Тексти

Маріупольські сни

0. Намалював я цю картинку перед поїздкою до Маріуполя. Російською «Wellenbrecher» буде «волнорез», тож якщо грати у відому всім гру, то розтинаючи морські хвилі можна порізати пальці на руці. Мабуть, у моїй картинці відчутна нотка тривоги перед поїздкою, тривожними були новини про імовірність воєнних дій в акваторії Маріуполя, я вже й не згадаю гаразд… Та й таке от намалювалось, я назвав це «Concrete Dream».

1. На пляжі в Маріуполі я переодягався, не заходячи в кабінку, тільки обгорнувшись рушником, але якось я рушник залишив у готельному номері, а усвідомив це тільки, коли вийшов з моря, море було за сто метрів від готелю, ранок видався доволі холодним, дув різкий вітер, захотілося негайно ж переодягнутись, а на пляжі вже було повно людей, загартованих шанувальників ранкового купання, безперечно місцевих, тож я пішов до прямокутної кабінки точнісінько такого кольору, не виявив ніякого входу, взагалі жодного просвіту, обійшов її довкола, зробив ще одне коло, провів долонею по шкарубких поіржавілих стінках, в одному місці було щось наче шов, тільки наглухо запаяний… і згадалась оця от картинка, намальована не в Маріуполі, а в П’ятиполі… в Маріуполі ж стояла інсталяція, ще лаконічніша, ніж моя картинка, я назвав її «Пам’ятником Залізній завісі», згодом вирішив так само назвати і свій малюнок… але це вже було пізніше, коли я підіймався сходами до готелю «Посейдон», а тієї миті, о сьомій ранку на похмурому вітряному пляжі, коли я зрозумів, що входу й справді немає, – наче й виходу не було, наче я був по той бік… мені видалося, що я уві сні, от тоді я і вирішив, що створю такий альбом «Маріупольські сни».

2. Готовальня. Перше ж, що я побачив, прокинувшись у потязі, були силуети креслярських інструментів на тлі багряної зорі. Вони видавались настільки ірреальними, що я вирішив було, що то – сон у сні. А згодом зрозумів, що це так Маріуполь усіх зустрічає, висилаючи назустріч велетенських монстрів Азовсталі. Так трапилося, що того дня, коли більшість учасників нашої групи відвідувала старшого брата Азовсталі Ілліча, я з друзями, які заїхали в Маріуполь усього на день, їздив у іншому напрямку, і дорогою до Піщаного нам показували через вікно машини залишки окопів, виритих на пляжі в піску.

3. Це я почав було малювати на папері акрилом, але щось пішло не так, тож я відклав папір. Ще, гляди, спробую якось порятувати, подумав я собі, а поки нехай буде так – мишкою на екрані… а хтось, може, порятує ще й саму хоральну синагогу, вона, ніде правди діти, і так справляє могутнє враження, без даху, заповнена небом і джунґлями: «ефект накладання різних світів» звучить нехай і банально, зате виглядає круто, у Фейсбуці я дав під цим малюнком посилання на фотографію. А через декілька днів мій ескіз синагоги на папері перетворився на лінію будинків на Галерейній вулиці в Мюнхені, на той закуток Гофґартена, який усе своє життя малював Джорджо де Кіріко, у мене вони екстраполювалися у перевернений лабіринт, залишилось тільки на цьому тлі нарисувати де Кіріко, вписати одного манікіні в залізну кулю, а іншого – в порожній місяць і назвати малюнок «Петанк з де Кіріко». Та оскільки цикл маріупольський, а де Кіріко в Маріуполі наче й не бував, то я не включив цю картинку в альбом. Зате тут вшановується інший художник, уродженець Маріуполя Архип Куїнджі.

4. «Endlich die Kaiserstadt!» – вигукнув письменник і радіожурналіст Ганс Плешинський. Він сидів у літаку поруч зі мною, від його вигуку я розплющив очі і побачив в ілюмінаторі нахилене Азовське море. Та виявилося, що це – озеро Аттерзеє і що ми підлітаємо до Відня.

5. «Це що за страховисько? – вигукнув у листі мій ізраїльський приятель-художник, – саме так, мабуть, німці й уявляють собі євреїв!» Я відповів: ну чому ж страховисько? Це ж я, а я ж думав, що я, ну нехай не Аполлон, але ж і не таке вже страховисько, так образливо. У Маріуполі я згадував, що писав колись упродовж 45 хвилин контрольну роботу в протигазі, ще в середній школі. Я не маю маґістерської шапочки, зате у мене є червоний диплом-китичка мехмату… а ще нам вручали тоді ромбик значка, майже як ковпачок для гнома… був одного разу і тфілін, а от усередині зате … але ж – що назовні, те й усередині… так, принаймні, було раніше, до епохи віртуальної реальності… так ось шолом для віртуальної реальності й виявився більш схожим на маску для підводного плавання, але тут – не вона, вона в мене появилася на іншій картинці.

6. Аня Кампман читала в будинку культури «Молодіжний» уривок з роману «Як високо підіймуться води», там згадувалися морські свині, це такий вид дельфінів, я думав було, що вони живуть лише в океанах, але поґуґливши дізнався, що і в Азовському морі водяться, та навіть і називаються так – «азовки». Згодом усі були на маріупольській дискотеці, дорогою до готелю я побачив азовку, вона лежала під деревом на тротуарі. На відміну від чоловіка, якого я напередодні побачив уночі посеред дороги, якраз після читання в «Молодіжному», коли я читав початок з роману «Серпантин», де на дорозі лежить людина, той чоловік в Маріуполі виявився живим, азовка ж не ожила, а наступного дня, коли я знову ішов цією ж дорогою до готелю, я побачив це жахливе видовище знову. Та й справді, чому б не оживити її на папері, отак по-дитячому… Це теж дельфіни, ті, яких я в дитинстві так жагуче хотів побачити в морі, гукав їх, плескаючи долонькою до поверхні води, десь я вичитав, що саме так їх можна погукати, однак припливли вони тільки, коли я купав у морі вже власного сина.

7. Русалок в Азовському морі я так і не побачив, то ж ця випливла сюди, мабуть, з роману Володимира Рафєєнка «Демон Декарта», який в моїй свідомості перетворився на «Демона Лапласа», адже за передбачення відповідальний Лапласовий, а не Декартовий демон, а то ж був роман-передбачення… Не знаю навіщо, але я сказав про це авторові, він у відповідь знизав плечима…

8. Малюнок навіяний пам’ятником Архипові Куїнджі на його батьківщині. Це при тому, що в камені він значно молодший і пензлик у нього там один.

9. Ні, то не сон Чикатила (радянського Гаармана), як хтось припустив у коментарі на фейсбуці, я думаю, що він прорубує в кавуні сходинки до неї, а зовсім не має наміру зарубати принцесу сокирою… Мабуть, зайвим буде уточнювати, що це – чистісінька фікція, попри те, що поштовхом до неї стала усна розповідь письменниці Софії Андрухович, вона ж і запропонувала мені цю подію намалювати, я їй відповідно – записати, не знаю, чи напише щось вона, а своє намалював, зрештою, не зовсім те, що трапилося з нею, але … все ж)

Переклад з російської Христини Назаркевич

В оригіналі текст російською.

МАРИУПОЛЬСКИЕ СНЫ

1. Я нарисовал эту картинку перед поездкой в Мариуполь. Wellenbrecher по-русски “Wellenschneider”, играя в известную игру и рассекая волны моря, можно порезать пальцы своей руки. Наверно, в этой картинке сказалась некоторая тревога перед поездкой, тревожные новости о возможности начала военных действий в акватории Мариуполя, я уже конкретно не помню… ну, так нарисовалось, я назвал её “Concrete Dream”.

 

2. На пляже в Мариуполе я переодевался, не заходя в кабинки, обернувшись полотенцем, но один раз я его забыл в номере и осознал это, выйдя из моря, рано утром, море было в ста метрах от отеля, и в то утро было довольно холодно, сильный ветер, сразу же захотелось переодеться, а на пляже было уже множество людей, закалённых любителей раннего купания, явно местных, я пошёл к прямоугольной кабинке точно такого цвета, не увидев никакого входа, вообще просвета, обошёл её по кругу, сделал ещё один круг, пощупал шершавые железные стены, в одном месте было что-то вроде шва, но наглухо запаянного… и я не мог не вспомнить эту картинку, нарисованную не в Мариуполе, а в Пятиполе… а в Мариуполе была, стало быть, инсталляция, ещё более лаконичная, чем моя картинка, я назвал её “Памятником железному занавесу”, а потом думал было так же назвать свою картинку… но всё это потом, поднимаясь по лестнице в отель “Посейдон”, а в тот момент, в семь утра на хмуром ветреном пляже, когда я понял, что входа действительно нет — как будто не было выхода, как будто я был по ту сторону… я почувствовал себя во сне и понял, что сделаю такой альбом: “Мариупольские сны”.

 

3. Готовальня. Первым, что я увидел, проснувшись в поезде, были очертания чертёжных инcтрументов на фоне красной зари, они казались настолько ирреальными, что я принял было их за сон во сне. Как я потом уже понял, это так всех встречает Мариуполь, посылая навстречу гигантских монстров Азовстали. Так получилось, что в тот день, когда большая часть нашей группы посещала старшего брата Азовстали, Ильича, я ездил в другом направлении с друзьями, которые были в Мариуполь всего один день, и по дороге в Песчаное нам показывали в окне машины остатки окопов, вырытых на пляже в песке.

 

4. Я начинал это рисовать на бумаге акрилом, но что-то пошло не так, и я отложил лист. Может быть, ещё попробую спасти, подумал я, а пока что вот так — мышкой, прямо на экране… а кто-то, может, ещё спасёт и саму хоральную синагогу, хотя она и так производит сильное впечатление, без крыши, заполненная небом и джунглями: “ощущение наложения разных миров” звучит банально, но выглядит круто, в фейсбуке я под этой картинкой дал ссылку на фотографию… А через несколько дней на бумаге набросок синагоги неожиданно превратился в дома Галерейной улицы в Мюнхене, в тот угол Хофгартена, который Джорджо де Кирико рисовал всю жизнь, у меня они экстраполировались в перевёрнутый лабиринт, и осталось только нарисовать де Кирико на этом фоне, вписать одного маникини в железный шар, другого в полую Луну и назвать картину “Петанк с де Кирико”. Но так как альбом мариупольский, а де Кирико в Мариуполе, вроде бы не был я не стал включать картину в этот альбом. Зато здесь есть оммаж другому художнику — рождённому в Мариуполе Архипу Куинджи.

 

5. “Endlich die Kaiserstadt!” —

воскликнул писатель и радиожурналист Ханс Плешинский, сидевший рядом со мной в самолёте, отчего я открыл глаза и увидел в иллюминаторе наклонное Азовское море. Но оказалось, что это Аттерзее, и мы подлетаем к Вене.

 

6. “Что это за чудовище? — воскликнул в письме мой израильский друг-художник, — вот так, наверно, немцы и представляют себе евреев!” Я ответил: почему же чудовище? Это же я, а я думал, что я ну не Аполлон, но и не такое уж чудовище, обидно. В Мариуполе я вспоминал, что писал когда-то 45-минутную контрольную в противогазе, в средней школе. Магистерской шапочки у меня нет, но красный диплом-кисточка мехмата есть… и нам выдавали тогда ещё ромбик-значок, как шапочку для гнома… тфилин тоже один раз, но зато внутри… а что внутри, то и снаружи… по крайней мере, так было раньше, до VR… да, вот VR-шлем получился больше похожим на маску для подводного плавания, но это не она, она вчера появилась на другой картинке в этом альбоме.

 

7. Аня Кампман читала в ДК “Молодёжный” отрывок из романа “Как высоко поднимутся воды”, в котором упоминались морские свиньи, такой вид дельфина, я думал, что они живут только в океанах, но погуглив, узнал, что в Азовском море тоже живут и так и называются — “азовка”. Потом мы все были на мариупольской дискотеке, по дороге в отель я увидел азовку, лежавшую под деревом на тротуаре. В отличие от человека, которого я видел лежавшим на проезжей части накануне ночью после чтений в “Молодёжном”, на которых я читал начало романа “Серпантин”, где на дороге лежит человек, в Мариуполе оказавшийся живым человеком… азовка не ожила и на следующий вечер я видел это ужасное зрелище снова, идя в отель по той же дороге. Так почему бы было не оживить её хотя бы на бумаге, вот так, по-детски… Это же тоже дельфины, которых я в детстве так хотел встретить в море и звал, хлопая ладошкой по поверхности, прочитав где-то, что так их можно вызвать, но они приплыли в первый раз, только когда я купал в море уже собственного сына.

 

Русалок в Азовском море я так и не увидел, и сюда она, наверно, выплыла из романа Владимира Рафеенко “Демон Декарта”, который в сознании у меня превратился в “Демон Лапласа”, потому что за предсказания отвечает демон Лапласа, а не Декарта, а это ведь был роман-предсказание… Я зачем-то сказал это его автору, он пожал плечами.

8. Навеяно памятником Архипу Куинджи на его родине. При том, что высеченный в камне, он гораздо моложе и кисточка у него одна.

 

9. Нет, это не сон Чикатило (советского Хаармана), как кто-то предположил в комментарии в фейсбуке, я думаю, что он прорубает сквозь арбуз ступени к ней, а не собирается зарубить принцессу топором… Излишне также говорить, что это чистой воды фикшн, хотя толчок к нему был дан устным рассказом писательницы Софьи Андрухович, она же предложила мне его нарисовать, я ей — записать, не знаю, напишет ли она, но я вот нарисовал, хоть и совсем не то, что с ней было, но… всё-таки).

 

Александр Мильштейн

МІСТО МАРІЇ

Вигинає небесний купол,
Понад морем вогнями жаріє
Неймовірний наш Маріуполь,
Місто гідності. Місто Марії.

 

Це ім’я, мов коштовна печатка,
Здавна всіх красою бентежить.
Що Марія та — галичанка,
Знають ті, кому знати належить.

 

Вони ходять в юрбі посполитій,
(Не у літературних творах!)
Їдуть хлопці в місто з позицій.

З’їсти теплого, змити порох.

 

Що за обрієм там стріляє,
Їхній слух розібрати уміє.
Всіх їх тепло благословляє
І Марія, і Місто Марії.

 

Ще скажу, якщо ви не проти,
Хоч це знаю не я один:
З міста півгодини до фронту,
А до Києва — двадцять годин.

 

Що це місто таки реальність,
Я тоді остаточно повірив,
Як вдивлявся в індустріальні
Краєвиди з “Маленької Віри”.

 

Я скажу максимально щиро –
Місту легше було оновитись,
Бо у нім є Дмитро Чичера,
Він фотограф, він — Очевидець.

 

Не скажу за всіх українців,
Тих люблю лиш, кого зрозумів.
Серед них і Олег Украінцев,
І Олена, і двоє синів.

 

Міста цього краса в моїх споминах
Ні до чого більш не подібна.
Є у ньому Оксана Стоміна,
Поетеса ніжна й тендітна.

 

І так сонячно-променисто
Понад морем яріє і мріє
Моє світле й прекрасне місто.
Маріуполь. Місто Марії.

Візенштайн

Кавалькада автомобілів наближалася до місця призначення.

 

Грязюка дводенної їзди обліпила диски і кузови. Колону замикав додж з червоною зіркою. Мабуть, наданий за американським воєнним лендлізом. На його кузові навпочіпки сиділи червоноармійці поряд із баками пального, запасками, скринями з провіантом та наметами для ночівлі під відкритим небом.

 

Поперед доджа нагору спинався зелений вандерер, за кермом капітан Вайсс. Поряд лейтенант Ханов тримав на колінах свій вразливий фотоапарат ЛОМО. Візит до лауреата Нобелівської премії, якщо він взагалі ще живий, мав бути належно задокументований фотокором. Через те, що їзда була такою повзучою, червоноармієць-азіат і голландський комуніст з автоматами наперевіс могли стояти на широких приступках. На чолі колони повз горх, яким особисто кермував верховний уповноважений з німецької культури в радянській зоні окупації, на захід від Одри і Ниси. Сигаретний дим здіймався крізь два опущені віконця горха. Разом із ліриком і теперішнім президентом Культурної спілки демократичного оновлення Німеччини Йоганнесом Робертом Бехером на сусідньому сидінні припалював цигарку від цигарки журналіст Ґустав Льойтеріц.

 

Гірше, ніж я припускав. Годі витримати це видовище, мовив Бехер, коли вони проминали низку сплюндрованих дворищ у Гермсдорфі/Собйєшові. Жорстоко ж поквиталися.

 

(…)

 

На ціломі цьому Сході, зауважив Йоганнес Р. Бехер, залишаться рештки німецької оболонки, які наповняться новим життям, але лихо надовго нависне над цими краями. Не забуваймо: цю пожежу розпалила смолоскипна хода в Берліні 1933 року.

 

(…)

 

На Вас, товаришу Бехер, я вперше звернув увагу завдяки Вашому віршу “Примирення”: Поет не любить осяйних акордів. Він дме у труби, він шмагає барабан. І люд зриває рваними словами.

 

П’ятдесятирічний чоловік за кермом полещено курив. Бехерове чоло було відкрите, сильно поріділе волосся акуратно підстрижене, а м’яке лице в цих круглих окулярах виглядало ще меланхолійніше. В часі поїздки президент кілька разів чистив щіткою свій костюм. Сорочка і краватка цього випробуваного комуніста теж справляли бездоганне враження.

 

А Ваш заклик, товаришу, проти капіталу, капіталістів та їхніх посіпак запам’ятався теж не тільки мені. Заплющіть очі: хай заграють ґільйотини! Хай будуть зметені із площ людські клубки — проміння ваших пальців хай пройдуть крізь простір й серця цісарські прохромлять! Ми повинні зміцнювати нову Німеччину. Проти нацистів, їхніх холуїв. Вони теж були безжальні.

 

Йоганнес Р. Бехер ненадовго прибрав руку з керма. Здавалося, він хоче приглушити власні ранні рядки.

 

Ми зробимо все, Льойтеріце, промовив він тихо, задля свіжого світу, що постане з руїн, рівні права і можливості для всіх. Жодного духу вірнопідданства більше, ніякого верху й низу, а кожен з високо піднятою головою звернений в майбуття. У мирі й братанні народів. Аби сонце знову засяяло над Німеччиною.

 

Колега з Рундшау закивав головою. Льойтеріц — чого Бехер не любив — навіть в автомобілі не знімав капелюха. Вочевидь, цьому журналіста ніхто не навчив. Ось цієї невимушеності, ба, цієї крихти буржуазного лоску Льойтеріцу бракувало цілковито.

 

Що ж, особисто з Гауптманном я не зустрічався. Йоганнес Р. Бехер знову взявся обома руками за кермо. Але 1925 року, коли мене заарештували і готувалися влаштувати мені процес за ту відозву до робітників: Страйк, баґнет, терор і бомба…, лист протесту проти цензури, поряд із Дебліном, Германном Гессе, обидвома братами Манн, підписав і Ґергард Гауптманн.

 

Мабуть, звичне співчуття замість обурення і волі до перевороту, припустив Ґустав Льойтеріц.

 

Аж таким поширеним, товаришу, співчуття не є, почув він від знаменитого члена компартії, якому, за всією ймовірністю, суджено тепер заснувати Міністерство культури німецької соціалістичної республіки на території радянської зони. І слово його не втрачає ваги: Мистецтво — це завжди тільки вільне мистецтво. Мистецтво, скуте законами — не мистецтво.

 

Гм, товаришу Бехер, все залежить від обставин. Бехер запитально глипнув на нього. Буржуазний мотлох скінчився. Пролетарське мистецтво виведе нас на нові обрії. І в майбутньому так і має бути. Замість завиточків різних і душевних виливів — пісня будівельників і революційних матерів.

 

Звісно, товаришу, здавалося, Бехер підшукує слова, але ж і комуністам потрібні добрі компоністи.

 

Льойтеріц не знав, чи сміятися із цього каламбуру. Переважно не варто було, як і в Росії. А цей Бехер — складна особистість з непевним минулим. Журналіст змінив тему:

 

У Вас в Москві хороша зарука.

 

По суті, дивний цей вислів: мати заруку, проказав функціонер за кермом.

 

Ваш гімн на честь Леніна був найпронизливішим текстом у Рундшау за липень: Він струсонув сном світу/Словами, що стали машини

 

Людина мусить сподіватися, сказав Бехер, на поступ.

 

Тепер ще бракує Вашої похвали Сталіну, Льойтеріц зсунув кінчиком пальця капелюх на потилицю. Сталін визволив тут усе від коричневої чуми. Ще два п’ятирічні плани — і ми заткнемо Захід за пояс. Проти волі і проти сили народу ніхто не попре. Народовладдя плюс електрифікація — дорівнює щастя.

 

— Так, товариш Сталін — титан. — Бехер коротко зиркнув крізь бічне віконце і оминув вибоїну. — Об’єднав свої народи, як справжній батько. Пильний, коли зрадники у власних рядах заграють з ворогом, коли надають перевагу вигодам і власному збагаченню перед очищенням світу від олжі.

 

— Ви на місці спостерігали за показовими процесами в Москві, товаришу Бехер.

 

— Головні змовники, Льойтеріце, зачитували свої зізнання з листочка. А щодо решти, то смертний вирок, за моєю оцінкою, не було приведено у виконання.

 

— Ага, ну тоді — у виправний табір їх. Це ж гуманно. Загалом мільйони жертв чисток, верещать деякі на Заході. Відступники тобто.

 

Бехер нічого не сказав, тільки змахнув крихти тютюну з рукавів жакета. Запонки діяча культури були, либонь, не просто позолочені.

 

— А от того пакту, що його товариш Сталін уклав із Гітлером про поділ Польщі, — просторікував журналіст, — я так до кінця і не второпав. Спілка із запеклим ворогом. 1939 року цей пакт виглядав як розбій за домовленістю.

 

— Година, Лойтеріце, була гірка і важко зрозуміла для кожного комуніста. Але це спільництво було необхідністю. Нащадки ще довідаються, чому. Сталін закорінений в самій душі народу. В нього не буває помилок.

 

— Звісно ж, ні, товаришу Бехер.

 

(…)

 

Ясна річ, найвищі кола свідомо поставили цього блискучого функціонера від мистецтва Бехера — тут його ґільйотина для класового ворога, там — простір для індивіда — на цю посаду. Назагал Бехер здавався вірним лінії партії, він був іменитий і бентежив підлеглих товаришів своєю твердістю та меланхолією. А постійну непевність щодо того, наскільки можна комусь відкриватися, вважали дієвим засобом дотримання партійної дисципліни. Співробітник Теґліхе Рундшау не довіряв жодному товаришу.

 

Так чи інак, нова Силезія — Шльонськ — належатиме до космосу революційного піднесення, братерської рівності і всепереможного світла. За це боролися пригнічені, і це вартує мільйонів жертв.

 

(…)

 

Бехер провів двома пальцями по чолі.

 

Він зиркнув на дно долини, де у вечірній імлі вже мерхли села й ліси. (…) Шини на вантажівці і розкішному вандерері радянських офіцерів довелося міняти загалом тільки тричі. Замість ночівлі у військових наметах кавалькада знайшла притулок в переобладнаних вермахтівських казармах Червоної Армії.

