тревелог

Назад в Україну

Подорож проти війни

26.04.–08.05.2023
УКРАЇНА

Цьогорічну зустріч українсько-німецьких письменників ми знову хочемо провести в Україні. На цей раз в Ужгороді, столиці Закарпаття на південно-західній межі України на самісінькому кордоні зі Словаччиною. Під час своєї 12-денної мандрівки заходом країни Верена Нольте намагалася зрозуміти умови, в яких опинилися українці, і знайти можливість для зустрічі, навіть попри війну. Ми хочемо задокументувати цю подорож, зафіксувавши її спостереження.

День 1 — Прибуття:
Мюнхен → Відень
Кошице → Ужгород

Я вирушаю з Мюнхена літаком. Через Відень до словацького Кошице. Там також євро, як і в нас. Знаходжу таксі, що за 20 євро везе мене до кошицького автовокзалу. Так мені порадила Наталя. Дві молоді дівчини, які трохи говорять англійською, показують мені дорогу до каси. Дуже мила жінка з хорошою англійською продає мені квиток до Ужгорода за 10 євро

На автобусному вокзалі в Кошице

Автобус уже чекає на 2 платформі. Пасажирів зовсім небагато, тоді як на інших платформах тягнуться довгі черги. Молода спритна провідниця показує моє місце. 

Дорога до Ужгорода. Шиби в автобусі тоновані, тому фотографії виходять із рожевим відтінком.

Я єдина іноземка із Заходу. В автобусі можна замовити добру каву.

Минаємо поля, на яких саме цвіте рапс. Можна подумати, що це десь у Баварії, от тільки будинки інші.

Скоро Словаччина залишиться вже позаду.

Прибуття в Україну, на митниці. Збирають паспорти. Контроль триває всього 45 хвилин. Не потрібно виходити з автобуса. З протилежного боку просто-таки безкінечна черга вантажівок, які прямують на виїзд з України. Пунктів пропуску для них надто мало.

Вказівник на Київ. Востаннє я була там у 2021 р.

Ось я і в Ужгороді. Річка Уж, на честь якої назване місто.

Ми переїжджаємо річку. Наталя вже чекає на мене. Нам обом ледве віриться, що я все-таки приїхала, ми обіймаємось. Наталя Шимон належить до команди «Мосту з паперу» з 2016 року. Без неї нічого б не вийшло. У цій подорожі вона моя гондольєрка.

День 2-7
Враження з Ужгорода

Через Ужгород тече Уж, сфотографований тут з панорамою на найдовшу липову алею Європи. Ми щодня проходимо під цими щойно зазеленілими липами, бо в Ужгороді майже скрізь можна дістатися пішки. 

Сакури і липова алея вздовж Ужа.

Мені розповіли, що сакури, японські вишні, пахнуть тільки вночі. Як же мені пощастило приїхати саме в час їхнього цвітіння, адже в Ужгороді повно сакур. На вихідні сюди прибуває багато людей, і всі фотографуються під квітучими деревами. Тоді здається, що про війну всі забули.

Якби не графіті та білборди вздовж дороги, можна було б подумати, що її взагалі нема.

Однак уночі мене двічі будить сирена повітряної тривоги. Мені сказали, що в Ужгороді ніхто не ходить в укриття, що в місті безпечно, адже воно розташоване так далеко на заході, на словацькому кордоні, а отже, на кордоні з ЄС. Тож я нікуди не пішла і знову заснула. А зранку після повітряної тривоги ми прочитали в новинах, які, переважно східноукраїнські, області зазнали бомбардувань, і що знову загинули люди, здебільшого мирні мешканці. Також повідомлялося, скільки ракет було збито новими системами протиповітряної оборони України.

У розмовах з письменниками і письменницями, яких я тут зустрічаю, ми постійно говоримо про війну. Так було і з Мар’яною Прохасько, авторкою та ілюстраторкою дитячих книжок з Ужгорода. Ми домовляємося про зустріч у пекарні-кав’ярні «Лаборця,2», що зовсім поруч з моїм готелем. Мар’яна довго жила в Івано-Франківську і в Ужгороді, де вона народилася, і куди повернулася п’ять років тому, досі почувається трохи чужою. Каже, що живе доволі відлюдно, проте чудово орієнтується в місті. Вона розповідає нам про окремий район для ромів на околиці Ужгорода, де вона нещодавно побувала.

