Закиди та Застереження

Юрко Прохасько

Донедавна можна було подумати, що кардинальна помилка більшості німців стосовно географічних широт на схід від кордонів ЄС складається з двох паралельних, нерозривно пов›язаних і переплетених між собою тенденцій та процесів: з одного боку, систематичної і системної переоцінки, навіть ідеалізації Росії, а з іншого ‒ недооцінки, навіть знецінення, решти європейських країн на пострадянському просторі, особливо України.

Боротися із цим дисбалансом, кинути йому виклик ‒ здавалося абсолютно безнадійним. Надто великою була різниця у масштабах та значенні, надто міцними здавалися старі імперські рефлекси. Поширене незнання України видавалося цілком логічним і природним.

Як би нам не було боляче від цього невігластва, воно до того ж ґрунтувалося на ще одній диспропорції: українці знають про Німеччину і цікавляться Німеччиною незрівнянно більше, аніж навпаки. Із цим в Україні нібито змирились як із «звичайним», «природним» фактом. Так є, що менш важливі і більш залежні країни цікавляться та захоплюються значимішими і впливовішими, а не навпаки. То ж вирішенням мало би стати повільне зближення, чимраз більше звикання німців до факту існування українськості, а з плином часу ‒ поступова «нормалізація» України в очах німців, також визнання самоочевидного, що Україна приналежна до Європи і, ergo, сприйняття України німцями як «своєї серед своїх».

Лише після наступу та повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року німецьке суспільство було змушене з усією брутальністю та трагізмом зіткнутися із власними структурними помилковими уявленнями: Німеччина ‒ у різний спосіб ‒ надто довго неправильно оцінювала і не розуміла як Росію, так і Україну. Але не тільки це. Німеччина не розуміє не лише Росію, не лише Україну, Німеччина значною мірою не розуміє себе.

*

Перелік українських закидів на адресу «Німеччини» та українських застережень щодо «німців» є доволі довгим, різновіковим, направду, вражаючим і доста різноманітним. Настільки, що немає ані можливості, ані доцільності розгортати його тут у всій повноті та історичному обсязі. Закиди всього лиш з новітнього часу, що датуються 2000-ми роками, не лише численні та здебільшого дуже вагомі, вони впродовж цього періоду ще й накопичувалися, все швидше і все більше, як у прискореній кінозйомці, щоб набувати ще більшої ваги. Здавалось, ніби то невидима історична логіка явила себе у неймовірному прискоренні.

Це перешкоджання в Бухаресті у 2008 році членству України в НАТО з боку Німеччини (разом із Францією) за правління Федеральної канцлерки Меркель та її міністра закордонних справ Штайнмаєра, що сьогодні, на думку багатьох експертів, призвело до катастрофи теперішнього нападу, хоча дехто передбачав це ще тоді.

Це також неспроможність усього Заходу, включно з Німеччиною, розгледіти справжню природу російського режиму у війнах проти Чечні, побачити у розв›язаній проти Грузії війні, у подальшій окупації та поділі країни щось більше, ніж локальний конфлікт на пострадянському просторі, а саме ‒ фатальне порушення світового порядку і, перш за все, ‒ тестування шаблону, схеми для подальшої агресії проти інших країн і народів, у Сирії та Україні. Застереження щодо Німеччини спрямовувались передовсім проти її непохитної готовності і надалі незворушно продовжувати розбудову політичної, економічної та культурної співпраці з Росією.

Відсутність більш рішучої реакції на анексію Криму Росією та напад на Україну в 2014 році, а також «санкційки», які не сприймалися всерйоз (у цьому контексті дотеп про «глибоку стурбованість» став для українців легендарним). Це стосується також реакції на збиття літака рейсу МН- 17 над Україною.

Розробка планів будівництва газопроводу «Північний потік-2» одразу після анексії Криму, завзяте та самовдоволене їх виконання, як і привілейованість економічного співробітництва з Російською Федерацією загалом. Навіть у грудні 2021 року, коли російські війська вже давно стояли на кордонах України, канцлер Олаф Шольц, наслідуючи Ґергарда Шрьодера, називав газопровід «проєктом приватного сектора» ‒ хоча Москва вже в попередні роки недвозначно дала зрозуміти, що «Північний потік-2» є проєктом, спрямованим проти України.

*

Очевидно, що необхідно розрізняти закиди і застереження українців до Німеччини сьогоднішньої та до історичної, тобто до Німеччини в різні періоди історії.

Адже є також чимало закидів більш давніх, або принаймні зведених згодом до таких, ‒ це цинічні корисливі стратегії Німецького Рейху щодо України наприкінці Першої світової війни, коли визнання та підтримка української державності надавалися лише для того, щоб натомість скористатись зерновими запасами.