 

Затратна місія.

 

(…)

 

О, про нас не забули. Не забули! Боже ж ти милосердний. Є ще Господь на Небесах.

 

Крихітна сивоволоса старенька, що, здавалося, ледве розрізняє жорствяну доріжку, поспішила назустріч делегації. Схлипуючи, Марґарете Гауптманн кинулася на груди Йоганнесу Роберту Бехеру:

 

— Перші за багато місяців. Як Ви пробралися?.. Нікого не підстрелили?.. Їсти мали?.. З Берліну. І як там Берлін?.. А у Вас там у Райху є струм?.. З тими потсдамськими угодами — це ж неправда. — Ви думаєте про мого чоловіка, про мене і про нас! Хай Господь Вас благословить… Ми тут такі покинуті напризволяще.

 

Її кощаві пальці впивалися крізь тканину костюма в Бехерові передпліччя.

 

— Але ж заходьте, — вона потягла його за собою. — Від самого Вашого дзвінка ми тільки й чекаємо. Вийдіть з темряви, це небезпечно. А-а-а, з Вами солдати. Пан Піч розпалив вогонь у каміні. Думаю, сьогодні дим піде догори. А у Вас вдома є ліки?

 

Йоганнес Р. Бехер стежив за метушливими клопотаннями господині дому.

 

— Та ж розказуйте. Ви їхали бреславським автобаном? На зиму гіршберзький староста, тобто ляндрат, обіцяв кокс. — А от імені нового американського президента ми ніяк не годні запам’ятати.

 

— Гаррі С. Труман, — сказав Бехер.

 

— Це він скинув бомби на Японію?

 

— Атомні бомби, — уточнив Бехер, — без капітуляції вони б і Німеччину опромінили і спустошили.

 

— Ще більше спустошили? — вона гірко розсміялася. — А ми ж іще колись були в гостях у президента Гувера. (…)

 

Бехер підтримував рукою даму, а сам мусив теж пильнувати стежки. За уповноваженим з питань культури йшли капітан Григорій Вайсс, фотокореспондент лейтенант Ханов і Ґустав Льойтеріц. Червоноармійці з водієм курили коло доджа. Біля лева при вході до палацику вичікувало кілька людей, серед них покоївка в чепчику. Льойтеріц, та й, зрештою, радянські офіцери припускали, що в її особі вони бачать останню покоївку між Залізною Завісою і Владивостоком. Довготелесий мажордом поштиво вклонився.

 

— Хто б міг подумати, що всі так зрадіють росіянам, — Марґарете Гауптманн усміхнулася чоловікам в одностроях, — здебільшого з Росії не приходить нічого доброго. І ось, при цьому енергійному державці, до нас завітав пан фон Бехер. Росія справляє сильне враження, коли там вся влада в одних руках.

 

(…)

 

— Бехер. Просто Бехер, — виправив гість.

 

— Певно що так, — Марґарете Гауптманн намацала першу сходинку, — мій чоловік протестував тоді проти Вашого арешту. Як же ж усе в житті переплетено.

 

(…)

 

Делегація протиснулася попри прислугу до зали, яка справляла неабияке враження. У світлі мерехтливого каміна барви, ангелики і квіти пульсували ще потужніше. Здавалося, Адам з Євою, взявшись за руки, от-от зійдуть зі стіни і лунає музика намальованої скрипальки.

 

— Спочатку загрійтеся, — розпорядилася Марґарете Гауптманн, — це пані Полляк, секретарка мого чоловіка. Дозвольте ж і Вашим солдатам увійти. Певно ж, хлопці-соколи.

 

— Ось це я називаю домівкою мистця, — пояснював Бехер капітану, який і сам все прекрасно розумів. Всі люди навколо, знову зауважив Григорій Вайсс, за винятком східнозонного культурпрезидента: худющі як скелети, одяг на них теліпається.

 

— Чоловік прийме Вас у бідермаєрівському покої, це не так далеко для нього, — проголосила Марґарете Гауптманн.

 

— Ми надзвичайно занепокоєні, — на сходах показався Ґергард Поль. — Джонні, — гукнув він униз.

 

— Ти? — перепитав Бехер, але швидко впізнав колишнього колегу. Наприкінці двадцятих вони разом писали рецензії на нові публікації в редакції Нового книжкового огляду. Вони кинулися в обійми.

 

— Стільки всього треба розказати, нарешті вимовив Поль.

 

— Що правда то правда, старий побратиме, — Йоганнес Р. Бехер вивільнився з обіймів. Поля тоді так і не вдалося намовити вступити до партії Ернста Тельманна. А хто, як Поль, залишився в краю, мусив передусім пояснити, чому без видимої шкоди для себе пережив Третій Райх. Візенштайн був, як відомо, зборищем прерізних представників духу: і доброго, і злого.

 

— Хлопче, — Ґергард Поль поплескав лірика по плечу. — Живий. І в нас. З ескортом. По стількох-то роках у Москві.

 

Не тільки, Ґерте, іноді добирався мало не до лінії фронту, аби підготувати наші листівки для німецьких позицій. Не йдіть на смерть за шаленцем! Вас пускають на гарматне м’ясо! Кидайте зброю! Переходьте на наш бік!

 

— Ми ніколи не впораємося з цими часами, Джонні. Так добре тебе бачити. Добре.

 

— Потім поговоримо, — кивнув Бехер, — хто ще бачить сонце, повинен триматися разом. Ми привезли муку, консерви, цукор.

 

Цукор! — збуджений гомін пронісся залою. Бехер був приголомшений, яке враження справило його повідомлення. (…)

 

Піч повів гостей до бідермаєрівського покою. Перед портретом Йозефа фон Айхендорфа, при світлі свічок, Бехер, як і численні відвідувачі перед ним, зацитував: Моя душа широко розгорнула крила… неголосно.

 

Сідаючи, Бехер припідняв фалди свого двобортного костюму, поправив краватку. Втомлено провів рукою по чолі. Офіцери поклали свої більші за тарелі фуражки з дашками на стіл перед собою.(…)

 

Що це? Якийсь лантух?

 

Що там наближається?

 

Дароносиця?

 

Східні панове підхопилися з фотелів, Ханов аж рота роззявив.

 

Під кректання помічників з’явився Ґергарт Гауптманн. Це мав бути він. Двоє чоловіків несли на руках тягар з голови, темного домашнього халату, безвладних ніг, медична сестра підтримувала його ззаду. Сиве, аж біле волосся спадало пасмами.

 

Бехер був приголомшений. Може, вже й запізно навідалися до патріарха. Офіцери, здавалося, краще панували над собою; вони пройшли крізь найкривавішу з усіх воєн.

 

Помічники всадовили старуха на подушки одного з фотелів, вмирущий майже провалився між його бильцями.

 

— Дякую, Мецков, — тихо проказала сестра. Носії пішли. Сестра зайняла місце на кріслі біля комоду. Здавалося, на неї найшла паніка і спогади про російську солдатню. Але на цих совєтах були ордени.

 

Голова Ґергарта Гауптманна криво звисала. Над коштовним шаликом в кутиках уст блищала слина. Очі були налиті кров’ю. Йому вставили протез. Бехер запитально глянув на сестру.

 

— О так-так, звертайтеся, — розпорядилася вона, — він тільки й чекає на це. Гості підтримують його на дусі. Гарячка минула. Д-р Шмідт сподівається, що пік кризи подолано. Важке ж то було запалення.

 

Бехер був не надто підкутий в медицині. Та подолану хворобу він як профан уявляв собі інакше.

 

Йоганнес Р. Бехер підвівся:

 

Великий Поете! Засилаю Вам сердечні вітання і найкращі побажання від товаришів Вальтера Ульбрихта, Вільгельма Піка та Отто Ґротеволя. Під їхнім керівництвом постане нова Німеччина.

 

Привітання не викликало ані найменшої реакції. Та й звідки цьому мешканцю Візенштайна було знати і як оцінити керівну ланку дотеперішніх німецьких комуністів у вигнанні — двоє вчилися на теслів, один на друкаря?

 

— Ви, Бе-бехере…

 

Той, до кого він звертався, прислухався, білий палець скорчено показував на нього:

 

— Ви, надія поезії. Неабияке об-обдарування…

 

Президент і лірик подякував поклоном. Гауптманн тямив і говорив. Він навіть вигідніше вмостився. Радянські офіцери невідривно спостерігали за тим, що відбувається. Після цієї виснажливої подорожі Бехер був змушений наважитися на прорив.

 

— Я стою тут перед Вами, великий Ґергарте Гауптманн, як голова Культурної спілки демократичного оновлення Німеччини.

 

— Тоді… до діла.

 

— З жахом довідалися ми й ось бачимо, як літа і пов’язані з ними немочі, а також нестачі позначились на Вас. Тим паче тішить нас, що Ви з колишньою силою противитеся найгіршим поневірянням.

 

Незрозуміло було, як тепер виглядають справи з цією силою; руки старого кволо звисали з билець. Бехер сів, не всенародну ж промову виголошувати.

 

— Подумаймо про майбутнє, — сказав він.

 

— Так-так.

 

— Задля нової Німеччини я поклав собі за обов’язок скликати до теперішньої Східної Зони всіх емігрантів доброї волі. Перед тим як відродиться об’єднана Німеччина, — на чому мені, як і кожному патріотові, кровно залежить, — Середня Німеччина, чи тепер уже радше Східна Німеччина під захистом наших радянських друзів стане розсадником миролюбної соціалістичної культури.

 

(…)

 

— В недалекому майбутньому, Ґергарте Гауптманн, здійсниться Ваша мрія, яку Ви проголошували у Ваших соціальних драмах по всьому світу. Ткачам вже не доведеться голодувати. Безправна і вбога дівчинка Ганнеля вже не піде на небо в гарячці.

 

Гауптманн підвів очі і навіть доволі стерпно випростався.

 

— Непомірні статки жменьки багатіїв стануть у нас суспільною власністю. Національну пиху й расове безумство ми під корінь… викорчуємо. І вирішальними тут, Ґергарте Гауптманн, є освіта, виховання й культура.

 

(…)

 

Старух з визнанням кивнув.

 

— Я планую будинки культури по всій країні. Пересувні випозичальні книжок постачатимуть населенню добірну розвагу і твори гуманізму. Перш за все діти робітників і селян — колись, а в багатьох частинах світу ще й досі підніжки так званих еліт — дістануть доступ до університетів. Безкласове суспільство можна збудувати лише знизу. Загони соціалістичної спільноти народів, що постає на наших очах…

 

— Це найжахливіше зі століть, — почувся голос Ґергарта Гауптманна. Він сидів майже прямо і промокав хустинкою з нагрудної кишеньки свого домашнього вбрання, що нагадувало східні шати, слину на устах.

 

— Сини народу стоятимуть на сторожі миру. Ніколи більше з нашої землі не вийде війна. Ніколи й нізащо! — крикнув Бехер так голосно, що аж затремтіли полумці свічок. Капітан Вайсс, роз’яснюючи, підтакнув:

 

— Вам вже ніхто не дасть рогатки до рук.

 

(…)

 

Ґергард Поль тихесенько увійшов і прослизнув до канапи.

 

Йоганнес Р. Бехер нахилився вперед. Його голос звучав приязно-вишукано:

 

— Ви перебуваєте на шляху одужання.

 

Ніхто не заперечував.

 

— Узяти Вас зі собою негайно, Вас, Poeta Laureatus, було б надто ризикованою затією.

 

— Звісно, — стурбовано підтакнув фотолейтенант.

 

— Дорога виснажлива. А Вам ще потрібен спокій і спокій. І Ви напевне захочете взяти ще кілька речей на пам’ять. Дружину і найближчих людей.

 

Гауптманн помітно пожвавився, у цьому випадку це означало, що очі його проясніли і збільшилися.

 

— Я вже згадував, — правив гість, — що хотів би зібрати у Східній Німеччині прогресивних й відомих емігрантів. На мій заклик уже відгукнулися Бертольт Брехт, Анна Зеґерс, Арнольд Цвайґ, Ганнс Айслер. Ліон Фойхтванґер ще розмірковує. (…) Вам не вдалося встояти перед усіма спокусами, пане Гауптманн. Навіть не хочу знати, хто бував у цьому домі. Та хто в нашій країні шукає чистих душ, мусить спочатку її спорожнити. На жаль. Доводиться відварювати каламутну воду.

 

Ґергарт Поль згідливо кивнув.

 

— А Ви — велет духу. В усьому світі Ваше ім’я, — Бехер усміхнено потряс головою, — є символом людяності. Приїздіть до Берліну! Станьте покровителем моєї академії. Станьте разом із нами на захист гуманістичної традиції і світлого, мирного майбуття.

 

Із сичанням догоряв ґніт.

 

— Східний Берлін? — Ґергарт Поль аж встав.

 

— Якщо тягар посади президента академії виявиться надто важкою ношею, — Бехер зважував кожне слово, — ми запропонуємо, з усіма необхідними вигодами, Дрезден як місце постійного проживання для Ґергарта Гауптманна. Ґенерал-фельдмаршал Паулюс, який угробив під Сталінградом 6 армію, вже на шляху до Дрездена. В полоні він з прусського мілітариста перетворився на антифашиста.

 

— Ну, це ще куди не йшло, — вставив капітан Вайсс, — але сусідство з Паулюсом? Від нього тільки клубок нервів залишився.

 

— Його снам не позаздриш, — проказав Ханов.

 

(…)

 

— Виїхати? Мій, мій брат спочиває тут. — Господар дому докладав усіх зусиль, аби справляти притомне враження. Лейтенант Ханов підбадьорливо дивився на нього.(…)

 

— Тут спочивають мої предки. Да-дарма, можна покинути і місце, де вони спочивають. Краї лишаються, люди відходять.

 

У напівтемряві довкола столу з червоного дерева (…) господар дому силкувався впорядкувати думки:

 

— Можете переказати це… кому хочете, шановний пане Бехер, ось мої привітальні слова: Не було і нема такої миті, коли б я не думав про Німеччину, хоча зі свого боку я вже не володію силами, аби діяти так, як мені б того хотілося. — Він хапнув ротом повітря. — Я вітаю прагнення Вашої Культурної спілки демократичного оновлення, — в довших словах його голос часом западав, — і сподіваюся, що вони здійсняться. У цьому сенсі мої побажання… цілком і повністю з нею.

 

— Чи можу я опублікувати це в такому дусі?

 

— Можете.

 

(…)

 

— Полю, — звернувся господар дому до свого довіреного, — який вірш пана Бехера ми цінуємо, ми особливо?

 

Замало, — пане докторе, — любили ми.

 

— Ну, власне, — проказав Гауптманн. — Перед тим я розпорядився принести ту книжечку. Колись моя бібліотека йшла в ногу з часом. Товарних, товарних вагонів треба на всі ті книжки.

 

Заки Бехер підводився біля офіцерів, Поль ледь знічено повів:

Із віддалі далекої вести розмови,

недоговорені. Чужий, я проминав

з моїм знанням, а попри мене

йшов знову хтось, хто знав ще краще.

О, скрізь було знання, як має бути, кожен

Істиною володів сповна. Лише любові бракувало

і терпіння. Сісти й говорити

про все докладно,

що нагальне і що лежало на душі.

З німецької переклав Юрко Прохасько, 2018

Ганс Плешинскі: Візенштайн, уривок з роману

с. 450 – 469 оригіналу (скорочено)

(c) C.H. Beck Verlag

Вірші

У нічному потязі до Маріуполя

Стукіт коліс

не в такт

у вагоні підвищеного комфорту

часів НДР.

 

Брудні вікна не відчиняються

через кондиціонер,

який

не працює.

Ми

спітніло

перевертаємося з боку на бік

на наших м’яких полицях

і балансуємо з

паперовими склянками у руках,

дешевими цигарками у вустах,

поміж вагонами

туди-сюди.

Випадково розбиваємо

пляшку з вином,

викидаємо недопалки

крізь щілину

на рельси

бредемо назад

у своє купе

похитуємося у вагоні

600 кілометрів за 12 годин

і п’ємо

чорний чай зі склянок

на світанку.

Маріуполь

У морі купатися не можна.

Повітря краще не вдихати.

Платани шарудять листям у кислотному дощі.

Птахи відлетіли.

На металургійному комбінаті літають іскри

Що робити?

Випльовувати у пісок вірші.

І сподіватися на кращі часи.

Зустріч поетів І

Шукати слова

відкидати знайдене

шукати далі.

Далі відкидати.

Зустріч поетів ІI

На землі кров.

Два тижні тому

сюди вломилися.

Перед входом

стоїть поліцейська охорона.

Що ми тут робимо?

Читаємо вірші.

Але від цього сліди від ударів не стануть меншими,

повітря кращим,

а цигарки дешевшими,

війна не закінчиться.

Так, але…

Що робить війна?

Війна

робить

щось

із

людьми.

На пляжі

ми робимо вигляд,

наче ми в Одесі.

Професор

роззувається

підкочує лляні штани

і розділяє ногами воду на срібні струмки.

Переклад із німецької Наталки Сняданко.

Як вижити у Маріуполі

“Ді Вельт”, четвер, 27 вересня 2018 року

Отруйні викиди у повітря, ракові захворювання, зосереджена недалеко від міста потуга російської армії: центр української важкої промисловості ледве чи стане колись курортом, розмірковує історик Карл Шлеґель.

 

Потяг їде понад годину повз територію [металургійного заводу] “Азовсталь”, про який у Маріуполі кажуть, що він займає таку ж площу як і держава Ізраїль.

Дорога до Маріуполя далека. Літаком з Берліна до Києва всього десь дві години, а віднедавна можна літати й дешевими авіалініями, проте для подальшої подорожі потрібно багато часу. Оскільки у місті, розташованому на березі Азовського моря, після початку розв’язаної Росією проти України війни аеропорт закрито для цивільної авіації, добратися до міста на південному сході України можна лише залізницею. Подорож з Києва триває аж шістнадцять годин, хоча це всього 640 кілометрів. Через бойов дії на Донбасі потрібно робити гак. У вагоні ви почуваєтеся так, наче потрапили в радянські часи, але брак комфорту компенсується — як і колись — несподіваними зустрічами й цікавими розмовами. У потязі повно подорожніх. які повертаються з відпусток. Маріуполь — велике місто з півмільйонним населенням, один із найбільших центрів металургійної промисловості й найважливіший морський порт України після Одеси. На Заході про це місто майже ніхто не знає, хіба що хтось зможе згадати про те, що Маріуполь у 2014 році протягом декількох тижнів тримали в полоні проросійські активісти Антимайдану, або ж про обстріли східних районів міста формуваннями так званої Донецької народної республіки на початку 2015 року. Тоді житлові квартали міста накрило мінометним вогнем, внаслідок якого загинули десятки й отримали поранення понад 100 людей. Ще й тепер вряди-годи виникають бойові сутички на “лінії розмежування”, яка знаходиться десь за 10-20 кілометрів на північний схід від міста й насправді є лінією фронту. Проте загалом з 2015 року в місті спокійно, його оминула доля Донецька й Луганська, які потрапили під владу режиму проросійських бойовиків. Але про мир не може бути й мови.

Маріуполь розташований на шляху, що веде від недалекого російського кордону до окупованого Росією в 2014 році півострова Крим. У 2015 році російським і сепаратистським силам не вдалося пробити коридор від Ростова-на-Дону до Придністров’я, який відрізав би Україну від Чорного і Азовського морів. Тоді Росія оголосила про намір побудувати міст через Керченську протоку, який мав з’єднати материкову частину Росії з окупованим Кримом. Сьогодні цей міст завдовжки у 29 км є найдовшим мостом у Європі; його достроково ввели в експлуатацію 15 травня 2018 року. Коридор, який не вдалося створити суходолом, проходить тепер через міст.

Путін з’явився на сцені власною персоною, цього разу в помаранчевому вбранні водія КАМАЗа. Але міст, який цей віртуозний адміністратор війни так ефектно відкрив за присутності засобів масової інформації, став не лише ще одним порушенням міжнародного права; фактично він означає спорудження фізичного бар’єру, що має на меті перетворити Азовське море, яке згідно з договором 2003 року може однаково використовуватися для судноплавства Росією і Україною, у контрольоване Росією море. Отже, міст перетворюється на загороду, за допомогою якої можна на власний розсуд чинити тиск — аж до блокади. Про те, що це не “русофобські” фантазії хворої уяви, свідчать дослідження журналістів і офіційні повідомлення обох сторін конфлікту.

Для того, щоб затиснути Маріуполь у лещата, потрібно небагато. Габаритна висота мосту, що становить 33 метри, не дозволяє проходити під ним великим кораблям. Як писала Оксана Гриценко в газеті “Kyiv Post”, після відкриття мосту російська берегова охорона, що підпорядковується ФСБ, зупинила понад 140 українських та іноземних суден. Часто кораблі затримують на декілька днів, мотивуючи це пов’язаними з безпекою питаннями, що спричиняє величезні додаткові кошти для їхніх власників й спонукає багатьох відмовитися від маршруту в порт Маріуполя в майбутньому. Внаслідок анексії Криму Україна втратила 80 відсотків цивільного й військового флоту, в той же час Росія має 10 бойових кораблів і до 40 швидких патрульних катерів, як зазначає керівник “Українського мілітарного центру” Тарас Чмут. Українські експерти вважають, що російська армія має величезну перевагу на воді й у повітрі, та вимагають посилення слабких Військово-морських сил країни. Страх перед можливим десантом морської піхоти, тобто перед вторгненням з моря, після того як у 2015 році вдалося зупинити просування з півночі, не є звичайною вигадкою.

Ще й сьогодні, через чверть сторіччя після розпаду Радянського Союзу, Маріуполь позначений радянською спадщиною, втіленою насамперед у гігантських металургійних комбінатах імені Ілліча й Азовсталі, що легко можуть змагатися з металургійними гігантами у Магнітогорську, Піттсбурзі чи Кривому Розі. Понад годину потяг їде повз територію комбінату, про який у Маріуполі кажуть, що він займає таку ж площу як і держава Ізраїль. Іржаво-брунатний ландщафт із заліза так розкинувся, що його вдається розпізнати із супутника. Заводські об’єкти повсюдні — з кожної точки міста їх можна побачити, почути і насамперед відчути їхній запах. Отруйні викиди з десятків коминів усіх можливих кольорів пливуть над містом: 24 години на добу, ввесь рік, насамперед уночі. Повітря у Маріуполі — одне з найзабрудненішим серед міст в Європі. Тисячі мешканців страждають від хворіб органів дихання, багато лікуються від захворювань шкіри, місто займає перше місце у статистиці раку. У застосунку BreezoMeter можна довідатися про сьогоднішню якість повітря й вирішити, чи залишатися вдома. Купатися тут заборонено, хоча власне Маріуполь — особливо після втрати Криму — є популярним курортом.

