це перевага чи недолік?), і місто не визначило його для себе дотепер. Для цього є певні причини. Якщо сформулювати позитивніше: існує не одна базова мелодія міста, а декілька — можливо, таке розмаїття й гетерогенність є характерною рисою цього міста? В національному українському контексті це особливо віддзеркалюється в проривах і раптових розривах.

Обидві особливості відкривають перед нами історію міста, і я хотів би цепоказати на двох прикладах.

 

II.

Прориви і розриви

Хоча Харків й не заснували в середньовіччі, як Київ, його витоки знаходяться у таких важливих для України часах козаччини у ранньомодерній історії, коли “вільні воїни” (козаки) створили на обидвох берегах Дніпра власний політичний лад, Гетьманщину (козацьку державу) — супроти Польщі-Литви, Московії та Кримського ханату на півдні. Козаки та селяни вже на початку XVII сторіччя покидали українські козацькі території в центральній Україні довкола Києва, за які точилася боротьба, і йшли на схід, де заснували Харків як фортецю для захисту від нападів кримських татар з півдня. Тож козаки наклали свій відбиток на нове місце й цілий регіон. Пізніше до них долучилися селяни з півночі, переважно російські, що просувалися на південь у родючі степові райони довкола Харкова. Особлива козацька свідомість зберігалася у цьому регіоні ще у XVIII і на початку XIX сторіччя, коли ці території давно вже завоювала Росія й інтегрувала їх у царську державу. Коли в Росії на початку XIX сторіччя засновано першу мережу університетів, до обраних місць належав і Харків, бо тут раніше вже існував колегіум, і отже, була інституційна база. У новому університеті викладали багато німців, філософ [Фрідріх Вільгельм — прим. перекладача] Шеллінґ вже навіть спакував валізи, щоб вирушити в дорогу до Харкова, але в останню мить все ж вирішив залишитися у Німеччині. Довкола нового університету гуртувалися вчені та інтелектуали, які у характерному тогочасному романтичному дусі — та звертаючись до регіональної самосвідомості — розвивали на базі літературних пам’яток популярної культури ранні національні українські ідеї, протиставляючи українців і росіян. Отож наратив модерної національної історії, про який стільки міркували і дискутували після 1991 року й дотепер, тісно пов’язаний з Харковом і однією з його гордих, давніх, розташованих у центрі міста інституцій — університетом. Через декілька десятиліть, у 1834 році (щойно придушивши польське повстання), царський уряд відкрив другий університет в Україні [на території Російської імперії — прим. перекладача] — у Києві, і незабаром саме він перетвориться на новий центр національної думки. Якраз це я маю на увазі, коли говорю про прориви і розриви та про суперництво між Харковом і Києвом. Держава відіграла тут вирішальну роль у специфічній історичній ситуації.

Суперництво між Києвом і Харковом ми знову добре бачимо у революційних 1917-1918 роках. Тоді відбулася не одна, жовтнева, а багато революцій, поміж них і революція в Києві. Тут українці після жовтневого перевороту в Петрограді проголосили державну незалежність України, заснували український передпарламент (Центральну Раду) і створили соціалістичний, але не більшовицький уряд. Харків із його на той час майже 400-тисячним населенням (382.000) був набагато більше індустріалізованим, ніж Київ, тут знаходився цілий ряд великих металообробних підприємств, певну — не надто велику — частину яких евакуювали сюди під час війни разом з робітниками з розташованих неподалік фронту регіонів Латвії. Географічно Харків був ближчим до Росії і Москви, місто було російськомовним, натомість сільське населення у регіоні розмовляло українською. Спочатку спроби місцевих більшовиків разом з Червоною гвардією (пізньої осені 1917 року) захопити владу в місті й звідси нав’язати її цілій Україні зазнали невдачі. Військовий революційний комітет був за своїм складом соціалістичним, але не більшовицьким. Значну частку в ньому становили члени українських соціалістичних партій, комітет прагнув федеративного устрою Росії, частиною якого мала стати автономна Україна. Трохи згодом, 8-9 грудня 1917 року, більшовики вперше в насильницький спосіб захопили владу в місті й проголосили створення радянської України. Харків і Київ знову були суперниками. Хоча впродовж наступних років політична влада у Києві та Харкові ще багато разів мінялася, врешті-решт Харків став столицею радянської України, аж поки її не перенесли 1934 року до Києва.

Напружені стосунки між Харковом та Києвом, починаючи з революційних 1917-1921 років, щоразу приводили до вимог федералізації й автономії — так було в 1991, 2004 і 2014 роках. У німецькій опінії федералізм має позитивне значення, але через згаданий історичний досвід у сьогоднішній українській політичній думці існує обгрунтована підозра, що насправді вимога федералізму є політичною спробою сусідів України поставити під загрозу її територіальну цілісность. У 2014 році Харків мав стати частиною так званої “Новороссии”, яку проголосили бойовики, що їх послала Росія у Донецьк і Луганськ.

Незважаючи на розриви, в історії Харкова є й неперервні тяглості, три з яких я хотів би тут відзначити: по-перше, це українська орієнтація у вирішальні історичні моменти. Однак якою ця Україна мала б бути в кожному конкретному випадку, визначалося по-різному. Другою тяглістю є регіональне самоусвідомлення, яке проявилося у творах з регіональної історії наприкінці XIX і на початку XX сторіччя (Дмитро Багалій: Історія Слобідської України). По-третє, з кінця XIX сторіччя й дотепер Харків є осередком економічного і технічного розвитку. Сучасні заводи з надзвичайно кваліфікованими техніками, інженерами й фізиками у дослідницьких лабораторіях з кінця XIX й впродовж усього XX сторіччя мали вирішальний вплив на урбаністичну самосвідомість, яка базувалася на уявленнях про технічний прогрес. Колись центр торгівлі (у XIX сторіччі тут був великий ярмарок), Харків став наприкінці XIX сторіччя важливим залізничним транспортним вузлом між Москвою, Кавказом, Кримом і Києвом, а напередодні 1917 року тут вже були елементи громадянського суспільства (Дмитро Багалій був до 1917 року міським головою Харкова). Харків був фінансовим і адміністративним центром нового промислового регіону — Донбасу.