Про колоніальні, експлуататорські цілі «лебенсрауму» («життєвого простору»), у якому українським землям відводилась ключова роль, про подальшу нацистську окупацію зі звірствами, з депортаціями та поневоленням примусових робітників, із расистським ставленням до українського цивільного населення як до «унтерменшен» («людей другого сорту»), із воєнними злочинами, а про Голокост, який систематично і цілеспрямовано здійснювався більшою мірою саме на українській території, також і пострілами куль, навіть й говорити нічого.

Але також і запопадливе підведення усіх радянських народів, які воювали проти гітлерівської імперії у Другій світовій війні, під загальне поняття «росіяни», що було зумовлено більше чи менше витісненими, більше чи менше несвідомими власними імперськими установками. Ця русифікація Радянського Союзу мала згубні наслідки для всієї «політики пам›яті» колишньої і сучасної Федеративної Республіки Німеччини у повоєнні роки, в якій «росіянам» приписувалася роль фактичних жертв німецького націонал-соціалізму. Мовляв, всю історичну провину треба нести перед «росіянами», вони ж бо є законними переможцями німецького фашизму. Українці у цій картині або взагалі не фігурували, або з›являлися в дуже сумнівному образі колабораціоністів, добровільних антисемітських поплічників і спільників німецьких нацистів, тобто виключно як співучасники і винуватці, але аж ніяк не як жертви, борці з націонал-соціалізмом чи переможці над ним. Німецький колоніалізм і вина перед іншими народами Польщі та Радянського Союзу при цьому повністю губились, як і спільний німецько-російський імперіалізм ‒ за рахунок усіх тих країн, які лежали між Росією та Німеччиною.

Тому не дивно, що вся визвольна боротьба українців проти радянської влади, весь дисидентський рух 1960-80-х років, всі спроби зміцнити права української мови та статус української культури в радянській Україні сприймалися у Федеративній республіці широким консенсусом із крайньою підозрою, недовірою, а нерідко й із відвертим засудженням.

Таке ставлення, тим більше у парі із вдячністю Михайлу Горбачову за об›єднання Німеччини (до речі, акт і процес, у якому важко не розпізнати «німецький націоналізм»), призвело до того, що колишній канцлер Гельмут Коль намагався відмовити Верховну Раду УРСР від проголошення незалежності 1 серпня 1991 року і переконував її залишитися в складі Союзу.

*

Не менш важливо відрізняти специфічні застереження українців стосовно німців від загальних застережень стосовно Заходу. Це не так просто, хоча здебільшого є досить очевидним і в будь-якому разі необхідним. Адже, зважаючи і на особливе значення, яке Німеччина історично відігравала для України, і на претензії на особливу політичну та наукову експертизу Східної Європи загалом, Росії та Україні зокрема, так і на незалежну політичну позицію та політичні рішення останніх десятиліть і років, які багато в чому відрізняються від загального західного курсу та дискурсу, можна, ба навіть необхідно ставитись до Німеччини як до особливого та специфічного гравця.

*

У німецько-українських відносинах останніх років є сторінка, яка хоч і характеризується не суто німецькою, а радше «загальною західною» реакцією на українські події та явища, але той факт, що також і Німеччина відіграла в цьому особливу роль, що Німеччина взагалі опинилась серед критиканів, саме це викликає в українців неприємні відчуття і неймовірне збентеження. Йдеться про поширене – аж надто поширене у надто великій частині німецького суспільства нерозуміння того направду релевантного змісту, того центрального пафосу та загальноєвропейського значення подій на Майдані 2013-2014 рр. І про надто запопадливу, надто легковірну схильність довіряти путінським пропагандистським меседжам стосовно того, що ми, українці, називаємо «Революцією гідності».

Найболючішим є те, що Німеччина не зрозуміла наших революцій. Замість визнання та захоплення ми зіткнулись із страхом і критикою.

Проте найбільший і найрізкіший закид німцям з боку українців полягає у наступному: чому ви так сильно помилялися в нас? Або ще гостріший і болючіший: чому ви нічого не хочете про нас знати?

Звичайно, ми завжди усвідомлювали, що ні любов, ні інтерес, ні прихильність не можуть бути примусовими. Безсумнівно, така незрівнянно більша і важливіша країна як Росія, природно заслуговує на більшу увагу, а отже, і на більше зацікавлення. Це для нас теж завжди було зрозумілим, саме тому мова йде зовсім не про звичайні ревнощі.

Йдеться не про ступінь знання, а про ступінь незнання. Бо ми відчували, що німці нас не лише довго і систематично недооцінювали, але й сприймали просто таки спотворено, глибоко помилялися в оцінках. Настільки, що це стало системою.

Здавалося, що Німеччина першою мала б розпізнати природу путінської Росії і відсахнутися від неї ‒ відсахнутись не лише через жахітливий політичний режим і загальну соціальну занедбаність Тут і Тепер, не лише через звірства нелюдської путінської системи, реваншизм і ресентименти, поширені серед значної частини сьогоднішнього великороського суспільства. Відсахнутись не лише через те, що Німеччина в останні десятиліття надавала співпраці з Росією особливого значення, яке тепер мало б привести до розуміння, ким став друг і партнер. Але й із дуже особливої причини: адже хто, як не Німеччина, виходячи з власного минулого і, як стверджують, з його взірцевого подолання та опрацювання, мала би швидше за інших розпізнати і засудити структурну схожість у багатьох аспектах між «Третім Рейхом» і путінською імперією.

