Тексти

МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА.

– Це більше не ваш дім, – кажуть вам люди з автоматами. – Збирайтеся, транспорт жде.

У цієї фрази можуть бути – і безліч разів бували – варіанти. Наприклад, «дві години на збір» (чи півгодини, чи 24 години – різниця в цьому випадку екзистенційна!). Або: «з речей дозволяється брати з собою не більше двох кілограмів на особу» (чи п’яти, чи – скільки подужаєте винести…): кожна вточнююча подробиця тут – на вагу живого тіла, кожна пахне грудним молоком, теплим хлібом, дитячим волоссячком, старими фотографіями, подружніми перинами, ліками, сушеними травами у ворочку, закапаними воском богами на покуті – всім вашим нероз’ємним, кровно сплавленим воєдино в кількох поколіннях життям нараз, із якого тепер мусите, точно прицілившись, вихопити кілька опорних елементів так, щоб воно не розпалось – а воно вже розпалось! – і нашвидку скласти собі з того – переносний, наплечниковий дім, равликову хатку, що й далі тримала б вас при купі, і тому це насправді дуже серйозне питання, можливо, навіть питання питань, що на нього відповідь куди більше скаже про вас, аніж сотні заповнених анкет і тестів на кшталт «5 книжок, які я візьму з собою на безлюдний острів», – скільки часу вам треба, щоб спакуватись, коли на порозі вашого дому стануть люди з автоматами й скажуть вам: виносьтеся, транспорт жде?..

Це ж бо не подорож: із подорожей повертаються. Не еміґрація: еміґрацію вибирають. В обох випадках ви принаймні є суб’єктом дії. А тут ключове слово – «транспорт», а ви – вантаж, статистична одиниця в масових перевозках, як голова худоби або кубометр дров. Невидимою чужою волею вас видирають, мов дерево з корінням, із вашого єдиного на світі дому, з питомого, мов продовження вашого тіла, ландшафту родової пам’яті – і переносять кудись по мапі на безвість, щоб кинути в незнайомому місці: тепер, кажуть вам, ваш дім тут – приживайтесь наново. Не приживетеся, всохнете – що ж, ваша вина.

…Якщо повторювати цей експеримент у кількох поколіннях, людино-дерево навчиться ніколи й ніде не запускати коріння глибоко. Не зріднятися по-справжньому з жодним місцем

Оксана Забужко
МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА. 
(отрывок)

Лінія Маннергейма

1 куплет:
Наша єресь тримається на вірі.
Починаються зачистки в прямому ефірі.
Перші погроми, спалені пороми.
Витворюється лінія оборони.

 

Все, що і далі лишається з тобою –
рваний простір для любові та бою.
Небо перетворюється на свинчатку.
Холодна війна починається спочатку.

 

Жар випалює балкони і тераси.
Демони звертають із нічної автотраси.
Підпалюють твою початкову школу,
Ставлять розп’яття серед танцполу.

 

Демон виростав серед друзів на бійні,
В демона рухи – навчені й повільні,
в демона серце – криваве і тепле.
Демон ридає і звертається до тебе:

 

Приспів:
Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

 

2 куплет:
Світ проходить там, де ти стоїш.
Світ торкається найглибшої із тиш.
Світ виникає зі світла і пітьми.
Справжня історія твориться дітьми.

 

Повітря складається зі світла й води.
Далі відступати немає куди.
В повітрі ховається сорок голосів.
Час зламався, зупинився і осів.

 

Час втомився і нікуди не йде,
затопленим лінкором зупиняє свій хід.
Де твоя лінія долі, де?
Кому тепер від тебе передати привіт?

 

Відданість складається з розбитих сердець.
Демон грає на армійській трубі.
Місяць підіймається – холодний, як мрець.
Світить тобі, підспівує тобі.

 

З неба звалюється спека липнева.
Де проходить твоя лінія неба,
лінія пам’яті, лінія відриву,
лінія, де хвилі перетворюються в кригу?

 

Птахи над тобою схожі на каміння,
демонів пропалює сонячне проміння.
Сонце зліплене з трави та алюмінію.
Бог боїться заступити за лінію.

