З роману «300 миль на схід»

Богдан Коломійчук

Уривок 1

Крок за кроком у порожнечу…
Холод і сирість кам’яних стін відчувається шкірою. Одяг не гріє, наче його немає зовсім. Поодинокі жарівки, що вкрай ощадно розвішані під суфітом тунелю лише через кожні п’ятнадцять або й двадцять кроків ледве розбавляють темряву.
Чути власне дихання, і звуки власних кроків. У скронях стугонить так, що голова, здається, от-от вибухне, мов динаміт.
З кожним кроком нутро все більше крижаніє від страху, ніби попереду чекає сама смерть.
Дихання невдовзі перетворюється на спазм. Кроки стають хаотичними, ніби в п’яниці посеред нічної вулиці. Скільки це ще триватиме? Де в біса закінчується цей тунель? Хочеться кричати, аж доводиться затиснути рукою рота. Боротися з самим собою.
Хтось іде назустріч. Чиясь безформна тінь миготить на стінах з випуклого каміння. Вона прозора й ледь помітна. З’являється, коли незнайомець проходить під жарівками, а потім знову зникає.
В кишені плаща лежить револьвер. Це єдиний рятунок від невідомого, який наближається швидко, мов звір. Здається, це він сам, а не його тінь ковзає по камінню… В руках його довгий кривий ніж. Видно навіть обличчя, перекошене в диявольській гримасі.
- Хто ти?.. Хто ти?! Стояти! Стій!!!
Постріл! Ще один!
Марно… Кулі проходять крізь нього, мов крізь туман. Вдаряються в стіни, висікають іскри. Диявольська усмішка тепер навпроти, ніж – на відстані удару.
Знову постріл. Тепер майже впритул… Знову в нікуди.
З горла виривається крик – остання зброя поранених страхом і відчаєм.

Чоловік у темній кімнаті підхопився на ліжку. Сон минув, линивши по собі гострий біль у потилиці й холодний піт на чолі.
Крізь вікно в кімнату пробивалося світло вуличного ліхтаря. Воно м’яко розливалось на письмовому столі й звідти потрапляло на дерев’яну підлогу. Десь у темному кутку чувся розмірений хід годинника. Ніч дихала спокоєм.
У двері обережно постукали.
- Пане Вістовичу, - почувся приглушений жіночий голос. – Пане Вістовичу, у вас все гаразд?
- Так, пані Новак, - видихнув чоловік, - все добре…
- Ви кричали, пане Вістовичу… - додала вона ледь чутно.
Він підвівся, зняв одяг зі спинки крісла й хутко одягнувся. Потім підійшов босоніж до дверей і, двічі повернувши ключ у замку, відчинив.
Пані Новак, власниця помешкання, де він винаймав кімнату, невисока темноволоса жінка, щільно закутана в теплий халат стояла на порозі, дивлячись на нього знизу вгору широко відкритими очима.
- Знову наснився кошмар?
Вістович кивнув.
- Прошу вибачення, що розбудив вас, - винувато додав він.
Жінка стенула плечима.
- Ходіть на кухню, я заварю чаю, якщо вже обидвоє не спимо, - запропонувала пані Новак і, повернувшись, зникла в пітьмі коридору.
Вістович зайшов назад до кімнати, намацав поряд з дверима вимикач і запалив електричне світло. Праворуч на стіні висіло дзеркало, звідки на нього подивився високий чоловік в зім’ятій, поспіхом одягненій сорочці без комірця. Обличчя мав стомлене, очі запалені, тонкі губи міцно затиснені й майже безкровні. На високому чолі – кілька виразних зморшок, що нагадували нерівні спущені струни. Шкіра аж до сірості бліда. Волосся мало б бути зачесане назад, але тепер кумедно стирчало в різні боки.
Чоловік був міцної статури і схоже, що раніше – навіть дещо огрядний. Втім, за чотири роки на фронті добряче висох. Мирне життя у Відні також минало без надмірної розкоші, то ж до попередньої ваги він не повернувся.
Стрілки годинника показували другу ночі. Ніякого чаю зараз йому не хотілося, а проте чоловік поправив сорочку, одягнув наверх камізельку і, нанісши на волосся трохи брилантини, акуратно його зачесав. Взяв зі столу свою папіросницю і з виразним задоволенням закурив. Від цигаркового диму трохи полегшало: руки перестали дрібно тремтіти, а думки прояснились.
