ЛИСТ МОЇМ БАТЬКАМ

Томас Ланґ

третє травня, 2021 року
Наприкінці квітня 2020 року я написав третій і останні есей, у якому опрацьовую тему першої кризи підчас ковіду. Мій батько помер через декілька тижнів – не на к. Лист було опубліковано у журналі «Сто чотирнадцять» видавництва «Фішер».


Дорогі батьки,
 
це перший лист, який я пишу вам за майже сорок років. Понад тридцять років тому наші дороги розійшлися, я опинився на Майні, а пізніше на Ізарі, ви живете з давних давен недалеко Рейну. Там ви, перебуваєте незмінно, ти, батьку, впродовж дев’яноста років на тому ж місці. Я ще пригадую, що мені було десять років, коли у нас з’явився телефон. Раніше приходила сусідка, коли хтось дзвонив, і забирала нас. Тепер у вашому підвалі лежить кабель з світловолокна, роутер висить на стіні, але ви не хочете Інтернету.  Вам не потрібен смартфон, стаціонарного номера та телевізора вам достатньо. А мені достатньо трьох-чотирьох відвідин кожного року – на декілька днів, впродовж вісімнадцяти років здебільшого з сім’єю або принаймні з дітьми. Тобі, мамо, виповнилось дев’яносто, ми відсвяткували у січні з дітьми, внуками та правнуками. Ми не мали жодного уявлення, як скоро все зміниться. Свята ми не хотіли пропустити, тому що воно могло б бути останнім. Але так було вже роками.
 
На наступний дев’яностий у травні не буде жодного свята. Клумби з квітами цього року були необроблені, що росте, то росте. Ви залишаєтесь вдома, там ви живете так чи інакше майже весь час, відколи авто стоїть у гаражі. Служба догляду приходить щодня, близька родина приносить продукти харчування та допомагає вам у побуті. Обмеження у контакті для вас не нові. Ви говорили мені по телефону, що ви не боїтеся цієї хвороби. Ви ж очікуєте смерті і можливо ми діти більше боїмось вашої смерті, ніж ви самі. Коли ви підростали, панувала війна, ви бачили гірші часи. Можливо тому зворушує ваш спокій або радше, як мені здається, покірність вашого ставлення, проти якого я так часто протестував, слід сприймати все таким, яким воно буде.
 
Тепер отож настало таке. Ми обмежені: для всіх, хто вас відвідував, це дивне відчуття. Ми не мали ні «найлагіднішого» поняття про те, що таке нестача, чим є заборона покидання домівки, що таке хаотичне вмирання. Я знаю це з ваших розповідей – і не переживши нічого подібного –відчуваю: порівнювати неможливо. Проте дещо проявляється, ви раптом говорите знову про те, як розпочалася війна, як спорожніли магазини, як зникали люди.
 
Ми натомість переживаємо «Так-наче». Я знаю людей, які впродовж декількох тижнів були так би мовити замкнені – ми маємо друзів у Мілані, в Нью-Йорку, в Парижі. Я знаю, що вам жахіття здаються страшнішими, що цифра тисяч померлих опускається на людину наче важке вологе сукно. На щастя, вони всі – «safe»; особисто я не знаю нікого, не чув про нікого, хто б важко захворів або ж помер. Вмирання таке невидиме, що вже констатували: відсоток смертей навіть не збільшився. Власне читаємо: він збільшився. Вмирає кільканадцять тисяч більше, ніж зазвичай. Вони лиш сховані від нашого ока. Страшні колони вантажівок, які показали з Італії (ви це також бачили по телевізору), загорнуті у поліетилен мертві тіла, які у Нью-Йорку за допомогою вилкових підйомників вантажили у вантажівки з морозильниками – це залишиться у пам’яті як іконографічне зображення епідемії.
 
Але чи у надзвичайному стані немає чогось приємного? Економічна небезпека охопила уже багатьох, проте для багатьох вона ще невиразна на задньому фоні. Людські роздуми: можливо вдасться уникнути, можливо таки поведеться добре. Це допомагає нам триматись далі. (Ви б радше сказали: що буде, то буде.) Я ще ніколи так охоче не їздив містом на велосипеді як сьогодні, майже кожного дня на декілька годин в офіс. Ще ніколи я не вдихав чисте повітря охочіше, спостерігав чисте небо вдень як і вночі, ще ніколи спокій метрополії не був красивіший і водночас болючіший.
 
Від кількох тижнів я проводжу уроки для вашої наймолодшої онуки і водночас сам чомусь вчуся. Це випробування, бо втрачається багато робочого часу або мушу продовжувати свій день, доки не втомлюсь ввечері. Але це також і насолода бути так близько і тривало коло своєї дитини і відчувати набагато краще зміни її настрою, її душевне життя. Я тепер іноді думаю про те, як я – у тому ж віці – у вас (тоді у нас) сидів вдома на кухні і робив завдання.
 
Тоді мною знову оволодіває це відчуття, особливо вранці, перш ніж встануть інші: світ розпадається. Він може ще більше розпастися, він може занепасти, як ми його знаємо. Мертві люди – реальні. Я знову думаю про вас, і наскільки ви незважаючи на все у небезпеці. Я повертаюсь думками до моєї першої роботи, коли я залишив ваш дім – до моєї цивільної служби у домі для людей похилого віку. Він називався «Житловий парк для людей старшого віку».   
 
Я добре пам’ятаю, як це було, коли у нашому закладі помирав тоді хтось з людей похилого віку. І мене це турбує, мої ноги підкошуються, коли я уявляю собі доми, мешканців котрих десятками змітало геть. Так наче хтось ішов по коридорах і зліва і справа клацанням пальців перехиляв голови на груди. –  Це відчувається так само по-несправжньому. Тому я виконую все, що нам тепер «нав’язують». Я хочу, щоб це закінчилось негайно і назавжди. Безпека – це завжди безпека інших. Вона тепер зовсім першочергова. Я знаю, що я не єдиний, хто так вважає. Я пишу це, не знаючи, чи ви так вважаєте, чи це має для вас таке значення. Це радше «так-наче».   
 
Бережіть себе, любі батьки. Я розумію про вас тепер трохи більше, про ваш старий страх, про обмеження, з яким ви виростали. Я сподіваюсь, ми побачимось ще у цьому році.

З німецької переклав Василь Лозинський