 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Рветься по шву піхотинська уніформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що йде все життя за тобою.
Чорне, випалене покоління,
де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю.
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

Сергій Жадан

 

Сергій Жадан – голос
Євген Турчинов – гітара
Олег Каданов – гітара

ВІКНА В П′ЯТИПОЛЬ

Ось уже декілька років Олександр Мільштейн малює ілюстрації до своїх текстів. Така ситуація завжди зачаровує. Звичайний ілюстратор перебуває десь поруч з читачем, на одній відстані з ним. Яка відстань письменника в цьому випадку, нам невідомо адже він ілюструє радше не розповідь, не референтні перипетії сюжету, а власне потік свого письма. Його придихи, дифузії, падіння. Його блиск. Це навіть не ілюстрації, а видіння, «вікна в…» променисті створіння на велетенських малюнках Клоссовського, витаючі тіла Блейка, звихрена туш Гюго, його ляпки, кавові патьоки… Завжди набагато ближче й водночас набагато дальше до тексту, ніж ми можемо уявити. Щось за межами оповіді, її виворіт, її велика невибагливість до засобів. Або по якійсь ковзній кривій, дотичній, в ракурсі анаморфозу – драговина оповіді, сюжет, що провалюється в інші сюжети.

 

У випадку з Мільштейном все ще складніше й цікавіше. Адже самі його тексти з їхніми умисними «забормотами», російсько-німецькими асонансами, з їхньою здатністю розбігатися в будь-якому напрямку із будь-якої точки це своєрідні машини письма. Говорячи про ці «машини» (в делезівському значенні слова), можна згадати тексти Жаррі, Русселя, Берроуза, Андрія Бєлого… Такі письменники «придумують мале використання великої мови, якою виражають себе цілком і повністю: вони применшують цю мову, роблять її мінорною, як в музиці, де мінор позначає динамічні поєднання, що перебувають в постійному дисонансі. Їхня велич – у цьому применшенні: вони змушують мову втікати, звиватись по якійсь чаклунській лінії, постійно її дисонують, змушують розгалужуватись і варіюватись в кожному її елементі…» (Ж. Делез, «Критика і клініка»). Ці тексти протистоять конвенціональній белетристиці, «великій літературі». Вони не «розповідають», не «описують», а радше «працюють» через свою швидкість, рухливість в поломках, обривах, зміні оптики, замовляннях. Підкорюються не звичайному порядку подій, а принципу, що перебуває за ними й не до кінця зрозумілий для нас. Вони дають голос комусь невідомому, скривдженому, вони вигадують голос для того, у кого голосу, здавалось би, бути не мало. Як у Мільштейна, харків’янина, що живе в Мюнхені голос емігранта, афатика, фланера.

 

Отже, ми маємо одночасно дві «машини» машину письма і машину ілюстрування. Їхня взаємодія частково залишається для нас загадкою. Що тут первинне: письмо, що породжує ілюстрування, чи, навпаки, малюнки, які змінюють напрям розповіді, раз за разом штовхаючи її до нового провалу, що аж кишить новими образами? Мабуть, кажучи точніше, ці машини працюють в якомусь взаємопроникненні, поєдинку, перетинаючись своїми частинами. Підштовхуючи одна одну і водночас застрягаючи одна в одній. Малюнки Мільштейна своєрідне графічне відображення цього руху, його тертя і його люфт. Напівприховані нагромадження контурів, петлясті розчерки кульковою ручкою, шорсткуваті плями пастелі, комп’ютерні абриси в лайт-боксах. Насправді, якийсь складний багатополярний агрегат «диполь», «квадруполь», «п′ятиполь»… І тут же пересіченості, розриви, оранка й борозни, плутанина з сезонами: «двопілля», «трипілля», «п’ятипілля»… Або ж ось, як втілення, фантазм цієї повітряної легкості в поєднанні з немилосердним скреготом «пані Броня», гебефренна бабуся, культовий персонаж московсько-української арт-сцени 90-х, що на малюнку Мільштейна з’являється в балетній пачці з велетенським мечем у руках, ніби давньогрецька мойра, страшна богиня долі, що відтинає все.