Поклавши сірники й папіросницю до кишені, Вістович попрямував на кухню. Тут уже гудів гасовий примус, на якому потроху нагрівався чайник. Невдовзі зайшла і пані Новак, перевдягнена в домашню сорочку й бавовняну спідницю. На плечах мала теплу накидку. Волосся жінка стягнула в тугий вузол на потилиці.
Владислава Новак була родом звідкілясь із Моравії. До Відня переїхала понад двадцять років тому разом із чоловіком та матір’ю, продавши на батьківщині чимале господарство, землю й добрий будинок. Грошей якраз вистачило, щоб придбати двокімнатне помешкання на одній з бічних вуличок Кольмаркту і на перший тиждень-два скромного життя в столиці. Все це було зроблено заради їхнього єдиного десятирічного сина Петера, якому батьки хотіли забезпечити добре майбутнє. І всупереч волі матері, старої Богуміли Брунової, яка за цей крок ненавиділа подружжя лютою ненавистю. Крім того, ненавиділа «гівнюка Петера», «бісовий Відень» і «срану німецьку мову», яку ніколи достатньо добре не розуміла і навіть не намагалася зв’язати нею бодай два слова.
- Якби твій батько був живий, ти б ніколи не посміла так зі мною вчинити! – кричала вона на доньку. – Негіднице! Курво! Слід було вдушити тебе в колисці!..
Знаючи свою провину, Владислава опускала очі й натирала підлогу, готувала їжу, прала одяг. Вона дала собі тверду обіцянку, що витримає цей нескінченний потік образ, який лився їй на голову, доки чоловік був на роботі. Молодому й сильному, Яну Новаку, на щастя, швидко вдалося дістати місце вантажника на Staatsbahnhof. Коли він стомлений і голодний повертався додому, Богуміла замовкала, проте тільки для того, щоб вранці, коли за нм зачинялися двері, з новими силами узятися до своїх прокльонів.
- Це все ті кляті книжки німецькою! – докоряла вона Владиславі. – Ти забагато читала їх в дитинстві й через це геть звихнулася…
Авжеж, її маленька Влада багато читала, а тому мріяла про життя зі сторінок романів: красиве місто, люди в дорогому одязі, театри, кав’ярні… Нарешті вона була там, де це все може принаймні бачити, а тому, ковтаючи сльози, слухала образи й працювала. По обіді зі школи приходив Петер, то ж вона могла хоч на якийсь час зачинитися з ним на кухні, щоб нагодувати хлопця й розпитати, як минув день.
Кілька років усе, начебто, йшло, як слід: Петер вступив до гімназії, Яна зробили старшим над бригадою, сама вона навчилася затикати старій Богумілі рота, коли та зовсім пускалася берега.
Влітку 1914-го в газетах написали, що десь у Сараєво вбили наступника імперського престолу, а ще через місяць було оголошено мобілізацію. Почалася Велика війна.
Яна забрали до війська взимку 15-го року, Петера, на той час вже високого міцного юнака, – навесні 16-го. Владислава зосталася сам-на-сам із матір’ю, яка до того часу зробилася геть немічною. Клясти доньку з попереднім завзяттям стара вже не могла, натомість, з її зморщеного обличчя не сходила міна єхидного вдоволення. «Бачиш, - мовляв, - а я казала тобі, що ти дурницю робиш. А я казала, що цей твій Відень гівна вартий».
Владислава знову мовчала. Якогось дня перенесла до її кімнати свої речі, бо в іншу мусила прийняти квартиранта – інакше було не вижити.
Потім прийшла страшна звістка: Ян загинув десь Ґаліції. Як не дивно, Владислава не плакала, мовби до цієї втрати давно була готова. Зібралась силами й чекала на повернення сина. Була переконана, що Петера ця доля мине.
Молодий лейтенант Петер Новак і справді щасливо повернувся з фронту. Худий, стомленй, з хрестом «Ver Dienst» найвищого ступеня на мундирі. Щоправда, мундира свого він більше жодного разу не вдягнув, нагороду також заховав якнайдалі.
Квартиранта того ж дня попросили переїхати, повідомивши, що на його місці замешкає герой війни. Квартирант не опирався.