На різних етапах своєї історії ці дві країни були такими дивовижно схожими ‒ від жорсткого імперіалізму, ресентименту, реваншизму, манії величі з історично обґрунтованими претензіями, до покори одержимому фюреру.

Однак нічого подібного не сталося: найбільше, на що спромоглися німецькі політики, ‒ це висловити обережне застереження з приводу порушень прав людини та остаточного демонтажу верховенства права, якого насправді навіть ніколи і не було досягнуто.

Але що стосується все більш агресивної та експансіоністської зовнішньої політики, того, як Росія явно використовувала імперські методи і засоби для відстоювання своїх нібито зовнішньополітичних «інтересів», а насправді ‒ неоімперських амбіцій, то в Німеччині, на подив і на здивування, цього не чули і не бачили.

Не спрацювали ані хвалена експертна оцінка щодо Східної Європи (незважаючи на велику кількість експертів з питань Росії), ані здоровий глузд чи фундаментальний дар спостереження і порівняння. Німеччина виявилася нездатною ані адекватно оцінити кричущий актуальний стан, ані провести історичні паралелі з націонал-соціалістичним минулим.

Здавалося, Німеччина мала б однією з перших визнати і підтримати українське прагнення до свободи ‒ зрештою, сама Німеччина була розділена, і одна з її частин так довго була підневільною. Але цього не сталося. Все було якраз навпаки.

Для нас, українців, це був чіткий попереджувальний сигнал, що дуже багато верств німецького суспільства неправильно оцінили українську європейську революцію. Це був не лише знак того, що німецько-українські відносини не в найкращому стані, але й того, що попередні «непорозуміння» аж ніяк не були спорадичними та випадковими, а мали системний характер, який, у свою чергу, швидше за все, пов›язаний з «німецьким історичним комплексом», ймовірно, має досить глибоке історичне коріння, тому майже не рефлексується, а від так ‒ стає ще більш потужним.

Саме тоді ми, українці, усвідомили серйозність ситуації, і деякі з нас, а також наша дипломатія, почали робити все можливе, щоб систематично працювати над сповіщенням і роз’ясненням для німецької громадськості.

Саме в цей час в Україні з›явився тип публічного інтелектуала, а тих, хто намагався пояснити українцям німців і Німеччину, часто запитували: чому так сталося, що Німеччина нас настільки не розуміє? Які чинники тут діють?

Велика війна Росії проти України, повномасштабне вторгнення з 24 лютого 2022 року, а також період, що безпосередньо передував йому, коли цей наступ готувався, а українські державні кордони все щільніше оточувалися російськими військами, пролили яскраве світло на структуру українських закидів і навпаки ‒ на німецькі застереження щодо України.

Була неймовірна повільність, заперечення серйозності ситуації, незрозуміла нерішучість німецького політикуму, а також відкрито висловлювані міркування про те, чи не краще відразу здатися з огляду на нерівне співвідношення сил, повсюдна резиґнація і готовність підкоритися «природному ходу історії» ‒ аж поки не стався великий прорив, який назвали «переломним моментом» («Zeitenwende»). Але навіть після цього заклики «закінчити» цю війну продовжували лунати з різних, дуже різних частин німецького суспільства.

*

Було б помилково, неправильно і абсолютно несправедливо стверджувати, що закиди і застереження ‒ це все, що українці можуть висунути по відношенню до німців. Насправді, звинувачення навіть не стоять на першому плані, не визначають тон, характер оцінки і ставлення українців до Німеччини, до її суспільства та політики.
Ні, у переліку є також багато визнання і вдячності, непідробного захоплення і щирої поваги до Німеччини. Цей перелік щонайменше такий самий довгий, тільки він містить інші пункти. Тепер було б важливо порівняти ці два переліки і можливо також співставити їх один з одним. Чи справді це визнання німецьких особливостей і ця повага до німецьких настроїв свідчать про розуміння того, що відбувається з німцями?

І все ж, сама лише усталеність застережень, їхня структурна повторюваність ‒ як і повторюваність приводів для них ‒ свідчить про те, що ставлення українців до сучасної Німеччини характеризується амбівалентністю, яку не можна не помічати, ані продовжувати ігнорувати, ані тим більше, нехтувати нею.