Відвали породи від “Азовсталі” сягають 40-метрової висоти, і є загроза, що вони можуть сповзти у море. Вода з системи охолодження підвищує температуру води в морі. Для того, хто не працює на ливарному виробництві, при вигляді цієї гори зі сталі, заліза, доменних печей, димарів, кранів і градирень, спадають на гадку лише метафори — кузня Вулкана, піраміди 20-го сторіччя, гігантські чи навіть фаустівські ландшафти. Окремі об’єкти ливарні тягнуться кілометрами і здається, що всі вони працюють у єдиному ритмі — ви почуваєтеся так, ніби потрапили в початок 20-го сторіччя, у період промислового піднесення Російської імперії та часи бурі й натиску радянських п’ятирічок, коли засноване грецькими колоністами у 1778 році портове місто перетворилося у промисловий центр на півдні Російської імперії. У 2017 році святкували 120-річчя [Маріупольського] металургійного комбінату [імені Ілліча], а в заводському музеї можна поринути в історію індустріалізації та модернізації міста: приєднання Маріуполя до залізничної мережі у 1982 році, монтажу імпортованого з Америки заводу впродовж трьох місяців і бурхливого розвитку міста, у якому відкрили свої консульства Греція, Італія, Австро-Угорщина, Туреччина, Бельгія, Німецька імперія та Велика Британія. З розвитком металургії місто зростало, воно сплелося з заводом в єдиний організм, стало мономістом, у якому все цілковито пов’язане з долею металургійного комбінату — інфраструктура, освіта, організація дозвілля, дитячі садки, житлові умови. У часи розквіту виробництва сталі тут працювало 100.000 чоловік. Мимоволі згадуєш радянські промислові фотографії [Аркадія] Шайхета й [Георгія] Петрусова чи американку Марґарет Бурк-Вайт — ці ікони машинного часу й пролетарської ударної праці.

Про долю міста у 20-му сторіччі можна дещо довідатися у Краєзнавчому музеї або завдяки окремим табличкам та пам’ятникам. Територія міста відображає злами у його розвитку: старий дореволюційний Маріуполь, що з часів свого заснування зберіг геометричне планування шахівниці та просту забудову з будинками у стилі класицизму — оточені садами, вони справляють майже сільське враження. Люди живуть за межами старого центру в районах панельних багатоповерхівок з їхнім скромним комфортом. У 20-му сторіччі вулиці й площі часто змінювали назви — Катерининська перетворилася на проспект Леніна, а найвишуканіша вулиця старого Маріуполя — Георгієвська — довго називалася вулицею Третього Інтернаціоналу.

Часом влада у місті мінялася як у калейдоскопі. Наприкінці 1917 року Маріуполь окупували частини Червоної Армії. Опісля прийшли білі, потім загони анархіста [Нестора] Махна, з травня по листопад 1918 року тут були навіть війська Центральних держав. Наприкінці громадянської війни заводи “Російський Провіданс” і “Нікополь” націоналізували, а в 1924 році перейменували на честь Леніна в “Металургійний комбінат імені Ілліча” (в процесі декомунізації в Україні після 1991 року [мається на увазі декомунізація після 2016 року — прим. перекладача] назва залишилася, але тепер комбінат носить ім’я професора й фахівця ливарної промисловості [Зота] Ілліча [Некрасова]). Під час перших п’ятирічок металургійні заводи швидко розвивалися, населення міста стрімко зросло з 50.000 у 1925 році до 241.000 в 1941 році. Пам’ятник у парку перед театром нагадує про жертви Голодомору — зумисне організованого голоду, який спричинив особливо великі втрати в Україні — й про жертви політичних репресій 1935–1938 років, серед яких опинився не лише директор металургійного комбінату, але й велика група чорноморських греків.

8 жовтня 1941 року місто зайняли німці, окупація тривала до 10 вересня 1943 року. На фотографії у Краєзнавчому музеї зображено знятий з повітря завод; його устаткування, яке не встигли вивезти в Челябінськ, здебільшого знищили. 36.000 солдатів Червоної Армії загинули тут у німецьких таборах для військовополонених. 50.000 мешканців Маріуполя відправили в Райх як остарбайтерів, звабивши їх фальшивими обіцянками або спіймавши під час облав. Їхні долі описує у своєму зворушливому романі про життя матері Наташа Водін. Євреїв Маріуполя помордували вже через тиждень після вступу німецьких військ у місто протягом трьох днів у жовтні 1941 року. Пунктом збору для оголошеного “виїзду в Палестину” була будівля з червоної клінкерної цегли на проспекті Миру, у якій сьогодні знаходиться Приазовський технічний університет. 10.000 маріупольських євреїв розстріляли у протитанкових ровах передміського поселення “Агробаза” за схемою вже вчиненої бійні в Бабиному Ярі. Про те, що це була колись значна єврейська громада, нагадують руїни хоральної синагоги на вулиці Митрополитській.

Відбудували сильно зруйноване місто та промислові об’єкти напрочуд швидко. Зведені у стилі “сталінського ампіру” будівлі вздовж проспектів свідчать про успіхи післявоєнного десятиріччя. Враження про те, як виглядало місто в пізніх 1980-х роках можна отримати, переглянувши кінострічку, що вчинила фурор у часи перебудови: фільм “Маленька Віра” розповідає про “чарівну бестію” й “асоціалів” пізнього радянського періоду; Маріуполь з його комбінатами, кварталами панельних багатоповерхівок і виглядом на морську далечінь став фоном для життя, сповненого зневіри й нудьги в місті на кінці світу.

Майбутнє міста залежить від того, як розвиватимуться події загалом. Коли сьогодні в Маріуполі говорять про війну, то мова йде насамперед і здебільшого не про Другу світову війну, а про ту, яка розпочалася лише декілька років тому, про заворушення 2014 року, про обстріли міста на початку 2015 і про щораз нові й нові стрілянини на фронті, що їх чути в місті. Сліди сутичок у Маріуполі все ще добре помітні. Місто мусить захищатися від спроб дестабілізації ззовні й покращувати умови життя, які загрожують солідарності його мешканців. А робити це під час війни, що точиться зовсім близько — часом відкрито, часом приховано — є неймовірно важким завданням. Але місто вже довело, що воно може вистояти. Ще протягом неозорного часу доля Маріуполя буде пов’язана з долею “Метінвесту”, підприємства Ріната Ахметова; міський голова Вадим Бойченко раніше був директором комбінату. “Метінвест” критикують — у Маріуполі його ще називають “Смерть-інвест”

У червні цього року понад тисяча людей організувала флешмоб на площі Свободи з вимогою радикально зменшити гігантські шкідливі викиди металургійних комбінатів, щоб спонукати мешканців не виїжджати з міста. Метінвест оголосив про намір інвестувати понад 319 мільйонів доларів до 2020 року в сучасне фільтрувальне обладнання. Якщо знову почнуться конфлікти, то заводські об’єкти стануть ареною сутичок і можуть постраждати. Тому, здається, є спільне зацікавлення у збереженні спокою та порядку (майже) за будь-яку ціну.

Маріуполю потрібен час, щоб переорієнтуватися. Трохи більше уваги з боку Заходу до того, що відбуватиметься у цьому місті та довкола нього в найближчому майбутньому, стало б немалою підтримкою. Адже в Маріуполі йдеться про щось більше, ніж просто про далеке місто на березі Азовського моря.

 

70-річний Карл Шлеґель (Karl Schlögel) — історик і один з найвлучніших спостерігачів та поетичних оповідників про східно-європейсько-російський модернізм. Його остання книжка: „Das sowjetische Jahrhundert, Archäologie einer untergegangenen Welt“ (“Радянське сторіччя. Археологія загиблого світу”).

 

Путінський міст через Керченську протоку з’єднує Росію з анексованим півостровом Крим, але ізолює частину України.

 

Азовське море — це звучить романтично, але купатися тут заборонено. Ловити рибу й дивитися — можна.

З німецької переклав Юрій Дуркот

Киев в смятении

В оригіналі текст російською.

Выглядела она жутко расстроенной, так что первое время я даже боялся ей сказать что бы то ни было. Она молча взяла меня за руку, и мы решительно двинулись в сторону «Оливье» под Бессарабкой. Ни о чём не спрашивая, я купил ей пирожное «Прага» и большую чашку капучино. Саша ела «Прагу», запивая капучино, вот-вот готовая заплакать. «Что случилось?» — наконец, выбрав момент, спросил я. «Он не подписал», — ответила она с отчаянием в голосе. «Кто не подписал?» — «Янукович».

Я выдержал паузу, потому что сразу спросить «Что не подписал?» мне показалось не совсем тактичным. Мягко говоря, я не был погружён в подробности проходившего в эти дни Вильнюсского саммита восточного партнёрства. Герман ван Ромпей выразил озабоченность, Штефан Фюле отметил, Баррозу сделал акцент на…

«Ассоциации Украины и ЕС не будет», — выдавила, наконец, Саша и, услышав собственные слова, тут же заплакала. Я по-прежнему не знал, что ей сказать. Мой запас адекватного безмолвия был явно на исходе, и я сам не понимал, как мне все ещё удаётся держаться.

Было ясно, что прямо здесь и сейчас я должен экспонировать максимально возможную степень сочувствия, но эта грёбаная «отмена ассоциации» оказалась настолько абстрактным для меня событием, что я очень скоро отчаялся найти с ним хотя бы какую-то маломальскую эмоциональную связь.

Думаю, если бы в это роковое мгновение Саша заглянула бы в моё беспомощное испуганное лицо, то её, вне всяких сомнений, ужаснула бы степень моего эгоизма и эмоциональной нищеты. Может быть, слёзы, застилавшие её глаза, помешали этому случиться, а может быть, мои честные попытки проникнуться предотвратили ужасную катастрофу, казавшуюся почти неизбежной…

Как бы там ни было, в момент, когда сила моей паники сравнялась с глубиной её горя, она, скользнув по дерматиновой поверхности серого диванчика, бросилась в мои объятия, словно маленький ребёнок в поисках защиты. Несколько секунд Саша потратила на то, чтобы вытереть слёзы моими щеками, а затем наши губы встретились, но не так, как это было два дня назад во время прощания на станции метро «Выдубичи», когда она их держала сомкнутыми, строго соблюдая стандарты очередной стадии сближения.

Пользуясь аналогией, соответствующей текущему историческому моменту, я бы назвал случившееся «полной ратификацией». Закрыв глаза, я погрузился в лучший поцелуй своей жизни, а моя правая рука поползла к её промежности, обтянутой утеплёнными, предназначенными для продолжительного стояния на митинге лосинами.

 

* * *

 

В те периоды жизни, когда меня никто не любит, я ненавижу всякого мужчину на улице, который целует красивую девушку. И чем эта тёлка красивее, тем сильнее моя ненависть.

Они поднимались на эскалаторе, а я стоял сзади. На ней были короткие шортики, туго натянутые выше пупка на упругие ягодицы, и длинные стройные ноги. Он был каким-то неопрятным хипстером с коротким затылком, поросшим жирными волосами, и разумеется, с бородой, которая виднелась даже из-за ушей.

Всю дорогу она извивалась как ящерица и всё норовила об него потереться. Сучка отбрасывала свои длинные светлые волосы назад, постоянно улыбалась и старалась заглянуть ему в лицо. Я чувствовал, как ярость поднимается к моему горлу.

Чтобы как-то совладать с этим, я стал думать о книжке Далай-ламы XIV, которую читал по утрам в туалете: «Помните, что каждый человек, которого вы встречаете в своей жизни, так же, как и вы, стремится достичь счастья и избежать страданий…», – увещевал лауреат Нобелевской премии мира 1989 года.

Я уже почти согласился с этим утверждением в отношении сраного хипстера, стоявшего впереди меня, но тут они начали лизаться. Тёлка перестала вертеть задом. Её движения очень сильно замедлились. Правая рука легла на его сальный затылок, а глаза закрылись…

«Хуйло ты ёбаное, — злобно подумал я про хипстера, не затрудняя себя подбором аргументации. — Какое же ты ёбаное хуйло, а. Чмо бородатое. Пидор ты галимый».

Через полчаса я стоял в кабинке бесплатного туалета под Майданом и яростно мастурбировал. Я хорошо запомнил её шортики, так что стояк у меня был что надо. «Сдохни, сука! Сдохни!» — прокричал я в адрес хипстера, кончая.

Вытер член салфеткой. Вышел наружу. На меня смотрел какой-то сутулый подвыпивший тип в камуфляже с тризубцем на рукаве. «У этого точно нет нормальной бабы», — подумал я о нём с симпатией.

– Кто «сдохни»? — спросил он вдруг меня.

Этого, блядь, ещё не хватало.

– Никто, — ответил я и хотел идти.

– Погодь, — возразил он, преграждая мне дорогу. — Кто «сдохни»?

– Путин.

– Путин?

– Он самый.

– Слава нації! — вскричал он вдруг.

– Смерть ворогам! — взревел я в ответ.

 

* * *

 

Короче, я решил, наконец, попробовать.

Когда ещё случай подвернётся?

Вообще, конечно, все идёт к тому, что факельных шествий ещё будет много.

И они будут ещё масштабнее и красивее.

Потому что, в принципе, нациков держать сейчас некому.

У “беркута” были многолетние счёты и вражда на уровне инстинктов с правыми и с ультрас.

Нынешняя полиция в этом смысле – тряпки безвольные.

Никакой сверхцели, только полномочия.

У этих – Nациональная идея. Снесут их на хрен, если захотят.

И либералов снесут. Они сейчас вообще о нациках не думают. У них свои прожекты. Кто там правозащитой занимается, кто антикоррупционным бюро, кто английский внедряет. Травоядные существа, короче говоря.

Так что факельных шествий ещё будет много.

Скорее всего.

Но мало ли что может случиться? Они же умудрялись налажать в самые ответственные моменты.

“Подходите к машине, там раздают факелы”, – сказали в микрофон со сцены.

Ну, я сначала просто пошёл ради интереса.

Стал поближе – послушать, что говорят.

“А что, только членам каких-то формирваний дают факелы?” – спрашивает пацан.

“Да нет, вроде всем”.

Ага.

Смотрю, за мной уже стали.

То есть я как бы уже в очереди оказался.

А потом слышу в микрофон говорят: “Не турбуйтеся, факелив на всих выстачить”.

Ну допустим.

И что я, с факелом пойду вот так вот?

Смотрю – всякие тети лезут.

Даже мужчина с ребёнком. Дал факел мальчику.

Как-то это меня взбодрило.

Хуй с ним. Возьму.

И так вдруг захотел себе факел, что даже беспокоиться стал, что не хватит.

Вперёд ломанулся.

Там уже на дне машины. Гребут пачками.

Досталось.

Ебануться.

Держу в руках.

Ни хуя себе. Я типа, как нацик.

Ну такая палка метровая. Прямоугольного сечения.

На конце, значит, мешковиной в несколько слоёв обмотана.

Перехвачена железной проволокой. Снизу фольга подложена, чтоб не загорелась.

Думал бензином пропитана. Понюхал – нифига.

Спрашиваю у мужика: “А чем пропитана?”

Он такой тоже присмотрелся. Но видно, что бывалый.

“Парафином”, – говорил. И показывает какой-то наплыв сбоку жирный.

Ага, интересно.

Будет, значит, как свечка гореть.

Тут все начали выстаиваться в начале улице Мазепы.

Полиция машинам въезд запретила. Всё для людей. Всё для титульной нации.

“Шановне тоарыство, будемо розпочинаты нашу ходу, – говорят впереди. – Увага…”

Так, надо ж подпалить теперь.

Это как-то централизовано, наверное?

Да нихуя, вроде.

Люди сами кучкуются. Зажигалками чиркают.

“Подпалюйте зверху, щоб довше горило”, – советуют через микрофон.

Понял. Полезный лайфхак.

Туго идёт зажигалкой.

Но вроде у кого-то начинает получаться.

От уже зажженных факелов начинают другие себе подпаливать.

Тут я забеспокоился.

Сейчас начнут идти, а у меня факел не горит, блядь.

Не вижу, у кого огнём разжиться.

И тут мне один чувак усатый кивает. Иди, мол, сюда. Подожги.

Слава богу. Спасибо тебе добрый человек.

Нацик нацика в беде не оставит.

Ну, блядь подсовываю под огонь.

А он всё не загорается.

Та должен же.

Я ж не сам его делал. В машине получил. Трушный факел должен быть.

Не горит никак падла.

У всех уже блядь, горит, а мой, блядь, не горит.

Жуть, как неловко.

Решил покрутить немножко – может с другой стороны лучше пойдёт.

Ага.

Так.

Пошло, сука.

Ес!

Фух, вспотел даже.

Что-то похожее, наверное, мужчины испытывают в постели, когда не встаёт никак.

У меня такого не было в постели. Но с факелом прям, почувствовал.

Ну всё.

Впереди барабаны заколотили.

Тронулись.

Ни хуя себе.

Иду. С факелом, блядь.

Кто бы мог подумать.

Я тут работал недалеко в журнале.

Про культуру писал. Про искусство. А теперь вот иду по улице с факелом.

“Хорошо горят, – мужик комментирует. – Делать научились”.

И правда. Мой неплохо так разгорелся.

“Слава нации! Смерть ворогам! – кричит какой-то нищук впереди. – Героям Крут! Трычи. Слава! Слава! Слава!”

Тоже кричу.

Раньше так стеснялся. А теперь с факелом, как-то пошло.

Вообще с ним себя более уютно чувствуешь.

То я раньше сбоку ходил. Смотрел.

Теперь в центре колонны.

Люди мне улыбаются. Я тоже.

Идём.

За перекрёстком свернули на аллею героев Крут.

Дождь припустил.

Ну вроде горит.

Я смотрю, чтоб искры не попали на кого-нибудь.

Впереди малолетки в синих куртках.

На спинах надпись:

“Сокіл.

Де сила – там воля”.

Хуйня какая-то, если честно.

“Один за всих!”, – кричит нищук.

Эту кричалку знаю. Подхватываю: “И вси за одного!”

“Одна! Мова!”

Блядь, а вот эту не помню.

“Одна! Нація! Одна! Батькивщина! Це! Україна!”

Со второго раза реабилитируюсь.

“У кого е фаеры. Прыготуйте их, щоб по команди…”

Дают команду.

Зажигают.

Крутотень. Так светло. Ярко.

Та, короче, всех разъебём вороженькив!

“Сьогодни мы! Украинци! Кыяны, гости столыци! Святкуэмо героичный чин, коли триста молодых сердець запалалы, як сьогодни наши смолоскыпы!”

Так, а что там мой смолоскып!

Сука. Начал тухнуть.

Ему бы гореть ещё и гореть.

А он чё-то…

Как-то неуютно мне от этого стало.

Щас, блядь потухнет и всё. Защитный купол исчезнет, и они сначала начнут на меня коситься, тыкать пальцами. А потом вот этот, который по-звериному орёт “Слава Украини!” схватит меня…

Надо осторожно повращать его. Ну, чуть получше. Но всё равно. У всех нормально горит, а у меня уже почти тлеет.

Вот так и огонь патриотизма в моей груди.

Скоро уже дойдём до места?

“Кому належить Кыив!? Нам! Кому належить Украина!? Нам! Кому належить Донбасс!? Украинцям! Кому належить Кубань!? Украинцям! Кому належить Крым!? Украини!”

“Путина за граты! И граты, граты, граты!”

Гори, сука. Гори.

Увага! Вси у кого горять сомлоскипи, пидходьте до мемориалу. У кого вже затухлы, пидходьте до машини з озвучкою…”

“А шо там?”

“Там видра з водою”.

Дотянул таки.

Подхожу к машине.

Сую свой уже тлеющий факел в ведро.

Да, ты сделал это, малыш.

Ты это сделал.

С почином, дорогой.

 

* * *

 

Мы идём по свежему мартовскому снегу. В центре расставлены нацгвардейцы с автоматами. В Киеве такое впервые. Юнцы в форме – это не впервые, конечно. Но теперь эти парни, с радостными школьными лицами, с юной глупостью, удвоенной военным идиотизмом… теперь у этих краснощёких малолеток ещё и длинные стволы, направленные в землю. Да ещё и по нескольку рожков с патронами.

– Смотри, – говорю.

– Да, да, – отвечает он рассеянно.

Товарищ занят другой мыслью и хочет мне её высказать.

– Я начал чувствовать, что это не моя страна, – говорит.

– Ну, у меня давно такое ощущение, – замечаю я.

Он тоже пишет книгу, и мне бы не хотелось, чтобы он перехватил тут у меня первенство.

– Да, я помню, ты такое уже говорил, – соглашается.

Это меня успокаивает. Да и чего волноваться? Я уже зафиксировал эту идею в нескольких своих культовых произведениях. Так что всё нормально. Можно теперь спокойно жить, удовлетворённо наблюдая за тем, как общество постепенно начинает осознавать трещину в национальной идентичности, подмеченную уже давно неизвестным пока что писателем-пророком.

– Но ещё совсем недавно я такого не мог себе представить, – продолжает товарищ. Он и вправду, взволнован. – А у меня ведь семья, как сказать… Мой папа – он к украинскому очень хорошо всегда относился. То есть, никогда не было такого как бы…

– Такого, что Украина не для всех теперь?

– Ну да. Что… Если бы мне сказали, что вот тебе выбор – ты напишешь два произведения, которыми прославишься, но тебе надо будет переехать, скажем, в Москву, я бы согласился, представляешь. Ну, переехать как бы не с нуля. Ну чтобы там такое было что-то у меня…

– Да я, может быть, тоже.

– Только я об этом, конечно, никому открыто не скажу.

– Ха! Я тоже, знаешь, много чего не говорю открыто сегодня. Посты в фейсбуке от половины друзей закрываю. Привыкай.

Два произведения. Не одно. Молодец. Настоящий писатель. Ну а что? Я бы тоже два попросил. Одно – это, может быть, случайность, а два – уже другое дело. Это уже уверенный мастер. Правильно мыслит человек.

– Там, правда пиздец. В Москве, – размышляет он.

– Верно. У нас тоже пиздец, только по-другому реализовано, – уточняю я. – Но здесь, оно, может интересней. Кризис идентичности тут у нас.

Смотрю на радостных солдат возле кофейной будки. Им, определённо, приятно, что они такие красивые в своей форме. То есть вопрос идентичности для них как бы уже разрешён. Может обойдётся и убивать никого для этого не понадобится.

Впрочем, мы тоже, конечно, никуда не поедем. Пока по две великих книги не напишем. Вместе, это целых четыре, между прочим. Задача масштабная. Надо оставаться.

«Вона була з Маріуполя», роман, 2017 р.

перший фрагмент:

Про Маріуполь я на той час фактично не знала нічого. Під час розшуків матері мені й на гадку не спало дізнатися щось про місто, з якого вона була родом. Маріуполь, який упродовж сорока років називався Жданов і щойно після розпаду Союзу повернув собі свою колишню назву, залишався для мене закритим місцем, на яке я ніколи не проливала реального світла. Я зроду-віку затишно почувала себе у фантазіях, у власних уявленнях про світ. Зовнішня реальність становила загрозу цій внутрішній домівці, тому я, як могла, уникала зустрічей з нею.

Моє початкове уявлення про Маріуполь виводиться з того, що в моєму дитинстві ніхто не робив розрізнення між окремими державами Радянського Союзу, всі мешканці його п’ятнадцяти республік вважалися росіянами. І хоча в середньовіччі Росія утворилася з України, з Київської Русі, яку називали колискою Росії, матір’ю усіх російських міст, та все ж і мої батьки говорили про Україну так, немов би вона була частиною Росії – найбільшої в світі країни, як казав мій батько, величезної імперії, яка простягалася від Аляски аж до Польщі й займала одну шосту частину суші. Порівняно з Росією Німеччина була не більше ніж плямою на карті світу.