Кілька тижнів, Петер відмовлявся виходити з дому, а коли врешті вийшов, то надовго пропав. Повернувся в кращому гуморі, але з дивакуватим блиском в очах. Повідомив, що житиме тепер окремо.
- Знайшов роботу? – запитала Владислава.
Петер відмахнувся.
- Мені не потрібна робота. Я граю на біржі. З цього також можна непогано прожити…
Коли за дверима стихли його кроки, Влада вперше за останні роки заплакала. Плач перейшов у голосне ридання, мовби вся гіркота й біль, які вона доти увібрала в себе, вирвалися назовні. Жінка заспокоїлася тільки через добру годину, геть знесилівши. В той вечір Богуміла вперше глянула на неї зі співчуттям і навіть кілька днів намагалася не турбувати доньку без зайвої потреби.
До помешкання знову вселялися тимчасові пожильці, займаючи й звільняючи другу кімнату. Аж доки пів року тому в ній не опинився оберкомісар Адам Вістович.
- Віс-то-вич, - повільно повторила Владислава, коли він приніс їй свої документи і гроші за кілька місяців уперед, як вона й вимагала. – Ви не австріяк.
- Ні, - відповів той, визираючи у вікно свого нового помешкання.
Навпроти виднівся такий самий будинок, зі схожими вікнами. Внизу тягнувся вимощений сірим бруком провулок. – Я родом з Ґаліції.
Зачувши слово «Ґаліція», Владислава стрепенулась. Вже кілька років вона ненавиділа його й жодного разу не вимовила вголос, мовби воно означало страшне прокляття. В Ґаліції досі лежить її чоловік, і Влада жодного разу не була на його могилі.
- Сніданок і вечеря за додаткову оплату, - видавила з себе пані Новак. – Прання також…
Вістович кивнув.
- Пані дуже люб’язна, - промовив він.
Голос у поліціянта був низький, але приємний. Погляд уважний і проникливий. Але найбільше господиню вразила його ввічливість і гарні манери. Досі Владиславі здавалося, що в тій проклятущій Ґаліції живуть самі кровожерні варвари або якісь хтонічні чудовиська.
Її чоловіка, зрештою, вбили не галичани, а невідомий російський солдат. «Ян Новак по-геройськи загинув під час офензиви, - написав їй Zugkommandant – Ваш чоловік був прикладом відважного австрійського солдата. Його поховано з належними почестями біля міста Станіславова. Висловлюю щирі співчуття. Поділяю вашу скорботу…». Чи треба ненавидіти землю за те, що прийняла Янове тіло? Ні, це безглуздо…
Після того, як вона пробачили далекій і незнаній Ґаліції, Владиславі мовби полегшало. Щось важке впало з її плечей, і вона змогла нарешті випрямитись.
Тепер Влада іноді посміхалась. І навіть згадала старих подруг, з якими бачилась востаннє ще, либонь, перед війною. Почала відвідувала їх у неділю, або ті навідувались до неї. Ті самі подруги з ледь прихованою заздрістю визнавали, що Владислава, попри пережите, залишилася гарною, і це її також тішило. Вона споглядала на себе в люстерко й дивувалася, чому це русяве волосся геть не посивіло, темні великі очі не вицвіли, а шкіра не вкрилася зморшками. Адже вона вдова, і їй далеко за тридцять!
Чайник закипів, і жінка, загасивши примус, налила окропу до заварника з солом’яною плетеною ручкою. Справжня металева десь загубилася, і їй спало на думку виготовити іншу власноруч. Витвір вдався цілком добре. Нова ручка була, можливо, не надто зручною, зате вигляд мала кращий, ніж попередня.
Потім наготувала дві чисті чашки і, трохи подумавши, витягнула з буфету напівпорожню пляшку шнапсу і два келишки.
- Думаю, вам це зараз потрібніше, ніж чай, - сказала вона кинувши на Вістовича лагідний погляд.
З приємністю зауважила, що, йдучи сюди він довів себе трохи до пуття.
- Так, не завадить, - вдячно всміхнувся він.
- А ви пригостіть мене цигаркою.
- Залюбки…
Вістович сягнув рукою до кишені за папіросницею й відкрив її перед Владиславою. Коли вона взяла звідти цигарку, підніс їй запалений сірник. Потім закурив сам.
