СІРА ЗОНА. ДОСВІД РЕПОРТЕРКИ У ВІЙНІ

ЮТТА ЗОММЕРБАУЕР

На перший погляд здається перебільшенням говорити у Харкові про війну. Місто розташоване за 200 км від фронту. Тут не їздить через центр військова теїніка, осколки від мін не залишили шрамів на будинках, тут не відчуваєш приглушеної сили вибухових хвиль, коли снаряди розриваються, що так характерно для районів, де йдуть бої.

Якщо придивитися трохи уважніше, то можна й тут помітити передвісників близького конфлікту: чоловіків в уніформах на залізничному двірці й автовокзалі, які щойно повернулися з фронту або ж лаштуються туди, пункти збору коштів для армії в громадських місцях, біженці, що приїхали у місто. Помітно велику кількість українських прапорів, а от Леніна, який раніше наглядав за площею Свободи, вже немає. Це – наслідок перемоги Майдану. Харків може видаватися нам сьогодні мирним і природньо українським, але понад три роки тому ситуація в місті була критичною.

Харків був першим містом, у якому Віктор Янукович зупинився, втікаючи з Києва в лютому 2014 року. “Яструби” в Партії регіонів хотіли створити тут альтернативний уряд. Протистояння між таборами прихильників і противників Майдану супроводжувалися тієї зими насильством і сутичками з багатьма пораненими. На будинку обласної адміністрації недовго висів російський прапор. Звідси вього 40 кілометрів до російського кордону.

На відміну від Донецька і Луганська ситуацію тут вдалося стабілізувати завдяки спільним зусиллям активних мешканців, які мобілізувалися на захист свого міста, вчасній операції спеціальних підрозділів і, звісно, завдяки згоді місцевих політичних і бізнесових еліт.

Не треба мати аж таку багату фантазію, щоб уявити собі Харків зовсім іншим. Цього часом тривожного мислення сценаріями мене навчили минулі чотири роки в Україні. Часто незначні рішення, місцеві події, активність окремих людей, значення яких стає зрозумілим лише пост-фактум, можуть вирішити, у якому напрямку піде історія.

Я хочу сьогодні розповісти про місця, де історія не мала тако доброго повороту, про район конфлікту, до якого звідси всього три години машиною.

Не буду переповідати перебіг конфлікту чи давати якусь політичну оцінку. Це не є сьогодні моєю головною метою, зрештою, ви знаєте про це з новин. До речі, про новини. Війна на Донбасі практично зникла з новин у німецькомовних країнах. Репортери медій з різних країн давно поїхали геть, натомість з’явилися радники, посередники і представники гуманітарних організацій.

Як журналістка щоденної газети я постійно маю справу зі здивованими читачими та людьми, які цікавляться політикою, і які, коли йдеться про Україну, вражено запитуть: “Що там узагалі відбуваєтсья?” Коли ж я починаю розповідати, здивовано кажуть: “Як, там ще триває війна?” Війна на Донбасі швидко зникла з медій.

Наведу приклад з моєї редакції. У австрійській щоденній газеті “Ді Прессе”, у якій я працюю, в 2014 році Україна згадувалася 2153 рази. Наступного року ми згадали про неї 1011 разів, в 2016 – лише 611.

З конфлікту, який мав світове політичне значення, він зменшився до розмірів конфлікту регіонального, десь далеко на сході Європи. Тепер він стоїть в одній шерезі з іншими конфліктами на пострадянському просторі: Абхазією, Південною Осетією, Нагірним Карабахом, навіть якщо це порівняння з багатьох причин є недолугим. У Європі Європейського Союзу з ним змирилися, незважаючи на початкові присягання не робити цього. Це пов’язано з помірною інтенсивністю цього конфлікту, хоча й не лише з цим. Він є, але наче й не щодня; його не можна вирішити, але можна відсунути набік.

Тепер я хотіла б поділитися спостереженнями з району конфлікту і при цьому розповісти про ситуації, коли репортер опиняється перед важким вибором.

#1 Сіра зона

Інколи ми говоримо про Донбас, насамперед той, на іншому боці, як про чорну діру чи білу пляму. Проте мені здається, що тут як метафора найкраще пасує вираз “сіра зона”. Чому? Сірою зоною в українській війні називають буквально територію, яка знаходиться між ворожими позиціями і ніким не контролюється. Це територія забарикадованих і розстріляних будинків, розбитих вулиць, перерізаних ліній електропередач, сіл-привидів, де ще вперто залишаються декілька переважно старих людей, більше виживаючи, ніж живучи. Будні цих людей визначає постійна загроза для їхньої безпеки, непевність, незрозуміла приналежність території. Тут домінує почуття, що всі тебе покинули. Це – тривала тимчасовість, у якій дотеперішні правила вже не діють, а нових ще треба навчитися. Йдеться про здатність виживати, викручуватися, давати собі якось раду з тими, хто може прийти у твоє село.