Українська мова розчинялася в моєму сприйнятті в російській, і коли я хотіла уявити собі маму в її молодості в Маріуполі, то вона завжди поставала мені в російських снігах. Вона йшла, одягнена у своє старомодне сіре пальто з оксамитовим коміром, єдине пальто, яке я будь-коли на ній бачила, йшла темними заледенілими вулицями в якомусь безмежному просторі, крізь який споконвіку свистіла хурделиця. Сибірські сніги, які вкривали всю Росію й Маріуполь теж, зловісна імперія вічної холоднечі, в якій панували комуністи.

Дитячі уявлення про місце народження мами протривали в моїх внутрішніх недоступних нікому комірчинах десятки років. І навіть коли я вже давно зрозуміла, що Росія та Україна – дві різні країни і що Україна нічого спільного з Сибіром не має, все ж це знання ніяк не змінило мого образу Маріуполя – і це при тому, що я навіть не була певна, чи справді мама родом саме з цього міста чи, може, я вигадала собі той Маріуполь, може мені просто сподобалася така назва. Часом я не впевнена була навіть, чи справді існує місто з такою назвою, чи це просто моя фантазія, як і багато чого іншого, що стосувалося мого походження.

Одного дня я, гортаючи газету і саме збираючись перескочити через спортивну сторінку, зауважила слово Маріуполь. Німецька футбольна команда, читала я у статті, прибула в Україну на матч із маріупольською командою «Іллічівець». Вже сам факт, що це місто мало свою футбольну команду, подіяв на мене як холодний душ, мій внутрішній Маріуполь розкришився, як порхавка. Мене справді найменше у світі цікавить футбол, однак саме завдяки футболу я вперше натрапила на справжній Маріуполь. Я дізналася, що це місто має надзвичайно м’який клімат, що це – портове місто на Азовському морі, наймілководнішому й найтеплішому морі в світі. У статті описувалися довгі й широкі піщані пляжі, виноградники, безкраї поля соняшників. Німецькі футболісти страждали від літньої спеки, яка наближалася до сорокаградусної позначки.

Дійсність видалася мені ще менш реальною, ніж моє уявлення про неї. Вперше після смерті мама постала як особа, що існує поза мною. Я вже не бачила її в снігових заметах, раптом вона з’явилася переді мною в легкій світлій літній сукні, ось вона йде вулицею Маріуполя, з відкритими руками й литками, на ступнях легкі сандалі. Юне дівча, яке виростало не в найбільш холодному й темному місці світу, а неподалік від Криму, на березі теплого південного моря, під небом, схожим, мабуть, на небо над Адріатикою. Це було так непоєднувано: моя мама і південь, моя мама і сонце, море. Мені довелося перевести всі свої уявлення про її життя в інші температури, в інший клімат. Давнє невідоме перетворилося на зовсім нове Невідоме.

 

 

другий фрагмент:

Більшу частину свого життя я взагалі не знала, що мої батьки – примусові робітники. Ніхто мені цього не розповідав, ані батьки, ані моє німецьке оточення, в культурній пам’яті якого масового феномену примусової роботи не існувало. Я цілі десятки років нічого не знала про власне життя. Я не мала поняття, ким були всі ці люди, з якими ми жили в різних післявоєнних ґетто, не знала, яким чином вони потрапили до Німеччини: всі ті румуни, чехи, поляки, болгари, югослави, угорці, латиші, литовці, азербайджанці та багато інших, які, попри таке вавилонське мовне стовпище, якось розумілися. Я знала лишень, що належу до свого роду недолюдей, до сміття, яке залишилося від війни.

У німецькій школі нам розповідали, що росіяни напали на Німеччину, все поруйнували й відняли у німців половину країни. Я сиділа за останньою партою, біля Інґе Краббес, із якою ніхто не хотів сидіти, хоч вона й була німкою, але завжди мала брудний одяг і від неї погано пахло, вчителька за кафедрою розповідала, як росіяни випалили розжареними вуглинами очі її нареченому й розтоптували дітей чобітьми. Всі повернули голови в мій бік, навіть Інґе Краббес відсунулася від мене якомога далі, а я вже знала, що після уроків знову почнеться полювання.

Мої вигадки давно вже не рятували мене, я не тільки належала до російських варварів, мене вже давно зачислили до брехух. Щоб заслужити повагу в очах німецьких дітей, я розповідала їм, що мої батьки, за яких мені було так соромно, насправді зовсім не мої батьки, що вони, втікаючи з Росії, знайшли мене в придорожньому рові й забрали з собою, що насправді я походжу з багатої сім’ї російських князів, яка володіла замками й маєтками, причому я забувала пояснити, яким чином я, князівна, потрапила в придорожній рів, та все ж на день чи на пару годин я таки вміла перетворитися на недооцінену, таємничу істоту, яка заслужила на належне захоплення німецьких дітей. Певна річ, настав момент, коли вони викрили мою хитрість, звідтоді почалося справжнє цькування, ці маленькі месники зниклого Третього Райху, діти німецьких воєнних вдів і нацистських батьків, вони цькували в моїй особі всіх росіян, я була для них уособленням комуністів і більшовиків, слов’янських унтерменшів, я уособлювала світового ворога, який подолав їх у війні, і я бігла, бігла щодуху, рятуючи своє життя. Я не хотіла померти, як Джеміля, маленька донечка з югославської родини, за якою теж ганялися німецькі діти і яку зіштовхнули одного дня в річку Реґніц, де вона потонула. Я бігла, а за мною тягнувся шлейф бойового улюлюкання, та я була вправною спринтеркою, вже навіть не кололо від бігу в боці, так що переважно мені вдавалося відірватися від своїх переслідувачів. Головне було добігти до кар’єру, там пролягав кордон між німецьким світом і нашим, за кар’єром починалися наші володіння, наша «терра інкоґніта», на яку, крім поліцейських і поштаря, ще не ступала нога жодного німця. Німецькі діти теж не наважувалися перейти цей кордон. Від кар’єру з асфальтованої дороги протоптана стежка вела вбік, до «домівок». Не знаю, чому німці називали наші кам’яні блоки саме так – «домівки», можливо, таким чином вони робили розрізнення між нами й циганами, які жили ще далі за містом у дерев’яних бараках. У суспільній ієрархії цигани стояли ще нижче, ніж ми, і викликали в мені схоже відчуття жаху, яке ми, мабуть, викликали в німцях.

Тільки перетнувши магічний кордон, я опинялася в безпеці. За поворотом, там, де моїм переслідувачам мене вже не було видно, я падала в траву й перечікувала, поки заспокоїться шалене биття серця, поки я знову не почну нормально дихати. Цього дня мені вдалося втекти від них, про наступний думати не хотілось. Я тинялася, скільки могла, бродила плавнями, кидала камінці в Реґніц, жменями їла щавель, обгризала сирі качани кормової кукурудзи, які потайки рвала в полі. Мені ніколи не хотілося додому. Єдине, чого я хотіла, – це піти звідси назавжди, нічого іншого – тільки піти, відколи я себе пригадувала, все своє дитинство я чекала тільки на одне – вирости, щоби врешті піти звідси. Я хотіла піти з німецької школи, піти з «домівок», піти від батьків, від усього, що мене формувало, усього, що здавалося мені страшенним недоглядом долі, в якій я борсалася, немов у павутині. Навіть якби я могла знати, ким були мої батьки й усі інші, до кого я належала, я б не хотіла цього дізнаватися, мене то не цікавило, ніщо не цікавило мене менше, ніж це, мені до того не було ніякого діла. Я тільки хотіла піти звідси назавжди, вирватися нарешті у своє, справжнє своє життя, яке чекало на мене десь у світі.

 

третій фрагмент:

Як же воно тоді виглядало, місто, в якому народилася моя мама? Мабуть, воно не надто було схоже на те залите світлом, сонячне місце над морем, яке витіснило образ зимового Маріуполя з моєї уяви після того, як я прочитала газетну статтю про футбольний матч. Моє уявлення про це місто ще раз зазнало змін. Маріуполь і перед революцією був промисловим містом, а в радянський період індустріалізацію форсували насильно. Ударні працівники встановлювали світові рекорди в продуктивності праці. Над містом височіють димарі великих заводів, з яких піднімається дим, отруйні викиди закривають блакитне літнє небо, день і ніч спускаються на вулиці й на людей. Ось вулиця Торгова з її численними стояками і будками, в яких після революції мало що можна купити, домашній сир, м’ясо, кілька помідорів і картопля з приватних господарств – для значної більшості зголоднілого населення ціни недоступні. Фонтанна вулиця, на якій стояла криниця, фонтан, звідки люди до самого початку ХХ століття черпали воду для своїх потреб і напували худобу. Грецька вулиця, на якій власне й жили, мабуть, мамині кузинки, перед тим як їх виселили з їхнього палацу. Італійська вулиця, на якій, припускаю, стояв дім італійських батьків маминої мами. Розбитою бруківкою трясуться вози, запряжені кіньми, а в 1933 році, коли мамі сповнюється тринадцять, вулицею їде перший трамвай, і, до слова, єдиний. Він їздить тією самою колією в обидва боки.

Відразу ж за центральною частиною міста починається глушина. Уже немає мощених доріг, тільки якийсь лабіринт зі стежок і протоптаних доріжок. Будиночки з крихітними садами ліпляться один до одного, мало не заковтуючи сусідні домики, муровані кам’яниці, дерев’яні халупи, глиняні хижі, бараки, альтанки, сараї, прибудови, всюди хтось живе, по три метри квадратні на одного мешканця міста. Немає каналізації, всюди бруд, сміття, сморід, злидні. Епідемії тифу, малярії. Бездомні діти, які втратили в завірюсі громадянської війни батьків, шукають чогось їстівного на смітті, крадуть, взимку сплять у чанах із дьогтем на краю доріг. У цих чанах робітники розмішують гарячу смолу для прокладання асфальту.

А ще Азовське море, наймілкіше в світі море. Воно ніби створене для мами, яка не вміє плавати…

 

четвертий фрагмент:

У радянський час, коли мама жила в Маріуполі, вулиця носила ім’я Леніна, тепер їй знову повернули колишню назву. Назва стояла білими літерами на темно-синій табличці, прикріпленій до в’їзної брами, – вулиця, названа на честь святого Миколая-чудотворця, охоронця подорожніх, в’язнів і сиріт, Миколаївська вулиця.

Будинок мав два крила, які простягалися назад, у невидимий з вулиці двір. На фотографії видно тільки дві частини фасаду, поєднані між собою аркою в’їзду. Стара будівля була ілюстрацією радянського занепаду і безнадії. Буквально вчувався запах цвілі, сечі, відходів, грибка на стінах. Вкритий мохом, роз’їдений часом і промисловими викидами камінь, дивлячись на який, можна було тільки припускати, як цей будинок виглядав колись, близько ста років тому, коли на світ з’явилася моя мама. З певною долею фантазії можна було розпізнати складне обрамлення вікон на фасаді, мистецьке переплетення викутих металевих оздобних елементів, красу люкарн у формі квіткових чашечок на даху, що тепер позаростали травою і бадиллям та нагадували радше лелечі гнізда. Звітріла арка між обома частинами фасаду складалася з сірих тесаних каменів, немовби просто складених один на одного, здавалося, вони будь-якої миті можуть завалитися. Заржавіла ринва, на даху з побитою черепицею – старезна антена з кабелями. У двох місцях розпочаті проби тиньку, одна – блакитною фарбою, інша – рожевою.

Поступово мамине життя в Маріуполі наповнювалося в моїй уяві образами, викликаними фотографією цього будинку. Я побачила, як вона маленькою дівчинкою грається на подвір’ї за аркою в’їзду, бігає з іншими дітьми, з братом Сергієм. Я чую, як її кличе няня Тоня, бачу, як вона зі шкільним ранцем за плечима виходить через цілу ще браму. Через цю браму мали вести всі її шляхи, всі вони починалися на цій вулиці. Понищена, заросла бур’янами бруківка на знімку цілком імовірно могла походити ще з тамтих часів. Можна припустити, що Миколаївська вулиця знаходилася тоді в італійському кварталі, можливо, іноді мама ходила в гості до своїх двоюрідних сестричок у сусідньому грецькому кварталі, не виключено, що до її повсякденної мови, крім української, російської та італійської, належала ще й грецька. Навіть сьогодні в місті було багато італійського, принаймні навколо вулиці Миколаївської розташовано кілька італійських ресторанів, як мені показувала сателітна камера, правда, це радше було явище нового часу, ніж залишки минулого. І не було у цілому світі місця, більш чужого та неуявного мені, ніж те, яке я зараз бачила перед собою на екрані комп’ютера.

 

фрагмент про примусових робітників:

Деякі колони робітників мають право пересуватися самостійно, інші можуть ходити тільки в супроводі охорони, яка підганяє людей лайкою і ударами. На вулицях стукають дерев’яні черевики, яким не існує альтернативи після того, як зносяться власні, привезені з дому черевики. Тоді залишається тільки можливість натягати ці древняки, які ще й доводиться дорого купувати в заводської адміністрації. Ці схожі на човники тверді шльопанці деформують ступні, кожний крок віддає болем, вони натирають ноги. В гірших випадках на ступнях починаються запалення і нариви, і якщо комусь не вдається дійти на робоче місце, якщо хтось захворіє, то над ним зависає небезпека вилучення з табірного життя і смерті. Деякі жінки беруть взуття в руку і йдуть босі, бо інакше не встигають дотримуватися темпу руху колони. Часом вони тихцем співають на ходу /ідучи, вони ще з дому звикли співати, там, у них, співають мало не завжди, в полі, в помешканнях, на вулицях. Моя мама також співає, співає своїм чистим дзвінким сопрано, я часто чутиму згодом її спів, зараз, в таборі, це радше бриніння, оте наспівування, про яке пише Франц Фюманн, який почув його на українській залізничній станції, коли жінок вантажили у вагони для худоби. На моїй мамі хустина, як і на інших жінках, можливо, вона має ще свою сукню, привезену з Маріуполя. Але, скорше за все, її речі вже благенькі, порвані, і зараз на її худому, виснаженому недоїданням тілі теліпається робочий одяг з темної мішковини, а на ногах – тверде, жорстке дерево. Чи прокидаються від цього стукання по бруківці стількох дерев’яних черевиків у колонах примусових робітників мешканці цих вулиць, які чують цей стукіт кожного ранку?

У заводському цеху на них чекає дванадцятигодинний робочий день. Я пам’ятаю постійні сварки між мамою і моїм батьком, який вимагав, щоб вона ішла працювати, щоб підробити ще трохи грошей, за прикладом більшості інших жінок, які жили в «будинках». Мама плакала, тому що не мала для цього сил. /була не в стані. Мабуть, робочий табір назавжди підкосив її здоров’я, зруйнував її нервову систему, саме слово «завод» викликало в неї напади паніки. Якось вона все ж зробила спробу, записалася працювати на фабрику жалюзів, проте вже через тиждень у неї був нервовий зрив.

 

Переклала: Христина Назаркевич

Мариуполь: переосмысление идентичности (политика, общество, историческая память)

В оригіналі текст російською.

«Не Украина, и не Русь,

боюсь тебя Донбасс, боюсь»

 

Это строчки донецкого литератора Кораблева, написанные задолго до войны, очевидно, как нельзя хорошо передают рефлексии украинской интеллигенции в отношении этого региона. В этих строчках три четко выраженные культурные, территориальные, идентичностные реальности – Украина, Россия, Донбасс. Донбасс здесь как нечто третье. Иное, непонятное, угрожающее.

Есть ли место Мариуполю в этих трех реальностях? Парадокс заключается в том, что в разные периоды своей истории Мариуполь был частью этих трех идентичностей, вбирал их характеристики, но окончательно так и не слился ни с одной из них. Поэтому, на мой взгляд, эту триаду следует дополнить четвертым элементом. Этот четвертый – Мариуполь, но его самовосприятие – нечеткое, размытое по трем этим идентичностям, не определившееся окончательно. Он не противостоит триаде как иной, другой, он как тень маячит из за «спины» каждой идентичности – украинской, русской и так называемой «донбасской».

В политологии и геополитике есть такое понятие борделанд – пограничье, специфическая территориальная единица, находящаяся в тесном взаимодействии с соседями и впитывающая от них ряд экономических, культурных характеристик.

Так вот, если сам Донбасс считать борделандом между Украиной и Россией, то Мариуполь, можно назвать – борделандом в борделанде. Пограничье между Украиной, Россией и Донбассом. Идентичность борделанда – подвижна, на первый взгляд ею можно легче управлять, но на самом деле он никогда не откажется от своих характеристик пограничья. Поскольку, как говорил Наполеон – «География – это судьба».

Чтобы понять, как география Мариуполя наполнялась культурными смыслами и символами, обратимся к истории города. Можно выделить несколько периодов, формировавших особое «лицо» города

 

Первый – «греческий» (конец 18 – середина 19 века) . Споры об основании города ведутся до сих пор. По официальной версии дата основания -1778 год. Контраверсийная версия, т.н. «греческая – город основан с приходом сюда греков в 1780 году. Как бы то ни было, именно греки сыграли решающую роль в формировании первого городского пространства.

Характеристики этого этапа –

1) церковная и в определенной степени территориальная автономия

2) преобладание этнических греков среди населения

3) тесная связь с сельской округой и морем в хозяйственной жизни, зарождение купечества

4) появление «мифологии» и «героев». «Россия спасла единоверных крымских греков- христиан от татарского ига», их духовный и политический лидер – митрополит Игнатий (организовавший переселение из Крыма) – «Моисей» мариупольских греков.

 

«Греческий» период истории города ярко отличает Мариуполя от городов Донбасса, процесс становления которых был совсем иным. С другой стороны, не стоит преувеличивать его место в современной исторической памяти города. Его символика и «мифы» актуальны, прежде всего, в греческой общине.

 

Второй этап – «имперский» (первая волна индустриализации) (середина 19 века – 1917 год)

Характеристики

1) Отмена «греческой автономии» и русификация

2) Строительство металлургических заводов «Никополь» и «Провиданс».

3) Изменение в этническом составе населения, приплыв населения с российских губерний для работы на заводах. (Украинцы меньше стремились в город и предпочитали земледельческую деятельность)

 

Именно в этот период закладываются контуры современного лица города- русскоязычность, индустриальный характер экономики и «пролетарский» характер досуга и быта основной массы населения, тесная экономическая связь с Донбассом. Историческая память и символика того периода, которая культивируется сегодня: водонапорная башня – символ города, архитектура исторического центра города. Работа сотрудников краеведческого музея, которые, прежде всего, ориентированы на актуализацию именно «имперского» периода.

 

 

Третий этап – революционный (1917-1920)

 

Характеристики

1) Смена власти несколько раз (как и по всей бывшей российской империи)

2) Сильное влияние большевиков (коммунистов) ,учитывая наличие пролетариата

3) Очень мощное махновское движение (Нестор Махно – анархист, лидер повстанческого крестьянского движения в период революции).

Поскольку данный период закончился установлением советской власти, то была создана коммунистическая мифология этого периода истории города, (герои – деятели революционного большевистского движения- Кузьма Апатов, Варганов, Петровский). Соответственно городское пространство очерчивалось в соответствии с коммунистической идеологией. Пример – памятный знак продотрядовцам в театральном сквере). (Продовольственные отряды – военизированные отряды ,созданные большевиками в 1918-1920 гг для насильственного изъятия продовольствия у селян)

А вот мощное махновское движение было вычеркнуто из официальной историографии и памяти и, по сути, сегодня уже никак не ассоциируется с Мариуполем.

 

Четвертый этап – советский (1921 – 1991 ,с перерывом на нацистскую оккупацию 1941-1943)

Характеристики

1) Вторая волна индустриализации (1930- гг), строительство «Азовстали», укрепившее пролетарское «лицо» города.

2) Господство коммунистической идеологии ,переименование города на Жданов (1948 год). Андрей Жданов – коммунистический функционер, соратник Сталина, уроженец Мариуполя.

3) Игнорирование гуманитарных аспектов жизнедеятельности городского социума

4) Русификация под маркой «интернационализма» и игнорирование (после короткого периода «коренизации») этнических (греческих) корней города.

Этот период оставил наиболее серьезный отпечаток на сегодняшнем Мариуполе, а ностальгия по советскому прошлому стала важным элементом спекулятивной риторики уже в независимой Украине.

 

Пятый этап – в составе независимой Украины и до революции Достоинства (1991- 2014)

 

Характеристика

1) Формальная принадлежность Украине не обозначилась украинизацией культурного и общественного пространства.

2) Идеологический и идентичностный вакуум после отказа от коммунистической идеологии заполнялся по нескольким направлениям:

А) актуализация греческой составляющей в развитии города, благодаря активности греческой общественности и поддержке (в 1990 е гг.) Греции. Все это вписывалось в тренд так называемой «поликультурности» города. На самом деле «поликультурность» была новым идеологическим инструментом «защиты» от украинизации.

Б) С формированием мощной региональной элиты (финансово-промышленного группы Рината Ахметова и местного политикума) стала активно формироваться концепция «донбасской региональной идентичности» и «донбасского патриотизма». Характеристики данной идентичности: биэтничность (большинство населения имеет смешанные русско-украинские этнические корни); очень невысокое место этнической идентичности в иерархии идентичностей; приоритет имеют территориальная и социальная идентичности; русскоязычность; комплиментарность к советскому прошлому; индустриальный тип культуры; патриархальное сознание; высокая лояльность к местным элитам («Пусть бандит ,но наш»)

Региональная политическая элита формируя из этих характеристик цельный конструкт «донбасской идентичности» преследовала две цели: идеологическое обоснование безоговорочного господства в регионе и предвыборный шантаж политических оппонентов с намеками на возможный сепаратизм.

Мариуполь однозначно вписывали в территориальные рамки этого Донбасса. Этот процесс пошел еще активнее когда, все металлургические комбинаты оказались в руках Ахметова, а городская власть стала полностью подконтрольной «донецким». С одной стороны, целый ряд элементов донбасской идентичности вполне соответствовали миропониманию основной массы мариупольцев. И пропаганда региональной элиты это усиливала.

С другой стороны, с географической и исторической точки зрения Мариуполь не является Донбасским угольным бассейном. Но эта аргументация не имела большой артикуляции.

 

 

Шестой этап (с 2014 года) – военный.

«Революция достоинства» – разрушила монопольную власть Партии регионов в городе и активизировала гражданское общество.

Война обусловила присутствие армии и добровольческих батальонов здесь.

Это создало уникальную ситуацию – переосмысления идентичности в пользу украинской составляющей.

Життя як література: український код Фелікса Штефана.

Культура – це завжди про людські зв’язки, про комунікацію з Іншим. Правдивий культурний взаємний обмін – одна з найважливіших цілей німецько-українських письменницьких зустрічей «Міст з паперу», що відбулися в Україні уже вчетверте. Для кураторки проекту Верени Нольте бажаною умовою під час вибору учасників є зв’язок німецького письменника чи письменниці з Україною, чи бодай інтерес до неї. Саме тому до Маріуполя на «Міст з паперу 2018» був запрошений журналіст і редактор щоденного (!) літературного додатку до часопису «Зюддойче Цайтунґ» Фелікс Штефан, родинна історія якого вже є добрим прикладом культурної дифузії. Власне, його роман «Слава на його жінки. Непевне життя мого дідуся» є автобіографічним, а дідусь цей виявився євреєм з українського Ужгорода.