Пані Новак знала, що в цей момент їхню пам’ять обпік той самий спогад. Кілька тижнів тому Вістович повернувся пізно, але вона дочекалася його, щоб подати вечерю теплою. Господиня була роздратована, бо домовлялися, що ввечері вона накриває на стіл о восьмій, а тим часом пробило вже одинадцяту. Втім, побачивши, що постоялець почувається вкрай ніяково, стрималась від дорікань.
- Давно про мене ніхто так не дбав, пані Новак, - з усмішкою зізнався Вістович. – Відчуваю себе, мов удома.
- Я також давно ні про кого так не дбала, - вимовила Владислава, сама дивуючись зі своїх слів.
«І мені хочеться, щоб ти справді почувався тут, як вдома», - ледь не додала вона. Натомість простягнула руку й торкнулася долонею його шорсткої щоки. Спантеличена власним рухом до краю, відчула, що мала б негайно відсмикнутись, вибачитись і піти геть, але долоня й далі була на його щоці, мов магніт на залізі. Тому, коли він підвівся й підтягнув її до себе, жінці полегшало від того, що тепер вони поділять цей сором на двох.
Востаннє вона була з чоловіком два роки тому, коли Яна відпустили додому на Різдво. Тепер Ян в землі. В тій самій землі, по якій ходив той, що зараз обіймає її, Владиславу. Гладить груди, цілує шию, губи, а вона відповідає йому. Ласки їхні нервові, хаотичні, ніби через їхні тіла проходить електричний струм…
Раптом зі сторони коридору почулося гучне гупання, мовби хтось періщив молотком по дереву. Владислава на мить заціпеніла, а тоді відштовхнулася від чоловіка, як від гарячого п’єца.
- Це мама… - видихнула вона, поправляючи блузку. – Кличе мене.
Стара Богуміла й справді лупила ціпком по підлозі, коли їй щось було потрібно. І якщо донька довго не приходила, зчиняла рейвах настільки гучний, наскільки їй дозволяли старечі сили. Владислава вибігла з кухні, а постоялець лишився вечеряти сам і без апетиту.
Цей випадок вони за мовчазною обопільною згодою забули і навіть не зуміли відтоді остаточно перейти на «ти».
- Сон завжди той самий? – запитала Владислава, наливаючи чай, щоб якось перервати незручну мовчанку.
Свою цигарку вона поклала на край блюдця, що правило їм за попільничку. Дим від неї вився вгору тонкою хвилястою ниткою.
Вістович зітхнув.
- Іноді я маю на собі мундир і стріляю в незнайомця з манліхера, а не з револьвера. Але в цілому, ця бісова історія справді завжди та сама… - сказав він і потягнувся за шнапсом. Відкоркував пляшку й заповнив до половини два келишки та, не чекаючи на Владиславу, одразу ж випив свою порцію.
- Я майже нічого про тебе не знаю, -зауважила пані Новак. – Тільки те, що ти хороша людина.
Вістович засміявся.
- Ти помиляєшся, - сказав він. – Дуже помиляєшся. Я – негідник… І моє сумління мене вбиває.
- Не помиляюсь, - заперечила вона, - всі ми свідомо чи несвідомо в чомусь винні. Але тільки найдобріші та найвідважніші з нас погоджуються спокутувати провину тортурами совісті…

Уривок 2

Лемберґ, листопад,
1919 року

Подібно до людей старіють і міста. Зморшками потрісканих стін, шрамами розритих вулиць, виразками стічних канав. Восени я повернувся до Лемберґа, який було годі впізнати. Мовби опинився в чужому місті й дивом знав тут кожен провулок.
Моє місто постаріло після війни. І це була зовсім не та старість, що додає шарму архітектурі, котра починає «дихати віками», як говорять туристи. Старість була іншою: стрімкою і безжальною. Так старіє солдат, якому рік війни коштує десяти.
Наказ вирушити до Львова я отримав тиждень тому в Відні. Максиміліан Ронґе, начальник Evidenzbüro, що тоді доживало свої останні дні (а на папері не існувало вже понад рік), призначив мені зустріч у кав’ярні «Старий ліхтар» неподалік Ґрабену.

