Від «ПівАзії» до «Європи». Буковина як європейський культурний регіон

Штеффен Гьоне

Шановні пані та панове,

Ведучи мову про сформований у йозефінську добу історичний регіон, лише частина якого належить Україні, з німецької перспективи слід взяти до уваги принаймні два аспекти. З одного боку, майже міфічне сприйняття німецьких і єврейських Чернівців (і, мабуть, усієї північної частини Буковини), з іншого боку, майже повне ігнорування румунських Чернівців, польських Чернівців чи українських Чернівців. Подібне незнання стосується усієї України, яку, очевидно, принаймні частина журналістсько-інтелектуальної еліти Німеччини все ще сприймає в русофільських рамках. Не хочу детально аналізувати нерозуміння справи німецькимими інтелектуальними чи культурними прошарками, наведу наразі лише один приклад, який, на мою думку, є досить ганебним і який ви, безперечно, вже бачили, прогулюючись Ваймаром. Тут ви бачите банер, який від початку війни, — точніше від початку імперіалістично та етнічно мотивованого нападу на мирну сусідню країну з метою геноциду, — безумовно з добрих намірів висить на Німецькому національному театрі у Ваймарі, й автори банеру впевнені, що пропонують громадськості вирішення цього конфлікту. Чому я називаю цей банер ганебним, можна увиразнити двома прикладами. У Празі в церкві Салватора, де на початку 19 століття щонеділі, окрім канікул, релігійний філософ Бернард Больцано виголошував свої знамениті повчальні промови, принаймні агресора названо, а тут, у Ваймарі, як ви бачите, цього дивним чином уникають. Цей варіант у Становому театрі в Празі, у якому свого часу відбулася успішна прем’єра «Дон Жуана» Моцарта, декларує солідарність, позбавлену ваймарської сором’язливости. Мешканці Праги, очевидно, розуміють українців ліпше, ніж мешканці Ваймара (та інші німці). У 2014 році пражани навіть емпатично вшанували пам’ять жертв Євромайдану, – біля пам’ятника св. Вацлава або, як показано тут, на стіні празького Клементинума. У Німеччині подібного я не зустрічав.
Але, як уже було сказано, тут я не хочу обговорювати дивні інтелектуальні дебати в нашій країні, а вказати на культурну європейську традицію, яку досі мало знають і в якій Буковина може функціонувати як pars pro toto України в цілому. Йдеться про те, щоб повернути культурі, яка належить до Європи, ту гідність, яка їй завжди належала. Це є темою моєї доповіді.

1. Сприйняття літературного регіону
Окрім літератури, причини займатися Буковиною лежать у символічному або міфологізованому вимірі, з яким – особливо з німецької чи австрійської перспективи – пов’язаний цей край і який, починаючи від Габсбузького періоду, тобто з 1774/75, особливо активно розвивали письменники, публіцисти та науковці; з того часу Чернівці, Буковина загалом, стали символом синтезу Сходу і Заходу, візантійської та латинської цивілізації, прикладом (мирного) співіснування народів, культур, мов і релігій, габсбурзьким експериментом у наднаціональному регіоні, «експериментальною станцією багатоетнічного існування» (Colin 2017), «напівазіатським», магрибським проміжним простором, східно-західним регіоном або просто імперією Габсбургів у мініатюрі чи маленьким Віднем. Згідно з цією аргументаційною схемою, основні характеристики та події «великої» історії Габсбургів у концентрованому вигляді можна знайти на невеликій території Буковини, часто з ретроспективною ідеалізацією та ідилізацією. Ще в середині ХІХ століття у краєзнавчому дослідженні Буковини румунського автора Теодора Бенделла, що вийшло друком у Відні 1845 року, говорилося:
“Ця країна населена найрізноманітнішими народами... і навряд чи може бути інша країна з такою маленькою територією, де стільки народів і регіонів живуть пліч-о-пліч у практичній гармонії. (цит. за Turczinski 1993: 84)”
Карл Еміль Францоз, який у Чернівцях відвідував гімназію, на території, яку можна порівняти зі Швейцарією, спостерігави«національний і конфесійний мир» (Franzos 1876: 182):
“Те, що в інших місцях спричинює розбрат й паралізує прагення до миру: історичні та політичні особливості, релігійний фанатизм, заздрість до інших національностей — усе це тут зовсім відсутнє. (Францоз, 1876:143)”
Однак якраз у Францоза можна знайти сформульовану з колоніальним імпульсом валорізацію екзотики і окремішности або інсценування цих ознак за допомогою стереотипної гіперболізації, в якій асиміляційна модель остаточно пропагується під приматом німецької культури, оскільки «німецькість» подається як « «правлячий елемент країни», який, мовляв, «не» пригнічує «інші національності», але «пропонує їм примирюючу, формувальну точку єдности» (Franzos 1876: 137).