Мар’яна принесла мені книжку «State of War» («Воєнний стан»), про яку нам розповідав Андрій Любка. Це збірка потужних текстів про війну від українських письменників і письменниць, зокрема й тих, хто зараз воює на фронті. Для цієї книги Мар’яна написала есей «Versions of Silence» («Версії тиші»). Автором передмови став генерал Валерій Залужний, Головнокомандувач Збройних сил України. Він дякує всім письменникам і письменницям за те, що вони тримають культурний фронт. Навряд чи можна було уявити собі щось подібне: літературна антологія з передмовою генерала!

Мар’яна відома також як ілюстраторка та співавторка дитячих книжок, які вона написала разом з Тарасом Прохаськом. Наступного тижня у львівському «Видавництві Старого Лева» вийде друком її перша поетична збірка «Primitivo» з авторськими фотографіями. Вона трохи боїться. Мар’яна досі ще не зовсім вірить, що стала поеткою. Вона обіцяє прислати мені PDF трьох дитячих книжок, які вони видали з Тарасом Прохаськом.

Кав’ярня-ростерія «Ріверсайд»

Багато імен з антології «Воєнний стан» мені відомі з нашого проєкту «Міст з паперу», або тому, що зараз тексти цих авторів обов’язкові до прочитання. З Андрієм Любкою, ще одним письменником з Ужгорода, який вже більше року активно займається волонтерством, ми зустрічаємося відразу на другий день у кафе «Фолкс». Разом з Євгенією Лопатою він став куратором цієї антології. Андрій розповів, як їм вдалося укласти таку книгу. Зрештою, тепер такий час, коли писати можуть далеко не всі. Натомість Андрій мав час лише на одне еспресо, ми навіть не встигли зробити фото. Йому треба було їхати за машиною швидкої допомоги, яку він передасть туди, де вона потрібна. До антології увійшов його есей «Roasted Uganda», який я вже читала німецькою в «Таґесцайтунґ». У ньому йдеться про те, як солдати на фронті раділи пачці свіжообсмаженої кави, котру їм привіз Андрій. Він купив кілограм у гіпстерському кафе в Ужгороді, в якому ми теж кавували.

У той же день Наталя організувала для мене екскурсію з молодим істориком Павлом Худішем. Він не тільки досконало знає історію свого міста, починаючи з часів Київської Русі, а ще й прекрасно говорить англійською. Ми зустрічаємося у так званому чеському кварталі перед будівлею обласної адміністрації.

Відреставрована Масарикова школа в Ужгороді         

Увесь квартал був побудований з нуля, розповідає Павло, коли після Першої світової війни Закарпаття увійшло до новоствореної Чехословаччини. Однозначно, це був плідний період для міста, яке з Унґвара, що століттями аж до габсбурзьких часів належав Угорщині, стало Ужгородом, економічною та культурною столицею Підкарпатської Русі. Першого президента Чехословаччини Томаша Масарика тут і досі шанують.

Пам’ятник Масарику. Один з мостів теж носить його ім’я

Павло веде нас уздовж Ужа, показуючи архітектуру, що з’явилася у часи Масарика. Особливо добре він орієнтується в єврейській історії міста. Наш гід точно знає, кому колись належав той чи інший будинок, де жив той чи інший рабин, та чи інша єврейська родина. Практично скрізь, де ми зупиняємося, Павло розповідає якусь історію. Ці історії майже завжди сумні, це історії про депортації, вигнання, еміграцію, про «русофілів» і «українофілів» і знову ж таки про війну. На правому березі Ужа височіє колишня хасидська синагога, зараз філармонія, побудована з червоної і жовтої цегли. Дивлячись на неї, можна тільки здогадуватися, яким жвавим було тут життя єврейської громади до кривавого вторгнення німецьких націонал-соціалістів.

Дорогою до замку бачимо мішки з піском, якими забарикадовані вікна шкільного укриття.

Через два дні інший Павло, Павло Леньо, етнолог з університету, заведе нас у цю школу, щоби показати знайдені під час реставрації написи з колишньої єврейської школи для дівчат.