Новий шеф конаючого Evidenzbüro був невисокого зросту, лисуватий, риси обличчя його були радше невиразними, а колір шкіри нездорово блідий. Очі він підозріло прищурював навіть коли дивився на кельнера.
Ронґе також прийшов не в мундирі, а в мішкуватому гарусовому костюмі, що незграбно висів на ньому, як на палиці. Цей чоловік мав звання полковника, хоч заледве чи в контррозвідці це мало якесь значення.
Ми обидвоє замовили чай, і Ронґе не гаючись перейшов до справи:
- Коли ви були востаннє в Лемберзі, пане Вістовичу? – запитав він.
- Трохи менше року тому, - відповів я і неприємні спогади різонули пам’ять. Я виконував тоді доручення Міністерства й мене ледь не підстрелили у власному помешканні.
- Хочу запропонувати вам знову вирушити до рідного міста, - продовжив полковник. – Це не наказ, тому ви, звісно, маєте право відмовитись.
- Залежить від того, яка переді мною стоятиме ціль, - відповів я, хоч майже напевно знав, що погоджусь.
Ронґе зробив ковток і нервово облизав губи. Після цього продовжив стишеним голосом:
- Триває війна між поляками та більшовиками. Подейкують, що після невдалих переговорів з Денікіним, Пілсудський шукає союзу з українцями. Ба більше, неофіційно, йому начебто вдалося порозумітись із Петлюрою щодо того, аби виступити спільним фронтом проти червоних. Кажуть, маршал навіть заявив, що без вільної України не буде вільної Польщі. Можете уявити таке ще бодай рік тому, коли українці й поляки завзято різали один одного в битві за Ґаліцію? Видно, ніщо не зближує краще за спільного ворога.
Ронґе трохи помовчав, пильно дивлячись на мене, ніби хотів переконатися, що я добре втямив сказане. Ми одночасно відсьорбнули чаю, мовби підкорилися чиїйсь німій команді. Невдовзі полковник продовжив:
- В серпні до союзників приєдналися американські добровольці. Це два десятка пілотів, що входять до окремої 7-ї ескадрильї польської армії. Командує ними майор Фаунтлерой. Не можна сказати, що це просто «вільні яструби», котрі полюватимуть з висоти на більшовиків. Свої вильоти, ясна річ, вони координуватимуть з наземним командуванням. Проте, певний рівень свободи дій для них таки передбачено. Хоча б тому, що кожен з цих пілотів – майстер своєї справи. Чи, як там кажуть у летунстві, справжній ас…
Далі Ронґе заговорив дещо філософським тоном, дозволивши собі при цьому розслаблено запалити цигарку:
- Якщо б хотіли знати мою думку, Вістовичу, то я зовсім не вірю в майбутнє цих машин. Літаків, маю на увазі… Доводилось вам бачити їх зблизька?
Я похитав головою.
- Це все ще крилаті корита, - продовжив Ронґе. – Однак, слід визнати, ті, хто наважуються сісти в них і піднятися в небо – відчайдушні сміливці. Ба більше! Їх називають «лицарями неба». І хоч я далекий від цієї романтичної дурні, все ж мушу визнати, що часами летуни й справді воюють, як лицарі. Знаєте, як відбувається повітряний бій, комісаре?
Мене трохи дратував цей ліричний відступ, але я намагався не подавати виду. Відсьорбнув з чашки, відповів, що не знаю і вдав цікавість.
- Коли два ворожі літаки сходяться в небі, - з азартом продовжив Ронґе, - то пілоти, ніби направду вершники на ристалищі, намагаються підійти один до одного з вигідного боку. Так, щоб можна було розрядити кулемета в супротивника або в двигун машини. Чи в паливний бак… Як пощастить.
Правда, така модель поєдинку стала можлива тільки тоді, коли інженери навчились прилаштовувати до літака кулемет, а до цього пілоти просто перестрілювались між собою з револьверів або гвинтівок. Були й такі, що тримали напоготові міцну мотузку з гаком чи невеликим якорем на кінці. Вичекавши підходящий момент, вони метали гак перед собою, намагаючись зачепити гвинт ворожої машини. Якщо це вдавалось, то для ворожого пілота все зазвичай завершувалось трагічно: гвинт зупинявся, і літак падав униз, як зранений птах. Чим не механізоване Середньовіччя? Га, Вістовичу?..