 

Роздивляючись «звичайні» ілюстрації до книг, ми завжди приблизно уявляємо, що вони можуть нам «дати», чого очікувати естетична насолода, точне опрацювання деталей часу і місця або навпаки, втілення авторського пафосу. Спочинок для очей в суцільному масиві тексту, врешті-решт. Малюнки Мільштейна в порівнянні з цим можуть здатися нам занадто упередженими й водночас занадто байдужими. В якомусь сум’ятті й збентеженні. У нас немає до них «підходу» ми застрягаємо в них і відразу ж стаємо безнадійно виштовханими. Нам може примаритись фігура автора напевно, єдиного, хто перебуває там, де розгортається дія, і знає її код. Але чи насправді існує таке місце? І чи хоче автор там бути? «Пишу, бо не можу не писати про те, як я не можу писати», виказує себе Мільштейн в оповіданні «П′ятиполь», що дало назву цілій збірці. Єдиному, до речі, в ній тексті, де розповідь ведеться від першої особи, а протагоніст знову опиняється в Україні. В якомусь загадковому придуманому П’ятиполі, десь між Полтавою і Києвом. У містечку, ніби поставленому вертикально, сторчма, й оточеному лісами з пофарбованими білою фарбою стовбурами дерев. Таке стається і з нами всіма. Ми опиняємось на узгір’ях там, де нам ввижалася рівнина. І в мерехтінні білих стовбурів там, де сподівались побачити щось рідне. Мільштейн як автор першим готовий відмовитись від усіх гарантій, від усіх привілеїв свого авторського місця я пишу, бо не можу писати, і малюю, щоб зберегти цю неможливість. Місце автора постає лише як вікно, розрив у здивування, небувальщину, передчуття, відчай. І в той же час як манера оповіді, штриха, розфарбовування. На лініях подорожі, щезання, повернення або втечі, в безпритульних полях мови. Як миттєвість, видіння, проблиск серед сотень кілометрів білих стовбурів. В часі найнезначущіших і найнеймовірніших подій.

Юрий Лейдерман

З російської переклала Наталія Шимон.

Вічний студент

З метою надання задумові подоби об’єму, я розпочну з будівлі.

 

Вперше я побачив її, коли мені було десь п’ять років. Я був на прогулянці в Саду Шевченка з батьками та їхніми друзями, і ми підійшли, як я тепер розумію, до центрального входу, дорослі стали колом, жваво розмовляючи, а я закинув голову назад і вигнувся, і помітив, що небо наді мною не синє, а жовте, та ще й, це було вже зовсім дивно – в дрібну клітинку.

 

Згодом я міг бачити будівлю здалека, коли навіщось потрапляв з батьками до Нагірного району, і коли ми поверталися звідти трамваєм невідомої мені сьогодні марки.

 

Вона виринала над містом зненацька нагромадженням айсбергів, посипаних піском, достоту як тротуари взимку.

 

Пізніше я закінчив школу, поступив до «ХДУ імені О.М.Горького», провчився в ньому два роки, проте навіть після цього не мав і далі не маю ані найменшої впевненості щодо того, чи зможу знайти там потрібну аудиторію.

 

Ні, навіть не так, адже сяк-так я все ж їх знаходив, назвімо це «методом втиків»… От тільки коли хто запитував, як туди дійти, я тільки руками розводив. І порівняння з сороканіжками тут не допоможе, причина аж ніяк не в мені, ви могли запитати будь-кого, а у відповідь почули б, чи точніше побачили б: знизування плечима.

 

Надійшов момент, коли стало зрозуміло, що Будівля не вкладається ні в чиїй голові через те, що має понад три виміри. Звісно, те саме можна стверджувати про будь-який куточок Землі. Я ще в школі вчився, коли один фізик з УФТІ нарахував тих вимірів щось 16 чи 18, своє відкриття він проілюстрував приблизно такою картинкою: шахівниця, а в кутику кожної її клітинки розташована крихітна сфера – то нагадувало краплинки ртуті, які залишаються на паркеті після розбитого термометра…

 

Проте різниця полягає в тому, що інші виміри відображено в Будівлі в архітектурі, яка стала якимось чином зліпком того, що ані побачити поза собою, ані уявити собі неможливо. Саме тому там не вдається, скажімо, потрапити з аудиторії N в аудиторію N+K на тому самому поверсі, не спустившить на два-три поверхи нижче, не піднявшись на попередній і не пройшовши вздовж нього «ніби все саме так і задумано» – тільки там виявиться потрібна аудиторія.
Під час цих вимушених пірнань в «криниці простору» я краєчком ока бачив одягнених у білі халати студентів, тиглі, барокамери, схожі на батискафи, білих щурів і щось геть уже дивне: до прикладу, сіті, що звисали в шахти сходових кліток.