Ми підіймаємося до замку, старовинної фортеці 9-12 ст.,

і до греко-католицького Кафедрального собору, біля якого Павло показує нам місце, де на бруківці видно зустріч двох епох.

На перетині епох – габсбурзька і чеська бруківка

Павло біля пішохідного мосту через Уж

Ми прощаємося з Павлом унизу біля річки, сподіваючись, що незабаром він проведе екскурсію для «Мосту з паперу».

Наступного дня, у п’ятницю, ми знайомимося з абсолютно різними представниками мистецького середовища Ужгорода. Спочатку підіймаємося вулицею до галереї Ілько, де нас зустрічають дуже гостинно. Галерея присвячена художнику Івану Ільку, *1938, який продовжує традиції закарпатської школи. Добрий живопис, ландшафти і звичаєвість нагадують ранню Ґабріель Мюнтер. Галерея належить родині Ілько, нею керує син художника, архітектор і медіадизайнер Михайло Ілько. Наразі галерея закрита, через теперішні обставини, каже Михайло. Втім, цей простір ідеально пасує для зустрічі «Міст з паперу». І нам були б тут раді.

Нижче вулицею є готель, в якому ми могли б зупинитися, а трохи далі ресторан «Грант». Сідаємо перекусити на терасі. Тут дуже смачно. Публіка в той день нагадує мафіозних скоробагатьків. Ми біля словацького кордону, весело пояснює Наталя. У повітрі пахне контрабандою.

Після обіду зустрічаємося з художником, графіком та автором інсталяцій Олексою Манном у його майстерні. Схожа на вежу, вона розмістилася у перебудованій мансарді одного з тих дивовижних чеських будинків біля річки. Видно, до Ужгорода Олексу привела любов. Він довго жив у Дніпрі, наразі мешкає в Ужгороді.

Майже всі картини, які ми бачимо в майстерні, належать до його «Чорного періоду». Передчуття війни справляє глибоке враження. Ці роботи постали з досвіду Євромайдану. Олекса дарує мені свій каталог «Black Period». Пізніше я знаходжу в ньому картину, яку бачила у майстерні: чорне полотно вертикального формату «Пам’ятник Андреасу Баадеру». Український художник, який не сахається німецької повоєнної історії! Треба спитати, як так вийшло.

Тим часом розмова у майстерні переносить нас у Баварію. У 2022 р. Олекса був гостем мистецької резиденції  Шафгоф, що біля Фрайзінга. Він мав там виставку, а тепер розповідає про мистецтво і війну, на яку були призвані його друзі. Ця загроза відчувається в його картинах.

Олекса Манн і Наталя Шимон у кафе, повз яке постійно проходять знайомі

Нам захотілося кави, але ми вирішуємо випити її деінде. Олекса пояснює, що в квартирі під майстернею якраз спить дитина його родичів, які після початку війни приїхали в Ужгород. Минаємо сходами шість поверхів і знову опиняємося на вулиці, на розі якої є кав’ярня зі смачною кавою.

У суботу ввечері ми зустрічаємося з письменником Банди Шолтесом у кафе-барі «Олів’є». Банди (Андрій) Шолтес має угорське походження. Він пише прозу, опублікував чотири книги. Його батько – художник-натураліст закарпатської школи. Ми бачили його картини у кафе-музеї «Під замком». Як не дивно, Банди пише російською, хоча також може писати й українською. Розповідає, що коли почалося повномасштабне вторгнення, він саме працював над збіркою правдивих історій. Банди намагається продовжувати писати. Хоче закінчити книжку, а потім самотужки перекласти її українською. Своєю найкращою книгою вважає «МЕНЯ НЕТ ДОМА». Потім ми знаходимо її у книгарні. Сподіваюся, ми зможемо докластися до її німецького перекладу.

Це розповідь про подорож Центральною Європою через маленьке село біля Пассау, Бад Гомбург, Дрезден і Прагу. Книжка перекладна українською, проте Банди переклад не подобається. Назву також трохи змінили: НЕВДЯЧНА СВИНЯ, АБО МЕНЕ НЕМАЄ ВДОМА.