Незважаючи на такі водночас ідеалізуючі та ідилічні, а також колоніалізуючі присвоєння у габсбурзький період і після нього Буковина була мультикультурним, багатоконфесійним та поліетнічним регіоном, в якому на рівні літературних функціонували різні мови (німецька, їдиш, польська, українська, румунська, а також вірменська, ромська та російська) і шрифти (гебрейський, кирилиця, латиниця) з міжрегіональним нормуванням. Це була територія, на якій:
— різні етноси обмінювалися національними цінностями й конкурували;
— існувало кілька мовних груп з частковою зміною домінування або фазами балансування, а паралельно з’являлися змішані культури;
— існували інтенсивні культурні та соціально-економічні контакти;
—до якої висувалися різні територіальні претензії, що легітимізувалися аргумен- тацією історичного плану;
— нарешті, це "територія депортацій або винищення" — частина "кривавих земель " з ретроспективними конструкціями різних регіональних колективних пам'ятей.

На слайді ви можете побачити деякі з основних аргументів, що базуються на національній історії й наводилися для того, щоб заявити про своє право на цю територію. Тут є:
— Габзбурзький наратив з його культурними та цивілізаційними аспектами, який базується на ситуації "години нуль" 1774/75 року й на делегітимізації старих прете нзій. Його було продовжено після 1918 року засобами репресивної румунізації, вершиною якої стала концепція буковинства як альтернативної моделі соціалізаці;

— Румунський наратив, який базувався на традиції Молдавського князівства 1359-1775 рр. та нелегітимному захопленні Буковини Габсбургами й на основі якого згодом відбулася цілеспрямована демографічна зміна регіону, а також германізація освіти та шкільної системи. Згідно з цією концепцією автохтонні православні русини насправді нібито були румунами, які забули свою мову. Це 1918 рік, отож румунізаці краю сприймається як законне відновлення історичної справедливости;
— Український наратив у традиції Галицького князівства, приналежности регіону до економічно процвітаючого князівства, що було попередником української держави з 10 століття; конкуруюча концепція автохтонности, згідно з якою приналежність Буковини до Молдови розглядається як нелегітимна, а події 1940/44 рр. розглядаються як відновлення історичної справедливости;
— Єврейський наратив, пов’язаний з емансипацією та верховенством права за часів Габсбургів і — особливо, після 1945 року — з безповоротно зруйнованим німецько-єврейським симбіозом.
Ці наративи є внутрішніми й зовнішніми концепціями, регіональними та міжрегіональними пропозиціями сенсу. Вони використовувалися в культурному та літературно-політичному дискурсах, зокрема, для внутрішньої інтеграції, а також для зовнішньої демаркації.