Бо якщо щось і змінилося в Німеччині стосовно сприйняття України, то це визнання її ваги. Вже не можливо розглядати Україну ‒ чи то у порівнянні з Росією, чи загалом ‒ як другорядну країну, чия роль не настільки вирішальна, щоб дозволяти собі свідомо ігнорувати існуючу і добре відчутну напруженість та роздратування. І це не лише тому, що Україна раптом виявилася такою важливою, наприклад, для безпеки в Європі, для захисту фундаментальних європейських цінностей, демократичного порядку чи ліберальних свобод. Через це теж, звичайно. Але також і тому, що тільки тепер, тільки з великою війною, стало зрозуміло, що не всі українські застереження і оцінки, так само як і не все, що надходить зі Східної Європи, обов›язково має бути зумовлене параноєю чи антиросійськими ресентиментами. Бо зрештою, йдеться про загальне розуміння, яким є світ сьогодні і чого від нього очікувати. І ці уявлення, здається, кардинально відрізняються в різних частинах Європи.

Але перш за все тому, що позиція і ставлення до сьогоднішньої України
розкриває щось дуже важливе про саму Німеччину, чітко показує структурно і ментально непередбачуване, а отже, може приховувати трансформаційний потенціал для Німеччини та Європи, принаймні змусити їх засумніватись стосовно себе самих і деяких своїх власних диспозицій.

Значна частина експертних аналізів і публічних, журналістських дискусій в Україні про Німеччину присвячена питанню, чому Німеччина так дивно ставиться до цієї війни. А розуміння та пояснення Німеччини стали окремим напрямком, де іноді буває дуже гаряче: обурення змішується з презирством, жах долучається до невдоволення, і все це супроводжується вмінням продукувати більш-менш точні історико-генетичні тлумачення. Те, що позиція Німеччини для нас не тільки не байдужа, але й може мати екзистенційний вплив на долю нашої країни через важливість та впливовість Німеччини, само собою зрозуміло.

Проте чи не вперше можна виразно спостерігати, що Україна дуже рішуче опирається тому, щоб бути лише об’єктом німецьких поглядів, і докладає всіх зусиль, щоб також активно впливати на сприйняття та оцінку в Німеччині. Йдеться про те, щоб поставити під сумнів заповітні установки, а ще краще ‒ деконструювати їх, адже деякі українські інтелектуали переконані, що, пояснюючи сутність України та використовуючи її приклад, вони змусять Німеччину замислитися над собою. Німеччина має на основі української позиції у війні змінити себе і трансформувати своє уявлення про себе і світ.

*

Звичайно, існують не лише українські закиди та застереження щодо Німеччини, але й німецькі закиди та звинувачення щодо українців. Однак, вже лишень через обмеженість знань про Україну та її історію вони менш значущі, ніж навпаки. Найважливішим у цьому видається те, що наші звинувачення на адресу німців ‒ це пряма реакція на їхнє ставлення та дії, які своєю чергою, здебільшого, є наслідком німецьких уявлень про Україну та українців.

З’ясувати їх природу ‒ чи то є історично зумовлені упередження, сформовані історією рефлекси, наслідки невігластва, а чи обґрунтована критика політичних відносин в Україні ‒ було б справді важливою справою, особливо в наші дні.

Все ж, дві речі є безсумнівними: по-перше, німецькі застереження щодо України не настільки об’ємні, як українські застереження щодо німців ‒ просто тому, що статус України в очах німців навіть віддалено не можна порівнювати зі статусом Німеччини в українському сприйнятті.

По-друге, виглядає так, що німецькі застереження стосовно України хоча і не
настільки численні, аніж навпаки, проте у них може бути структурне ядро, системний центр, який підсвідомо залишається присутнім у всіх відносинах і способах сприйняття, і ця неодмінна присутність сприяє сталості німецьких установок, оцінок і хибних уявлень про Україну.

Таки чином, дуже правдоподібним видається припущення, що німецькі «промахи» останніх десятиліть стосовно України, попри всю їхню фактичну і позірну різнорідність, мають принаймні один спільний мотив.

І цим мотивом, мабуть, є специфічне німецьке прочитання та специфічне історично зумовлене розуміння націоналізму, яке у випадку з Україною призводить до багатьох хибних тлумачень, а отже ‒ до невизнання.

Без сумніву, не можна всю сукупність цих настроїв, прорахунків і помилок зводити до єдиного мотиву і єдиної причини. І все ж: можливо, прояснення цього одного питання допомогло б зробити заплутану складну картину трохи прозорішою.

***

Необхідно, однак, зазначити найважливіше: кардинальне звинувачення,
найбільше застереження, а отже, і головне джерело недовіри та несхвалення всього українського витікає з уявлення, а нерідко і з переконання, що все українське є вкрай націоналістичним, що носії української ідентичності є замаскованими націоналістами, які не лише прикидаються ліберальними, але насправді у своїх поглядах та світосприйнятті віддалені від сучасності.

Принаймні в лівому та ліберальному інтелектуальному й академічному
середовищі Німеччини домінує певне розуміння ідеї націоналізму. Сам термін має вкрай негативні конотації, і коли ми говоримо про національні прагнення, наштовхуємося на стіну несхвалення.