За ті п’ятнадцять років, коли Харків був столицею радянської України, у місті панував справжній бум: населення швидко зростало, нова концепція планування міста й авангардистський український архітектурний стиль (що у ширшому розумінні розвинулися під впливом уявлень про місто-сад і Баугаусу) створили український радянський Харків. У 1923-1924 роках розроблено плани розташування нових великих заводів на віддалі 20-30 км від міста, у північній частині колишньої центральної частини міста мав з’явитися новий урядовий центр і окремо від нього — нові житлові райони. Деякі з цих планів релізовано, починаючи з 1925 року, насамперед наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років — як-от будівлю нового гігантського урядового комплексу, найбільшого тогочасного будівельного проекту в радянській Україні в поєднанні з найбільшою відкритою тогочасною площею. Водночас створили “новий Харків” — величезний ареал для нових промислових підприємств десь за вісім кілометрів від центру міста, де у 1931 році відкрито славетний тракторний завод, який до кінця 1980-х років виготовив понад два мільйони тракторів. Одним з останніх досягнень столичної ери Харкова був пам’ятник національному поету Тарасові Шевченку, відкритий у 1935 році. Опісля цей розвиток обривається. Знову велика політика у вирішальний спосіб визначила долю міста.

 

III.

Місто смерті

Більше, ніж з іншими великими містами України, смерть у міжвоєнний період у радянській Україні асоціюється для мене саме з Харковом, насамперед, коли йдеться про голодомор 1932-1933 років. Починаючи з ранньомодерного періоду в Європі, відколи розвинулися сучасні держави, правителі розуміли необхідність забезпечувати столиці харчами в кризові періоди. Інакше треба було зважати на можливі політичні ризики, як ми це бачимо на прикладі заворушень у Парижі у XVIII сторіччі. У 1931-33 роках у радянській Україні Харків і Київ забезпечувалися не надто добре, проте постачання — на відміну від довколишніх сіл — було достатнім для виживання. Сталінська примусова колективізація й антиукраїнська позиція спричинили мільйони смертей в Україні, в Харківській області більше, аніж деінде. Офіційно голоду не існувало, тому міжнародна допомога — на відміну від голоду 1921-23 років — була непотрібною й небажаною, так само як і повідомлення про голод у пресі. Отож практично немає фото із зображенням смерті та мертвих. Александер Вінерсберґер, австрієць, що у 1920-х роках як малий підприємець (непман) досяг певної заможності, поїхав навесні 1933 року машиною з Москви у Крим і зробив фотографії смерті у Харкові. Сільське населення втікає з голодних сіл до Харкова, хоча це й заборонено, і разом з цими людьми смерть вгризається у місто — від міських околиць аж до нового соціалістичного центру. Десь двадцять фотографій вперше опубліковано в 1935 році в німецькомовній книжці про Радянський Союз, яка стала рідкісним свідченням.

У промові, виголошеній навесні 1933 року, Гітлер згадував український голод. Наслідком цього стало те, що ліві журналісти й політики з Франції, Англії та США заперечували масовий голод в Україні. Україна стала “на Заході” переважно темою правих, відгомін цього ми спостерігаємо й дотепер. Винятком став валійський журналіст Ґерет Джонс, герой свого часу. Охоплений внутрішнім неспокоєм через чутки про голод, він подався разом з дипломатичною місією до Москви, відокремився від неї, вирушив самостійно залізницею на південь й успішно обдурив радянські спецслужби. З російського Бєлґорода пішки добрався до Харкова, щоб самому все побачити й з’ясувати. Після повернення у березні 1933 року в Берліні й Лондоні в заявах для преси і статтях він розповідав про трагедію голоду. “Від березня ситуація настільки погіршилася, що перебувати в Харкові жахливо. Так багато померло, [так багато] хворих і жебраків”. Що робить досвід голоду з людьми, які пережили його, але впродовж десятиріч не мали права розповідати про нього? У повідомленнях з другої половини 1930-х років щораз звертають увагу на черги перед магазинами з хлібом, відчутно страх, що голод знову може повернутися. Незабаром він справді повернеться разом з політикою голоду націонал-соціалістів, а потім іще раз у 1946-47 роках.

Якщо вжити поняття смерті як метафору, що історик не мав би робити, то можна говорити про смерть культури в 1930-х роках. Ґеорґ Боссе, син колишнього  власника машинобудівного заводу, у свої старші роки згадує, як він — тоді молодий юнак — купував навесні 1937 року в центрі Харкова газету для свого батька:

“Спочатку треба було чекати біля кіоску, поки вантажівкою привезуть “Правду” та “Известия”. Ці газети потрапляли до нас з 24-годинним запізненням, бо Москва була далеко. Була ще місцева газета “Соціалістична Україна”. Проте вона повідомляла лише про збір урожаю, підготовку до сівби пшениці, величезний прогрес у промисловості та інтерв’ю з передовиками праці й робітниками місцевих заводів. Про події у світі “Соціалістична Україна” не повідомляла нічого” (с. 69).

До культурної смерті додавалася фізична смерть від сталінського терору. У 1930-х роках у Харкові з’являються щораз більше дерев, квітників та клумб, у той же час серед мешканців міста поширюється страх і насильство. Боссе помічає зміни у місті, коли описує свій шлях до центру: “Я йшов засадженою деревами вулицею Лібкнехта [головна вулиця міста, до 1917 року — Сумская] вниз до центру. Справа я бачив гігантського Дзержинського — площу, яку створили для військових парадів і демонстрацій трудящих. Декілька років тому на цьому місці вдень і вночі валили будинки, ліквідуючи їх “методом соціалістичного шоку”; в такий спосіб виникла ця величезна площа” (с. 24-25).