Про возз’єднання сім’ї, український досвід та редакторську роботу ми поговорили з Феліксом у Маріуполі під час четвертої німецько-української зустрічі письменників «Міст з паперу».

 

– З чого розпочалась твоя історія з віднайденням української родини?

 

Ф. Ш.:

Коли моїй мамі було 15, вона виявила, що чоловік, який досі видавав себе за її тата, насправді її татом не є. Маючи якісь невиразні підозри, вона знайшла своє свідоцтво про народження й побачила там запис «усиновлена». Однак усе своє подальше життя вона була зайнята іншим: випускні іспити, шлюб (вона дуже рано стала мамою), будівництво дому. Коли їй було приблизно 50 й діти вже жили окремо, у неї з’явилось трохи часу подумати про те, хто ж власне її батько. Так вона дізналась, що він українець на ім’я В’ячеслав Фальбуш, який також є євреєм. Тоді ми спробували його відшукати. Це виявилось надзвичайно просто. А що я й до того намагався писати книжки про те і се, але ніколи не мав справжньої теми, то був дуже вдячний, що такий справжній матеріал, конкретна, цікава історія потрапила мені до рук. Тому я вирішив, що радо напишу про це, із самого початку робив нотатки, почав записувати, як розвиваються події. Налагодивши контакти, ми вперше поїхали до Ужгорода машиною у липні 2015 року. Тут познайомились із сім’єю Слави Фальбуша, який, на жаль, помер від інфаркту 1990 року у віці 56 років, але залишив по собі велику родину. У нього є вдова Ольга, донька Люда, син Олександр. Люда теж має двох дітей – Катю та Костю, які мені доводяться відповідно двоюрідними сестрою і братом. Отак зненацька, за якусь мить у нас з’явилась велика українська родина, яка прийняла нас дуже щиро й сердечно. Це було дуже зворушливо.

 

— А чи знав ти щось про Україну перед тим, як трапилась уся ця історія? Що загалом знає пересічний німець про Україну?

 

Ф. Ш.:

У Німеччині живе багато мігрантів із республік колишнього Радянського Союзу, зокрема із Росії. Це велика меншина, велика російськомовна меншина. А так насамперед знають про Росію і про Радянський Союз, звичайно. Для мене Україна теж не була країною, про яку я багато думав. Я завжди більше цікавився Францією, США, Великобританією чи Китаєм, орієнтувався на ці країни. Та коли у 2014 році все закрутилось, я був просто вражений, наскільки стрімко Україна увірвалась у моє життя, з одного боку в особистому плані, але також і в політичному, бо Революція на Майдані, анексія Криму та війна на Донбасі стали, звичайно, також і в Німеччині великими темами, які протягом тривалого часу щодня обговорювались у вечірніх новинах.

 

– Як ця історія вплинула на твою ідентичність? Чи важлива для тебе національність як така?

 

Ф. Ш.:

Так. Спочатку я думав, що ця історія передусім важлива для моєї мами. Те, що її батько український єврей, звісно, вплинуло на її самосприйняття. Її виховували атеїсткою, що було цілком типовим для східнонімецького комунізму. У Польщі було багато католиків, однак у Східній Німеччині провели ґрунтовну дехристиянізацію. Коли моя мама вперше зустрілась зі своєю українською сім’єю, вона відразу відчула себе, як удома, дійсно дуже по-домашньому. У неї було таке відчуття, ніби прокинулись конкретні спогади з дитинства, хоча вона їх мати не могла. Це все виглядало трохи магічно і, звичайно, мало для неї велике значення. Тоді вона почала багато читати про Україну, книги про Львів і Галичину, романи Йозефа Рота. Зараз вона вже експертка в цій темі й, мабуть, може дискутувати з будь-яким професором. А оскільки частина сім′ї живе також в Ізраїлі, вона поїхала й туди, познайомилась там зі своїм братом і, само собою, почала вникати ще й в іудаїзм. Час від часу мама пробує долучитись до єврейської общини в Берліні, до якої належать багато емігрантів із колишнього СРСР.

Що довше це все триває, то більше я помічаю, що ця історія, звичайно, зачіпає й мене, навіть якщо мені й важко пояснити, як саме. Я не можу це точно сформулювати. Але те, що у мене з’явилась нова сім′я, яка, звісно, є частиною мене, що я маю з нею зв’язок, це все, ясна річ, змінює самосприйняття. Про маму я написав у книжці, що «вона стала трішки менше німкенею і трішки більше напівукраїнкою, яка виросла в Німеччині». Що, звичайно, багато-чого міняє. Крім того, питання про власну єврейську ідентичність ніколи не вирішуєш сам. Для антисемітів достатньо єврейського дідуся, тоді вони визначають людину як єврея. Згідно з націонал-соціалістичним лексиконом я б був тепер на чверть євреєм. Тому це, зрозуміло, щось змінює. Проте це все ще дуже неоднозначно.

 

– Отже, ти спочатку двічі побував в Ужгороді, тоді у Львові, Києві, а тепер у Маріуполі. Чи відчуваєш відмінності між цими містами?

 

Ф. Ш.:

За такий короткий проміжок часу це важко сказати. У мене була проблема, що я так мало знав про цю країну та її історію, що з мого боку було майже зухвальством писати про неї книгу. Бо хто ж я такий? У нас є прекрасний фахівець з історії Східної Європи Карл Шльоґель. Коли я тільки починав писати книгу, то надіслав йому електронного листа з проханням відповісти на кілька питань. У відповідь він запитав: які ж у Вас питання? І тут я зрозумів: я не знаю, я не міг поставити йому жодного конкретного запитання. Таким наївним я був. Тоді я почав читати Карла Шльоґеля, «Криваві землі» Тімоті Снайдера й подібні речі. Що більше я читав, то більше усвідомлював, як мало я про це знаю. Тому далі я вдався до такого прийому з оповідачем від першої особи, який сам нічого не знає. Так я зробив цей недолік художнім принципом роману. Тобто тепер у нас є оповідач від першої особи, дуже західний, дуже поверхневий, дуже нарцистичний, який багато розмірковує про себе та свої проблеми, які порівняно з проблемами українців просто смішні. І він опиняється у цьому світі, у цій країні, що перебуває у стані війни, розташована за межами цього «євросоюзівського» острова достатку, в якій панує цілком конкретна бідність. У такій конфронтації я зміг дуже добре розповісти про цього персонажа. Його невігластво перетворилось на добрий художній засіб.

 

– Тепер у тебе вже є особистий український досвід. Що він для тебе означає?

 

Ф. Ш.:

Я вважаю великим подарунком те, що я дізнався про цю чудову країну. Люди, з якими я познайомився, ландшафти, міста, я б, мабуть, ніколи цього всього й не побачив. Це дуже мотивує і збагачує.

 

– Що стало для тебе найбільшою несподіванкою в Україні?

 

Ф. Ш.:

Важко сказати, бо в мене практично не було очікувань. До того ж я одного разу був у Східній Європі, це була туристична поїздка зі Стамбула через Софію, Бухарест, а далі на північ до балтійських країн, Вільнюса та Риги. Це була Східна Європа, яку я знав. Тож я вже мав деякі уявлення про міста колишнього СРСР. Крім того, я виріс у Східному Берліні, багато радянського було мені знайомим ще звідти. Водночас я помітив, наскільки колосальними були розміри цієї імперії. Був один момент, який також згадується в книзі, коли я десь на околиці Ужгорода знайшов будинок такої ж конструкції, як були у нас у НДР. Такі будинки стоять і досі. Тоді я зрозумів, наскільки це велика країна, в якій були такі ж стандарти, такі ж проекти, такі ж зразки. Це те, чим вирізняється імперія. І це було несподівано. Та загалом уся ця історія і є найбільша несподіванка. Все це стало неймовірним сюрпризом, буквально кожен крок. Просто звикаєш до постійних несподіванок.

Текст: Наталія Шимон, Ірина Рибко

Переклад з німецької Наталі Шимон

Мариуполь в огне

В оригіналі текст російською.

1. Кабакин

– Ото когда помнишь, у нас заняли горисполком, вывесили флаг ДНР? – рассказывает Кабакин, которого я не видел уже лет десять. – А мы бухаем сидим у меня дома. Приезжает брат жены, говорит: «Я только что из горисполкома». «Ну шо там, расскажи?» «Та шо, решают, типа, кто мэром будет, кто там руководителем каким… Не хочешь?» – мне говорит. А я такой пьяный, говорю: «Тю, бля, поехали!» «А шо, ты за рулём?» Я говорю: «Да, поехали». Ебать, меня жена только и отговорила: «Сидим лучше здесь».

– Мэр, блядь! – ржёт Шкар. – Мэр, Мариуполя, сука!

Ржём вместе.

– Ну там, короче, какой-то пенс пришёл, решил это дело возглавить, – продолжает Кабакин свою историю. – Его быстро прикрыли. Недельки через три-четыре уже сидел.

– Так что, это длилось несколько дней? – уточняю я.

– Не, они тут просидели недели две-три.

– И ты, Кабакин, тоже мог бы, да.

Ржём.

– Может при мне было бы всё по-другому, – говорит он. Шутит, кажется.

– Ага, сидел бы сейчас в будочке с решёточкой, – подхватывает Шкар.

– Может ты бы смог ситуацию под контроль поставить?

– Ага, вместо Донецка был бы Мариуполь – оплот Донбасса…

– Мариупольская народная республика.

– МНР было бы.

Ржём. Нам бы только поржать.

– А потом, что «Азов» приехал, да? – спрашиваю.

– Да. И мы тоже бухали накануне.

Ржём.

– Не, ну ещё до этого я один раз хотел эвакуировался. Страшно было. Когда ментов не было и начали громить тупо… грабить магазины.

– Кто же громил? – спрашиваю я.

– Вот эти вот.

– Мариупольская народная республика.

Ржём.

Кабакину, ясное дело было, тогда не до смеха. На центральном рынке у него будка со всякой дребеденью. Полагаю, угроза семейному бизнесу заставила Кабакина вспомнить о своей классовой мелкобуржуазной сущности и уйти из активной политики. С мечтой о небесной МНР, царстве справедливости и русского языка пришлось расстаться. Но и сальные щупальца национальной свидомости в свою душу он пускать побрезговал. Слишком уж велика была его исконная нелюбовь к пиндосам, которые, несомненно, этими щупальцами шевелили. Нет он не читал Ноама Хомски. К осознанию опасности американского неолиберализма, ведущего к мировой тирании, Кабакин пришёл интуитивно ещё много лет назад. Помню как-то собрались мы побухать. И тут он прибегает из магазина с удвоенной дозой водки и радостными криками: «Ебать! Вы видели, как Америку расхуярили?! Видели?!». Было это 11 сентября в 2001-го года.

– Самое сильное случилось 9 мая, – продолжает свой рассказ Кабакин. – Когда нас освобождали. Когда въехал «Азов», расхуячил горисполком. Загорелся горисполком, и эта вся народная республика переехала на Георгиевскую. Седьмой корпус или какой там, универа. Там они сделали свой штаб. Перекрёсток обложили шинами. Никого не пускали. И это после девятого длилось, наверное, месяц.

– А. То есть они после 9-го ещё держались?

– Да. А летом «Азов» ехали по Ленина до перекрёстка с Георгиевской. И из этого проулочка хуярили с камазов. У них стояли крупнокалиберные пулемёты. Подъезжал камаз, расхуяривали ленту, проезжал дальше. Подъезжал следующий, опять хуярил.

– А эти из МНР с чего хуярили?

– Ни с чего. Их эвакуировали накануне. Сказали: «Вам пизда, блядь». Там почти все уебали. Пять или шесть калек каких-то осталось охранять всю эту… Их расхуярили, захватили. И вот так вот освободили Мариуполь.

Смеётся.

 

2. Арсений и Лещ

– Ты знаешь, у меня была ситуация такая два года назад, когда эти события начались…, – рассказывает Арсений, – Я и Андрюха. Мы чё-то поехали… Там наши ребята около военной части. Там надо было кое-что передать. Мы стояли возле входа, а там военная часть как раз убежала, и её грабить начали. Я тебе говорю – ворота нараспашку и такие несут всё.

Ржём.

– Машины, прям, заезжают. Я такой говорю: «Что происходит?» А ну пошли…

Я встретил Арсения случайно в мае 2016-го возле стадиона «Ильичёвец». В Мариуполь как раз приехал навести патриотизма блеющий певец Вакарчук со своим ансамблем «Океан Эльзы». Арсения притянула туда жена, а меня – Лещ. Сначала расскажу про Леща.

Я как-то сразу не захотел становиться в безумную очередь любителей пафосной попсы, и мы с ним где-то час наматывали круги в окрестностях спорткомплекса, споря о войне. Лещ – мой лучший друг, но в этот вечер я вдруг обнаружил какую-то телевизионную твердолобость в его проукраинских убеждениях. Короче говоря, запаялся человек. Моё хоть и порочное, но в целом безобидное, предложение взглянуть на вещи, скажем так, с несколько иной стороны было встречено им весьма агрессивно. Лещ был явно заряжен на войну с Евразией, и в какой-то момент мне даже показалось, что он готов меня сдать за мыслепреступление своему случайно встреченному знакомому в камуфляже. Знаете, в маркетинге есть такое понятие, как импульсная покупка (impulse purchase). Купил чего-нибудь в прикассовой зоне и пожалел. Не знаю, работают ли маркетологи в прифронтовых зонах, тем не менее импульсные сдачи уже бывали. Лещ, конечно, мне друг, но знаете, война – это, ведь пространство невообразимого… Мда… Ну ладно, обошлось. И тут навстречу Арсений, который тоже не пожелал лезть в потную толпу, орущую «Я нэ здамся бэз бою!».

– Ну мы пошли, – продолжает он свой захватывающий рассказ. – Заходим. И там реально, дикость такая. Батареи на металлолом выламывают. Окна пластиковые выбивают. Я слышу – Буух. Буух. Казармы. Всё ломают вот так вот, вообще. Буух. Буух. Ну да вот так вот. А мы так, знаешь. Так не по себе. Я такой: «Да ну как так можно?!» Захожу, говорю: «Вы шо люди? Чё вы творите?!.

– Вот это ты зря, – замечает Лещ.

Ржём.

– Да я реально говорю: «Вы совесть имейте! Эй! Куда ты этот ящик несёшь?!» Короче говоря, несёт один ящик с сапёрными лопатками на выход. А меня уже, знаешь, сорвало, ну как бы, знаешь. Я к нему подлетаю, выхватываю сапёрную лопатку: «Я тебе сейчас башку раскрою! А ну бросай!» Он кидает лопатки. «На хрен отсюда, блядь!» Короче, пинками выгоняю его, убегает. Я говорю: «Андрюха, закрывай ворота!» Андрюха закрывает ворота. На засов. Я начинаю орать: «На хрен с территории, блядь!» И начинаю махать лопатой, говорю: «Я щас буду вас кромсать!» Короче, давай я их выгонять. Короче говоря, подъезжает машина к воротам. Полная. Я говорю: «Так, открывайте, всё вываливайте». Короче, знаешь, они всё видят. Такие вываливают горы из багажников. Я их выпускаю. Короче, я где-то за минут сорок.

Ржём.

А потом ты это всё собрал и продал, – шутит Лещ.

За сорок минут выгнал человек пятьдесят оттуда. Сапёрной лопаткой, – не обращает внимание на подколы Леща Арсений.

– Страшно было? – спрашиваю.

– Ты знаешь, не. Страшно не было. Каким-то образом я сумел подавить волю толпы.

Ржём.

– Но если бы был там такой, который сказал бы тебе: «Слышь ты!» – говорит Лещ.

– Ну, так один такой был. Я подавил и его.

Ржём.

– А потом пришли трое в балаклавах. Революционеры, короче. Пришли оружие искать. Чувствую, что этих уже один не выгоню. Они прошли там куда-то… Оружия не нашли, потом, когда они вернулись я им лопатки раздал, и они уже со мной были.

Ржём.

– Ну, короче такое было. Жизненный опыт. Интересно. Потом, правда, усталость почувствовал дикую, вообще. Как будто там вагон с мешками разгружал. А Андрюха потом говорит: «Ты пассионарий! Пассионарий, точно! Я на тебя смотрел и теорию пассионарности вспоминал».

Ржём.

– А что, насчёт гражданского конфликта? Гражданской войны? – никак не уймётся Лещ, которому не даёт покоя наш свежий спор. – Как тебе вторая сторона, которая грабила? Пророссийски настроенные, я так понимаю. Или проукраинские?

– А какая разница? – смеётся Арсений.

– Мне просто интересно, кто тут воровал.

– Ну, я думаю, если восемьдесят процентов в Мариуполе пророссийских, то и воровали такие.

Похоже Лещу понадобятся навыки двоемыслия, чтобы продолжать верить в свою концепцию.

– Да быдло обычное, – резюмирует Арсений. – Я, например, ватник пророссийский со скрепами. И я взял лопатку и начал хирячить ватников таки же как и я.

Ржём.

 

3. Поэт Вощёв

Поэт Вощёв каждый день бухает. К тому же у него старый ноутбук.

– Слышно тебя, как через вату, – говорю ему по скайпу.

– Ну ватник я, что с меня взять, – с мрачным весельем отвечает Вощёв.

Если бы он продолжал писать стихи и поддерживать связь с коллегами, то, может быть, был бы на правильной стороне. Но из-за непотребного состояния организма и сознания в кругах мариупольской интеллигенции Вощёв стал персоной нон грата. К тому же по пьяни он неоднократно обидел нежную поэтессу Аделаиду Аренс, а при каждой новой попытке извинений, возможности для которой Вощёв ищет неустанно, ему удаётся лишь усугубить свою вину. Так что даже муж Аделаиды – поэт Даниил Рушайло, похожий на Мыколу Хвыльового, поклялся набить ему ебало при встрече. В итоге от передовых достижений гуманитарной мысли Вощёв оказался отключен, слой ваты и много каких ещё непристойных материалов нарастает на нём буйными колтунами. Как на мой вкус, это делает его на порядок более интересным собеседником, нежели какой-нибудь вычесанный признанный «мытець» покорно затвердивший конвенциональные мудрости. В Вощёве чувствуется какой-то дикий первородный порыв к истине. Меня это возбуждает.

Вот только слышно его, блядь, по скайпу не очень хорошо.

– Сталина все и так поносят, – говорю я Вощёву, продолжая начатый разговор. – Поэтому мне, конечно, скучно к поносящим присоединяться. Но я вот, думаю, что при Сталине я точно бы сидел, за свою любовь почитать в туалете, какую-нибудь запрещённую литературу, а то и написать что-нибудь. Так что пускай они валят усатого, кто-то же должен заниматься рутинным интеллектуальным трудом.

– Я никоим образом не идеализирую период Сталина, Виталик, – отвечает откуда-то из глубины своего цифрового колодца Вощёв. – Там была, конечно, жопа вообще. Но я считаю, что то зло, которое делал Сталин, оно было какое-то… может быть, больше природное, а не то бесчеловечное, совсем сатанинское, которое делал Гитлер. Сам подумай – кожу на абажуры или там газовые камеры. Это совсем уже. Сатанизм полнейший.

– Пожалуй, ты прав, – отвечаю Вощёву, хорошенько взвесив в уме очередное его прозрение. – Так что же Сталин?

– Гопник и тиран. Но он вовремя пришёл к власти, чтобы Гитлера победить. Зло могло победить только другое зло.

В душе я идеалист, поэтому мне нравится направление самодельной мысли Вощёва.

– Это ты про Великую отечественную?

– Да. Два уицраора боролись друг с другом.

– Что-то?

– Уи…а… знаешь что такое?

Опять ни хуя не слышно.

– Даниил Андреев «Роза мира».

– Ещё раз повтори название.

– «Роза мира».

– Нет. То – первое повтори.

– У…ао…

Блядь, да не слышно ж ни хуя!

– Два билось уи…ора германский и российский. Которые бились уже не одну сотню лет…

Да что ж это, блядь, такое!

– … бились тысячу лет, значит. Это мистическое толкование истории, но всё равно, мне кажется, что-то в этом есть.

Несколько секунд я собираюсь с силами. Может быть, это моё проклятие. Может быть, это чёрная карма какая-то, которая мешает мне вести красивые диалоги о запредельном. Чёрт возьми…

– Вощёв, – говорю я Вощёву. – Ты можешь сейчас погодить и дальше пока не рассказывать?

– Что такое?

– Мне, правда, очень важно точно узнать это слово. Можешь ради меня сейчас по слогам его повторить? Я тебя очень прошу.

– Уиц. Раор.

– Уиц. Рагор?

– Раор.

Пробую ввести в гугл то, что расслышал. Ни хуя не даёт.

– Подземная сущность, которая с каждым народом, каждой нацией как бы…ставляет, – поясняет Вощёв. Как будто мне от этого станет, сука, легче искать.

– Да блядь! Уицраор? – почти в отчаянии кричу я.

– Ну вроде бы так, – уже сам с некоторым сомнением говорит Вощёв.

Уицрарор. Уиц. Раор. Ебать. Это было нелегко, честное слово.

– То есть, ты не против мистического истолкования истории? – говорю ему, переведя дух.

– Да не то что не против. Я чувствую, что так оно и есть.

– То есть получается, что два вот этих уицраора, да?…

– Да. Черви подземные воинственные. Уицраор американский есть, германский. У всякого народа по величине его есть свой уицраор. Уицраор советский победил германский.

– А потом американский победил советский?

– Да не победил. Положил на лопатки. На одну лопатку. Но теперь советский он поднимается, как российский. И мне это, честно говоря, очень нравится. Американский – разрушитель. Ему не нужно ничего, кроме собственного благополучия. Российский на построение всё-таки рассчитан.

– Слушай, ну а вот у наших интегральных украинских националистов, у этих демонов подземных…. У них тоже? В них ведь тоже есть что-то такое мистическое оккультное?

– В очень малой степени.

– Почему ты отрицаешь?

– Я не чувствую, – просто отвечает Вощёв. – Я думаю, что они – это плагиат какой-то для того, чтобы кто-то заработал денег.

Мне, конечно, хочется, чтобы у наших националистов тоже был свой сильный и опасный уицраор. Так было бы интереснее. Но в данном случае ватничество ограничивает разворачивание мистической мысли Вощёва. В наличие своего соборного, незалежного, самостийного европейского подземного червя он не верит.

Вечером, скачав на пиратском сайте в интернете «Розу мира», я слипающимися глазами читаю о том, когда-то настанет время, когда у всех будет достойный: «… материальный достаток, простое житейское благополучие и элементарно нравственные отношения между людьми водворились везде, не оставляя вне своих пределов ни одного человека. Тезис о том, что всякому человеку без исключения должны быть обеспечены занятия, отдых, досуг, спокойная старость, культурное жилище, пользование всеми демократическими свободами, удовлетворение основных материальных и духовных потребностей, начнёт стремительно воплощаться в жизнь…».