Ронґе хрипло засміявся і запалив другу цигарку. Летунство, яке полковник з одного боку нещадно критикував, з іншого – безмірно його потішало й навіть викликало захоплення. Як це могло поєднуватись в одній особі, для мене було незбагненним. Я скривив штучний посміх і приготувався слухати далі.
- Пригадується мені один випадок, що стався у небі над вашим рідним Лемберґом, - продовжив Ронґе. – Було це під час галицької війни між поляками й русинами. Ім’я русинського пілота я навіть запам’ятав – його звали Петр Франко. Ім’я поляка забув.
Так от. Зійшлися вони в небі. Обидвоє пілотували, здається, однакові «Ньюпорти», що не дивно, бо під час Великої війни, воювали по одному боці фронту проти альянтів, отже й їхні новостворені армії просто розділити раніше спільний повітряний флот.
Отож, настає момент зближення: обидва стріляють, але кулі не трапляють в ціль. Зазначу, що вести вогонь на льоту на той час вже стало зручніше, бо військові конструктори вигадали спосіб стріляти повз лопатки гвинта. Синхронізували два механізми, так би мовити… І от у поляка заклинює кулемет. Більше він не може зробити жодного пострілу, і з хижого яструба перетворюється на вальдшнепа, тобто легку здобич. Розповідають, однак, що польський летун вирішив достойно прийняти свою смерть: відпустив штурвал, дістав пляшку з коньяком, зробив із неї ковток, поклав назад до кишені, схрестив руки на грудях й розлігся в кріслі, як у пляжному фотелі.
Тим часом, русин, описавши довкола нього два кола, замість стріляти, козирнув і полетів геть. Не став, бачите, вбивати фактично беззбройного. В піхоті чи в кавалерії таке зустрінеш нечасто…
Полковник глибоко затягнувся димом і знову посерйознішав.
- І все одно, вважаю, що військовим конструкторам слід зробити ставку на дирижаблі. Авіація –добрий плацдарм для особистої мужності, але занадто дорогі витребеньки для армії. Дирижабль значно потужніший, хоч і не такий швидкий. І вже сам вид його, коли цей монстр з’являється в небі, наводить жах на ворожих солдат, - промовив він. – Але досить лірики… Повернемось до нашої розмови, комісаре.
Отож, 7-ма ескадрилья. Коли вони розпочнуть бойові вильоти, то будуть майже, як сліпі кошенята. По-перше, ще ніколи не літали над українськими територіями і зовсім їх не знають. По-друге, в житті не воювали з більшовиками.
- Чим більшовики відрізняються від будь-якого іншого ворога? – запитав я.
- Ненавистю, Вістовичу. Саме вона їхня ідеологія, а не марксизм. Більшовики стверджують, що Бога немає, але вони просто замінили його ненавистю. Заради неї вбивають, в ній шукають спасіння, і вона їм прощає гріхи… Думаю, ви це збагнете, коли з ними зустрінетесь.
- Я мушу з ними зустрітись? – неприємний холодок пробігся уздовж мого хребта.
- Власне в цьому й полягає ваше завдання: під видом комівояжера перетнути фронт і стати для ескадрильї очима.
- Як я стану для них очима? Що ви маєте на увазі?
Тон мій був, мабуть, занадто різкий, бо полковник втиснувся у крісло і виставив перед собою долоню, мовби зупиняв колону солдат, що маршували в його бік.
- Ніхто не вимагає від вас неможливого. Просто їдьте в Росію і передавайте до ескадрильї розміщення військ Будьоного. Робіть усе, що вдаватиметься… - сказав він.
Ми вкотре помовчали.
- Знаєте російську? – запитав після паузи Ронґе.
- Не надто добре.
- Нічого. Ви ж, урешті-решт, комівояжер із Польщі. Або Австрії… Хоч легенду можете вигадати самі.
Я роздумував над почутим, либонь, занадто довго, аж полковник мусив удавано кашлянути, щоб знову привернути мою увагу.
- Чому до цієї справи долучається Австрія? – запитав я в нього.
- Через бажання зупинити більшовиків якнайдалі від нашого кордону, - не вагаючись відповів полковник.
- Тоді лише моєї акції не вистачить.