Важливим здається те, що незалежно від різних національних наративів
й незалежно від політики тоталітарних держав 20-го століття, що мала важкі соціальні й демографічні наслідки, характер трансферного регіону з почуттям регіональної приналежности зміг зберегтися понад наративом Габзбургів, понад приналежністю до Королівства Румунія (1918-1940, 1941-1944) й до Радянського Союзу (1940/41, 1945-1990) аж до сучасної України (з 1991 року), причому після 1991 року, а згодом після Помаранчевої революції все більш помітним було повернення до багатомовних традицій Буковини й Чернівців. Обгрунтованою здається така теза: спочатку утвердився регіональний буковинізм, який як альтернативну модель проти національної дезінтеграції через румунську уніфікацію й гомогенізацію пропагувало воєнне видання "Allgemeines Czernowitzer Tagblatt" від 6 грудня 1918 р. У передовиці пропагується буковинська концепція соціалізації. Це один з перших прикладів такої концепції:
— У цьому краї живе окремий вид людини, який не є німцем, румуном, русином, євреєм чи поляком. Homo Bucovinniensis [sic!] це особливий вид, який заслуговує на окремішність. Він викристалізувався зі спільноти п'яти націй на малому клаптику землі, і саме та обставина, що ці нації, незважаючи на культурну конкуренцію, мирно уживалися між собою, в загальному були взаємозалежними, саме ця обставина створила буковинство, в якому за доброї волі можна було відкрити інтелектуальний потенціал та духовні дари всіх п'яти націй. Тут вступав у дію вислів поета про те, що людина є людиною стільки разів, скільки мов вона знає. (Allgemeine Czernowitzer Tagblatt, 6.12.1918, с. 1).
Ця альтернативна модель, що згодом була значною мірою делегітимізована, зазнала разючого символічно-політичного оновлення, особливо в українських Чернівцях. Ще у 1992 році, невдовзі після проголошення незалежности, навпроти Народного парку було встановлено погруддя Пауля Целана, а згодом, у рамках буковинсько-галицького літературного шляху, який ініціювали Петро Рихло та Гельга фон Левеніх — пам'ятники Розі Ауслендер, Грегору фон Реццорі, Сельмі Меербаум-Ейзінгер; але існує й пам'ятник Емінеску і, звичайно, "національним" поетам Федьковичу, Івану Франкові, Ользі Кобилянській, Осипові Маковею й Тарасові Шевченку. Побіжно згадаємо й про регабсбургізацію, яка знайшла своє найяскравіше вираження у відновленні Цісарської скелі та у встановленні антропоморфної статуї імператора Франца Йосифа, що однак, не залишилося без іконоборчих реакцій. Бронзова медаль з рельєфом Франца-Йосифа на Цісарській скелі стала жертвою крадіїв металу, а статую неодноразово атакували фарбою, яку, втім місцеві жителі відчищали, як це можна побачити тут.
Переходимо до концепції Буковини як культурного регіону.
2.Поняття культурного регіону
Буковина, з 1774/75 року габзбурзька провінція, що 1849 року отримала статус коронного краю, була полем для експериментів з національною ідентичністю, на якому відбувалися різні процеси, пов’язані з патріотичною й національною лояльністю, а також з культурою й літературою. У формуванні культурних регіонів на рівні з людьми велику роль у формуванні простору відіграють інституції та медіа: видавництва й книжковий ринок, асоціації та культурні установи, театр і заснований 1875 року Університет ім. Франца Йосифа з першими кафедрами румунської та української мов і літератур. Однак найважливішою була публіцистика. Газети у Чернівцях виходили аж шістьма мовами: німецькою, українською, румунською, польською, їдишем та івритом, пізніше також російською. Хоча газети належали різним громадам, вони сформували регіональну комунікаційну мережу й сприяли формуванню регіональної свідомости. Інший приклад —"національні" клуби. Чернівці — єдине відоме мені місто в Центральній Європі, де не лише було п'ять Народних домів, але й де ці інституції існують досі, хоча в значно меншених розмірах через нечисельність представників меншин, але все ж продовжують визначати міський простір, хоча більше не несуть національного навантаження, як це було близько 1900 року: розташований навпроти Вірменської церкви Руський народний дім (1887), що з 1910 року став називатися Українським народним домом, Casa Poporului (1887) на Ринковому майдані та Dum Polski (1905) i Deutsche Haus (1910) на вулиці Панській та Єврейський дім (1908) на Театральній площі. Народні доми функціонували як "місця проведення заходів, зустрічей та спілкування для мовно й національно виокремлених груп міського населення" і були вираженням переплетення "культурної, економічної, соціальної та освітньої діяльности за вираженою національною ознакою". (Гслінгер та ін. 2013:1). Нині вони прямо нагадують про багатомовну традицію міста й служать культурній політиці міста.