Коли Сталін та його посіпаки пережили примусову колективізацію, індустріалізацію й культурну революцію, що стало зрозумілим 1934 року на XVII з’їзді партії, вони перенесли столицю у більш периферійний з точки зору імперського центру в Москві, але старий культурний і політичний центр України — Київ.

Через декілька років німецька окупація поміж жовтнем 1941 року і серпнем 1943 року принесла в Харків голод і смерть. Контроль над містом багато разів переходив з рук у руки між вермахтом і Червоною армією. Бої, що точилися передовсім у 1943 році, спричинили руйнування значної частини міста. Харків постраждав ще більше, ніж Київ, через який німецькі війська пройшли у вересні 1941 року. Десятки тисяч радянських військовополонених померли внаслідок німецької політики голоду, робітничі бараки тракторного заводу перетворилися на ґетто для єврейського населення, яке масово розстрілювали в урвищі на сході міста (“Добрицький яр”). Німецькі історики детальніше досліджують окупацію та деспотію в Україні лише віднедавна, про Харків з’явилося дотепер лише небагато розвідок. Інтерес серед молодих українських істориків, поміж іншого й до теми голокосту, значно зріс, архіви відкрито, й серед важких висновків є те, що цивільне населення міста часом ледве чи могло провести чітку межу між тиранією 1930-х, роками війни і часом пізнього сталінізму після 1945 року.

 

IV.

На мою гадку, історія — це можливі, але не неминучі події, тому з неї не можна зробити однозначних висновків для сьогодення чи майбутнього. Але люди часто висловлюють свої погляди та інтереси, покликаючись на культурні можливості у минулому, особливо, якщо ті набули певного впливу. Які культурні опції мали успіх у Харкові після 1991 року? Видається, що харків’яни після 1991 року не прийняли або не мусили прийняти однозначного рішення, бо слабка українська держава не нав’язувала місту радикального вибору.

Нещодавно українсько-канадський історик Володимир Кравченко звернув увагу на різні традиції: традиції епохи пізнього Радянського Союзу жили й надалі, багато імен політиків у Харкові залишилися (Олександр Масельський був головою Харківської обласної державної адміністрації у 1995-1996 роках, Євген Кушнарьов був міським головою Харкова). Але про спефифічну пізньорадянську міську атмосферу Харкова ми знаємо не набагато більше, ніж те, що подібний розвиток відбувався й у інших радянських (українських) містах, зокрема, стрибок урбанізації, що супроводжувався будівництвом великих мікрорайонів у 1960-х і 1970-х роках. Ми нічого не знаємо про те, чи проявлялася — і якщо так, то як саме — специфічна радянська українська ідентичність у Харкові.

А все ж таки є певні ознаки ролі колишніх культурних опцій для розвитку міста після 1991 року. Кравченко звертає увагу на те, що регіональні культурні елементи (козаки, Слодібська Україна), які позиціонували місто й регіон в Україні, знову дискутувалися і набували популярності наприкінці 1980-х і в 1990-х роках. Лише зрідка автори, пишучи про Харків і регіон, говорили про окремий українсько-російський етнос.

У 1990-х роках у Харків повертаються імена українських вчених та інтелектуалів дорадянських і радянських часів, але українсько-козацька символічна географія тут спочатку майже відсутня.

Однак важливіше значення мало те, що у 1991 році Харків став містом на пограниччі двох незалежних держав, кордони яких не були чітко визначені. Типовими для президентства Леоніда Кучми, орієнтованого на компроміси з Росією (насамперед наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років), були лозунги про Харків як посередника між Україною та Росією, “столицю українсько-російської дружби” або “місце різних народів і культур” (Кравченко, с. 290). Це були думки, які ще цілком можна було поєднати з історичними регіональними уявленнями. Натоміть згадки у 1990-х роках про “першу столицю”, тобто про столицю радянської України з 1919 до 1934 року, спрямовувалися насамперед проти Києва і українського проекту національної держави. Проти Києва під час Помаранчевої революції у 2004 році спрямовувався також проект південно-східної автономії, який обговорювали й проголосили на з’їзді у Харкові.

Отож старі культурні й політичні орієнтації та фактори набули нового значення після 1991 року. Євромайдан у Києві 2013-2014 років викликав потребу в радикальній полеміці про цю культурну та політичну спадщину. Чи ведеться вона та які її результати? Як історик я не дуже хотів би говорити про сучасність — і тому в цьому місці й зупинюся.

Рекомендована література

Д. Багалей, Д. Миллер: История г. Харькова за 250 лет его существования [с 1655 по 1905 год]. T. I-II. Харьков 1993 (Репринтное издание, Харьков 1905-1912).

Bosse, G.: Jene Zeit in Charkow 1936-1941. Eine Jugend unter Stalin. Berlin 1997.

Friedrich, G.: Kollaboration in der Ukraine im Zweiten Weltkrieg. Die Rolle der einheimischen Stadtverwaltung während der deutschen Besatzung Charkows 1941 bis 1943. Inauguraldissertation Ruhr Universität Bochum 2008.

Hausmann, G.: Lokale Öffentlichkeit und städtische Herrschaft im Zarenreich: Die ukrainische Stadt Charkiv. In: A.R. Hofmann, A.V. Wendland (Hrsg.): Stadt und Öffentlichkeit in Ostmitteleuropa 1800-1939. Stuttgart 2002, S. 213-234.

Hewryk, Titus D.: Planning of the Capital in Kharkiv. In: Harvard Ukrainian Studies (16) 1992, S. 325-359.

Kossior, S., Postyschew, P.: Der bolschewistische Sieg in der Ukraine. Moskau-Leningrad 1934.

Kopelew, L.: Und schuf mir einen Götzen. Lehrjahre eines Kommunisten.

Kravčenko, V.: Char’kov / Charkiv: stolica Pohranyč’ja. Vil’njus 2010, S. 280-331.