У Банди незвичайна родинна історія, яка, схоже, не дає йому спокою. Він з радістю написав би про свою сім’ю, але вважає, що поки що ще зарано. Банди говорить угорською і словацькою. Справжній центральноєвропеєць. З неперевершеним почуттям гумору. У барі «Олів’є» Банди п’є пиво зі скляних кухлів, як у Баварії. Наталя тим часом замовила нам одеське вино, яке, щоправда, на вино геть не схоже – воно не п’янить. На відміну від Банди.

У неділю ми ще раз зустрічаємося з ним біля замку. Сміємося, бо обоє в червоному взутті, принагідно фотографуємось.

Наступного дня Банди присилає мені статтю, про яку розповідав. Це його внесок у проєкт «Вбивці стереотипів», в рамках якого прозаїки і поети розвінчують (або підтверджують) стереотипні уявлення про різні регіони України.

Ми говорили про невідоме Закарпаття, невідоме у нас в Німеччині, та, здається, Україною про нього теж гуляє багато неправдивих міфів. Зараз, під час війни Закарпаття вважається найбезпечнішим регіоном, тому ціни на оренду житла зростають.

Незважаючи на неділю, ми домовилися про зустріч з письменником Олександром Гаврошем у його кабінеті в Закарпатському драмтеатрі. Театр був спроєктований в середині вісімдесятих років і  зданий в експлуатацію ще до розвалу Радянського Союзу. Він розмістився на лівому березі Ужа. Кажуть, що через розміри ужгородці називають театр четвертим блоком (по аналогії з четвертим блоком ЧАЕС).

Олександр Гаврош пише драматичні, поетичні й прозові твори. Також відомий як автор дитячих книжок і журналіст. Для вцілілої трупи зруйнованого Маріупольського театру він написав п’єсу «Маріупольська драма», яку б радо показав учасникам «Мосту з паперу» в Ужгороді. У цій п’єсі актори розповідають, що вони пережили під час знищення театру, в якому ховалися матері з дітьми. Ми з Наталею були в Маріуполі з проєктом «Міст з паперу». Олександр жалкує, що так і не побував у цьому місті на берегах Азова до його руйнації.

Олександр Гаврош також написав п’єсу про ромів Закарпаття. Це одна з його тем, бо тут, за словами автора, живе найбільша в Україні ромська громада. Він питає, чи знаю я оповідання Анни Зеґерс «Селяни з Грушова» («Bauern von Hruschowo»), в якому йдеться про Закарпаття. Мушу визнати  власне невігластво. Треба обов’язково це виправити, коли повернуся в Німеччину. Виходимо надвір, аби зробити фото: Олександр під сакурою на фоні театру. Магічним чином він дістає з кишені яблуко. Справжня людина театру.

Понеділок першого травня тут ніхто не святкує. Через війну свята скасували. Тож ми можемо навідатися на історичний факультет Ужгородського університету до Павла Леня і Надії Керецман. Уночі була повітряна тривога. Всі стурбовано питають, чи мені не було страшно. Ні, не було. Надія і Павло показують нам приміщення університету. Великі зали для великих зібрань. Зі свіжим ремонтом і новими меблями.

Ми багато дізналися про предмет їхніх досліджень, археологічні знахідки й етнологічні студії про Закарпаття, а також загалом про культурний ландшафт прикордоння. Розумію, скільки всього мені треба надолужити. Транскарпатія, Закарпаття, Ужгород. Ми ще сидимо на кафедрі, коли зі свого письмового столу Павло бадьоро виймає наливку власного приготування. Куштуємо її з кольорових склянок. Смакує добре, по-центральноєвропейському.

Павло проводжає нас містом до замку. Щоправда, цього разу ми прямуємо до Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Цей музей під відкритим небом розкинувся в парку відразу біля замку. Павло знайомить нас з його директором Василем Коцаном, який проводить нам екскурсію. Можна тільки здогадуватися, як нелегко було знайти і перевезти сюди ці оригінальні хатки. Тут є навіть одна з типових дерев’яних церков. В неділю в ній проходять служби. А також весілля й хрестини. Наталина сестра Ірина вінчалася у цій церкві.

Василь усе нам показує: сільські хати, багаті й бідні, сади, способи виробництва і зберігання сіна. Знайомить з музейними тваринами: козами, вівцями, курми. Цього першого сонячного травневого дня все виглядає, як зачароване. Хочеться помандрувати сучасним Закарпаттям і подивитися, що з цього ще залишилося.