Крім того ці приклади свідчать про розмаїття літературного розвитку на Буковині. Однак — і це можна пояснити дефіцитом рецепції, який існує і сьогодні, — розвиток літератури відбувався під приматом літературної історіографії, під якою розуміли лінійний наратив, підпорядкований парадигмі прогресу та пов'язаний з територією, що сприймалася як національна. Це можна побачити в різних національних літературних канонізаціях. Так "німецький" погляд в загальному зупинився на найвідоміших німецькомовних представниках регіону, насамперед на Паулі Целані та Розі Ауслендер, що тривалий час до того сприймалися як позбавлені контексту. Можливо, говорячи про байки їдишем, ще брали до уваги Елізера Штейнбарга, але подібна рецепція не стосувалася Міхая Емінеску чи Ольги Кобилянської. Вони, у свою чергу, стали національними героями у "своїх" культурах, що однаково — хоча й з різними конотаціями у кожному конкретному випадку — справедливо для Емінеску, якого називають "румунським Гете", і для Кобилянської, що була радянською та українською національною поетесою. Однак, кожен з цих двох письменників теж сприймався поза контекстом, оскільки в комуністичній Румунії, наприклад, будь-яка згадка про такі топоніми, як Буковина чи Чернівці, була табуйована.
Однак, на відміну від принципу єдності, що лежить в основі пізніших канонізацій і має тенденцію до культуризації, натуралізації та розведення літературних традицій, для Чернівців характерні різноманітні міжнаціональні взаємозв'язки понад кордонами мов і літератур. Таким чином, для дослідження літератур Буковини необхідна багатовимірна, національна та наднаціональна перспектива, яка враховує і регіональну приналежність та взаємобмін між літературами. З одного боку, маємо справу — принаймні ретроспективно — з наднаціонально-габсбурзькою чи національно-патріотично-регіональною семантично та емоційно навантаженою концептами мультикультуралізму, багатомовности та поліконфесійности, а також культурно-мовної гібридности буковинською традицією, при чому слід врахувати небезпеки австроцентризму чи германоцентризму у сприйнятті простору, як це є у Францоза. Прихильниками цієї часто габсбурзької перспективи є перш за все нащадки тутешніх німців та євреїв, нащадки тих, хто вижив, вигнаних, переміщених осіб, які шукають своє коріння; а також ті, хто цікавиться історією тутешніх євреїв або німецькомовними чернівецькими авторами, і третя група: ті, хто має ностальгію за габсбурзьким часом й шукає міфічні Чернівці, постійно сприяючи цій міфічности.
З іншого боку, зустрічаються наративи національно-культурного привласнення регіону, що вже було показано в "історіографічних" наративах. Прикладом може слугувати Іон Ністор, який 1918 року в звязку з "омолодженими національними державами", що "виростали" на "руїнах" старих імперій, закликав до "зникнення" "буковинства" з його габсбурзьким підтекстом: "Буковина об'єдналася з Румунією, в її межах немає місця для homo bucovinensis, а тільки для civis Romaniae". (цит. за: Judson 2017: 575) А тимчасовий міністр культури Ніколає Йорга сформулював свою критику політики Габсбургів на Буковині у 1938 році:

“В її долини австрійський уряд зігнав усі свої народи, вони живуть там, спільно обробляючи молдавську землю й борючись між собою за права на неї. Спонтанне перемішування народів ніколи не могло б спричинити того, що стало результатом розумного розрахунку. І завдяки старанням того ж уряду мешканці, що ворогували між собою, для підтримки свого союзу отримали одного на всіх паразита, який тепер починає ставати паразитом навіть самому собі: єврея. (Йорга 1998, 124).