Кошка Клары

В оригіналі текст російською.

Выбираться из города или не выбираться? В иные дни

становилось ясно, что бежать надо. В середине марта

на митинге в центре города убит Дмитрий Чернявский,

украинский патриот, совсем еще мальчик. Надежды

все меньше, боевиков все больше. Их поддерживает

местная милиция и СБУ. Большая часть сепаратистов

вышла из криминала, как Горький из народа. Есть еще

советники, кадровые сотрудники российских спец-

служб, профессионалы-наемники и романтики про-

цесса. Последних — невероятно жаль, что усиливает

интеллигентскую раздвоенность Хомы.

Может, правы они, думает он тоскливо. Может, За-

пад во всем виноват? Может, и виноват. Но почему-то

Запад по-прежнему оставался на западе. А вот с вос-

тока народу приезжало все больше. Бандиты и го-

родские сумасшедшие вступили в свои права. По но-

чам стрельба и мародерство, днем лозунги, митинги

и плакаты. Сушкин со страхом глядел на вооруженных

людей. Они наглели от драйва, который придают ору-

жие и власть. Чувствовали себя героями оттого, что

громадный город взят ими без боя. Хому тревожила

Европа, стоящая на пороге большой войны. Но глядя

на пьяных гастролеров из Ростова, он думал о том, что

инферно опознало своих. И во всем происходящем

это пугало его сильнее всего.

 

*

Всю весну и начало лета беременное страшным бу-

дущим небо опрокидывалось вниз. Рыдало дождями.

Изливалось беспощадно. В парке возле дома ползало

столько слизней, что становилось не по себе. Улитки

и выползки кишели кишмя. Тропинки то и дело пере-

бегали крупные наглые серые мыши. За сорок пять лет

проживания в этом городе Сушкин впервые наблюдал

нечто подобное. Плодовые и неплодовые деревья вы-

гнали цветы одновременно, совершенно не сообразу-

ясь с положенными природой сроками. Цвели липа

и вишня, черемуха и яблоня, каштан и сирень, ряби-

на и абрикос. Настолько буйно и безостановочно, что

хотелось плакать. Природа прощалась с жизнями тех,

кому в ближайшие месяцы суждено лечь в землю.

Компенсаторные механизмы бытия.

К любителям русского мира Хома не приближался.

В их реальность он вжиться не мог. Они смотрели на

него глазами аквариумных рыб. Проплывали мимо по

волнам Леты, касаясь плавниками проспектов и улиц,

зданий, деревьев, пробуя мягкими губами мозги про-

хожих. Откладывали черно-красную икру на стенки

бытия, на липы и каштаны, стоящие в цвету. Разма-

хивали натянутыми, как стальные канаты, нервами,

пели песни, несли чушь, в которой иногда проскаль-

зывали некоторые вполне здравые идеи. «Долой му-

даков!» — прочитал как-то Сушкин на грязноватом

транспаранте у здания областной администрации.

В самом деле, растроганно подумал он, хорошо бы их

долой. Вопрос в том, насколько это выполнимо в ус-

ловиях оккупации.

А на площади — зычные голоса. Солнечный ветер.

Запах цветущих лип. Мегафонное хриплое эхо. Гул

громадных колонок. Стихи советских поэтов и песни

военных лет. Сушкин ощущал странное узнавание

и спустя недолгое время понял, о чем, собственно,

речь.

Была империя и сгинула. Ее закат совпал с дет-

ством и юностью. Можно было иногда попечалиться,

глядя в раскрашенные картинки слайд-шоу, имену-

емого памятью. Там мама и папа. Пляж на косе, лето

в росе, руки в малине. Молоко в треугольных пакетах.

Ряженка в стеклянных бутылках. Политбюро. Пласти-

линовые дятлы из кукольных советских мультфиль-

мов. Сказка про то, как тридцать гондонов счастья

себе добывали. Но маленькому человеку не надо бо-

яться. Спи, сыночек, хули-люли, ты у мамы красотуля.

Боевики, пришедшие этой весной в город, выглядели

страшнее.

В митингах этой весны чувствовался знакомый

аромат. Терпкое дежавю. То, что сейчас улавливалось

в воздухе города Z, можно было сходу определить

простым и теплым словом «лажа». Вспоминались

красные галстуки, пионерские линейки, энергичные

речевки. Мы ребята молодцы, пионеры-ленинцы.

Кошмар, но, в сущности, скользящий, как ветер у ви-

ска. Мозги детей почти не задевает. Ведь для ребенка

главное — огромное детство, а не тот печальный факт,

что сионисты стакнулись с американской военщиной.

Да, это была она. Беспросветная, наглая, совковая.

Не узнать ее вообще было невозможно. Она всегда

оставалась здесь. За то время, которое понадобилось

Советскому Союзу, чтобы пролитой кровью уйти в пе-

сок, эта лажа никуда не делась. В девяностых, когда

акварельными мелкими лужами повсюду стоял мед-

ленно догнивающий коммунизм, в Z грянула крими-

нальная революция. В город плотно, как черный пе-

нис в белый гульфик, вошло инферно. Пульсирующей

сетью упало на регион. Слилось с советской лажей,

превращаясь в нечто третье.

С экранов телевизоров говорили о независимости

Украины. А в Z зависимость становилась все сильнее.

Она была тяжкая, почти наркотическая. Гибли люди,

покидали регион выжившие, но сильно потрепанные

бизнесмены и патриоты. Народ так просто не сдавал-

ся. Но зась, малята, зась.

Тримайтеся, співвітчизники, все ще має бути чу-

дово, говорил с экранов телевизоров очередной пре-

зидент страны. А жители Z просто исчезали. Их зака-

пывали на заброшенных кладбищах. Стреляли в упор

на бульварах, пронизанных невечерним светом. За-

катывали в бетон, топили в прудах, вешали на дере-

вьях в старых советских посадках. Их всасывал черный

смерч, кружащийся над городом. И уносил в дивные

дали, о которых у Хомы было самое отдаленное пред-

ставление. В город Z вступало инферно, и закаты были

прекрасны. И время текло, как всегда, но теперь во

главе угла стал не закон, но понятия.

И только маковки церквей. Ранние, а также позд-

ние литургии. Колокольный звон, набат, шабат да ме-

сяц Рамадан. Только молитвы праведников, которых

таки имеется пока у Господа, держали Z-небо над го-

родом и степью, напоенной полынной горькой сла-

достью, шумом ветра в траве да тихим пением род-

ников.

 

*

Сушкин успокаивал Люсю, гладил ее волосы, целовал

мохнатый, пахнущий мятой лобок и шептал в него.

Все пройдет, все обязательно закончится. Это у нас

карнавал. В жопу такие карнавалы, говорила Люся.

Смотрела глазами большими и черными, как ночи над

аннексированным Крымом. Ничего уже не вернется,

и ничего уже здесь не будет.

Помнишь Славика и Клару? Ночью к ним приходили

трое с автоматами. Предупредили, если еще раз они

на своем сайте напишут что-нибудь нелестное о рус-

ской идее, схлопочут по пуле в живот. И что? Сушкин

сел на диване и принялся щелкать зажигалкой. А что?

Люся пожала плечами. Собрали вещи, утром уехали.

Пока ты спал, я с Кларой по телефону говорила. Она

ключи оставила у коллег. Просила взять кошку и поли-

вать цветы. И какие-то документы надо забрать у нее

из сейфа в офисе. Какие документы? Сказала — важ-

ные, пожала плечами Люся. Ну вот, помрачнел Суш-

кин. Твои подруги, как всегда.

Еще счастливо обошлось, добавила Люся. Мог-

ли бы ребят кинуть в подвалы бывшего СБУ. Мало

ли там народа уже? И что б тогда стало с их детьми?

Хома вздохнул, глядя на солнечные пятна, бегающие

по стене.

Громко и весело скрипела карусель за окном. Лаял

пес. Люся ждала, что Хома что-нибудь скажет, но не

дождалась. Поднялась и ушла. Сушкин минут пять

слушал журчание воды в ванной. Теплый ветер на-

дувал паруса штор. На детской площадке кричали

и смеялись дети. Болели глаза, и он думал о том, что

которую ночь не может нормально спать. В центре по

ночам стреляют. Знать бы, кто и зачем, а главное —

куда? А может, лучше не знать, внезапно подумал он.

Слишком много грабят защитники русского мира. Бан-

ки, магазины, частный бизнес. Причем не всех. Как-

то выборочно. И от этого еще страшнее. Ты больше

не знаешь этот город. Понятия не имеешь, как в нем

жить и чего от него ожидать.

Городской транспорт выходит на маршруты. Ком-

мунальщики сажают цветы, убирают улицы, вывозят

мусор. Не покинувшие Z ежедневно идут на работу.

Удивительно много порядка, несмотря на то что им

никто не озабочен. Люди остаются людьми. И город,

полный, как чаша, журчащий ручьями, прудами, ре-

чушками, шумящий ярко зеленеющими деревьями,

оглушительно пахнущий цветами, остается городом.

Хотя все больше напоминает декорацию для спектакля.

Правительственные войска на подступах к Z, и ско-

ро здесь будут бои. Сюда идет война. Вокруг давно

уже гибнут люди, а здесь — фонтаны и цветы. Жизнь

в зрачке у тайфуна. Синий немигающий глаз, послед-

няя тишина.

Запах цветов слишком насыщен. Он мешает ды-

шать и жить. Густой аромат учащает пульс. Испарина

и духота. Усилился вкус самых обычных продуктов —

хлеба и пива. Сахар излишне сладок, чрезмерно со-

леная соль. От пронзительной синевы неба саднит

лобные доли, подрагивают зрачки и хочется пить.

Чрезмерными, обособленными, как долгая боль, ста-

ли звуки, чувства. Невыносимы половые акты. Разго-

воры, улыбки, музыка, ветер. Прекрасный мир в от-

сутствии гармонии.

Вернулась Люся и села на диван, глядя в раство-

ренную балконную дверь.

Сломалось что-то, сказал Сушкин. И это не восста-

новить никому. Ни гамлетам, ни офелиям, ни ОБСЕ.

Хорошо бы сейчас в Копенгаген, сказала Люся. Сесть

на лавочку в парке Тиволи и закурить. Мне так хочется

жить, Сушкин! Ну, так мы и живем. Мы не живем, мы

выживаем. И дальше будет хуже. Мы только в начале.

Поверь моей интуиции.

Люся права, подумал Хома. Но ей легче уехать из Z.

Кроме Сушкина, у нее никого. А вот у Хомы двоюрод-

ный дядя и девочка Лиза, приемная дочка погибшей

сестры. Они никуда не поедут.

Остаться или бежать? Вот в чем вопрос. Когда бы

знать, проговорил Сушкин, виновато улыбаясь, что

из этого есть сон и где в нем начинается реальность.

Люся утомленно пожала плечами, закурила, окуталась

дымом. Когда ты решишься? Не понимаешь, что в го-

роде оставаться нельзя?! Завтра поговорю с дядей.

Стараясь не глядеть в Люсины сливовые глаза, Хома

принялся одеваться.

 

*

За весь день времени перезвонить не нашел. Вернул-

ся в сумерках. Звуки шагов раздавались эхом в пу-

стом дворе. Окна квартиры темны. Поднялся, сварил

кофе, набрал номер. Безрезультатно. Выпил три чаш-

ки кофе, съел бутерброд. Сел за журнальный столик

в зале, закурил и позвонил двадцать четыре раза под-

ряд. Вышел на балкон, отдышался и сделал три более

результативных звонка другим людям. Затем вызвал

такси. Приехал слегка помятый «Жигуленок». Прыгнул

на переднее сиденье, назвал адрес.

А че вызывал-то? Таксист с досадой сплюнул в окно

и хмуро посмотрел на Сушкина. Тут же два квартала.

Ногами быстрее! Мне срочно! Срочно! Хома крикнул,

сорвался в дискант и закашлялся. Можно, я закурю?

Короче, водила неспешно достал из бардачка зажи-

галку и дал прикурить, даешь пятьдесят или мы нику-

да не едем. Хорошо, дам, тут же согласился Сушкин.

Где-то вдалеке, по звуку — за центральными город-

скими прудами, одна за другой стали бить автомат-

ные очереди. В лобовом стекле прошла, слегка по-

качиваясь в теплом свете фонаря, нетрезвая парочка.

Женщина хохотала, запрокидывая голову. Двумя паль-

цами держала сигаретку, искрами рассыпающуюся на

ветру.

Оно, конечно, понятно, кивнул водила. Развора-

чиваясь, поглядывал в зеркало заднего вида. Такие

времена наступили, что по центру вечером не погуля-

ешь. Но ты меня тоже пойми. Да я понимаю. Во рту

у Сушкина табак смешивался со слюной, в которой

было слишком много кофеина. Немилосердно стуча-

ло сердце. Кисловато-сладкий привкус Бразилии. От-

чаянно хотелось коньяка.

Ты это… Водила, закинул в заросший рыжей боро-

дой рот помятую сигаретку. Если ненадолго… Короче,

накинешь двадцатку, я подожду у офиса. Это же офис-

ное здание? Да, это офис, облегченно закивал Хома.

Офис, конечно, офис. Так лады? Таксист улыбнулся не-

ожиданно тепло. Лады, бледно усмехнулся Сушкин,

лады! А то, понимаешь, заговорил он лихорадочно,

девочка моя пропала. На работу к подруге подъехала.

Ее в здании видели час назад, но дома до сих пор нет.

Звоню, не отвечает! Сушкин помолчал, сделал пару

быстрых затяжек, вышвырнул окурок в окно. И боль-

ше негде ей просто быть. Понимаешь, у нее в этом

городе, кроме меня, никого… Осекся, заметив, что во-

дила слушает вполуха. Однако остановиться не смог.

Закончил вяло, без настроения, остро чувствуя свою

никчемность. Я снова звоню, а ответа нет. И опять,

и опять… Мысли, конечно, разные…

Приехали! Водила смотрел терпеливо, но насмеш-

ливо. Выходишь или как? Да, конечно. Хома взялся

влажной ладонью за ручку двери, оглянулся. Иди-иди,

кивнул таксист, я подожду. Только быстрее, в натуре.

Даю десять минут, не больше. Какой этаж? Третий,

сказал Сушкин. Горит свет на третьем, кивнул таксист,

посмотрев вверх. Иди, короче. Одна нога там, другая

здесь.

На месте вахтера не оказалось никого. Коридор был

пуст, как проза Мураками. Песни ветра в разбитых ок-

нах. Каждый шаг отдается в висках. В туалете откры-

та дверь. Кто-то не закрыл кран, вода льется тонкой

прерывистой струйкой. Сушкин зачем-то старательно

его закрыл, выключил свет и плотно затворил дверь.

Хотел подняться по лестнице, но нажал кнопку лифта.

Дверь в триста пятый отворена, в темный коридор

падает полоска света. Он темен, пуст и уходит в бес-

конечность. Гудит синкопами лампа дневного света.

Люся, позвал Сушкин, Люся. Сделал три шага прямо,

вошел в дверь.

Ее убили топором или чем-то очень похожим. Она

лежала у окна, раскинув руки в стороны. Офисная пти-

ца, что пыталась взлететь. Кровь превратилась в чер-

ное зеркало. Рядом дамская красная сумочка. Джинсы

измазаны в крови, но блузка светится ослепительной

белизной.

Сушкин прижался спиной к стене. Медленно сполз

вниз, чувствуя через футболку холодную шершавую

поверхность. Закрыл голову руками, глубоко вздохнул

и только тогда закричал. Где-то вдалеке в тон ему завы-

ла заводская сирена. Из-под стола на кричащего Суш-

кина зелеными глазами бесстрастно смотрела кошка.

Понюхав кровь, отошла в сторону и уставилась в окно,

в котором медленно полз желтый сухарик луны.

Сіра зона. Досвід репортерки у війні

На перший погляд здається перебільшенням говорити у Харкові про війну. Місто розташоване за 200 км від фронту. Тут не їздить через центр військова теїніка, осколки від мін не залишили шрамів на будинках, тут не відчуваєш приглушеної сили вибухових хвиль, коли снаряди розриваються, що так характерно для районів, де йдуть бої.

 

Якщо придивитися трохи уважніше, то можна й тут помітити передвісників близького конфлікту: чоловіків в уніформах на залізничному двірці й автовокзалі, які щойно повернулися з фронту або ж лаштуються туди, пункти збору коштів для армії в громадських місцях, біженці, що приїхали у місто. Помітно велику кількість українських прапорів, а от Леніна, який раніше наглядав за площею Свободи, вже немає. Це – наслідок перемоги Майдану. Харків може видаватися нам сьогодні мирним і природньо українським, але понад три роки тому ситуація в місті була критичною.

 

Харків був першим містом, у якому Віктор Янукович зупинився, втікаючи з Києва в лютому 2014 року. “Яструби” в Партії регіонів хотіли створити тут альтернативний уряд. Протистояння між таборами прихильників і противників Майдану супроводжувалися тієї зими насильством і сутичками з багатьма пораненими. На будинку обласної адміністрації недовго висів російський прапор. Звідси вього 40 кілометрів до російського кордону.

 

На відміну від Донецька і Луганська ситуацію тут вдалося стабілізувати завдяки спільним зусиллям активних мешканців, які мобілізувалися на захист свого міста, вчасній операції спеціальних підрозділів і, звісно, завдяки згоді місцевих політичних і бізнесових еліт.

 

Не треба мати аж таку багату фантазію, щоб уявити собі Харків зовсім іншим. Цього часом тривожного мислення сценаріями мене навчили минулі чотири роки в Україні. Часто незначні рішення, місцеві події, активність окремих людей, значення яких стає зрозумілим лише пост-фактум, можуть вирішити, у якому напрямку піде історія.

 

Я хочу сьогодні розповісти про місця, де історія не мала тако доброго повороту, про район конфлікту, до якого звідси всього три години машиною.

 

Не буду переповідати перебіг конфлікту чи давати якусь політичну оцінку. Це не є сьогодні моєю головною метою, зрештою, ви знаєте про це з новин. До речі, про новини. Війна на Донбасі практично зникла з новин у німецькомовних країнах. Репортери медій з різних країн давно поїхали геть, натомість з’явилися радники, посередники і представники гуманітарних організацій.

 

Як журналістка щоденної газети я постійно маю справу зі здивованими читачими та людьми, які цікавляться політикою, і які, коли йдеться про Україну, вражено запитуть: “Що там узагалі відбуваєтсья?” Коли ж я починаю розповідати, здивовано кажуть: “Як, там ще триває війна?” Війна на Донбасі швидко зникла з медій.

 

Наведу приклад з моєї редакції. У австрійській щоденній газеті “Ді Прессе”, у якій я працюю, в 2014 році Україна згадувалася 2153 рази. Наступного року ми згадали про неї 1011 разів, в 2016 – лише 611.

 

З конфлікту, який мав світове політичне значення, він зменшився до розмірів конфлікту регіонального, десь далеко на сході Європи. Тепер він стоїть в одній шерезі з іншими конфліктами на пострадянському просторі: Абхазією, Південною Осетією, Нагірним Карабахом, навіть якщо це порівняння з багатьох причин є недолугим. У Європі Європейського Союзу з ним змирилися, незважаючи на початкові присягання не робити цього. Це пов’язано з помірною інтенсивністю цього конфлікту, хоча й не лише з цим. Він є, але наче й не щодня; його не можна вирішити, але можна відсунути набік.

 

Тепер я хотіла б поділитися спостереженнями з району конфлікту і при цьому розповісти про ситуації, коли репортер опиняється перед важким вибором.

 

#1 Сіра зона

Інколи ми говоримо про Донбас, насамперед той, на іншому боці, як про чорну діру чи білу пляму. Проте мені здається, що тут як метафора найкраще пасує вираз “сіра зона”. Чому? Сірою зоною в українській війні називають буквально територію, яка знаходиться між ворожими позиціями і ніким не контролюється. Це територія забарикадованих і розстріляних будинків, розбитих вулиць, перерізаних ліній електропередач, сіл-привидів, де ще вперто залишаються декілька переважно старих людей, більше виживаючи, ніж живучи. Будні цих людей визначає постійна загроза для їхньої безпеки, непевність, незрозуміла приналежність території. Тут домінує почуття, що всі тебе покинули. Це – тривала тимчасовість, у якій дотеперішні правила вже не діють, а нових ще треба навчитися. Йдеться про здатність виживати, викручуватися, давати собі якось раду з тими, хто може прийти у твоє село.

 

Але “сіра зона” для мене – це також слушний вираз для опису ситуації у зоні війни, по обидва боки. Коли потрапляєш в сіру зону, стикаєшся з розмитою реальністю. Щось є таким, і водночас не таким. Можна було б застосувати й сучасну лексику: факти і фейки (фікція) зливаються. Лінії протистояння зливаються.

 

З точки зору політичного аналітика, яку я інколи теж висловлюю, ситуація цілком однозначна: для Росії спровокований конфлікт на Донбасі є інструментом тиску на Україну, врешті-решт, Кремлю йдеться про вплив, а не про територію. Тому Росія насправді не зацікавлена у реальному вирішенні конфлікту. Сепаратисти хочуть, за їхніми словами, захистити населення від нацистів у Києві. Що є їхньою політичною метою – автономія чи приєднання до Росії – не зовсім зрозуміло, але я гадаю, ми можемо з упевненістю стверджувати, що вони хочуть у будь-якому разі залишитися при владі. Україна хоче повернути контроль за своєю територією, і покладає відповідальність за війну насамперед на російське керівництво. Домовленості у Мінську обмежили військовий конфлікт, але не залагодили його цілком.

 

Але є ще інша, друга реальність, реальність сірої зони, між не-війною і не-миром. У цій реальності немає героїчної оборони, а є розчароване вичікування. Це виснажлива позиційна війна – з обидвох боків жодного просування, розповіді про швидку перемогу вже не переконують. Професійні солдати, для яких війна – це робота, давно замінили ідеалістів, для яких війна була внутрішнім покликанням. Тут тон задають контрабандисти, а не стратеги в царині безпеки. Корупція у пунктах пропуску полегшує перехід, офіційно заборонена торгівля, наприклад вугіллям, йде добре. Бізнесмени по обидва боки гарно заробляють на такій “ситуації”: колись напівпорожні готелі переповнені пенсіонерами, які стоять за пенсіями на території, що контролюється Україною; професійні торгівці перевозять товари домашнього вжитку та інші речі через лінію розмежування. А українські громадяни по обидва боки фронту щодня обмежуться в їхніх правах. У сірій зоні живуть люди, які вже у ніщо і нікому не вірять. Тут лінії поділу не такі ясні, як це може видатися на перший погляд. Що ближче ви знаходитеся, то байдужішими і невизначенішими стають погляди на війну. Безпосередньо на лінії фронту мешканцям зазвичай байдуже, з якої сторони стріляють. Вони хочуть лише, щоб над їхніми головами перестали лунати вибухи.

 

Навіть озброєні солдати, як видається, інколи не знають, проти кого вони ішли на війну. Одні кажуть, що воюють проти росіян і чеченців по той бік фронту, інші твердять, що стріляють у поляків, литовців і нацистів. І одне, і друге є викривленням реальності; нерідко і тут, і там стоять хлопці з української провінції. Коли розмовляєш з озброєними чоловіками, то їх часто найбільше цікавить, як усе виглядає там, на іншому боці.