 

Незважаючи на те, що всі коридори були прямі й довжелезні, як от вулиця Сумська чи проспект Леніна, я, ідучи одним з коридорів весь час в один бік, завжди повертався в пункт, з якого починав шлях… Не беруся тут описувати всі химерності того простору, скажу лишень таке: я не впевнений, що архітектори Серафимов та Серафимова-Зандберг від самого початку задумали цю предивну Споруду саме так, не виключено, що вся ця топологія виявилась результатом переплетення різних континуумів просторо-часу: первісного «Дімпроектбуду» з реінкарнованою будівлею «Університету», яку запроектували архітектори з іншими прізвищами: Костенко і Ліфшиць.

 

Першу побудували в 1930-33 роках, а друга накрила чи … як би це висловити точніше … увібрала в себе сильно пошкоджену війною першу в 1963 році – а це, варто зазначити, співпадає з роком мого народження…

Александр Мильштейн
Вечный студент (отрывок)

Переклад з російської Христини Назаркевич. 

my_uni

ХАРКІВ, 1995, 1997

З вагонного вiкна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станцiї – Нова Баварiя. Цього виявилося цiлком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоцiацiй: Гiтлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобовi допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючi дроти на генiталiях, любов до батькiвщини.

У Харковi було повно снiгу – того найгiршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий i проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там пiврiчну норму, автомобiлi грузли по бампери, водiї не могли знайти жодної з адрес, легке пiсляпотягове похмiлля підвішувало всю цю дiйснiсть у дещо сюрреальній невагомості. Столиця мiфiчної України Трудової берегла вірність собi, вражала постiндустрiальними руїнами у безпосереднiй близькостi вiд вокзалу: судячи з ландшафтiв, саме тут мали б народитися панк-музика, поезiя вiдчаю та пролетарська меланхолiя.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, i вдруге пережив у ньому вже знайоме напiвмiстичне потрясiння автентикою місцевості.

Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені розповідав про це мій проводир.

Юрій Андрухович
„Лексикон інтимних міст“, Meridian Czernowitz, Київ, 2011.

Школа кібернетики

Alexander Milstein Illustration

Підходжу до будівлі колишньої синагоги. Там, крім бійцівського залу, є ще важкоатлетичний, боксерський, баскетбольний. І батут. Зараз синагога – цілковито темна, без ознак життя всередині, а я ж іще пригадую, що там був батут, я підлітав високо в повітря і зависав у хмарині світла під куполом. У залі з батутом завжди було дуже сонячно, в жодному іншому місці не виникало сильнішого бажання стрибати, перевертатися і реготати. Я не знав, що то було приміщення синагоги, якби знав – не поводився б там так безтурботно. В дитинстві від слова «єврей» мене переповнювала тоскна безвихідь. Коли я чув слово «єврей», на мене накочувалися думки про муки і смерть. А я жахливо, просто панічно боявся смерті, будь-якого нагадування про смерть.

 

Минаю природничий музей, ущерть заповнений опудалами тварин, що населяли колись Землю. Біля музею стоять кам’яні «баби» – ідоли, яких створили скіфи чи, може, якесь інше плем’я. Біля метро товпляться люди зі складеними парасольками, їм не видно, що падає дощ. Не помічають вони й того, що їх немає, вони розмовляють: про вибори, про ціни, про кінець світу. Я бовванію посеред площі. Вітряно. Листки пролітають над головою, немов кажани. Міліціонер у плащі-наметі – як величезний кажан – підлітає прямісінько до мого обличчя, каже: «Ану, дихни». Я хухаю на нього, і він зникає. Я повільно спускаюся під землю, і коли назовні залишається тільки моя голова, роззираюся. Вже ніч, міста не видно, крізь забрьохані шиби видно тільки чорно-білу монаду на ліхтарі. На ній великими літерами пише:

Школа російської йоги

 

Ці оголошення висять по усьому місту. Щоразу, натрапляючи на них, я не розумів їхнього значення. І лише зараз, у переході до метро, я раптом пригадую собі, що це – така назва.
Неприємним лоскотом в ямці під грудьми повертається відчуття власної відсутності.