Schlögel, K.: Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen. München 2015, S. 159-181.

Skorobogatov, A.V.: Charkiv u časy nimec’koji okupaciji (1941-1943). Charkiv 2004.

Wade, R.: The Revolution in the Provinces: Khar’kov and the Varieties of Response to the October Revolution. In: Revolutionary Russia (4) 1991 No.1, S. 132-142.

Zhadan, S.: Revolution im Stellungskrieg. C. Dathe, A. Rostek (Hrsg.): In: Majdan! Ukraine, Europa. Berlin 2014, S. 108-116.

http://www.drobytskyyar.org

 

З німецької переклав Юрій Дуркот

ВІКНА В П′ЯТИПОЛЬ

Ось уже декілька років Олександр Мільштейн малює ілюстрації до своїх текстів. Така ситуація завжди зачаровує. Звичайний ілюстратор перебуває десь поруч з читачем, на одній відстані з ним. Яка відстань письменника в цьому випадку, нам невідомо адже він ілюструє радше не розповідь, не референтні перипетії сюжету, а власне потік свого письма. Його придихи, дифузії, падіння. Його блиск. Це навіть не ілюстрації, а видіння, «вікна в…» променисті створіння на велетенських малюнках Клоссовського, витаючі тіла Блейка, звихрена туш Гюго, його ляпки, кавові патьоки… Завжди набагато ближче й водночас набагато дальше до тексту, ніж ми можемо уявити. Щось за межами оповіді, її виворіт, її велика невибагливість до засобів. Або по якійсь ковзній кривій, дотичній, в ракурсі анаморфозу – драговина оповіді, сюжет, що провалюється в інші сюжети.

 

У випадку з Мільштейном все ще складніше й цікавіше. Адже самі його тексти з їхніми умисними «забормотами», російсько-німецькими асонансами, з їхньою здатністю розбігатися в будь-якому напрямку із будь-якої точки це своєрідні машини письма. Говорячи про ці «машини» (в делезівському значенні слова), можна згадати тексти Жаррі, Русселя, Берроуза, Андрія Бєлого… Такі письменники «придумують мале використання великої мови, якою виражають себе цілком і повністю: вони применшують цю мову, роблять її мінорною, як в музиці, де мінор позначає динамічні поєднання, що перебувають в постійному дисонансі. Їхня велич – у цьому применшенні: вони змушують мову втікати, звиватись по якійсь чаклунській лінії, постійно її дисонують, змушують розгалужуватись і варіюватись в кожному її елементі…» (Ж. Делез, «Критика і клініка»). Ці тексти протистоять конвенціональній белетристиці, «великій літературі». Вони не «розповідають», не «описують», а радше «працюють» через свою швидкість, рухливість в поломках, обривах, зміні оптики, замовляннях. Підкорюються не звичайному порядку подій, а принципу, що перебуває за ними й не до кінця зрозумілий для нас. Вони дають голос комусь невідомому, скривдженому, вони вигадують голос для того, у кого голосу, здавалось би, бути не мало. Як у Мільштейна, харків’янина, що живе в Мюнхені голос емігранта, афатика, фланера.

 

Отже, ми маємо одночасно дві «машини» машину письма і машину ілюстрування. Їхня взаємодія частково залишається для нас загадкою. Що тут первинне: письмо, що породжує ілюстрування, чи, навпаки, малюнки, які змінюють напрям розповіді, раз за разом штовхаючи її до нового провалу, що аж кишить новими образами? Мабуть, кажучи точніше, ці машини працюють в якомусь взаємопроникненні, поєдинку, перетинаючись своїми частинами. Підштовхуючи одна одну і водночас застрягаючи одна в одній. Малюнки Мільштейна своєрідне графічне відображення цього руху, його тертя і його люфт. Напівприховані нагромадження контурів, петлясті розчерки кульковою ручкою, шорсткуваті плями пастелі, комп’ютерні абриси в лайт-боксах. Насправді, якийсь складний багатополярний агрегат «диполь», «квадруполь», «п′ятиполь»… І тут же пересіченості, розриви, оранка й борозни, плутанина з сезонами: «двопілля», «трипілля», «п’ятипілля»… Або ж ось, як втілення, фантазм цієї повітряної легкості в поєднанні з немилосердним скреготом «пані Броня», гебефренна бабуся, культовий персонаж московсько-української арт-сцени 90-х, що на малюнку Мільштейна з’являється в балетній пачці з велетенським мечем у руках, ніби давньогрецька мойра, страшна богиня долі, що відтинає все.

 

Роздивляючись «звичайні» ілюстрації до книг, ми завжди приблизно уявляємо, що вони можуть нам «дати», чого очікувати естетична насолода, точне опрацювання деталей часу і місця або навпаки, втілення авторського пафосу. Спочинок для очей в суцільному масиві тексту, врешті-решт. Малюнки Мільштейна в порівнянні з цим можуть здатися нам занадто упередженими й водночас занадто байдужими. В якомусь сум’ятті й збентеженні. У нас немає до них «підходу» ми застрягаємо в них і відразу ж стаємо безнадійно виштовханими. Нам може примаритись фігура автора напевно, єдиного, хто перебуває там, де розгортається дія, і знає її код. Але чи насправді існує таке місце? І чи хоче автор там бути? «Пишу, бо не можу не писати про те, як я не можу писати», виказує себе Мільштейн в оповіданні «П′ятиполь», що дало назву цілій збірці. Єдиному, до речі, в ній тексті, де розповідь ведеться від першої особи, а протагоніст знову опиняється в Україні. В якомусь загадковому придуманому П’ятиполі, десь між Полтавою і Києвом. У містечку, ніби поставленому вертикально, сторчма, й оточеному лісами з пофарбованими білою фарбою стовбурами дерев. Таке стається і з нами всіма. Ми опиняємось на узгір’ях там, де нам ввижалася рівнина. І в мерехтінні білих стовбурів там, де сподівались побачити щось рідне. Мільштейн як автор першим готовий відмовитись від усіх гарантій, від усіх привілеїв свого авторського місця я пишу, бо не можу писати, і малюю, щоб зберегти цю неможливість. Місце автора постає лише як вікно, розрив у здивування, небувальщину, передчуття, відчай. І в той же час як манера оповіді, штриха, розфарбовування. На лініях подорожі, щезання, повернення або втечі, в безпритульних полях мови. Як миттєвість, видіння, проблиск серед сотень кілометрів білих стовбурів. В часі найнезначущіших і найнеймовірніших подій.