Напротивагу цьому маргіналізуючому нахабству, я хотів би розглядати Буковину як регіон з багатьма переплетеними складовими, з різноманітними літературними процесами взаємодії, регіон з регіональними та загальноєвропейськими умовами, розвитком і традиціями, а також із взаємними впливами, рецепцією та з такими процесами в німецькій, їдишській, польській, румунській та українській мовах, з яких могли б розвинутися визначальні риси. Не претендуючи на вичерпність, наведемо кілька прикладів різної мовної соціалізації: Людвіг-Адольф Сіміґінович-Штауфе як перший корінний німецькомовний поет Буковини, який мав українське походження по батькові й німецьке по матері; Осип-Юрій Федькович з польсько-українським корінням та зміною мови з німецької на українську; Ісидор Воробкевич, який писав вірші німецькою, румунською та українською мовами; корінні румуни Янко і Теодор Лупули та Іонел Калинчук, Лицар фон Хоминський, які писали німецькою мовою; Ольга Кобилянська, яка змінила мову з польської та німецької на українську, Осип Маковей, що перейшов з німецької на українську. Мойсей Розенкранц виріс у родині, де розмовляли їдишем, німецькою, українською та польською мовами, пізніше також чеською та румунською; його літературною мовою була німецька. Поет Альфред Ґонґ використовував німецьку, а також румунську мову як свою "мачуху", Манфред Вінклер був двомовним, послуговувася німецькою та івритом, Роза Ауслендер писала свої тексти німецькою та англійською мовами, рідною мовою Арона Аппельфельда була німецька, літературною мовою — іврит. З цим був пов'язаний широкий спектр письмових та усних перекладів, тут варто лише згадати Іммануїла Вайсгласа, який перекладав з румунської та румунською мовами, або Пауля Целана та його багатомовність. Целан не лише опанував румунську, французьку, англійську, італійську та іврит — принаймні, перекладав з цих мов на німецьку, — але й після закінчення війни працював у Чернівцях перекладачем для Червоної армії. Якщо хтось хоче створити ідеальний тип письменника, який соціалізувався на Буковині, то "моделлю" може бути Іциґ Манґер, якого високо оцінив Альфред Кіттнер, пишучи, що Манґер виявився "блискучим знавцем ліричної поезії всіх народів і часів" і "неодноразово звертався до поетичного фольклору як східних, так і слов'янських та північних народів" (Kittner 1998, 198). Багатьом буковинським авторам були притаманні якості, що вважалися основними, коли йшлося про ознаки світової літератури: ці автори були високо ерудовані, частина з них володіла не однією, а двома іноземними мовами, вони часто були змушені змінювати місце життя й мислили поза інклюзивними національними категоріями. І ще один досвід змушував буковинських авторів до міжкультурного діалогу. Всі вони, незалежно від мови, жили в регіональному середовищі, обмежена внутрішня диференціація або яскраво виражена периферійність якого означала, що їм доводиться бути представниками малих літератур (у розумінні Франца Кафки).
Будь-яке культурне позиціонування у полівалентній мережі Буковини майже неминуче відбувалося через ідентифікацію з однією або відмежування від інших опцій. Тому аналіз літератур Буковини не повинен мати на меті увічнення національно-філологічних традицій, а повинен, навпаки, враховувати між- і понадкультурні взаємозалежності та пов'язані з ними форми мовних змін, перекладу, гібридності і т.д. Як приклад, можна навести цитату зі спогадів Григорія Реццорі про свою няню Кассандру:
[...] вона говорила і румунською, і русинською мовами, але обома однаково погано — що було досить поширеним явищем на Буковині. Вона змішала дві мови, домішуючи конструкції з усіх інших, якими у нас послуговувалися. В результаті виходила абсурдна тарабарщина, зрозуміла тільки мені (...). Певний час від народження я чув лише цю мову, аж згодом почув інші. Та мішанина мов була для мене такою ж природною, як повітря, яким я дихав (...), і тільки коли мене постійно виправляли (...), я зрозумів, що наша з Кассандрою мова, мабуть, щось особливе, таємний шифр у межах загальної розмовної мови; вона зшита з різних клаптів, отож наша таємниця була ніби уся в дірках, не стаючи від того доступнішою. Основну частину цього ідіолекту становила німецька мова, яку так і не вдалося вивчити як слід, прогалини в ній заповнювалися словами і зворотами з усіх інших мов, якими розмовляли на Буковині. Таким чином, кожне друге-третє слово було русинським, румунським, польським, російським, вірменським чи на їдиші, траплялися й угорські та турецькі слова. (Rezzori 1989b, 50).
