Сарна

Томас Ланґ

Відчуття було зовсім інакшим, ніж він очікував. Якщо здалеку хутро сарни виглядало оксамитовим, то тепер, коли він провів рукою по товстому тілу, воно здавалося щетинистим. Він відчув запах тварини на своїх пальцях. Стогнучи, смикнув за передні ноги; сарна виявилася важчою, ніж він думав. Її паща була роззявлена, дрібні зуби стерті й забарвлені в коричневий колір до корінців, язик – сірий. Згаслі очі потьмяніли, в них не було жодного виразу, навіть виразу смерті. Сарна ще не заклякла, її голова й шия витягнулися від волочіння, ніс дивився на рододендрон, наче вічнозелений кущ був останньою мрією тварини. Земля та екскременти прилипли до її білого живота, тут хутро було м'якшим.
Дональд підтягнувся за стовбур маленького горіха, який кілька років тому посадив надто близько до межі своєї ділянки, тож як і щоразу, коли він бачив або думав про це деревце (яке вже, зрештою, було вищим за нього), то відчував потаємну радість від думки, що його, напевно (і Неллі, цілком ймовірно, теж) вже не буде серед живих, коли сусіди одного дня зрозуміють, що дерево їм заважає. Коліна боліли від сидіння навпочіпки, а нижні хребці здавалися занадто розтягненими. Це минеться. Він знову прикипів поглядом до туші біля своїх ніг. Він ніколи не підходив близько до цих тварин, яких любив усе своє життя, ніколи не торкався до них, жодного разу не сходив до зоопарку. Лише часто спостерігав за сарнами, коли – посеред білого дня! – вони виходили з лісу на луг, щоб поскубати травичку на галявині. Зазвичай їх там ніхто не турбував, вловити запах Дональда, який стояв з біноклем на балконі, вони не могли. Ніколи нічого не відбувалося, окрім того, що сарни паслися там і врешті-решт ішли своєю дорогою. Він знав, що спостерігає лише за маленькою частинкою їхнього життя, що вони також б’ються поміж собою й народжують дітей, і часто чув, як з лісу долинає тріск пострілу з мисливської рушниці. Він знав, що взимку вони вночі застрибують в сади і скубають кущі. Дональд відчув, як у нього потеплішало в животі. Настав час повертатися до будинку.
"Ти йдеш вже нарешті?" – покликала Неллі, почувши, як його ціпок зісковзнув зі стіни в коридорі і вдарився об кам'яну підлогу. Двері до їдальні були привідчинені.
"Піду поміняю мішечок", – озвався він і повернув до ванної кімнати. Повільно відриваючи липку поверхню від шкіри (а не рвучко, як рекомендувалося), він дихав якомога глибше. Дональд ледве переносив власний запах. Через п'ять хвилин він сидів за сніданком зі своєю дружиною і розповідав їй про знахідку.
“Ти мусиш зателефонувати ліснику”, – промовила вона.
“Мисливцю”, – поправив він і зробив маленький ковток остиглої кави з молоком.

Окрім зеленої куртки, Берка нічим не нагадував мисливця; він носив звичайні джинси і стоптані кросівки. Не чекаючи запитань, Дональд сказав, що знайшов зранку мертву сарну в саду й одразу ж зателефонував. Берка якраз запалював сигарету. Кашляючи, запевнив, що знає цю тварину. "Вона була хвора, – сказав він, – але я не встиг її застрелити. Приїду по обіді позашляховиком і заберу її, якщо Ви не проти".
Дональд кивнув. Сьогодні по обіді. А що до того часу? Чи не накрити її брезентом?
“Нічого з нею не станеться”.
Чоловік знову закашлявся, схоже, це була його перша сигарета сьогодні, або ж у нього вже був сильний кашель курця. Дональд подивився спочатку на Берку, потім перевів погляд на сарну. Запитання, чи може він залишити собі голову тварини, відклав до пообідньої зустрічі.

Вечір старий провів у погребі. Відрубана голова важила чимало; підіймаючи її, він щоразу дивувався. Змиваючи кров з відрізаної шиї, а потім довго полощучи її, поки вода не змила згустки з раковини, він щось бурмотів до мертвого черепа, іноді наспівуючи два такти якоїсь мелодії. Потім обдер хутро й шкіру. Без шкіри, з оголеними аж до горла щелепами й схожими на подряпані велетенські кульки для гри в марблз очима, що сиділи в рожевій плоті, голова виглядала вже не як голова сарни, а майже як якогось хижака. Тушу дикого звіра дослідять, сказав Берка й пообіцяв зателефонувати йому ще раз. Чому сарна прийшла до нього? Чому лягла вмирати в його саду під рододендроном? М'ясо на черепі було сухим. Дональд видалив усе необхідне, поклав голову у велику каструлю і залив водою. Бідолашні роги стирчали з води, й накривка не ставала як слід на місце.
"Ти це серйозно?" – з огидою запитала Неллі, коли він зайшов до кухні з каструлею.
"Не відкривай", – попросив він її. Потім додав: "Я роблю це для дітей".
Їхнім онукам було сім і дев'ять років.
Незважаючи на витяжку, незабаром на кухні та в їдальні вже стояв запах супу. Дональд відчував, як він тисне йому на ясна. Пізно ввечері відніс каструлю назад до льоху. М'ясо відходило від кістки волокнистими смужками, але в деяких місцях відставати не хотіло. Дональд зрізав його і вишкрябував. Незабаром він вирішив, що наступного дня зварить голову вдруге.