Юрий Лейдерман

З російської переклала Наталія Шимон.

МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА.

– Це більше не ваш дім, – кажуть вам люди з автоматами. – Збирайтеся, транспорт жде.

У цієї фрази можуть бути – і безліч разів бували – варіанти. Наприклад, «дві години на збір» (чи півгодини, чи 24 години – різниця в цьому випадку екзистенційна!). Або: «з речей дозволяється брати з собою не більше двох кілограмів на особу» (чи п’яти, чи – скільки подужаєте винести…): кожна вточнююча подробиця тут – на вагу живого тіла, кожна пахне грудним молоком, теплим хлібом, дитячим волоссячком, старими фотографіями, подружніми перинами, ліками, сушеними травами у ворочку, закапаними воском богами на покуті – всім вашим нероз’ємним, кровно сплавленим воєдино в кількох поколіннях життям нараз, із якого тепер мусите, точно прицілившись, вихопити кілька опорних елементів так, щоб воно не розпалось – а воно вже розпалось! – і нашвидку скласти собі з того – переносний, наплечниковий дім, равликову хатку, що й далі тримала б вас при купі, і тому це насправді дуже серйозне питання, можливо, навіть питання питань, що на нього відповідь куди більше скаже про вас, аніж сотні заповнених анкет і тестів на кшталт «5 книжок, які я візьму з собою на безлюдний острів», – скільки часу вам треба, щоб спакуватись, коли на порозі вашого дому стануть люди з автоматами й скажуть вам: виносьтеся, транспорт жде?..

Це ж бо не подорож: із подорожей повертаються. Не еміґрація: еміґрацію вибирають. В обох випадках ви принаймні є суб’єктом дії. А тут ключове слово – «транспорт», а ви – вантаж, статистична одиниця в масових перевозках, як голова худоби або кубометр дров. Невидимою чужою волею вас видирають, мов дерево з корінням, із вашого єдиного на світі дому, з питомого, мов продовження вашого тіла, ландшафту родової пам’яті – і переносять кудись по мапі на безвість, щоб кинути в незнайомому місці: тепер, кажуть вам, ваш дім тут – приживайтесь наново. Не приживетеся, всохнете – що ж, ваша вина.

…Якщо повторювати цей експеримент у кількох поколіннях, людино-дерево навчиться ніколи й ніде не запускати коріння глибоко. Не зріднятися по-справжньому з жодним місцем

Оксана Забужко
МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА. 
(отрывок)

Вічний студент

З метою надання задумові подоби об’єму, я розпочну з будівлі.

 

Вперше я побачив її, коли мені було десь п’ять років. Я був на прогулянці в Саду Шевченка з батьками та їхніми друзями, і ми підійшли, як я тепер розумію, до центрального входу, дорослі стали колом, жваво розмовляючи, а я закинув голову назад і вигнувся, і помітив, що небо наді мною не синє, а жовте, та ще й, це було вже зовсім дивно – в дрібну клітинку.

 

Згодом я міг бачити будівлю здалека, коли навіщось потрапляв з батьками до Нагірного району, і коли ми поверталися звідти трамваєм невідомої мені сьогодні марки.

 

Вона виринала над містом зненацька нагромадженням айсбергів, посипаних піском, достоту як тротуари взимку.

 

Пізніше я закінчив школу, поступив до «ХДУ імені О.М.Горького», провчився в ньому два роки, проте навіть після цього не мав і далі не маю ані найменшої впевненості щодо того, чи зможу знайти там потрібну аудиторію.

 

Ні, навіть не так, адже сяк-так я все ж їх знаходив, назвімо це «методом втиків»… От тільки коли хто запитував, як туди дійти, я тільки руками розводив. І порівняння з сороканіжками тут не допоможе, причина аж ніяк не в мені, ви могли запитати будь-кого, а у відповідь почули б, чи точніше побачили б: знизування плечима.

 

Надійшов момент, коли стало зрозуміло, що Будівля не вкладається ні в чиїй голові через те, що має понад три виміри. Звісно, те саме можна стверджувати про будь-який куточок Землі. Я ще в школі вчився, коли один фізик з УФТІ нарахував тих вимірів щось 16 чи 18, своє відкриття він проілюстрував приблизно такою картинкою: шахівниця, а в кутику кожної її клітинки розташована крихітна сфера – то нагадувало краплинки ртуті, які залишаються на паркеті після розбитого термометра…

 

Проте різниця полягає в тому, що інші виміри відображено в Будівлі в архітектурі, яка стала якимось чином зліпком того, що ані побачити поза собою, ані уявити собі неможливо. Саме тому там не вдається, скажімо, потрапити з аудиторії N в аудиторію N+K на тому самому поверсі, не спустившить на два-три поверхи нижче, не піднявшись на попередній і не пройшовши вздовж нього «ніби все саме так і задумано» – тільки там виявиться потрібна аудиторія.
Під час цих вимушених пірнань в «криниці простору» я краєчком ока бачив одягнених у білі халати студентів, тиглі, барокамери, схожі на батискафи, білих щурів і щось геть уже дивне: до прикладу, сіті, що звисали в шахти сходових кліток.