Відтак ми обідаємо по-закарпатськи в ресторані «Під замком», який ми вже знаємо. Я замовляю смачнезну кукурудзяну кашу, щось на зразок поленти, з місцевим сиром бринзою, а також закарпатське вино – не забуваймо, що ми у винному регіоні. Павло Худіш розповідав нам про винні погреби під замком завглибшки 400 метрів.

Спустившись до річки, бачимо, як на площі за ляльковим театром біженцям роздають продукти. І хоча зараз, як ми дізналися, потік біженців в Ужгород зменшився, проте минулого року населення міста на якийсь час зросло на 50.000 осіб. За нормальних умов тут проживають приблизно 118.000 мешканців. В мій готель і сьогодні поселяються сім’ї з дітьми, які, очевидно, планують виїжджати закордон.

Коли ми кілька днів тому оглядали залу лялькового театру, там весело щебетали діти, схвильовано чекаючи на виставу.

Перед ляльковим театром, в якому ми думаємо провести Довгу ніч читання для «Мосту з паперу», цвітуть дві найгарніші в місті сакури.

Сьомий і останній день в Ужгороді. Вівторок. Починався сонячний весняний день. По обіді у винному ресторані біля собору ми домовилися про зустріч з Дмитром Тужанським, політологом-активістом, який у 2019 р. разом з письменником Андрієм Любкою заснував ГО «Інститут центральноєвропейської стратегії». Вони організовують публічні дебати зі знаними інтелектуалами й економістами на тільки в Ужгороді та Закарпатті, але й в Чернівцях і Одесі. Всі три міста розташовані в українському прикордонні й відповідно мають складну історію.

Заснування їхнього Інституту збіглося з початком пандемії, потім розпочалася повномасштабна війна. Свій найважливіший проєкт «Re:Open Zakarpattia», у фокусі якого Закарпаття з його економічним і культурним потенціалом розвитку, вони успішно запустили і продовжують над ним працювати. Їхня впевненість додає сміливості і мені.

На завершення зустрічаємося з подружжям поетів Олегом Коцаревим і Юлією Стахівською у піцерії біля книгарні. Олега я вже знаю з наших зустрічей письменників. Він родом із Харкова. З Юлією знайомлюся тільки тепер. Разом з Ясею, своєю маленькою донькою, вони щойно повернулися з Бучі, звідки виїхали рік тому. В їхній квартирі оселилися росіяни. Хоча Олег і Юля вчасно вибралися, їх так само хвилює доля вбитих і замордованих мешканців свого міста, ніби вони нікуди й не їхали. Квартиру тим часом уже відремонтували. Для антології «Воєнний стан» Олег написав зворушливий текст про спробу повернення до нормальності. Попри незмінне відчуття спустошення, Олег досі вважає квартиру в Бучі своїм домом. Юля поки не визначилась. Їй ще треба подумати. Говоримо про писання, їхні вірші, чи можливо взагалі зараз писати. Олег і Юля налаштовані оптимістично, хоча смуток і видніється в їхніх очах. Та головне, що вони тримаються разом.

День 8 — Продовження подорожі:
Ужгород →Львів

На восьмий день ми з Наталею прощаємося з Ужгородом. Рушаємо потягом до Львова, кінцевою зупинкою якого – важко собі навіть уявити – є Харків. У мирний час можна було цілодобово мандрувати Україною залізницею. Зараз війна, однак поїзди продовжують курсувати. На пероні в Ужгороді чекають багато людей, сімей з дітьми, які також їдуть цим потягом. Маємо квитки у вагон-люкс. Опинившись у купе, згадую, як ми їздили поїздом до Маріуполя.

Провідниця приносить нам чай. На пачечці цукру напис «Потяг до перемоги». Спочатку поїзд рушає на південь до станції Чоп, що на угорському кордоні, тоді на схід до Мукачева і зрештою на північ через Карпати в Галичину. З вікна нашого купе помічаємо озброєних військових, які охороняють мости, контрольно-сигнальні пункти та інші вразливі ділянки дороги.

Вже коло Стрия читаємо в новинах, що внаслідок обстрілу поїзда Львів-Херсон почалася пожежа у кількох вагонах. Ми ж натомість благополучно прибуваємо у Львів.

Переклала з німецької Наталія Шимон