Олександр Мільштейн
Два фрагменти з книги «Школа кібернетики»

Переклад з російської Христини Назаркевич.

ЧЕМПІОН СВІТУ З ЕКСПОРТУ

Крістіан Шнурер належить до покоління, яке виросло на Сході Баварії, безпосередньо поруч із «залізною завісою». Своїм проектом «Експорт на Схід» він досліджує механізми військових інтервенцій від минулого до сучасності. У 2015 році митець здійснив подорож на «Трабанті» країнами колишнього Східного блоку з Мюнхена до Києва у супроводі кінооператора Лоренца Клоски. На багажнику машини був розміщений скидний бак російського бойового реактивного літака, загорнутий у рожеву плівку – назва: «Чемпіон світу з експорту».

mutter-heimat-real

Дорогою до Києва митець пересік Віднь, Будапешт, Братиславу, Львів. Там він відшукував площі героїв та пам’ятники, яких  ще й досі вдосталь на просторах колишнього Радянського Союзу. Більшість з них була зведена на честь червоноармійців, які загинули у боротьбі проти німецько-фашистського ворога.

 

Крістіан Шнурер розміщував свій засіб пересування безпосередньо перед меморіалами та пам’ятниками героям. «Чемпіон cвіту з експорту» виконував тут роль головного героя та посередника – на місці зразу ж зав‘язувалася розмова людей з митцем. Хорошим помічником при цьому був і загорнутий у рожеву плівку скидний бак.

 

У зображенні бомбардувань фалічна метафорика не рідкість. За часів «холодної війни» на одному з семінарів для вчених-атомників одній з учасниц сказали, що жодний науковець не може серйозно задумуватися над роззброєнням, тому що роззброєння означало б нічого іншого як кастрацію (Карол Кон: «У раціональному світі експертів з питань оборони», у: Signs 12 / 4, 1987). Науковці виступали з доповідями про «вертикальні еректори стартових платформ», а військовий співробітник Національної ради безпеки назвав вдалу військову операцію «глибокою пенетрацiєю». Позбавлений свого прямого призначення, скидний бак як фалічний символ рожевого кольору лежить на багажнику старого заiржавілого деeнерівського «Траббі», за кермом якого сидить західний німець, котрий подорожує країнами, що раніше належали до Радянського Союзу, на який, у свою чергу, 75 років тому напав німецький Вермахт. Провокація? На кордоні з Україною свою запаковану скульптуру Шнурер був змушений розібрати на частини, аби довести, що це не ракета. Хоча митця й зустріли тут весело: «Це, напевно, подарунок Путіну від Меркель», – пожартував прикордонник.

 

Aкції Шнурера перед пам’ятниками героям та меморіалами порушують питання про їхнє призначення, про подолання минулого, втрати, батьківщину, війну, патріотизм і пропаганду та пропонують до цього простір для зображень та інтерпретацій.

 

Минуле не можна відділити від сучасності. Так, у Російській Федерації сьогодні зводяться пам’ятники Сталіну, переписуються підручники з історії, а країни Балтії остерігаються військової інтервенції подібної до тієї, яка відбулася в Україні.

 

За останні півтора року експорт зброї з Німеччини збільшився вдвічі в той час, коли війни буйствують десь в інших місцях. Німеччина є чемпіоном світу з експорту й посідає третє місце безпосередньо після США та Росії, за якими слідують Франція та Китай. З прихованим, проте майже нищівним гумором Крістіан Шнурер знає, як зачепити та зробити прозорими такі аспекти як націоналізм, мілітаризм та військова пропаганда. Холодна війна вже давно минула, їй на зміну прийшли тимчасові періоди військової розрядки; проте вже давно розпочалася нова гібридна війна.