 

Незважаючи на те, що всі коридори були прямі й довжелезні, як от вулиця Сумська чи проспект Леніна, я, ідучи одним з коридорів весь час в один бік, завжди повертався в пункт, з якого починав шлях… Не беруся тут описувати всі химерності того простору, скажу лишень таке: я не впевнений, що архітектори Серафимов та Серафимова-Зандберг від самого початку задумали цю предивну Споруду саме так, не виключено, що вся ця топологія виявилась результатом переплетення різних континуумів просторо-часу: первісного «Дімпроектбуду» з реінкарнованою будівлею «Університету», яку запроектували архітектори з іншими прізвищами: Костенко і Ліфшиць.

 

Першу побудували в 1930-33 роках, а друга накрила чи … як би це висловити точніше … увібрала в себе сильно пошкоджену війною першу в 1963 році – а це, варто зазначити, співпадає з роком мого народження…

Александр Мильштейн
Вечный студент (отрывок)

Переклад з російської Христини Назаркевич. 

my_uni

ХАРКІВ, 1995, 1997

З вагонного вiкна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станцiї – Нова Баварiя. Цього виявилося цiлком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоцiацiй: Гiтлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобовi допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючi дроти на генiталiях, любов до батькiвщини.

У Харковi було повно снiгу – того найгiршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий i проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там пiврiчну норму, автомобiлi грузли по бампери, водiї не могли знайти жодної з адрес, легке пiсляпотягове похмiлля підвішувало всю цю дiйснiсть у дещо сюрреальній невагомості. Столиця мiфiчної України Трудової берегла вірність собi, вражала постiндустрiальними руїнами у безпосереднiй близькостi вiд вокзалу: судячи з ландшафтiв, саме тут мали б народитися панк-музика, поезiя вiдчаю та пролетарська меланхолiя.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, i вдруге пережив у ньому вже знайоме напiвмiстичне потрясiння автентикою місцевості.

Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені розповідав про це мій проводир.

Юрій Андрухович
„Лексикон інтимних міст“, Meridian Czernowitz, Київ, 2011.

Лінія Маннергейма

1 куплет:
Наша єресь тримається на вірі.
Починаються зачистки в прямому ефірі.
Перші погроми, спалені пороми.
Витворюється лінія оборони.

 

Все, що і далі лишається з тобою –
рваний простір для любові та бою.
Небо перетворюється на свинчатку.
Холодна війна починається спочатку.

 

Жар випалює балкони і тераси.
Демони звертають із нічної автотраси.
Підпалюють твою початкову школу,
Ставлять розп’яття серед танцполу.

 

Демон виростав серед друзів на бійні,
В демона рухи – навчені й повільні,
в демона серце – криваве і тепле.
Демон ридає і звертається до тебе:

 

Приспів:
Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

 

2 куплет:
Світ проходить там, де ти стоїш.
Світ торкається найглибшої із тиш.
Світ виникає зі світла і пітьми.
Справжня історія твориться дітьми.

 

Повітря складається зі світла й води.
Далі відступати немає куди.
В повітрі ховається сорок голосів.
Час зламався, зупинився і осів.

 

Час втомився і нікуди не йде,
затопленим лінкором зупиняє свій хід.
Де твоя лінія долі, де?
Кому тепер від тебе передати привіт?

 

Відданість складається з розбитих сердець.
Демон грає на армійській трубі.
Місяць підіймається – холодний, як мрець.
Світить тобі, підспівує тобі.

 

З неба звалюється спека липнева.
Де проходить твоя лінія неба,
лінія пам’яті, лінія відриву,
лінія, де хвилі перетворюються в кригу?

 

Птахи над тобою схожі на каміння,
демонів пропалює сонячне проміння.
Сонце зліплене з трави та алюмінію.
Бог боїться заступити за лінію.

 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Рветься по шву піхотинська уніформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що йде все життя за тобою.
Чорне, випалене покоління,
де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю.
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

Сергій Жадан

 

Сергій Жадан – голос
Євген Турчинов – гітара
Олег Каданов – гітара

Школа кібернетики

Alexander Milstein Illustration

Підходжу до будівлі колишньої синагоги. Там, крім бійцівського залу, є ще важкоатлетичний, боксерський, баскетбольний. І батут. Зараз синагога – цілковито темна, без ознак життя всередині, а я ж іще пригадую, що там був батут, я підлітав високо в повітря і зависав у хмарині світла під куполом. У залі з батутом завжди було дуже сонячно, в жодному іншому місці не виникало сильнішого бажання стрибати, перевертатися і реготати. Я не знав, що то було приміщення синагоги, якби знав – не поводився б там так безтурботно. В дитинстві від слова «єврей» мене переповнювала тоскна безвихідь. Коли я чув слово «єврей», на мене накочувалися думки про муки і смерть. А я жахливо, просто панічно боявся смерті, будь-якого нагадування про смерть.

 

Минаю природничий музей, ущерть заповнений опудалами тварин, що населяли колись Землю. Біля музею стоять кам’яні «баби» – ідоли, яких створили скіфи чи, може, якесь інше плем’я. Біля метро товпляться люди зі складеними парасольками, їм не видно, що падає дощ. Не помічають вони й того, що їх немає, вони розмовляють: про вибори, про ціни, про кінець світу. Я бовванію посеред площі. Вітряно. Листки пролітають над головою, немов кажани. Міліціонер у плащі-наметі – як величезний кажан – підлітає прямісінько до мого обличчя, каже: «Ану, дихни». Я хухаю на нього, і він зникає. Я повільно спускаюся під землю, і коли назовні залишається тільки моя голова, роззираюся. Вже ніч, міста не видно, крізь забрьохані шиби видно тільки чорно-білу монаду на ліхтарі. На ній великими літерами пише:

Школа російської йоги

 

Ці оголошення висять по усьому місту. Щоразу, натрапляючи на них, я не розумів їхнього значення. І лише зараз, у переході до метро, я раптом пригадую собі, що це – така назва.
Неприємним лоскотом в ямці під грудьми повертається відчуття власної відсутності.

Олександр Мільштейн
Два фрагменти з книги «Школа кібернетики»

Переклад з російської Христини Назаркевич.