- А хто сказав, що ми обмежимось лише підтримкою ескадрильї? Ясна річ, можливостей зараз небагато, крім того, в Австрії та Європі загалом бракує злагодженості, проте необхідність допомогти полякам і українцям більшість розуміє. Ми всі глибоко стурбовані подіями на сході. І вже точно нікому не хочеться, аби червона чума дісталася їхніх домівок. Усі ми ослаблені. Австрія зараз в такому становищі, що військово не змогла б допомогти навіть собі в разі загрози. У нас більше немає виходу до моря, авіацію ліквідовано, чисельність армії скорочено до принизливого мінімуму.
Однак, у підпільних сховищах, про які не знають альянти, збереглося достатньо палива. А в приватних руках – багато капіталу. До цих рук часто додається розсудливий розум і патріотичне серце. Цього вистачить не лише, аби підтримати війну проти червоних, але й коли-небудь побороти наслідки мирного договору в Сен-Жермені. Щоб відновити старий порядок, монархію…
Полковник затнувся, зрозумівши, що бовкнув зайвого. Втім, виправлятися не збирався.
- Якщо ви згодні, комісаре, - сказав він натомість, - то я хотів би почути ваші умови. Обговорити ваш… гонорар. Можливості наші, нагадую, не безмежні, але винагородити вас зуміємо.
- Я мав деякі заощадження в Швейцарії. В банку Hottinguer. Після війни його, як і багато інших австрійських рахунків, на вимогу альянтів заблокували. Тепер, після численних перевірок, більшість клієнтів знову мають доступ до свого конто. Але мій рахунок і далі заморожений. Можливо, ви зможете допомогти мені з цим.
Ронґе кивнув.
- Подивлюся, чим зможу зарадити. Що ще?
- Це все.
- Вам більше нічого не потрібно? – з недовірою запитав він.
Я повагався якусь мить.
- Досить буде, якщо вдасться допомогти своїм, - сказав нарешті. – Хтозна, може коли-небудь українці створять власну державу, і я доживатиму там решту віку.
- Дуже популярна ідея в наш час, - скривив посмішку полковник. – Самостійні державні утворення малих націй. Наче при Габсбургах вам кепсько жилося.
- Пане полковнику, я монархіст до останнього хребця, але, як показав час, монархії – це пережиток. І наші з вами переконання також застаріли.
- Це ми ще побачимо, пане комісаре. Це ми ще побачимо… А поки що збирайтеся в дорогу. І нехай допоможе вам Бог.

Мій потяг прибув на світанку. У Львові був собачий холод і, вийшовши з теплого вагону на перон, я одразу ж зацокотів зубами, мов телеграф. Не рятував навіть добрий тренч, під яким була гарусова маринарка й обгорнуте довкола шиї тепле кашне. Закутавшись якомога щільніше, я підхопив свою валізу й подався на двірцеву площу, де сподівався сісти на трамвай. Втім, виявилось, що для трамваїв було зарано. Тоді ноги, здавалось, самі мене понесли до стоянки таксі.
Біля чорного п’ятимісного Renault курив плечистий таксист, закутаний по вуха в стару сіру шинель. Побачивши мене, він швидко викинув недопалок і рушив назустріч, щоб узяти валізу, цим самим даючи зрозуміти іншим водіям, що клієнта зарезервовано.
- Доброго ранку, пане шановний! – сказав він хриплуватим застудженим голосом. Однак, згадавши, що поїзд прибув з Відня, швидко додав, про всяк випадок, німецькою:
- Guten Morgen, mein Herr! Willkommen in Lemberg!
- Мені на Вірменську, - коротко відповів я.
- Вже їдемо!
Чоловік поспіхом, ніби досі побоюючись, що я передумаю, або мене переманить інший водій, поставив мою валізу поруч із водійським місцем, а мені самому відчинив задні дверцята. Я з полегшенням зауважив, що кабіну авто засклено з усіх боків, хоч це й було незвично, бо зазвичай в таких автомобілях є лише вітрове скло. Але таксисти, вочевидь, в боротьбі за клієнтів, проявляли винахідливість. Адже кому хочеться в холодну погоду відчувати за пазухою всі попутні вітри? Особливо тому, хто, як я, ледь не задубів на пероні.
Водій завів довгою сталевою ручкою двигуна і, сховавши її десь під капот, заскочив до кабіни.