До лютого 2022 року було таки зрозуміло, що Німеччина майже не знає Україну і навряд чи хоче її знати. Було також абсолютно очевидним, що Німеччина має і хоче мати особливі відносини з Росією, цієї Росії зовсім не знає і не розуміє, та все-таки хоче підтримувати особливі, партнерські відносини за будь-яку ціну. У цій ідеї особливих німецько-російських відносин Україна мислиться або як частина Росії, або як антиросійська.

Безсумнівним було також те, що Німеччина не хоче відмовлятися або переглядати ці заповітні уявлення і властивості. Вони ж бо є невід›ємною частиною її повоєнного самоусвідомлення, яке, здавалося, було здобуте такою великою працею. Але насправді, далося з дивовижною легкістю.

Очевидно, що Німеччина таки не хотіла визнавати свою міжнародну відповідальність, бо не хотіла її на себе брати. І все ж, Німеччина претендувала (і робила це неодноразово) на лідерство в Європейському Союзі на основі переконань і моральних принципів, які вона, здавалося б, виборола після 1945 року.

Чого не можна було не помітити, так це самовдоволення і самовпевненості, що тепер, володіючи істиною, цю істину мусиш, а не просто можеш, проповідувати з амвона. Добробут і возз›єднання зміцнили це переконання і цю гординю.

Німецьке суспільство воліло не помічати, що цей добробут ґрунтувався не лише на працездатності людей, не лише на майстерності німецьких політиків, але й на лицемірстві та фактичному витісненні частини власної історії.

Німецьке бачення Росії та України є показовим прикладом: майже автоматична демонізація українського «націоналізму» йшла пліч-о-пліч з недооцінкою та тривіалізацією російського імперіалізму. Ці дві лінії пронизують історію німецької ментальності з дивовижною довговічністю. Не можна не помітити, що вони взаємно послуговуються і водночас одна одну зумовлюють.

Однією з передумов такого розвитку подій ‒ чи радше констант ‒ є, звісно, абсолютно різний рівень знань: якщо Росія ‒ лише на перший погляд, як виявилось згодом, ‒ найбільшим чином присутня, відома, досліджена, то Україна до 24 лютого 2022 року дійсно залишалася terra incognita. Цілком зрозуміло: не до порівняння різні розміри, різна вага і.т.ін.. Але чи не є це також наслідком колоніального статусу України? І чи не дивною є та легкість і готовність, з якою Німеччина грає в цю гру? Чи не пов›язано це з її власним (витісненим) німецьким імперіалізмом, який, як здавалось, вона вже подолала?

Цим справа не полегшується, а стає ще більше сплутаною, бо хибне сприйняття України можливе лише у зв’язці зі незнанням.

Та мова не тільки про це. Така готовність спотворювати і хибно інтерпретувати зумовлена структурно та історично, вона розкриває дещо таке, що німцям доводиться приховувати від самих себе. Так само, як і дивна готовність прославляти Росію і співпрацювати з нею, приймати та розділяти її прочитання і точки зору, її пропагандистські форми і формулювання не тільки з легкістю, але й з охотою. Включно із твердженням, що окремої нації України просто не існує ‒ або в дещо м›якшій формі: це лише частина, різновид, (відступницьке) блукання, непорозуміння, яке слід якнайшвидше виправити, спокушена жертва (ворожих) помилкових чи зловмисних інтриг ‒ а отже, і не справжня держава. (Рефлекси такого ставлення можна було почути навіть через рік після тотального російського вторгнення у світлі ліберальної думки Юргена Габермаса. Якою мірою Габермас є мірилом? У будь-якому разі, він великою мірою є впливовим).

Отже, незнання України ‒ це лише частково наслідок необізнаності. З іншого боку, це механізм, несвідома стратегія, яка має свій метод і багато що прояснює.

Тлумачення націоналізму в Німеччині є складним і багатошаровим, воно виходить далеко за рамки грубого спостереження про те, що ставлення німців до патріотизму є напруженим, або твердження, що німці мають проблеми з націоналізмом. Німецький суспільний, академічний та громадський мейнстрім має кілька вагомих проблем з націоналізмом. І ця проблематика вказує на декілька вирішальних моментів:

По-перше, німецьке суспільство після Наполеона не знає іншого націоналізму, окрім імперського та шовіністичного, тому поняття націоналізму в німецькій системі координат дуже сильно і водночас ексклюзивно надмірно обтяжене. Цьому сприяє також історична, поняттєва, акустична та практична близькість до націонал-соціалізму. У цій парадигмі німецький націоналізм є расистським, злочинним, грабіжницьким, кримінальним, фашистським, таким, що організовувався та підтримувався державою, ідеологічно підживлювався. Джерело всього зла. Тому треба бути дуже уважним до всіх його проявів, боротися з ними і придушувати в зародку, бо націоналізм онтологічно і телеологічно веде тільки до одного: до Гітлера, до «Третього Рейху», до війни, до Голокосту. Отже не можна довіряти жодному націоналізму, а будь-які прояви, що асоціюються із «національним» ‒ навіть компромісні чи просто безневинні ‒ завжди краще витісняти з політичного та суспільного життя, щоб перестрахуватися. Політично це називається постнаціоналізмом. Аналітично ‒ формуванням реакції.