 

Після понад трьох років війни я не певна, чого хоче Україна на Донбасі, якщо відкинути офіційну риторику. Насправді проблемою є те, що цього регіону властиво ніхто не хоче. Росія теж його не хоче. Дехто хотів би його відрізати, як частину тіла, яка не функціонує. Якщо Україна позбудеться Донбасу, їй стане краще, сподіваються прихильники цієї точки зору. Інші хочуть лікувати хвору частину тіла і “пришити” її знову, Донбас не можна здавати, кажуть вони. Але на що хворіє цей регіон і з ним уся країна? Як називається ця хвороба? Цей діагноз поставити найважче.

 

Якщо говорити спрощено, то є два напрямки у дискусії про Донбас: одні кажуть, що цьому регіону з домінуючим впливом радянських часів бракує позитивних цінностей, інші – що йому бракує перспективи, економічного розвитку. Донецький губернатор Павло Жебрівський декілька місяців тому оголосив конкурс, у якому в діалектичний спосіб поєднав цінності та їхню матеріальну оцінку. Він пообіцяв 30 мільйонів гривень тому місту в Донецькій області, яке найшвидше встановить таблички з назвами вулиць і вказівниками українською мовою. Не знаю, чи цей проект стане дороговказом, але свого переможця він таки знайшов.

 

#2 Конфлікт, який конфлікт? Хто є суб’єктом війни?

Коли в Україні та в міжнародних мас-медіях говорять про суб’єктів війни, тобто, про сторони конфлікту, то зазвичай в такий спосіб: Це війна Москви проти Києва, інтервенція агресора. Головний ворог знаходиться у Кремлі, сепаратисти ж лише “ляльки”, слухняні маріонетки.

 

Про населення, яке залишилося на скаламучених територіях, у медійних дебатах часто можна почути схожі й не дуже прихильні терміни: вони є радянськими людьми, мутували під впливом пропаганди й стали “зомбованими”, “зомбі”, заручниками їхніх вождів-самозванців.

 

У своїх статтях я часто вживала слово “заручництво”. Справді: багато людей, що були невдоволені великими змінами в Україні, дали себе обдурити пропагандистам і повірили обіцянкам, які ніколи не здійснено. Так звана “російська весна” 2014 року була короткою інтермедією, організованим спалахом, але так званий “народ Донбасу” мусив незабаром знову замовкнути і розійтися по хатах. У розмовах з людьми на Донбасі я відчула певний смуток і бажання, щоб останні роки не відбулися, вони бажають сісти в машину часу, яка б викинула їх десь у 2012 рік, у цей з точки зору сьогодення золотий час, коли Віктор Янукович ще твердо сидів у кріслі. Тут прагнуть повернення старого життя як ще не втраченої цноти. Ностальгія є хронічною хворобою Донбасу.

 

Але чи не плекає інша, проукраїнська сторона схожих нереалістичних сподівань стосовно повернення історії назад? Чи справді Україна знову б об’єдналася, якби лише забралися геть озброєні люди та російська військова техніка? Чи більше не буде внутрішнього українського конфлікту, якщо б закінчилася зовнішня інтервенція? Боюся, що це не так. Після трьох років війни це вже не так. Хочу навести один дуже простий приклад: я потоваришувала з дівчиною-підлітком з Донецька. Юлії 15 років. З початком війни її бажання щодо майбутньої професії кардинально змінилися. Колись вона хотіла стати перукарем. Під враженням обстрілу її району на околицях Донецька, коли їй довелося багато тижнів просидіти у підвалі, вона хотіла приєднатися до армії Донецької народної республіки, як і деякі її знайомі-однолітки. Сьогодні вона хоче працювати у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Його співробітників у оливково-зелених уніформах можна бачити всюди, і вони теж організовані у воєнізовану структуру. На щастя, вони не носять зброї. І таких Юлій багато.

 

Коли говориш з людьми по інший бік, розумієш одну річ: багато хто не може уявити собі дорогу назад, повернення в Україну. Війну сприймають як зовнішню облогу. Виробилися ідентичності, на які дуже сильно вплинув досвід конфлікту. Війна змінює погляди на життя, залишає сліди у суб’єктивному ставленні. Особливо відчутним це є у молодих людей. Там, за лінією фронту, час не зупинився, навіть якщо сепаратистські республіки ззовні й виглядають як анахронічні утвори, такий собі “омріяний міні-радянський союз”.

 

Часто під час моїх відвідин по інший бік я чула вперті заяви: “В Україні думають, що ми всі тут сепаратисти”. У цьому вислові можна почути лише спробу відмежуватися від відповідальності чи відгомін пропаганди. Але я гадаю, що тут присутні також розчарування і потреба визнання страждань. Чи готові ми сприймати страждання інших (спрощено: “неправильні” страждання)? І як про це писати?

 

#3 Історії війни: Які історії ми читаємо?

Сьогодні висвітлювати війну в ЗМІ важко з багатьох причин: можливо, найбільшою проблемою є те, що інтерес до теми значно впав. Стало важко розмістити статті у медіях. Доступ до місця подій став теж суттєво обмеженішим, ніж на початку конфлікту, коли ситуація для журналістів загалом була небезпечнішою і хаотичнішою, зате вони менше контролювалися. Хто сьогодні їде у район конфлікту, змушений боротися насамперед з бюрократією.

 

Мені здається, що висвітлення подій стало важчим ще з однієї причини: на початку я пробувала описувати власний дискомфорт певними етикетками. Але чи можна сьогодні з чистом сумлінням назвати уряд у Києві проєвропейським? Чи всі безробітні шахтарі, які знуджено й не надто героїчно охороняють те, що залишилося від Донецького аеропорту, справді є проросійськими силами? І чи моя товаришка підтримує сепаратистів, коли вона у фейсбуці захоплюється озброєними місцевими чоловіками? Як журналісту мені часом здається, що в окремих історіях є більше правди й автентичності, ніж в узагальненнях. І я гадаю, що сьогодні ми ще надто мало читаємо історій про те, що значить жити у війні.

Прориви і розриви в міській історії Харкова

I.

Перша подорож в Україну зазвичай веде не до Харкова, а до Києва, Львова чи Одеси. Якщо хтось потім хоче ближче познайомитися з Україною, то рано чи пізно постає питання про Харків — велике місто, як наче трохи заховалося на північному cході України. Отож питання про Харків є завжди питанням про відмінність від інших щойно згаданих міст, насамперед від Києва, і стосунки з ними. Багато українців теж поділяють цю думку, адже вона віддзеркалюється у вислові: “Харків не є першим, але й не другим”, який приписують харків’янам.

Харків — привабливе місто, проте уявити чи пояснити його в історичній перспективі (чи можна взагалі пояснити місто?) нелегко. Але без Харкова не можна зрозуміти Україну. Для Одеси, Львова і Києва є — якщо заглянути в історію — золоті часи; на них можна покликатися, уявляти собі, викликати у пам’яті або ж іронізувати про них чи їх деконструювати. Для Харкова це не зовсім так, тут немає такого однозначного впливу (це перевага чи недолік?), і місто не визначило його для себе дотепер. Для цього є певні причини. Якщо сформулювати позитивніше: існує не одна базова мелодія міста, а декілька — можливо, таке розмаїття й гетерогенність є характерною рисою цього міста? В національному українському контексті це особливо віддзеркалюється в проривах і раптових розривах.

Обидві особливості відкривають перед нами історію міста, і я хотів би цепоказати на двох прикладах.

 

II.

Прориви і розриви

Хоча Харків й не заснували в середньовіччі, як Київ, його витоки знаходяться у таких важливих для України часах козаччини у ранньомодерній історії, коли “вільні воїни” (козаки) створили на обидвох берегах Дніпра власний політичний лад, Гетьманщину (козацьку державу) — супроти Польщі-Литви, Московії та Кримського ханату на півдні. Козаки та селяни вже на початку XVII сторіччя покидали українські козацькі території в центральній Україні довкола Києва, за які точилася боротьба, і йшли на схід, де заснували Харків як фортецю для захисту від нападів кримських татар з півдня. Тож козаки наклали свій відбиток на нове місце й цілий регіон. Пізніше до них долучилися селяни з півночі, переважно російські, що просувалися на південь у родючі степові райони довкола Харкова. Особлива козацька свідомість зберігалася у цьому регіоні ще у XVIII і на початку XIX сторіччя, коли ці території давно вже завоювала Росія й інтегрувала їх у царську державу. Коли в Росії на початку XIX сторіччя засновано першу мережу університетів, до обраних місць належав і Харків, бо тут раніше вже існував колегіум, і отже, була інституційна база. У новому університеті викладали багато німців, філософ [Фрідріх Вільгельм — прим. перекладача] Шеллінґ вже навіть спакував валізи, щоб вирушити в дорогу до Харкова, але в останню мить все ж вирішив залишитися у Німеччині. Довкола нового університету гуртувалися вчені та інтелектуали, які у характерному тогочасному романтичному дусі — та звертаючись до регіональної самосвідомості — розвивали на базі літературних пам’яток популярної культури ранні національні українські ідеї, протиставляючи українців і росіян. Отож наратив модерної національної історії, про який стільки міркували і дискутували після 1991 року й дотепер, тісно пов’язаний з Харковом і однією з його гордих, давніх, розташованих у центрі міста інституцій — університетом. Через декілька десятиліть, у 1834 році (щойно придушивши польське повстання), царський уряд відкрив другий університет в Україні [на території Російської імперії — прим. перекладача] — у Києві, і незабаром саме він перетвориться на новий центр національної думки. Якраз це я маю на увазі, коли говорю про прориви і розриви та про суперництво між Харковом і Києвом. Держава відіграла тут вирішальну роль у специфічній історичній ситуації.

Суперництво між Києвом і Харковом ми знову добре бачимо у революційних 1917-1918 роках. Тоді відбулася не одна, жовтнева, а багато революцій, поміж них і революція в Києві. Тут українці після жовтневого перевороту в Петрограді проголосили державну незалежність України, заснували український передпарламент (Центральну Раду) і створили соціалістичний, але не більшовицький уряд. Харків із його на той час майже 400-тисячним населенням (382.000) був набагато більше індустріалізованим, ніж Київ, тут знаходився цілий ряд великих металообробних підприємств, певну — не надто велику — частину яких евакуювали сюди під час війни разом з робітниками з розташованих неподалік фронту регіонів Латвії. Географічно Харків був ближчим до Росії і Москви, місто було російськомовним, натомість сільське населення у регіоні розмовляло українською. Спочатку спроби місцевих більшовиків разом з Червоною гвардією (пізньої осені 1917 року) захопити владу в місті й звідси нав’язати її цілій Україні зазнали невдачі. Військовий революційний комітет був за своїм складом соціалістичним, але не більшовицьким. Значну частку в ньому становили члени українських соціалістичних партій, комітет прагнув федеративного устрою Росії, частиною якого мала стати автономна Україна. Трохи згодом, 8-9 грудня 1917 року, більшовики вперше в насильницький спосіб захопили владу в місті й проголосили створення радянської України. Харків і Київ знову були суперниками. Хоча впродовж наступних років політична влада у Києві та Харкові ще багато разів мінялася, врешті-решт Харків став столицею радянської України, аж поки її не перенесли 1934 року до Києва.

Напружені стосунки між Харковом та Києвом, починаючи з революційних 1917-1921 років, щоразу приводили до вимог федералізації й автономії — так було в 1991, 2004 і 2014 роках. У німецькій опінії федералізм має позитивне значення, але через згаданий історичний досвід у сьогоднішній українській політичній думці існує обгрунтована підозра, що насправді вимога федералізму є політичною спробою сусідів України поставити під загрозу її територіальну цілісность. У 2014 році Харків мав стати частиною так званої “Новороссии”, яку проголосили бойовики, що їх послала Росія у Донецьк і Луганськ.

Незважаючи на розриви, в історії Харкова є й неперервні тяглості, три з яких я хотів би тут відзначити: по-перше, це українська орієнтація у вирішальні історичні моменти. Однак якою ця Україна мала б бути в кожному конкретному випадку, визначалося по-різному. Другою тяглістю є регіональне самоусвідомлення, яке проявилося у творах з регіональної історії наприкінці XIX і на початку XX сторіччя (Дмитро Багалій: Історія Слобідської України). По-третє, з кінця XIX сторіччя й дотепер Харків є осередком економічного і технічного розвитку. Сучасні заводи з надзвичайно кваліфікованими техніками, інженерами й фізиками у дослідницьких лабораторіях з кінця XIX й впродовж усього XX сторіччя мали вирішальний вплив на урбаністичну самосвідомість, яка базувалася на уявленнях про технічний прогрес. Колись центр торгівлі (у XIX сторіччі тут був великий ярмарок), Харків став наприкінці XIX сторіччя важливим залізничним транспортним вузлом між Москвою, Кавказом, Кримом і Києвом, а напередодні 1917 року тут вже були елементи громадянського суспільства (Дмитро Багалій був до 1917 року міським головою Харкова). Харків був фінансовим і адміністративним центром нового промислового регіону — Донбасу.

За ті п’ятнадцять років, коли Харків був столицею радянської України, у місті панував справжній бум: населення швидко зростало, нова концепція планування міста й авангардистський український архітектурний стиль (що у ширшому розумінні розвинулися під впливом уявлень про місто-сад і Баугаусу) створили український радянський Харків. У 1923-1924 роках розроблено плани розташування нових великих заводів на віддалі 20-30 км від міста, у північній частині колишньої центральної частини міста мав з’явитися новий урядовий центр і окремо від нього — нові житлові райони. Деякі з цих планів релізовано, починаючи з 1925 року, насамперед наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років — як-от будівлю нового гігантського урядового комплексу, найбільшого тогочасного будівельного проекту в радянській Україні в поєднанні з найбільшою відкритою тогочасною площею. Водночас створили “новий Харків” — величезний ареал для нових промислових підприємств десь за вісім кілометрів від центру міста, де у 1931 році відкрито славетний тракторний завод, який до кінця 1980-х років виготовив понад два мільйони тракторів. Одним з останніх досягнень столичної ери Харкова був пам’ятник національному поету Тарасові Шевченку, відкритий у 1935 році. Опісля цей розвиток обривається. Знову велика політика у вирішальний спосіб визначила долю міста.

 

III.

Місто смерті

Більше, ніж з іншими великими містами України, смерть у міжвоєнний період у радянській Україні асоціюється для мене саме з Харковом, насамперед, коли йдеться про голодомор 1932-1933 років. Починаючи з ранньомодерного періоду в Європі, відколи розвинулися сучасні держави, правителі розуміли необхідність забезпечувати столиці харчами в кризові періоди. Інакше треба було зважати на можливі політичні ризики, як ми це бачимо на прикладі заворушень у Парижі у XVIII сторіччі. У 1931-33 роках у радянській Україні Харків і Київ забезпечувалися не надто добре, проте постачання — на відміну від довколишніх сіл — було достатнім для виживання. Сталінська примусова колективізація й антиукраїнська позиція спричинили мільйони смертей в Україні, в Харківській області більше, аніж деінде. Офіційно голоду не існувало, тому міжнародна допомога — на відміну від голоду 1921-23 років — була непотрібною й небажаною, так само як і повідомлення про голод у пресі. Отож практично немає фото із зображенням смерті та мертвих. Александер Вінерсберґер, австрієць, що у 1920-х роках як малий підприємець (непман) досяг певної заможності, поїхав навесні 1933 року машиною з Москви у Крим і зробив фотографії смерті у Харкові. Сільське населення втікає з голодних сіл до Харкова, хоча це й заборонено, і разом з цими людьми смерть вгризається у місто — від міських околиць аж до нового соціалістичного центру. Десь двадцять фотографій вперше опубліковано в 1935 році в німецькомовній книжці про Радянський Союз, яка стала рідкісним свідченням.

У промові, виголошеній навесні 1933 року, Гітлер згадував український голод. Наслідком цього стало те, що ліві журналісти й політики з Франції, Англії та США заперечували масовий голод в Україні. Україна стала “на Заході” переважно темою правих, відгомін цього ми спостерігаємо й дотепер. Винятком став валійський журналіст Ґерет Джонс, герой свого часу. Охоплений внутрішнім неспокоєм через чутки про голод, він подався разом з дипломатичною місією до Москви, відокремився від неї, вирушив самостійно залізницею на південь й успішно обдурив радянські спецслужби. З російського Бєлґорода пішки добрався до Харкова, щоб самому все побачити й з’ясувати. Після повернення у березні 1933 року в Берліні й Лондоні в заявах для преси і статтях він розповідав про трагедію голоду. “Від березня ситуація настільки погіршилася, що перебувати в Харкові жахливо. Так багато померло, [так багато] хворих і жебраків”. Що робить досвід голоду з людьми, які пережили його, але впродовж десятиріч не мали права розповідати про нього? У повідомленнях з другої половини 1930-х років щораз звертають увагу на черги перед магазинами з хлібом, відчутно страх, що голод знову може повернутися. Незабаром він справді повернеться разом з політикою голоду націонал-соціалістів, а потім іще раз у 1946-47 роках.

Якщо вжити поняття смерті як метафору, що історик не мав би робити, то можна говорити про смерть культури в 1930-х роках. Ґеорґ Боссе, син колишнього  власника машинобудівного заводу, у свої старші роки згадує, як він — тоді молодий юнак — купував навесні 1937 року в центрі Харкова газету для свого батька:

“Спочатку треба було чекати біля кіоску, поки вантажівкою привезуть “Правду” та “Известия”. Ці газети потрапляли до нас з 24-годинним запізненням, бо Москва була далеко. Була ще місцева газета “Соціалістична Україна”. Проте вона повідомляла лише про збір урожаю, підготовку до сівби пшениці, величезний прогрес у промисловості та інтерв’ю з передовиками праці й робітниками місцевих заводів. Про події у світі “Соціалістична Україна” не повідомляла нічого” (с. 69).

До культурної смерті додавалася фізична смерть від сталінського терору. У 1930-х роках у Харкові з’являються щораз більше дерев, квітників та клумб, у той же час серед мешканців міста поширюється страх і насильство. Боссе помічає зміни у місті, коли описує свій шлях до центру: “Я йшов засадженою деревами вулицею Лібкнехта [головна вулиця міста, до 1917 року — Сумская] вниз до центру. Справа я бачив гігантського Дзержинського — площу, яку створили для військових парадів і демонстрацій трудящих. Декілька років тому на цьому місці вдень і вночі валили будинки, ліквідуючи їх “методом соціалістичного шоку”; в такий спосіб виникла ця величезна площа” (с. 24-25).

Коли Сталін та його посіпаки пережили примусову колективізацію, індустріалізацію й культурну революцію, що стало зрозумілим 1934 року на XVII з’їзді партії, вони перенесли столицю у більш периферійний з точки зору імперського центру в Москві, але старий культурний і політичний центр України — Київ.

Через декілька років німецька окупація поміж жовтнем 1941 року і серпнем 1943 року принесла в Харків голод і смерть. Контроль над містом багато разів переходив з рук у руки між вермахтом і Червоною армією. Бої, що точилися передовсім у 1943 році, спричинили руйнування значної частини міста. Харків постраждав ще більше, ніж Київ, через який німецькі війська пройшли у вересні 1941 року. Десятки тисяч радянських військовополонених померли внаслідок німецької політики голоду, робітничі бараки тракторного заводу перетворилися на ґетто для єврейського населення, яке масово розстрілювали в урвищі на сході міста (“Добрицький яр”). Німецькі історики детальніше досліджують окупацію та деспотію в Україні лише віднедавна, про Харків з’явилося дотепер лише небагато розвідок. Інтерес серед молодих українських істориків, поміж іншого й до теми голокосту, значно зріс, архіви відкрито, й серед важких висновків є те, що цивільне населення міста часом ледве чи могло провести чітку межу між тиранією 1930-х, роками війни і часом пізнього сталінізму після 1945 року.

 

IV.

На мою гадку, історія — це можливі, але не неминучі події, тому з неї не можна зробити однозначних висновків для сьогодення чи майбутнього. Але люди часто висловлюють свої погляди та інтереси, покликаючись на культурні можливості у минулому, особливо, якщо ті набули певного впливу. Які культурні опції мали успіх у Харкові після 1991 року? Видається, що харків’яни після 1991 року не прийняли або не мусили прийняти однозначного рішення, бо слабка українська держава не нав’язувала місту радикального вибору.

Нещодавно українсько-канадський історик Володимир Кравченко звернув увагу на різні традиції: традиції епохи пізнього Радянського Союзу жили й надалі, багато імен політиків у Харкові залишилися (Олександр Масельський був головою Харківської обласної державної адміністрації у 1995-1996 роках, Євген Кушнарьов був міським головою Харкова). Але про спефифічну пізньорадянську міську атмосферу Харкова ми знаємо не набагато більше, ніж те, що подібний розвиток відбувався й у інших радянських (українських) містах, зокрема, стрибок урбанізації, що супроводжувався будівництвом великих мікрорайонів у 1960-х і 1970-х роках. Ми нічого не знаємо про те, чи проявлялася — і якщо так, то як саме — специфічна радянська українська ідентичність у Харкові.

А все ж таки є певні ознаки ролі колишніх культурних опцій для розвитку міста після 1991 року. Кравченко звертає увагу на те, що регіональні культурні елементи (козаки, Слодібська Україна), які позиціонували місто й регіон в Україні, знову дискутувалися і набували популярності наприкінці 1980-х і в 1990-х роках. Лише зрідка автори, пишучи про Харків і регіон, говорили про окремий українсько-російський етнос.

У 1990-х роках у Харків повертаються імена українських вчених та інтелектуалів дорадянських і радянських часів, але українсько-козацька символічна географія тут спочатку майже відсутня.

Однак важливіше значення мало те, що у 1991 році Харків став містом на пограниччі двох незалежних держав, кордони яких не були чітко визначені. Типовими для президентства Леоніда Кучми, орієнтованого на компроміси з Росією (насамперед наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років), були лозунги про Харків як посередника між Україною та Росією, “столицю українсько-російської дружби” або “місце різних народів і культур” (Кравченко, с. 290). Це були думки, які ще цілком можна було поєднати з історичними регіональними уявленнями. Натоміть згадки у 1990-х роках про “першу столицю”, тобто про столицю радянської України з 1919 до 1934 року, спрямовувалися насамперед проти Києва і українського проекту національної держави. Проти Києва під час Помаранчевої революції у 2004 році спрямовувався також проект південно-східної автономії, який обговорювали й проголосили на з’їзді у Харкові.

Отож старі культурні й політичні орієнтації та фактори набули нового значення після 1991 року. Євромайдан у Києві 2013-2014 років викликав потребу в радикальній полеміці про цю культурну та політичну спадщину. Чи ведеться вона та які її результати? Як історик я не дуже хотів би говорити про сучасність — і тому в цьому місці й зупинюся.

Рекомендована література

Д. Багалей, Д. Миллер: История г. Харькова за 250 лет его существования [с 1655 по 1905 год]. T. I-II. Харьков 1993 (Репринтное издание, Харьков 1905-1912).

Bosse, G.: Jene Zeit in Charkow 1936-1941. Eine Jugend unter Stalin. Berlin 1997.