ЧЕМПІОН СВІТУ З ЕКСПОРТУ

Крістіан Шнурер належить до покоління, яке виросло на Сході Баварії, безпосередньо поруч із «залізною завісою». Своїм проектом «Експорт на Схід» він досліджує механізми військових інтервенцій від минулого до сучасності. У 2015 році митець здійснив подорож на «Трабанті» країнами колишнього Східного блоку з Мюнхена до Києва у супроводі кінооператора Лоренца Клоски. На багажнику машини був розміщений скидний бак російського бойового реактивного літака, загорнутий у рожеву плівку – назва: «Чемпіон світу з експорту».

mutter-heimat-real

Дорогою до Києва митець пересік Віднь, Будапешт, Братиславу, Львів. Там він відшукував площі героїв та пам’ятники, яких  ще й досі вдосталь на просторах колишнього Радянського Союзу. Більшість з них була зведена на честь червоноармійців, які загинули у боротьбі проти німецько-фашистського ворога.

 

Крістіан Шнурер розміщував свій засіб пересування безпосередньо перед меморіалами та пам’ятниками героям. «Чемпіон cвіту з експорту» виконував тут роль головного героя та посередника – на місці зразу ж зав‘язувалася розмова людей з митцем. Хорошим помічником при цьому був і загорнутий у рожеву плівку скидний бак.

 

У зображенні бомбардувань фалічна метафорика не рідкість. За часів «холодної війни» на одному з семінарів для вчених-атомників одній з учасниц сказали, що жодний науковець не може серйозно задумуватися над роззброєнням, тому що роззброєння означало б нічого іншого як кастрацію (Карол Кон: «У раціональному світі експертів з питань оборони», у: Signs 12 / 4, 1987). Науковці виступали з доповідями про «вертикальні еректори стартових платформ», а військовий співробітник Національної ради безпеки назвав вдалу військову операцію «глибокою пенетрацiєю». Позбавлений свого прямого призначення, скидний бак як фалічний символ рожевого кольору лежить на багажнику старого заiржавілого деeнерівського «Траббі», за кермом якого сидить західний німець, котрий подорожує країнами, що раніше належали до Радянського Союзу, на який, у свою чергу, 75 років тому напав німецький Вермахт. Провокація? На кордоні з Україною свою запаковану скульптуру Шнурер був змушений розібрати на частини, аби довести, що це не ракета. Хоча митця й зустріли тут весело: «Це, напевно, подарунок Путіну від Меркель», – пожартував прикордонник.

 

Aкції Шнурера перед пам’ятниками героям та меморіалами порушують питання про їхнє призначення, про подолання минулого, втрати, батьківщину, війну, патріотизм і пропаганду та пропонують до цього простір для зображень та інтерпретацій.

 

Минуле не можна відділити від сучасності. Так, у Російській Федерації сьогодні зводяться пам’ятники Сталіну, переписуються підручники з історії, а країни Балтії остерігаються військової інтервенції подібної до тієї, яка відбулася в Україні.

 

За останні півтора року експорт зброї з Німеччини збільшився вдвічі в той час, коли війни буйствують десь в інших місцях. Німеччина є чемпіоном світу з експорту й посідає третє місце безпосередньо після США та Росії, за якими слідують Франція та Китай. З прихованим, проте майже нищівним гумором Крістіан Шнурер знає, як зачепити та зробити прозорими такі аспекти як націоналізм, мілітаризм та військова пропаганда. Холодна війна вже давно минула, їй на зміну прийшли тимчасові періоди військової розрядки; проте вже давно розпочалася нова гібридна війна.

 

Андреа Ламест

Kulturallmende запросило Крістіана Шнурера з фотороботами та документальним фільмом про його мистецьку акцію Експорт на Схід до участі в проекті Міст з паперу в Україну. Дві галереї цих міст-«мостів» – арт-центр Я Галерея у Дніпрі в Дніпрі та Дзиґа у Львові, пропонують митцеві приміщення для проведення його виставки, у партнерстві з Goethe-Institut в Україні. Шнурер стартував зі своїм пректом «Експорт на Схід» у жовтні 2015 року з Мюнхена на Київ через Відень, Братиславу та Будапешт на «Трабанті» зі скидним баком радянського бойового реактивного літака, загорнутого у рожеву плівку, на багажнику автомобіля. Метою його акції було поставити під сумнів війну та пам’ятники, які її прославляють. У кожному місті перед такими пам’ятниками він зупинявся.

 

Kінорежисер з Мюнхена Лоренца Клоски зі своєю камерою супроводжував його під час всієї поїздки. Фільм Експорт на Схід – дорогою з Мюнхена до Києва разом з Чемпіоном cвіту з експорту (трив. 60 хв.) Лоренца Клоски документує мистецьку акцію Шнурера. Прем’єра фільму відбулася 6 жовтня 2016 року в кінотеатрі Arena в Мюнхені.

У Дніпрі на Дніпрі

Між розкішшю царів та потужністю ракет: у Дніпрі, раніше відомому як Дніпропетровськ, є багато різноманітного та визначного, що варто подивитися. Водночас майже забувається, що звідси на відстані лише близько 200 кілометрів проходить лінія фронту.

 

У степу сонце заходить дуже швидко. Коли приземлився наш літак, червоне сонце плюхнуло вниз із неба неначе камінь у склянку з водою. Ще на трапі ми хочемо сфотографувати напис над терміналом аеропорту дивного інтенсивно-зеленого кольору в дусі радянських часів «Дніпропетровськ». Нічого особливого, проте співробітник аеропорту примушує нас видалити фото. Дніпро – так з цього року називається місто, розташоване на річці з такою ж самою назвою, є повітряною базою для війни на Сході України. Про це свідчать і військові гелікоптери на летовищі. У самому ж місті війна мало помітна, хіба що, дуже часто трапляються національні кольори – жовтий та блакитний, вони присутні навіть у дитячому одязі. Дніпро випромінює у ці дні літню радість успішного міста-мільйонера. Проте туристів не видно. Через війну або через те, що Дніпро решті світу маловідоме?