Слід визнати, що це був довгий шлях. Лише у 1990-х роках визнання
вини за злочини Голокосту та Другої світової війни по-справжньому утвердилося в німецькій культурі пам›яті. Тому поняття націоналізму стало поняттям зла і об›єктом засудження, вигнання, викорінення, поборення і переслідування. Націоналізм потрібно було прогнати якнайшвидше.

Все це було і залишається дуже правдивим та надзвичайно достовірним.

Лишень: є наслідки. Небажані та несвідомі. Один із них був достатньо відрефлексований: німецькі національні почуття іноді прокладають собі русло у досить химерні і часто тривожні форми. Однією з реакцій є крайній неонацистський націоналізм, який в останні роки знову перебуває на значному підйомі. Гордість за німецьку мову та культуру є радше невинною формою (проте багатьом це анітрохи не заважає відмовляти іншим, наприклад, українцям, у праві на власну мову і обурюватися, чому вони наполягають на таких атавістичних формах ідентичності, це ж прояв крайнього націоналізму!).

Інша форма ‒ виводити з нібито зразкової переоцінки власної історії леґітимність на докори і повчання іншим країнам ‒ шукати націоналістів та колабораціоністів в інших народах і вимагати від них того ж, що й від німців ‒ засуджувати і переслідувати їх.

Для німецького мейнстріму, а також для німецького процесу примирення з минулим і усвідомлення вини поняття націоналізму, навіть у найкращих намірах політики пам›яті, асоціюється з найтяжчими злочинами націонал-соціалізму, гітлерівського фашизму і злочинної загарбницької війни за життєвий простір.

У той час, коли аспект власного злоякісного націоналізму надто чітко опрацьовано, викрито і засуджено, два інші аспекти, які у цьому випадку справді тісно переплітаються з німецьким націоналізмом, але в принципі не завжди пов›язані з ним, залишаються поза увагою або принаймні недооцінюються: імперіалізм і колоніалізм, які в основному можуть практикуватися та чинитись і без націоналістичної складової.

Так, старий німецький націоналізм справді нерозривно пов›язаний із шовінізмом, імперіалізмом і колоніалізмом, утворює з ними майже нерозрізненну єдність, але саме ці комплікації, чи то пак комплекси, роблять можливим ментальну операцію спрощення і вкорочення: націоналізм легко усвідомлюється, визнається і засуджується, тоді як два інші явища тим легше ігноруються чи витісняються.

В результаті, концепція націоналізму, яку використовували, наприклад, німецькі нацисти, набирає єдино можливої, єдино мислимої і єдино практикованої форми. Якраз таке витіснення робить всю справу поводження як з Росією, так і з Україною такою проблематичною. Але до цього ми ще повернемося.

Тим часом слід зазначити, що історія Німеччини від Французької революції до новітнього періоду не знає іншого прояву власного націоналізму, ніж той, що тісно поєднаний із імперіалістичними та колоніальними аспектами. Колективна пам›ять про великий колективний злочин німецького національного колективу тепер пов›язана саме із цим різновидом.

Тому не важко ‒ проте не обов›язково це є правильним ‒ припускати і вірити в таке припущення, подавати його як теорему, що кожен націоналізм у кінцевому результаті призводить до злочину і війни на винищення проти інших.

Це уможливлює також погляди, які ставлять жах Голокосту і власну вину за нього в центр злочинної війни і самосприйняття, водночас свідомо марґіналізуючи, мінімізуючи, іґноруючи і не помічаючи імперських і колонізаторських аспектів, таких як боротьба за життєвий простір, винищення, тероризування і вигнання корінного населення, що проживало на цих територіях, або їх поневолення як примусових робітників на користь Німеччини.

Проте, що є абсолютно чужим і далеким для типового німецького тлумачення
націоналізму, так це розуміння визвольних, спрямованих на свободу і незалежність, емансипаційних, а також антиколоніальних та антиімперіалістичних аспектів, практик, поглядів і цілей ‒ тобто характеру ‒ націоналізму.

Український націоналізм у своєму історичному розвитку, у своїх проявах і поглядах, у всій своїй генезисі та пафосі є передусім саме таким націоналізмом.

Відсутність німецького досвіду з цим різновидом націоналізму призводить не лише до повного нерозуміння, не лише до браку емпатії, але ‒ як показує і свідчить історія німецько-українських відносин після Другої світової війни ‒ ця порожнеча іншого досвіду, а отже, і політичної уяви, призводить ‒ чи то зводить ‒ до масивних проєкцій.