Friedrich, G.: Kollaboration in der Ukraine im Zweiten Weltkrieg. Die Rolle der einheimischen Stadtverwaltung während der deutschen Besatzung Charkows 1941 bis 1943. Inauguraldissertation Ruhr Universität Bochum 2008.

Hausmann, G.: Lokale Öffentlichkeit und städtische Herrschaft im Zarenreich: Die ukrainische Stadt Charkiv. In: A.R. Hofmann, A.V. Wendland (Hrsg.): Stadt und Öffentlichkeit in Ostmitteleuropa 1800-1939. Stuttgart 2002, S. 213-234.

Hewryk, Titus D.: Planning of the Capital in Kharkiv. In: Harvard Ukrainian Studies (16) 1992, S. 325-359.

Kossior, S., Postyschew, P.: Der bolschewistische Sieg in der Ukraine. Moskau-Leningrad 1934.

Kopelew, L.: Und schuf mir einen Götzen. Lehrjahre eines Kommunisten.

Kravčenko, V.: Char’kov / Charkiv: stolica Pohranyč’ja. Vil’njus 2010, S. 280-331.

Schlögel, K.: Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen. München 2015, S. 159-181.

Skorobogatov, A.V.: Charkiv u časy nimec’koji okupaciji (1941-1943). Charkiv 2004.

Wade, R.: The Revolution in the Provinces: Khar’kov and the Varieties of Response to the October Revolution. In: Revolutionary Russia (4) 1991 No.1, S. 132-142.

Zhadan, S.: Revolution im Stellungskrieg. C. Dathe, A. Rostek (Hrsg.): In: Majdan! Ukraine, Europa. Berlin 2014, S. 108-116.

http://www.drobytskyyar.org

 

З німецької переклав Юрій Дуркот

ВІКНА В П′ЯТИПОЛЬ

Ось уже декілька років Олександр Мільштейн малює ілюстрації до своїх текстів. Така ситуація завжди зачаровує. Звичайний ілюстратор перебуває десь поруч з читачем, на одній відстані з ним. Яка відстань письменника в цьому випадку, нам невідомо адже він ілюструє радше не розповідь, не референтні перипетії сюжету, а власне потік свого письма. Його придихи, дифузії, падіння. Його блиск. Це навіть не ілюстрації, а видіння, «вікна в…» променисті створіння на велетенських малюнках Клоссовського, витаючі тіла Блейка, звихрена туш Гюго, його ляпки, кавові патьоки… Завжди набагато ближче й водночас набагато дальше до тексту, ніж ми можемо уявити. Щось за межами оповіді, її виворіт, її велика невибагливість до засобів. Або по якійсь ковзній кривій, дотичній, в ракурсі анаморфозу – драговина оповіді, сюжет, що провалюється в інші сюжети.

 

У випадку з Мільштейном все ще складніше й цікавіше. Адже самі його тексти з їхніми умисними «забормотами», російсько-німецькими асонансами, з їхньою здатністю розбігатися в будь-якому напрямку із будь-якої точки це своєрідні машини письма. Говорячи про ці «машини» (в делезівському значенні слова), можна згадати тексти Жаррі, Русселя, Берроуза, Андрія Бєлого… Такі письменники «придумують мале використання великої мови, якою виражають себе цілком і повністю: вони применшують цю мову, роблять її мінорною, як в музиці, де мінор позначає динамічні поєднання, що перебувають в постійному дисонансі. Їхня велич – у цьому применшенні: вони змушують мову втікати, звиватись по якійсь чаклунській лінії, постійно її дисонують, змушують розгалужуватись і варіюватись в кожному її елементі…» (Ж. Делез, «Критика і клініка»). Ці тексти протистоять конвенціональній белетристиці, «великій літературі». Вони не «розповідають», не «описують», а радше «працюють» через свою швидкість, рухливість в поломках, обривах, зміні оптики, замовляннях. Підкорюються не звичайному порядку подій, а принципу, що перебуває за ними й не до кінця зрозумілий для нас. Вони дають голос комусь невідомому, скривдженому, вони вигадують голос для того, у кого голосу, здавалось би, бути не мало. Як у Мільштейна, харків’янина, що живе в Мюнхені голос емігранта, афатика, фланера.

 

Отже, ми маємо одночасно дві «машини» машину письма і машину ілюстрування. Їхня взаємодія частково залишається для нас загадкою. Що тут первинне: письмо, що породжує ілюстрування, чи, навпаки, малюнки, які змінюють напрям розповіді, раз за разом штовхаючи її до нового провалу, що аж кишить новими образами? Мабуть, кажучи точніше, ці машини працюють в якомусь взаємопроникненні, поєдинку, перетинаючись своїми частинами. Підштовхуючи одна одну і водночас застрягаючи одна в одній. Малюнки Мільштейна своєрідне графічне відображення цього руху, його тертя і його люфт. Напівприховані нагромадження контурів, петлясті розчерки кульковою ручкою, шорсткуваті плями пастелі, комп’ютерні абриси в лайт-боксах. Насправді, якийсь складний багатополярний агрегат «диполь», «квадруполь», «п′ятиполь»… І тут же пересіченості, розриви, оранка й борозни, плутанина з сезонами: «двопілля», «трипілля», «п’ятипілля»… Або ж ось, як втілення, фантазм цієї повітряної легкості в поєднанні з немилосердним скреготом «пані Броня», гебефренна бабуся, культовий персонаж московсько-української арт-сцени 90-х, що на малюнку Мільштейна з’являється в балетній пачці з велетенським мечем у руках, ніби давньогрецька мойра, страшна богиня долі, що відтинає все.

 

Роздивляючись «звичайні» ілюстрації до книг, ми завжди приблизно уявляємо, що вони можуть нам «дати», чого очікувати естетична насолода, точне опрацювання деталей часу і місця або навпаки, втілення авторського пафосу. Спочинок для очей в суцільному масиві тексту, врешті-решт. Малюнки Мільштейна в порівнянні з цим можуть здатися нам занадто упередженими й водночас занадто байдужими. В якомусь сум’ятті й збентеженні. У нас немає до них «підходу» ми застрягаємо в них і відразу ж стаємо безнадійно виштовханими. Нам може примаритись фігура автора напевно, єдиного, хто перебуває там, де розгортається дія, і знає її код. Але чи насправді існує таке місце? І чи хоче автор там бути? «Пишу, бо не можу не писати про те, як я не можу писати», виказує себе Мільштейн в оповіданні «П′ятиполь», що дало назву цілій збірці. Єдиному, до речі, в ній тексті, де розповідь ведеться від першої особи, а протагоніст знову опиняється в Україні. В якомусь загадковому придуманому П’ятиполі, десь між Полтавою і Києвом. У містечку, ніби поставленому вертикально, сторчма, й оточеному лісами з пофарбованими білою фарбою стовбурами дерев. Таке стається і з нами всіма. Ми опиняємось на узгір’ях там, де нам ввижалася рівнина. І в мерехтінні білих стовбурів там, де сподівались побачити щось рідне. Мільштейн як автор першим готовий відмовитись від усіх гарантій, від усіх привілеїв свого авторського місця я пишу, бо не можу писати, і малюю, щоб зберегти цю неможливість. Місце автора постає лише як вікно, розрив у здивування, небувальщину, передчуття, відчай. І в той же час як манера оповіді, штриха, розфарбовування. На лініях подорожі, щезання, повернення або втечі, в безпритульних полях мови. Як миттєвість, видіння, проблиск серед сотень кілометрів білих стовбурів. В часі найнезначущіших і найнеймовірніших подій.

Юрий Лейдерман

З російської переклала Наталія Шимон.

МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА.

– Це більше не ваш дім, – кажуть вам люди з автоматами. – Збирайтеся, транспорт жде.

У цієї фрази можуть бути – і безліч разів бували – варіанти. Наприклад, «дві години на збір» (чи півгодини, чи 24 години – різниця в цьому випадку екзистенційна!). Або: «з речей дозволяється брати з собою не більше двох кілограмів на особу» (чи п’яти, чи – скільки подужаєте винести…): кожна вточнююча подробиця тут – на вагу живого тіла, кожна пахне грудним молоком, теплим хлібом, дитячим волоссячком, старими фотографіями, подружніми перинами, ліками, сушеними травами у ворочку, закапаними воском богами на покуті – всім вашим нероз’ємним, кровно сплавленим воєдино в кількох поколіннях життям нараз, із якого тепер мусите, точно прицілившись, вихопити кілька опорних елементів так, щоб воно не розпалось – а воно вже розпалось! – і нашвидку скласти собі з того – переносний, наплечниковий дім, равликову хатку, що й далі тримала б вас при купі, і тому це насправді дуже серйозне питання, можливо, навіть питання питань, що на нього відповідь куди більше скаже про вас, аніж сотні заповнених анкет і тестів на кшталт «5 книжок, які я візьму з собою на безлюдний острів», – скільки часу вам треба, щоб спакуватись, коли на порозі вашого дому стануть люди з автоматами й скажуть вам: виносьтеся, транспорт жде?..

Це ж бо не подорож: із подорожей повертаються. Не еміґрація: еміґрацію вибирають. В обох випадках ви принаймні є суб’єктом дії. А тут ключове слово – «транспорт», а ви – вантаж, статистична одиниця в масових перевозках, як голова худоби або кубометр дров. Невидимою чужою волею вас видирають, мов дерево з корінням, із вашого єдиного на світі дому, з питомого, мов продовження вашого тіла, ландшафту родової пам’яті – і переносять кудись по мапі на безвість, щоб кинути в незнайомому місці: тепер, кажуть вам, ваш дім тут – приживайтесь наново. Не приживетеся, всохнете – що ж, ваша вина.

…Якщо повторювати цей експеримент у кількох поколіннях, людино-дерево навчиться ніколи й ніде не запускати коріння глибоко. Не зріднятися по-справжньому з жодним місцем

Оксана Забужко
МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА. 
(отрывок)

Вічний студент

З метою надання задумові подоби об’єму, я розпочну з будівлі.

 

Вперше я побачив її, коли мені було десь п’ять років. Я був на прогулянці в Саду Шевченка з батьками та їхніми друзями, і ми підійшли, як я тепер розумію, до центрального входу, дорослі стали колом, жваво розмовляючи, а я закинув голову назад і вигнувся, і помітив, що небо наді мною не синє, а жовте, та ще й, це було вже зовсім дивно – в дрібну клітинку.

 

Згодом я міг бачити будівлю здалека, коли навіщось потрапляв з батьками до Нагірного району, і коли ми поверталися звідти трамваєм невідомої мені сьогодні марки.

 

Вона виринала над містом зненацька нагромадженням айсбергів, посипаних піском, достоту як тротуари взимку.

 

Пізніше я закінчив школу, поступив до «ХДУ імені О.М.Горького», провчився в ньому два роки, проте навіть після цього не мав і далі не маю ані найменшої впевненості щодо того, чи зможу знайти там потрібну аудиторію.

 

Ні, навіть не так, адже сяк-так я все ж їх знаходив, назвімо це «методом втиків»… От тільки коли хто запитував, як туди дійти, я тільки руками розводив. І порівняння з сороканіжками тут не допоможе, причина аж ніяк не в мені, ви могли запитати будь-кого, а у відповідь почули б, чи точніше побачили б: знизування плечима.

 

Надійшов момент, коли стало зрозуміло, що Будівля не вкладається ні в чиїй голові через те, що має понад три виміри. Звісно, те саме можна стверджувати про будь-який куточок Землі. Я ще в школі вчився, коли один фізик з УФТІ нарахував тих вимірів щось 16 чи 18, своє відкриття він проілюстрував приблизно такою картинкою: шахівниця, а в кутику кожної її клітинки розташована крихітна сфера – то нагадувало краплинки ртуті, які залишаються на паркеті після розбитого термометра…

 

Проте різниця полягає в тому, що інші виміри відображено в Будівлі в архітектурі, яка стала якимось чином зліпком того, що ані побачити поза собою, ані уявити собі неможливо. Саме тому там не вдається, скажімо, потрапити з аудиторії N в аудиторію N+K на тому самому поверсі, не спустившить на два-три поверхи нижче, не піднявшись на попередній і не пройшовши вздовж нього «ніби все саме так і задумано» – тільки там виявиться потрібна аудиторія.
Під час цих вимушених пірнань в «криниці простору» я краєчком ока бачив одягнених у білі халати студентів, тиглі, барокамери, схожі на батискафи, білих щурів і щось геть уже дивне: до прикладу, сіті, що звисали в шахти сходових кліток.

 

Незважаючи на те, що всі коридори були прямі й довжелезні, як от вулиця Сумська чи проспект Леніна, я, ідучи одним з коридорів весь час в один бік, завжди повертався в пункт, з якого починав шлях… Не беруся тут описувати всі химерності того простору, скажу лишень таке: я не впевнений, що архітектори Серафимов та Серафимова-Зандберг від самого початку задумали цю предивну Споруду саме так, не виключено, що вся ця топологія виявилась результатом переплетення різних континуумів просторо-часу: первісного «Дімпроектбуду» з реінкарнованою будівлею «Університету», яку запроектували архітектори з іншими прізвищами: Костенко і Ліфшиць.

 

Першу побудували в 1930-33 роках, а друга накрила чи … як би це висловити точніше … увібрала в себе сильно пошкоджену війною першу в 1963 році – а це, варто зазначити, співпадає з роком мого народження…

Александр Мильштейн
Вечный студент (отрывок)

Переклад з російської Христини Назаркевич. 

my_uni

ХАРКІВ, 1995, 1997

З вагонного вiкна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станцiї – Нова Баварiя. Цього виявилося цiлком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоцiацiй: Гiтлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобовi допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючi дроти на генiталiях, любов до батькiвщини.

У Харковi було повно снiгу – того найгiршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий i проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там пiврiчну норму, автомобiлi грузли по бампери, водiї не могли знайти жодної з адрес, легке пiсляпотягове похмiлля підвішувало всю цю дiйснiсть у дещо сюрреальній невагомості. Столиця мiфiчної України Трудової берегла вірність собi, вражала постiндустрiальними руїнами у безпосереднiй близькостi вiд вокзалу: судячи з ландшафтiв, саме тут мали б народитися панк-музика, поезiя вiдчаю та пролетарська меланхолiя.

Того разу я приїхав до Харкова вдруге, i вдруге пережив у ньому вже знайоме напiвмiстичне потрясiння автентикою місцевості.

Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені розповідав про це мій проводир.

Юрій Андрухович
„Лексикон інтимних міст“, Meridian Czernowitz, Київ, 2011.

Лінія Маннергейма

1 куплет:
Наша єресь тримається на вірі.
Починаються зачистки в прямому ефірі.
Перші погроми, спалені пороми.
Витворюється лінія оборони.

 

Все, що і далі лишається з тобою –
рваний простір для любові та бою.
Небо перетворюється на свинчатку.
Холодна війна починається спочатку.

 

Жар випалює балкони і тераси.
Демони звертають із нічної автотраси.
Підпалюють твою початкову школу,
Ставлять розп’яття серед танцполу.

 

Демон виростав серед друзів на бійні,
В демона рухи – навчені й повільні,
в демона серце – криваве і тепле.
Демон ридає і звертається до тебе:

 

Приспів:
Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

 

2 куплет:
Світ проходить там, де ти стоїш.
Світ торкається найглибшої із тиш.
Світ виникає зі світла і пітьми.
Справжня історія твориться дітьми.

 

Повітря складається зі світла й води.
Далі відступати немає куди.
В повітрі ховається сорок голосів.
Час зламався, зупинився і осів.

 

Час втомився і нікуди не йде,
затопленим лінкором зупиняє свій хід.
Де твоя лінія долі, де?
Кому тепер від тебе передати привіт?

 

Відданість складається з розбитих сердець.
Демон грає на армійській трубі.
Місяць підіймається – холодний, як мрець.
Світить тобі, підспівує тобі.

 

З неба звалюється спека липнева.
Де проходить твоя лінія неба,
лінія пам’яті, лінія відриву,
лінія, де хвилі перетворюються в кригу?

 

Птахи над тобою схожі на каміння,
демонів пропалює сонячне проміння.
Сонце зліплене з трави та алюмінію.
Бог боїться заступити за лінію.

 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Рветься по шву піхотинська уніформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що йде все життя за тобою.
Чорне, випалене покоління,
де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

 

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

 

Лінія відлучення, лінія болю.
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

Сергій Жадан

 

Сергій Жадан – голос
Євген Турчинов – гітара
Олег Каданов – гітара

Школа кібернетики

Alexander Milstein Illustration

Підходжу до будівлі колишньої синагоги. Там, крім бійцівського залу, є ще важкоатлетичний, боксерський, баскетбольний. І батут. Зараз синагога – цілковито темна, без ознак життя всередині, а я ж іще пригадую, що там був батут, я підлітав високо в повітря і зависав у хмарині світла під куполом. У залі з батутом завжди було дуже сонячно, в жодному іншому місці не виникало сильнішого бажання стрибати, перевертатися і реготати. Я не знав, що то було приміщення синагоги, якби знав – не поводився б там так безтурботно. В дитинстві від слова «єврей» мене переповнювала тоскна безвихідь. Коли я чув слово «єврей», на мене накочувалися думки про муки і смерть. А я жахливо, просто панічно боявся смерті, будь-якого нагадування про смерть.

 

Минаю природничий музей, ущерть заповнений опудалами тварин, що населяли колись Землю. Біля музею стоять кам’яні «баби» – ідоли, яких створили скіфи чи, може, якесь інше плем’я. Біля метро товпляться люди зі складеними парасольками, їм не видно, що падає дощ. Не помічають вони й того, що їх немає, вони розмовляють: про вибори, про ціни, про кінець світу. Я бовванію посеред площі. Вітряно. Листки пролітають над головою, немов кажани. Міліціонер у плащі-наметі – як величезний кажан – підлітає прямісінько до мого обличчя, каже: «Ану, дихни». Я хухаю на нього, і він зникає. Я повільно спускаюся під землю, і коли назовні залишається тільки моя голова, роззираюся. Вже ніч, міста не видно, крізь забрьохані шиби видно тільки чорно-білу монаду на ліхтарі. На ній великими літерами пише:

Школа російської йоги

 

Ці оголошення висять по усьому місту. Щоразу, натрапляючи на них, я не розумів їхнього значення. І лише зараз, у переході до метро, я раптом пригадую собі, що це – така назва.
Неприємним лоскотом в ямці під грудьми повертається відчуття власної відсутності.

Олександр Мільштейн
Два фрагменти з книги «Школа кібернетики»

Переклад з російської Христини Назаркевич.

ЧЕМПІОН СВІТУ З ЕКСПОРТУ

Крістіан Шнурер належить до покоління, яке виросло на Сході Баварії, безпосередньо поруч із «залізною завісою». Своїм проектом «Експорт на Схід» він досліджує механізми військових інтервенцій від минулого до сучасності. У 2015 році митець здійснив подорож на «Трабанті» країнами колишнього Східного блоку з Мюнхена до Києва у супроводі кінооператора Лоренца Клоски. На багажнику машини був розміщений скидний бак російського бойового реактивного літака, загорнутий у рожеву плівку – назва: «Чемпіон світу з експорту».

mutter-heimat-real

Дорогою до Києва митець пересік Віднь, Будапешт, Братиславу, Львів. Там він відшукував площі героїв та пам’ятники, яких  ще й досі вдосталь на просторах колишнього Радянського Союзу. Більшість з них була зведена на честь червоноармійців, які загинули у боротьбі проти німецько-фашистського ворога.

 

Крістіан Шнурер розміщував свій засіб пересування безпосередньо перед меморіалами та пам’ятниками героям. «Чемпіон cвіту з експорту» виконував тут роль головного героя та посередника – на місці зразу ж зав‘язувалася розмова людей з митцем. Хорошим помічником при цьому був і загорнутий у рожеву плівку скидний бак.

 

У зображенні бомбардувань фалічна метафорика не рідкість. За часів «холодної війни» на одному з семінарів для вчених-атомників одній з учасниц сказали, що жодний науковець не може серйозно задумуватися над роззброєнням, тому що роззброєння означало б нічого іншого як кастрацію (Карол Кон: «У раціональному світі експертів з питань оборони», у: Signs 12 / 4, 1987). Науковці виступали з доповідями про «вертикальні еректори стартових платформ», а військовий співробітник Національної ради безпеки назвав вдалу військову операцію «глибокою пенетрацiєю». Позбавлений свого прямого призначення, скидний бак як фалічний символ рожевого кольору лежить на багажнику старого заiржавілого деeнерівського «Траббі», за кермом якого сидить західний німець, котрий подорожує країнами, що раніше належали до Радянського Союзу, на який, у свою чергу, 75 років тому напав німецький Вермахт. Провокація? На кордоні з Україною свою запаковану скульптуру Шнурер був змушений розібрати на частини, аби довести, що це не ракета. Хоча митця й зустріли тут весело: «Це, напевно, подарунок Путіну від Меркель», – пожартував прикордонник.

 

Aкції Шнурера перед пам’ятниками героям та меморіалами порушують питання про їхнє призначення, про подолання минулого, втрати, батьківщину, війну, патріотизм і пропаганду та пропонують до цього простір для зображень та інтерпретацій.

 

Минуле не можна відділити від сучасності. Так, у Російській Федерації сьогодні зводяться пам’ятники Сталіну, переписуються підручники з історії, а країни Балтії остерігаються військової інтервенції подібної до тієї, яка відбулася в Україні.

 

За останні півтора року експорт зброї з Німеччини збільшився вдвічі в той час, коли війни буйствують десь в інших місцях. Німеччина є чемпіоном світу з експорту й посідає третє місце безпосередньо після США та Росії, за якими слідують Франція та Китай. З прихованим, проте майже нищівним гумором Крістіан Шнурер знає, як зачепити та зробити прозорими такі аспекти як націоналізм, мілітаризм та військова пропаганда. Холодна війна вже давно минула, їй на зміну прийшли тимчасові періоди військової розрядки; проте вже давно розпочалася нова гібридна війна.

 

Андреа Ламест

Kulturallmende запросило Крістіана Шнурера з фотороботами та документальним фільмом про його мистецьку акцію Експорт на Схід до участі в проекті Міст з паперу в Україну. Дві галереї цих міст-«мостів» – арт-центр Я Галерея у Дніпрі в Дніпрі та Дзиґа у Львові, пропонують митцеві приміщення для проведення його виставки, у партнерстві з Goethe-Institut в Україні. Шнурер стартував зі своїм пректом «Експорт на Схід» у жовтні 2015 року з Мюнхена на Київ через Відень, Братиславу та Будапешт на «Трабанті» зі скидним баком радянського бойового реактивного літака, загорнутого у рожеву плівку, на багажнику автомобіля. Метою його акції було поставити під сумнів війну та пам’ятники, які її прославляють. У кожному місті перед такими пам’ятниками він зупинявся.

 

Kінорежисер з Мюнхена Лоренца Клоски зі своєю камерою супроводжував його під час всієї поїздки. Фільм Експорт на Схід – дорогою з Мюнхена до Києва разом з Чемпіоном cвіту з експорту (трив. 60 хв.) Лоренца Клоски документує мистецьку акцію Шнурера. Прем’єра фільму відбулася 6 жовтня 2016 року в кінотеатрі Arena в Мюнхені.