 

Хто думає, що місто, яке донедавна носило важковимовну для іноземців назву Дніпропетровськ, незатишне та забуте, помиляється. Дніпро – архітектурна перлина. Воно було засноване у 1776 році Катериною Великою під назвою Єкатеринослав як бастіон проти Османської імперії. Князь Потьомкін – губернатор та фаворит Катерини, наказав збудувати тут проспект довжиною в декілька кілометрів з широкою зеленою смугою посередині. Він і досі залишається центральною вулицею міста. Праворуч і ліворуч від нього – неперевершені будівлі, виконані в стилі класицизму та модерн. Блакитні, жовті, зелені чи рожеві. Нерідко з білими колонами. Ці три-, або чотириповерхові будівлі називають тут лагідно «Єкатеринінками». На сході бульвар веде аж до річки Дніпро повз декілька недобудованих станцій метро. Протягом останніх 20 років їх так і не вдалося завершити. І не лише через твердий гранітний ґрунт. Проспект все ще носить ім’я Карла Маркса. Незабаром він буде називатися на честь відомого українського дослідника Дмитра Яворницького. Спочатку в Дніпрі була перейменована колишня площа Леніна на площу Героїв Майдану. На черзі вулиці та площі, які названі на честь Горького, Лібкнехт, Цеткін та інших соціалістичних знаменитостей. Проте на заміну табличок із назвами вулиць доведеться ще почекати, що неймовірно дратує місцевих таксистів.

leister2

Вулиці та площі: закінчилася епоха назв Ленін & Co. (Фото: Юдіт Ляйстер)

На відміну від неспокійних політичних часів у країні, Дніпро, що тече з Києва, тягнеться містом широкою спокійною стрічкою до того, як багато кілометрів далі на південь впаде в Чорне море. Іноді якби не латаття, велика ріка нагадує море. На набережній на гостей чекають ресторани на воді та маленькі пароплави. Тут же на воді схожа на НЛО дивна споруда для урочистих подій. Швидкі торговці пропонують смажену кукурудзу чи каву з кавомобілей. Проте для тих, кому знайомий діловий гамір на набережній у Ялті чи вздовж каналів Петербурга, Дніпро здається трішки сонним. Якщо ж потім повернути від берега в напрямку півдня, стає зрозумілим, чому місто називають також «Манхеттеном на Дніпрі». Численні сучасні хмарочоси – очевидні символи значущості цієї фінансової та торговельної метрополії. Донині Дніпро має славу колишнього центру космічної та оборонної промисловості. Місто було закрите для іноземців до 1989 року і носило в народі назву «Ракетне місто». Ще й досі існують колишнє оборонне підприємство «Южмаш» та конструкторське бюро «Южное». Протягом останніх 20 років тут вироблялися лише ракети для цивільних потреб. А з минулого року замовлень практично зовсім немає. У приміщення заводу потрапити все ще складно, а відвідини «Ракетного музею» – заміна неадекватна.

Обертова будівля для урочистих подій на річці. (Фото: Юдіт Ляйстер)

Посередині парку, який названий на честь всюди присутнього в Україні національного поета Тараса Шевченка, міститься палац Національного університету імені Олеся Гончара. Зелено-жовта будівля була колись палацом губернатора князя Потьомкіна. Побудований у рік Французької революції, він використовувався після Першої світової війни під університет; під час Другої світової був частково зруйнований. Біля входу за розкішним столом під білими колонами та блискучими люстрами сидить нудьгуючи консьєржка. Дивними видаються напівосвітлені довги коридори інституту, в яких студенти сидять на червоних оксамитових диванах. У бальному залі на низькому першому поверсі будівлі колись, напевно, танцювала вальс цариця Катерина зі своїм князем. Незвично бачити старе вишукане дворянське гніздо в руках народу, а за умов німецького ринку нерухомості це просто важко собі уявити.

 

Колонада напівколом огороджує парк і веде далі до площі Жовтня, де на кожному кроці чекають несподіванки. По інший бік центральних вулиць доживають в напівзабутті вілли з проваленими дахами, чекаючи на своє знищення чи на пожежу. У деяких з них залишилися лише передні частини фасаду, через які сяє яскраве сонце. Інші заросли неначе старі покинуті храми у дрімучому несходимому лісі. На вивільнених ділянках землі нерідко виникають двадцятиповерхові хмарочоси, з яких відкривається надзвичайний краєвид міста та річки. Між ними туляться, немов присівши навколішки, надійні хрущовки – прості цегляні будівлі часів радянської відлиги, та фантастичні бетонні конструкції, одна з яких була колись нічним клубом – про це свідчить зіпсований негодою напис на вході. На Комсомольському острові височіє над деревами голова величезної скульптури Шевченка. І знову сяють золоті куполи церков.

Історичні будівлі дореволюційних часів у страшному занепаді. (Фото: Юдіт Ляйстер)

В історичному приміщенні зразково відреставрованого ринку лежать гори фруктів та овочів, м’яса та сиру – але не видно покупців. І як контраст – блошині ринки на боці вулиць. Там пропонують старе взуття, іграшки та книжки. Серйозну книгарню знайти важко. Але неподалік від театру є лавки, де можна купити книжки як товар «секонд-хенд». Хтось ворожий людству вигадав круглі стовпи з віконцями завширшки з долоню, де на головних вулицях весь день у напівтемряві сидять продавчині сигарет. Проте цього літа в Дніпрі не все як зажди. Раніше влітку з Південного вокзалу рухалися потяги у Крим та на Схід України. Сьогодні в порожньому приміщенні вокзалу сидять лише дві відважні жінки-касири, забезпечуючи щодня рух двох – максимально трьох потягів, що прямують до сусідньої провінції.

img_4541

Книжки «секонд-хенд»: в очікуванні покупців. (Фото: Kulturallmende)