Без дна або
жовта дівчина біжить задкуючи.

Томас Ланґ

«Лиш уяви собі, що мільйони ракет рухають землю догори, в той час як все, що падає, є нерухомим.»
Ян пришвидшив крок. Він відчув зернисту, розпечену сонцем поверхню під ногами. Шлях вперед була дорогою в нікуди, у кінці якої не було бар’єру. Не було також людей, які б ішли у цьому ж напрямку, що і двоє друзів. Слова Торстена не заспокоїли Яна. Донедавна він робив це завиграшки, він стрибав уже у цьому місці, не пересилюючи себе. Додаткові п’ять метрів проте були зовсім що-інше. Неспокій Яна ріс з кожним кроком, коли він підіймався останніми східцями і збільшився ще раз, коли він був вже нагорі. Падати не те саме, що уявляти собі, що падаєш, подумав Ян.
Торстен вайлувато пройшов повз нього. Спереду він сперся об поручні, склавши руки перед грудьми, вочевидь, дещо мерзнучи на вітрі. Пасмо волосся прилягало пласко до черепа. Хоча Торстен зачесав волосся рукою назад і воно все ще нагадувало ірокез, але виглядало таки смішно, не так гордо як зазвичай, подумав Ян. Торстен посміявся зі страху друга. Він ж стрибав часто і він ж показав Яну, як це робити. Ян тішився, що йому не паморочиться в голові, коли він дивиться вниз.
«Що таке? Ідеш до переду чи ти заліз сюди тільки задля виду?»
Суперечлива суміш з гріючого сонця і погладжування прохолодним повітрям заставили також Яна відчути морозець на шкірі. Галас відкритого басейну відійшов далеко удалечінь, а ті, хто чинив цей галас, здавались з висоти десяти метрів нереально маленькими. Неважливими наче скупчення комах, крізь яке рухаєшся, і немає значення, чи ти зачепиш п’ятдесят чи сотню. Якщо б Земля була великою купою випорожнення і ми сиділи б на ній величезною зграєю комарів, то ці комарі були б нам небайдужі, точніше кажучи, ми були б комарами, мислив Ян. Маленька планета, льодяна та пориста, зі скупченням блакитних мерехтливих комах на поверхні, які вважали, що вони є центром світу – за інших обставин це уявлення розвеселило б Яна. Так воно однак поєдналося з непевним відчуттям у його животі. Також мухи відчувають біль.

Ян дихав глибоко. Перш ніж піти наперед, його погляд гойдався. І справді він міг побачити звідси помешкання сестри і порахував поверхи і якусь мить дивився прицільно на її балкон, так наче міг би змусити її вийти. Житлові кубики обшиті бетоном вище на передмісті, на передмісті містечка, відсвічували білим на сонці. Натомість темна і майже на іншому кінці Фюхтена лежала зелена околиця, у якій жив він сам і його батьки. Все виглядало таким близьким, він майже подумав, що почув гавкіт cобак. Дім батьків ховався за численними екзотичними декоративними кущами та хвойними деревами житлового кварталу. Тим краще. Чому він думав: тим краще? Тому що він не хотів бачити будинку, бо він не хотів, щоб цей будинок існував, бо він чекав, що житиме окремо, винайматиме кімнату або невеличку квартиру як Ен. Ян відчував, що була ще одна причина. Йому було важливо, щоб ніхто не міг за ним звідси спостерігати. Ані через вікно його кімнати, ані на терасі, ані у саду.Миттєва видимість, так він собі пояснював, була причиною його неспокою. Це залежало не від висоти, тоді йому запаморочилось би в голові, причиною було те, що кожен у відкритому басейні тихцем задивлявся вгору, як тільки хтось наважився вилізти на десяти-метрову вишку. Ян згорбився. Негайно геть звідси.
Максимально не звертаючи увагу на тутешніх глядачів, ал не надто повільно ідучи вперед до канту, Ян роздумував, що його друг мав рацію. У стрибку заспокоюєшся, напруження у моменті падіння поступається зовсім іншим відчуттям: бажанню, легкому відчуттю сп’яніння. Так було підчас його стрибка з п’ятиметрової вишки, так буде і тепер. По-іншому ніж на однометровому трампліні або на трьох-метровому: доріжка була тут з бетону і нітрошки не відгиналась. Його кроки сміхотворно не здійснювали ніякого впливу. Вітер наче посильнішав; волосинки на його руках наїжачились і мороз пробрав його по шкірі. Він ще раз повернув очима і глянув на вершечки двох сосен коло паркану, єдині дерева в околиці, які виросли понад висоту вишки для стрибків. Відтінки зеленого, розміщення голок, близькість свіжо-зелених шишок задавались йому несправжніми. Торстен вже стояв на канті, він вже вчепив пальці за край бетону. Не обертаючись він покликав Яна, щоб той нарешті пішов до переду.
«Лиш уяви собі, що там немає води», – гукнув він і раптом завагався, наче втратив рівновагу. Він отямився в останній момент, таки стрибнув випрямленим, ноги вперед, руки притиснуті до тіла. Ян бачив як він летів, як йому здавалось, довгий час, і як він глибоко пірнув та відплив під водою у бік. Декілька ідіотів з середньої школи іронічно плескали у долоні. Тепер Ян стояв спереду, він також вчепив пальці за кант. Він вагався. Якусь мить йому здавалось, що він не зможе стрибнути. Він закрив очі, його дихання було швидким і важким, глибокий вдих – і він ступив крок до переду.
В глибині він відчув страшний тиск на вуха, горлянка боліла. Ноги Яна торкнулися дна, він відштовхнувся, випустив бульбашками повітря, виплив на поверхню, дихав, знову опускався у воді і почав обертатись. Його тіло тричі обернулось навколо своєї осі. До лагідної ейфорії падіння тепер додалось запаморочення; він вже не знав, в який напрямок рухатися до поверхні, він крутився далі, аж доки йому не забракло повітря і у паніці відкрив очі і не міг вже відрізнити блакитного неба від блакитного споду басейну і пірнав з останніх сил, люто б’ючи руками аж доки не натрапив на стіну, плив під водою коло неї і нарешті виринув головою з води, похапцем вдихав повітря і знову опустився у воду, на цей раз неглибоко, перш ніж остаточно виринаючи і вистрибуючи з басейну з трампліном. Ян пішов важко дихаючи до душу на бетонному підвищенні, ніхто про нього не турбувався. Торстен лежав на рушнику і скрутив вже цигарку. Він нічого не сказав, коли друг ліг поряд. Ян закрив очі. Хтось підкрутив гучність відкритого басейну. Невдовзі з’явилось відчуття, що шкільний рік завершився. Ян почувався спокійним. Малим. Почувався добре. Захищеним у краплі наче з цупкою шкірою.

З німецької переклав Василь Лозинський