Індивідуальний макаронізм, змішування найрізноманітніших мов аж до унеможливлення комунікації або до виникнення таємної мови, Реццорі іронічно узагальнює у своєму романі "Горностай у Чорнополі", потішаючись над мешканцями "Тесковіни" та їхньою етнічною гібридністю, а головне — над усією їхньою історією:
„У наших жилах тече кров даків, римлян, гепідів, аварів, печенігів, половців, слов'ян, угорців, турків, греків, поляків і росіян. Отож Тесковіна, як любили казати, "етнічно неабияк перемішана". (Rezzori 1989a, 16)
На думку Реццорі таке сприйняття історичної спадщини свідчать про специфічний менталітет мешканців "Чорнополя" й до певної міри суперечить "осідлому способу життя кочівників" (Rezzori 1989, 14); концепція, натхненням для якої, можливо, послужив розділ Роберта Музіля "Каканія" з "Людини без властивостей":
„Я не знаю жодного жвавішого міста, жодного міста з більшою самосвідомістю. Тут пліч-о-пліч у цинічній гармонії взаємної неприязні й взаємного гендлю живуть десяток найрізноманітніших національностей і добрих півдюжини похмуро-ворожих віросповідань. Ніде фанатики не є більш толерантними, ніде толерантні не є небезпечнішими, ніж тут, у Чорнополі. (Rezzori 1989a, 14)
Всупереч звичним національно-філологічним демаркаціям, але і поза ностальгічними описами міжетнічного безконфліктного співіснування до 1914/18 рр., це транскультурне переосмислення літературного регіону. На противагу уявленням про національну літературу за спільною історією, міфами та пропозиціями ідентифікації, а також етнокультурними образами себе та інших, це низка літературних текстів на тлі міжкультурного переплетіння та культурного розмаїття на Буковині. Коронний край або місто Чернівці, таким чином, реконструйовано як репрезентативний мікросвіт, в якому етнічні, мовні, конфесійні та культурні відмінності, характерні для всієї Центральної Європи, виражаються у вигляді "змішаного", відірваного від своїх історичних детермінант контексту, який відсилає до багатомовної ситуації сучасних європейських мегаполісів.
Цей "змішаний" контекст Буковини — парадигмальний "третій простір" з культурним розмаїттям, що виходить за межі націоналістичних приписів і традицій, за межі категоризацій первинности — проіснував і після 1918 року, позначивши дистанцію до національних просторів комунікації, відповідні дискурси та ідеології яких були поставлені під сумнів, серед іншого, гібридизацією.
Таким чином, Буковину можна охарактеризувати як арену культурно-суспільних та літературно-публіцистичних переговорних процесів, в яких культурне розмаїття постало як тяглість безперервних, взаємозалежних відносин і переговорів, що ніколи не зупинялися. Роза Ауслендер знайшла образ "барвистого міста" Чернівців, "у якому германські та слов'янські, латинські та єврейські культурні цінності взаємопрониклися" (Ausländer 2001b, 106). Навіть асимілятор Францоз (1876, 189) вдався до метафори гібриду й говорив про "чернівецьку пам’ять", в якій "Захід і Схід зіллються воєдино як одне ціле". Роза Ауслендер перенесла цей досвід на "буковинську" мову поезії:
Під поверхнею того, що можна висловити, лежало глибоке, широко розгалужене коріння різноманітних культур, що тісно перепліталося, додаючи сили й живизни фонетиці, відчуттю мови й образу. (Ausländer 2001b, 106f.)
Це переплетення в культурному, конфесійному, соціальному й мовному вимірах є специфічною рисою міста й регіону. Після 1918, а остаточно — після 1940 року, — цей змішаний контекст опинився під тиском націоналістичних та расистських ідеологій, в результаті чого процеси стандартизації літератури та культури були нав'язані в парадигмі національно-філологічних або ідеологічних категоризацій. Прикладом може слугувати антологія Альфреда Клуґа "Bukoviner Deutsches Dichterbuch", що вийшла 1939 в Штуттґарті й до якої не увійшов жоден німецькомовний єврейський автор з Буковини. Багатомовне минуле в регіоні все більше маргіналізувалося і табуювалося.

Переклад українською мовою Галини Петросаняк