 

Андреа Ламест

Kulturallmende запросило Крістіана Шнурера з фотороботами та документальним фільмом про його мистецьку акцію Експорт на Схід до участі в проекті Міст з паперу в Україну. Дві галереї цих міст-«мостів» – арт-центр Я Галерея у Дніпрі в Дніпрі та Дзиґа у Львові, пропонують митцеві приміщення для проведення його виставки, у партнерстві з Goethe-Institut в Україні. Шнурер стартував зі своїм пректом «Експорт на Схід» у жовтні 2015 року з Мюнхена на Київ через Відень, Братиславу та Будапешт на «Трабанті» зі скидним баком радянського бойового реактивного літака, загорнутого у рожеву плівку, на багажнику автомобіля. Метою його акції було поставити під сумнів війну та пам’ятники, які її прославляють. У кожному місті перед такими пам’ятниками він зупинявся.

 

Kінорежисер з Мюнхена Лоренца Клоски зі своєю камерою супроводжував його під час всієї поїздки. Фільм Експорт на Схід – дорогою з Мюнхена до Києва разом з Чемпіоном cвіту з експорту (трив. 60 хв.) Лоренца Клоски документує мистецьку акцію Шнурера. Прем’єра фільму відбулася 6 жовтня 2016 року в кінотеатрі Arena в Мюнхені.

У Дніпрі на Дніпрі

Між розкішшю царів та потужністю ракет: у Дніпрі, раніше відомому як Дніпропетровськ, є багато різноманітного та визначного, що варто подивитися. Водночас майже забувається, що звідси на відстані лише близько 200 кілометрів проходить лінія фронту.

 

У степу сонце заходить дуже швидко. Коли приземлився наш літак, червоне сонце плюхнуло вниз із неба неначе камінь у склянку з водою. Ще на трапі ми хочемо сфотографувати напис над терміналом аеропорту дивного інтенсивно-зеленого кольору в дусі радянських часів «Дніпропетровськ». Нічого особливого, проте співробітник аеропорту примушує нас видалити фото. Дніпро – так з цього року називається місто, розташоване на річці з такою ж самою назвою, є повітряною базою для війни на Сході України. Про це свідчать і військові гелікоптери на летовищі. У самому ж місті війна мало помітна, хіба що, дуже часто трапляються національні кольори – жовтий та блакитний, вони присутні навіть у дитячому одязі. Дніпро випромінює у ці дні літню радість успішного міста-мільйонера. Проте туристів не видно. Через війну або через те, що Дніпро решті світу маловідоме?

 

Хто думає, що місто, яке донедавна носило важковимовну для іноземців назву Дніпропетровськ, незатишне та забуте, помиляється. Дніпро – архітектурна перлина. Воно було засноване у 1776 році Катериною Великою під назвою Єкатеринослав як бастіон проти Османської імперії. Князь Потьомкін – губернатор та фаворит Катерини, наказав збудувати тут проспект довжиною в декілька кілометрів з широкою зеленою смугою посередині. Він і досі залишається центральною вулицею міста. Праворуч і ліворуч від нього – неперевершені будівлі, виконані в стилі класицизму та модерн. Блакитні, жовті, зелені чи рожеві. Нерідко з білими колонами. Ці три-, або чотириповерхові будівлі називають тут лагідно «Єкатеринінками». На сході бульвар веде аж до річки Дніпро повз декілька недобудованих станцій метро. Протягом останніх 20 років їх так і не вдалося завершити. І не лише через твердий гранітний ґрунт. Проспект все ще носить ім’я Карла Маркса. Незабаром він буде називатися на честь відомого українського дослідника Дмитра Яворницького. Спочатку в Дніпрі була перейменована колишня площа Леніна на площу Героїв Майдану. На черзі вулиці та площі, які названі на честь Горького, Лібкнехт, Цеткін та інших соціалістичних знаменитостей. Проте на заміну табличок із назвами вулиць доведеться ще почекати, що неймовірно дратує місцевих таксистів.

leister2

Вулиці та площі: закінчилася епоха назв Ленін & Co. (Фото: Юдіт Ляйстер)