Вранці, коли каструля вже стояла на плиті, Дональд поїхав до міста, щоб купити пергідроль. Він виспався міцним і глибоким сном, але тепер тіло його тремтіло, як і в найгірші дні, він ледь не наїхав на лівий стовпчик вузького в’їзду на швидкісну дорогу. Повільно, наче наляканий, подолав кілька кілометрів до аптеки. Лише на зворотному шляху згадав, що Неллі просила його ще дещо купити, і тепер їй доведеться знову їхати самій. На диво, вона навіть не лаялася. Каструлю з плити Неллі вже зняла. "Зарано", – сказав він. Вона лише знизала плечима.
"Від тебе тхне", – сказала вона тихо, але недоброзичливо. Дональд швидко, як тільки міг, пішов до ванної кімнати; дорогою він нічого не помітив. Неллі мала рацію, мішечок був погано прикріплений і тому протікав; він одразу побачив пляму на майці. Дональд почервонів, хоча біля нього в цей момент нікого не було.

Тепер рештки м’яса легко знімалися з кістки. З верхньої щелепи випав зуб, Дональд приклеїв його назад. Він точно запам'ятав інструкції Берки. Без шкіри й м'яса, язика й очей, перед ним лежав звичайнісінький череп; йому довелося докласти зусиль, щоб пригадати вигляд сарни, та й тоді це була лише туша, наполовину схована під кущами. Дональд ніколи раніше не уявляв собі, що сарни теж помирають, що їх не всіх відстрілюють, ніколи не замислювався, де вони помирають. Щоб рідрізати задню частину черепа, треба було його якось зафіксувати, інакше пиляти було б важко. Спочатку він не наважувався, потім загорнув череп у ганчірку, затиснув у лещата і був вражений, скільки витримала кістка, навіть не тріснувши. Він хотів зберегти мозок, щоб показати дітям. Коли відкрив надрізану потилицю й побачив, що залишилося, то передумав. Опівдні йому довелося прилягти.

Дональд закінчив роботу якраз перед вечерею. Тепер череп сарни акуратно стояв на підставці з темного дерева. Носова кістка відпала разом з мордою, а коричневі плями на шийках зубів не піддавалися багаторазовій обробці пергідролем, але згола це був прекрасний череп, майже мисливський трофей. Куди його подіти?
Неллі сиділа на краєчку крісла біля телевізора із заплаканими очима. "Я телефонувала лікареві", – сказала вона. "Процес пішов далі".
"Готово", – відповів він, простягаючи їй свій витвір. Вона відвернула голову.
"Можеш залишити це в підвалі. Тільки не вішай її тут". Її голос тремтів.
На балконі йому швидко стало холодно аж до дрижаків. День був чудовий, але вітер дув сильний і холодний. Дональда все ще переповнювала гордість за майстерну роботу, та різка реакція Неллі його трохи образила. Поволі до нього дійшов зміст її звістки. На сусідній галявині діти грали у футбол. Один хлопець хотів якраз вдарити по м’ячу, але той, хто стояв у воротах, вибіг і переставив м'яч в інше місце. М'яч влучив у стіну будинку. У повітрі закружляло листя, діти радісно загулюкали й побігли під листяний дощ. Дональд помахав їм рукою.
"Гей, показати вам щось?"
Діти завмерли. Тупо витріщилися й мовчали. Найстарший взяв м'яч і побіг за ріг будинку, решта – за ним.

З його онуками вийшло так само. Коли вони прийшли наступного дня, то не захотіли дивитися на трофей. Вважали такі речі "огидними". Увечері зателефонувала донька й насварила. Назвала його дитиною. Коли запитала, чи не з'їхав він бува з глузду, Дональд розсміявся і крикнув у трубку: "Твій батько смертельно хворий, чому ти не спитаєш про це?". Але одразу ж пошкодував про свою поведінку.
Череп лежав на високій старій шафі в коридорі. Він зняв його. Голова сарни сиділа трохи криво на дерев'яній підставці, деякі речі у старого вже не виходили, як раніше. На звороті ще не було гачка. Дональд взяв полотняну господарську сумку й поклав череп туди. Неллі поїхала на аква-джоггінг.
Коли він вийшов з дому, вже сутеніло. З лопатою й мішком, тримаючи ціпок у лівій руці, він пішов стежкою вздовж великої галявини, де так часто спостерігав за сарнами всі ці роки. Там було порожньо. У лісі вже стемніло. Дональд зійшов зі стежки. Йти в темряві посеред лісу було небезпечно, чіпке коріння й гілляччя, наче пастка, могло щоразу вхопити його за ногу. Тож він не пішов далеко й почав копати.
Потім згорнув ногою листя на те місце, де закопав череп. Зблизька все одно можна було помітити, що у землі щось лежить. Вдома витер лопату кухонним папером. Від цього аж задихався. Коли Неллі повернулася, він сидів на стіні саду, геть захеканий. Світло від автомобільних фар різко ковзнуло по ньому, а через секунду тьмяно ввімкнулося зовнішнє освітлення. У листі рододендрону зблиснули котячі очі.

Через два дні вони вже їхали до лікарні. Все почалося спочатку. Обстеження, прогнози, діагнози, пропозиції щодо лікування. Неллі сиділа поруч із ним на задньому сидінні таксі, з його сумкою на колінах, так, ніби це вона їхала.
"Він дзвонив ще раз?" – зненацька запитав Дональд.
"Хто?"
"Берка."
"Ні." Вона похитала головою. "Хто це?"

Переклад з німецької Юрій Дуркот