- Тож на Вірменську? – голосно перепитав він, перекрикуючи сердите чмихання автомобільного механізму й одночасно виставляючи стартову поділку на таксометрі.
Я на кілька секунд замислився. А й справді, чи не краще зупинитися в готелі? Навряд чи моє помешкання зараз у доброму стані. Та й хтозна, чи нова влада не реквізувала його, щоб заселити туди яких-небудь достойників? Зустріти там чужих людей чи застати цілковиту розруху буде однаково паскудно.
Таксист, не дочекавшись відповіді, з подивом озирнувся.
- На Вірменську, - сказав я врешті, сам себе здивувавши таким рішенням.
- То рушаймо! – вигукнув чоловік за кермом з такою врочистістю, ніби ми зібралися з ним щонайменше в навколосвітню подорож, а не в центр міста.

Я попросив зупинити трохи раніше – біля Опери. Відчув, що зігрівся й був не від того, аби кількасот метрів пройтися. Порожнє корсо, площа перед Старим театром, вулиця Скарбківська, що виводила на Краківську, а та – на мою Вірменську… Я знав усю цю міську топографію і безпомилково йшов впевненим кроком навіть у темряві. Здавалось, що знали її навіть мої черевики, хоч і були куплені півтора року тому в торговому пасажі Donauzentrum у Відні. Не знали вони тільки як багато нових ям і канав утворилося за час двох воєн у Львові, а тому я двічі ледь не скрутив собі в’язи, перечепившись і давши сторчака у темряву. Моя валіза, при цьому, падала на долівку з важким гупанням, що змусило мене пригадати, чи немає всередині скляних речей. Здається, була тільки пляшечка колонської води.
Врешті я зупинився й застиг, мов зачарований, біля свого будинку на Вірменській 5. Ця частина вулиці була сяк-так освітлена, і вгорі можна було розгледіти два вікна мого помешкання. Шибки були цілі, і це тішило, навіть якщо про них подбав новий мешканець. Врешті, що мені заважало, в такому разі, просто зайти і заявити про свої права?
Я штовхнув дерев’яну браму, що вела до партеру кам’яниці, й та, на щастя, виявилась незачинена. Присвітивши собі сірниками, піднявся сходами нагору і врешті, при світлі вже наступного сірника, опинився перед дверима, що вели до моєї квартири. Нервуючи, мовби студент на іспиті, я дістав ключа, просунув його в замкову шпарину й спробував повернути. У відповідь на мої зусилля, замок сердито заскреготів, клацнув, і двері відчинились…
Я зайшов досередини з такою ж обережністю, як археологи, мабуть, заходять всередину щойно знайденої гробниці фараона. Пройшов з передпокою до вітальні, зазирнув до спальні, кухні, лазнички. Всі меблі й навіть дрібні речі були на своїх місцях. Тільки припорошені чималим шаром пилу.
Я перевів погляд на вікно, все ще підсвічуючи собі сірниками. Вгорі хтось замінив фрамугу. Стара, видно, була вже зовсім непридатною. Непофарбована деревина різко контрастувала з іншими частинами цієї нехитрої віконної конструкції. Лише одна людина в цілому Львові могла задбати про моє житло – ад’юнкт Самковський. Точніше, зараз вже комісар. Мій колишній підлеглий, якому я залишив ключа, від’їжджаючи до Відня.
Мене переповнила вдячність і водночас розібрала втома. Я загасив сірника, що не встиг догоріти сам і, не знімаючи тренча й кашне, простягнувся на ліжку. Тієї ж миті провалився у глибокий сон.
Прокинувся я після полудня, вже коли кімната наповнилась яскравим сонячним світлом. День заповідався не по-осінньому погожим. Я підвівся і з подивом оглянув брудне від пилу ліжку. Мені чомусь видалася дивною думка, що на ньому можна було так солодко виспатись.
Наступні кілька годин я присвятив прибиранню. Всі необхідні для цього знаряддя також були на своїх місцях. Не скажу, що після моїх незграбних зусиль помешкання засяяло, але принаймні вигляду набуло пристойнішого, ніж дотепер. Гордий собою, я вмостився у своє старе крісло, вдихаючи на повні груди свіже повітря, що наповнювало кімнату через відчинене вікно. Львівське міське осіннє повітря, що здавалось мені ароматнішим, ніж дим найдорожчої сигари.