На відміну від неспокійних політичних часів у країні, Дніпро, що тече з Києва, тягнеться містом широкою спокійною стрічкою до того, як багато кілометрів далі на південь впаде в Чорне море. Іноді якби не латаття, велика ріка нагадує море. На набережній на гостей чекають ресторани на воді та маленькі пароплави. Тут же на воді схожа на НЛО дивна споруда для урочистих подій. Швидкі торговці пропонують смажену кукурудзу чи каву з кавомобілей. Проте для тих, кому знайомий діловий гамір на набережній у Ялті чи вздовж каналів Петербурга, Дніпро здається трішки сонним. Якщо ж потім повернути від берега в напрямку півдня, стає зрозумілим, чому місто називають також «Манхеттеном на Дніпрі». Численні сучасні хмарочоси – очевидні символи значущості цієї фінансової та торговельної метрополії. Донині Дніпро має славу колишнього центру космічної та оборонної промисловості. Місто було закрите для іноземців до 1989 року і носило в народі назву «Ракетне місто». Ще й досі існують колишнє оборонне підприємство «Южмаш» та конструкторське бюро «Южное». Протягом останніх 20 років тут вироблялися лише ракети для цивільних потреб. А з минулого року замовлень практично зовсім немає. У приміщення заводу потрапити все ще складно, а відвідини «Ракетного музею» – заміна неадекватна.

Обертова будівля для урочистих подій на річці. (Фото: Юдіт Ляйстер)

Посередині парку, який названий на честь всюди присутнього в Україні національного поета Тараса Шевченка, міститься палац Національного університету імені Олеся Гончара. Зелено-жовта будівля була колись палацом губернатора князя Потьомкіна. Побудований у рік Французької революції, він використовувався після Першої світової війни під університет; під час Другої світової був частково зруйнований. Біля входу за розкішним столом під білими колонами та блискучими люстрами сидить нудьгуючи консьєржка. Дивними видаються напівосвітлені довги коридори інституту, в яких студенти сидять на червоних оксамитових диванах. У бальному залі на низькому першому поверсі будівлі колись, напевно, танцювала вальс цариця Катерина зі своїм князем. Незвично бачити старе вишукане дворянське гніздо в руках народу, а за умов німецького ринку нерухомості це просто важко собі уявити.

 

Колонада напівколом огороджує парк і веде далі до площі Жовтня, де на кожному кроці чекають несподіванки. По інший бік центральних вулиць доживають в напівзабутті вілли з проваленими дахами, чекаючи на своє знищення чи на пожежу. У деяких з них залишилися лише передні частини фасаду, через які сяє яскраве сонце. Інші заросли неначе старі покинуті храми у дрімучому несходимому лісі. На вивільнених ділянках землі нерідко виникають двадцятиповерхові хмарочоси, з яких відкривається надзвичайний краєвид міста та річки. Між ними туляться, немов присівши навколішки, надійні хрущовки – прості цегляні будівлі часів радянської відлиги, та фантастичні бетонні конструкції, одна з яких була колись нічним клубом – про це свідчить зіпсований негодою напис на вході. На Комсомольському острові височіє над деревами голова величезної скульптури Шевченка. І знову сяють золоті куполи церков.

Історичні будівлі дореволюційних часів у страшному занепаді. (Фото: Юдіт Ляйстер)

В історичному приміщенні зразково відреставрованого ринку лежать гори фруктів та овочів, м’яса та сиру – але не видно покупців. І як контраст – блошині ринки на боці вулиць. Там пропонують старе взуття, іграшки та книжки. Серйозну книгарню знайти важко. Але неподалік від театру є лавки, де можна купити книжки як товар «секонд-хенд». Хтось ворожий людству вигадав круглі стовпи з віконцями завширшки з долоню, де на головних вулицях весь день у напівтемряві сидять продавчині сигарет. Проте цього літа в Дніпрі не все як зажди. Раніше влітку з Південного вокзалу рухалися потяги у Крим та на Схід України. Сьогодні в порожньому приміщенні вокзалу сидять лише дві відважні жінки-касири, забезпечуючи щодня рух двох – максимально трьох потягів, що прямують до сусідньої провінції.

img_4541

Книжки «секонд-хенд»: в очікуванні покупців. (Фото: Kulturallmende)