Німці, по суті, проєктують свій власний досвід на будь-яке явище, яке називають націоналізмом. Але вони також проєктують свої власні злочинні аспекти, сформовані реакцією. Іншими словами, вони бачать в українцях з минулого і теперішнього потенційно самих себе в найгірших і найзліших станах і проявах.

І вони завжди чують зло ‒ підсвідомо чи вже явно ‒ у всіх вчинках, мріях і прагненнях українців, бо переконані, що вони засліплені і керовані злим націоналізмом, що в результаті це може призвести лише до катастрофи.

Водночас, із тих самих причин, вони демонструють солідарність із великоросійською пропагандою та типовим для неї наклепом на національно свідомих українців. Ця солідарність має дві причини: одна очевидна, свідома, інша ‒ несвідома.

Свідома причина: вони помилково бачать у великоросах ворогів і поборників
партикулярного націоналізму, а також ‒ прихильників і представників гуманістичного універсалізму.

Через це німці легко ідентифікують себе із їхньою ненавистю і боротьбою проти будь-якого українського націоналізму, оскільки вбачають у ньому злу партикулярну силу, яка прагне підірвати і рознести універсалізм.

Справа навіть не в тому, що таким чином іґнорується і применшується
справді імперський і колоніальний характер російського націоналізму, а в його шовінізмі.

Несвідома причина полягає в тому, що німці в реальності солідаризуються насамперед із великоросійським імперіалізмом, оскільки їхній власний витісняється і заперечується. І ця зустріч імперських поглядів, так би мовити, «на рівні очей» робить великоросійську імперську логіку ще більш зрозумілою.

То ж німцям дуже важко розгледіти віроломну гру великоросів, в якій імперські шовіністи з колонізаторськими претензіями видають себе за бездоганних носіїв універсалізму ‒ в радянській імперії це називалося (пролетарським) інтернаціоналізмом ‒ і тут же очорнюють як нацистів і руйнівників нібито загальнолюдської єдності всіх тих, хто прагнув і прагне звільнитися від цього імперіалізму, повстати проти нього, зберегти свою ідентичність.

Саме тому так багато німців вірять у цю гру, в якій добрі і благородні
космополіти, великороси, хочуть (і повинні!) покласти край націоналістичному варварству. Росія, таким чином, постає як носій «антинаціоналізму», якому можна симпатизувати, тоді як усі носії нібито злого, емансипаторного націоналізму засуджуються.

Це дуже складна для розуміння конструкція, але саме тому вона
потребує рішучої деконструкції. Звідси ця недовіра до українських амбіцій та політичних проєктів останніх десятиліть: чи то власний державний суверенітет з 1991 року, чи то Майдани 2004 та 2013/14 років, чи то українські Революції Гідності, чи то намагання захистити свою територіальну цілісність та культурну ідентичність.

Посилюється цей процес через солідарність із Росією, як із рівноправним партнером, який проте продовжує просувати імперіалізм, що його Німеччина витіснила із своєї власної історії. Адже привабливим видається в інших те, що сам собі забороняєш або просто не можеш собі дозволити.

Націоналісти ‒ це завжди ті, хто виступає проти, нападає і хоче знищити
«загальнолюдські цінності». Саме так постійно арґументували великороси, а потім і радянська влада, щоб замаскувати, відбілити і захистити власний імперіалізм.

Проте все стає ще складнішим: адже в історії українського національного руху були часи і формації, які представляли собою поганий і дійсно фашистський інтегральний націоналізм. Однак в часі, за позицією та впливом це були не єдині прояви українського націоналізму, і навіть не вирішальні.

Єдине з цих угруповань сформувалося на початку міжвоєнного періоду, натхненне ідеями італійського фашизму, а також німецького націонал-соціалізму. Частина з них тоді дійсно вдавались до кооперації та колабораціонізму з німецькими нацистами. Той факт, що вони потім відвернулися від німців, коли ті не підтримали окрему українську національну державу, і воювали проти нацистської Німеччини, так само не має значення, як і той факт, що деякі з цих націоналістів зазнали переслідувань і були страчені нацистською Німеччиною.

Вирішальним стало те, що стратегією радянської влади було видати цю відносно незначну, хоча й не завжди марґінальну течію історичного українського націоналізму за український націоналізм, в якому нібито розкрилася справжня природа всіх українських амбіцій. І сталося так, що бажання мати право говорити і розвивати власну мову прирівнювалось до нацизму німецького зразка і штибу, а отже, ототожнювалось із ним.

У радянській пропаганді всі національно свідомі українці ставали бандерівськими нацистами. Так, їх загнали в цю вузьку роль саме для того, щоб мати можливість тріумфально сказати: ось, дивіться, що ми вам казали ‒ українська мова є вираженням нацистського світогляду.

Само по собі це не було б таким дивним, бо такими є випробувані засоби імперської пропаганди, якби на перший погляд ‒ але тільки на перший погляд ‒ не курйозне і химерне ототожнення німців із таким розумінням українців. Раптом і німці ‒ що більш освічені, що більш антинацистські, що більш антифашистські ‒ побачили в українцях, які прагнули незалежності, нацистів і нацистських поплічників, навіть схвалили радянські та російські практики боротьби з ними.

Водночас багато німців були схильні ототожнювати Радянський Союз із Росією і бачити в ньому велику і миролюбну універсалістську, інтернаціоналістичну, антинаціоналістичну і антифашистську державу. На тлі такої величі легше визнавати власну вину, тягар якої до того ж зменшувався у проведенні «Ostpolitik» із такою величчю.

Не треба великого розуму, щоб збагнути, чому ця точка зору була дуже вигідною для німців з багатьох ‒ надто багатьох ‒ причин.

Перш за все, можна було знову практикувати зворотний зв’язок «злочинець-жертва», коли українців розглядали не як катованих і переслідуваних, а в кращому випадку, як власний образ: вони такі ж погані, якими і ми самі колись були. У гіршому випадку, робився висновок: по правді дісталося цим злочинцям!

Навіть більше: тепер є корінні мешканці, яким можна менторським
жестом проповідувати правильний шлях власного очищення, можна засуджувати їхній націоналізм як варварську зацикленість на архаїчних жаданнях і оголошувати це нездоланною перешкодою на шляху до сучасної Європи.

Але це лише один рівень. Бо є ще інші. Не лише полегшити тягар вини,
коли відповідальність за злочини Другої світової війни та Голокосту можна розділити з іншими і виставити напоказ. Не лише тому, що мільйони вбитих і поневолених українців легше витіснити, якщо вбачати в них насамперед співучасників.

Навіть не тому, що таким чином можна запевнити себе, що ти людина із
чітким моральним компасом, яка вміє розрізняти зло і добро, зізнається
у своїх вчинках, шкодує про них і просить прощення, але й нещадно
засуджує зло, яке, як їй здається, вона розпізнає в Україні.
Але перш за все тому, що таким чином можна влаштуватися в дуже зручному і
позитивному світогляді: (насправді дуже одностороннє) примирення
з власною історичною виною разом із усіма моральними вигодами, нова східна політика («Ostpolitik»), яка теж дуже вигідна в усіх відношеннях, як і чітка,
прояснена, дуже прогресивна ідеологічна орієнтація за її межами. У цьому ідеальному образі себе і світу не було для українців якогось власного місця. Відповідно, для них були лише дві можливості: або їх там не існувало (так само, як України не існувало для Німеччини до 1991 року, і було б найзручніше, якби вона взагалі не з›являлася), або вони були лише зловісною перешкодою, бо порушували ці досконалі відносини і
спантеличували цю самовпевненість. А тоді Європу охопили революції, уявні «кризи» та війни ‒ в цьому переконано чимало людей у Німеччині. У такому прочитанні Україна є насамперед порушником спокою в німецько-російських відносинах, яких хочеться мати ‒ до речі, цілком незалежно від того, як Росія розвиватиметься.

Підводячи підсумки: специфічно німецьке, історично вкорінене прочитання націоналізму; структурна складність уявити інший націоналізм, окрім (колишнього) власного, імперіалістичного та шовіністичного; співпереживання іншого націоналізму ‒ визвольного, антиімперського, антиколоніального та емансипаційного, інклюзивного та заснованого на ідеї політичної нації; нездатність побачити в українському прояві націоналізму сумісність з вимогами сучасного світу; несвідома проєкція на інших цієї єдино доступної форми власного націоналізму, яка підлягає викоріненню. У випадку України це призвело не лише до далекосяжних упереджень і закидів, але й до різноманітних хибних уявлень та антиукраїнських стереотипів, які, своєю чергою,
стають приводом для докорів і закидів з боку українців на адресу Німеччини.

Навіть більше, німецькі закиди щодо «українського націоналізму» дають німцям дуже широкий і досить гнучкий репертуар налаштувань: від відкритого обурення і засудження такого нібито очевидного зла, через раціоналізацію відсутності емпатії та солідарності, через відкидання власної вини чи обов›язку перед українцями, аж до резиґнації чи виправдання власної байдужості.

Але усі ці позиції мають одну спільну рису: Україна залишається значною мірою незрозумілою для німців. У цьому відношенні 24 лютого 2022 року, можливо, дещо змінило, але водночас ми бачимо, що з›явилися нові хибні уявлення, які можливо були визначені наперед. Вже згаданий вище Габермас, а також численні «відкриті листи» доводять стійкість описаних помилкових уявлень. У тоні моральної вищості німці пояснюють українцям, що вони повинні «домовлятися» з державою, яка хоче їх знищити. Колоніальна зарозумілість у поєднанні із страхітливим незнанням українського досвіду триває. І останні українські застереження та закиди є реакцією саме на це.

Переклала з німецької на українську Галина Котовська