Але “сіра зона” для мене – це також слушний вираз для опису ситуації у зоні війни, по обидва боки. Коли потрапляєш в сіру зону, стикаєшся з розмитою реальністю. Щось є таким, і водночас не таким. Можна було б застосувати й сучасну лексику: факти і фейки (фікція) зливаються. Лінії протистояння зливаються.

З точки зору політичного аналітика, яку я інколи теж висловлюю, ситуація цілком однозначна: для Росії спровокований конфлікт на Донбасі є інструментом тиску на Україну, врешті-решт, Кремлю йдеться про вплив, а не про територію. Тому Росія насправді не зацікавлена у реальному вирішенні конфлікту. Сепаратисти хочуть, за їхніми словами, захистити населення від нацистів у Києві. Що є їхньою політичною метою – автономія чи приєднання до Росії – не зовсім зрозуміло, але я гадаю, ми можемо з упевненістю стверджувати, що вони хочуть у будь-якому разі залишитися при владі. Україна хоче повернути контроль за своєю територією, і покладає відповідальність за війну насамперед на російське керівництво. Домовленості у Мінську обмежили військовий конфлікт, але не залагодили його цілком.

Але є ще інша, друга реальність, реальність сірої зони, між не-війною і не-миром. У цій реальності немає героїчної оборони, а є розчароване вичікування. Це виснажлива позиційна війна – з обидвох боків жодного просування, розповіді про швидку перемогу вже не переконують. Професійні солдати, для яких війна – це робота, давно замінили ідеалістів, для яких війна була внутрішнім покликанням. Тут тон задають контрабандисти, а не стратеги в царині безпеки. Корупція у пунктах пропуску полегшує перехід, офіційно заборонена торгівля, наприклад вугіллям, йде добре. Бізнесмени по обидва боки гарно заробляють на такій “ситуації”: колись напівпорожні готелі переповнені пенсіонерами, які стоять за пенсіями на території, що контролюється Україною; професійні торгівці перевозять товари домашнього вжитку та інші речі через лінію розмежування. А українські громадяни по обидва боки фронту щодня обмежуться в їхніх правах. У сірій зоні живуть люди, які вже у ніщо і нікому не вірять. Тут лінії поділу не такі ясні, як це може видатися на перший погляд. Що ближче ви знаходитеся, то байдужішими і невизначенішими стають погляди на війну. Безпосередньо на лінії фронту мешканцям зазвичай байдуже, з якої сторони стріляють. Вони хочуть лише, щоб над їхніми головами перестали лунати вибухи.

Навіть озброєні солдати, як видається, інколи не знають, проти кого вони ішли на війну. Одні кажуть, що воюють проти росіян і чеченців по той бік фронту, інші твердять, що стріляють у поляків, литовців і нацистів. І одне, і друге є викривленням реальності; нерідко і тут, і там стоять хлопці з української провінції. Коли розмовляєш з озброєними чоловіками, то їх часто найбільше цікавить, як усе виглядає там, на іншому боці.

Після понад трьох років війни я не певна, чого хоче Україна на Донбасі, якщо відкинути офіційну риторику. Насправді проблемою є те, що цього регіону властиво ніхто не хоче. Росія теж його не хоче. Дехто хотів би його відрізати, як частину тіла, яка не функціонує. Якщо Україна позбудеться Донбасу, їй стане краще, сподіваються прихильники цієї точки зору. Інші хочуть лікувати хвору частину тіла і “пришити” її знову, Донбас не можна здавати, кажуть вони. Але на що хворіє цей регіон і з ним уся країна? Як називається ця хвороба? Цей діагноз поставити найважче.

Якщо говорити спрощено, то є два напрямки у дискусії про Донбас: одні кажуть, що цьому регіону з домінуючим впливом радянських часів бракує позитивних цінностей, інші – що йому бракує перспективи, економічного розвитку. Донецький губернатор Павло Жебрівський декілька місяців тому оголосив конкурс, у якому в діалектичний спосіб поєднав цінності та їхню матеріальну оцінку. Він пообіцяв 30 мільйонів гривень тому місту в Донецькій області, яке найшвидше встановить таблички з назвами вулиць і вказівниками українською мовою. Не знаю, чи цей проект стане дороговказом, але свого переможця він таки знайшов.

#2 Конфлікт, який конфлікт? Хто є суб’єктом війни?

Коли в Україні та в міжнародних мас-медіях говорять про суб’єктів війни, тобто, про сторони конфлікту, то зазвичай в такий спосіб: Це війна Москви проти Києва, інтервенція агресора. Головний ворог знаходиться у Кремлі, сепаратисти ж лише “ляльки”, слухняні маріонетки.

Про населення, яке залишилося на скаламучених територіях, у медійних дебатах часто можна почути схожі й не дуже прихильні терміни: вони є радянськими людьми, мутували під впливом пропаганди й стали “зомбованими”, “зомбі”, заручниками їхніх вождів-самозванців.

У своїх статтях я часто вживала слово “заручництво”. Справді: багато людей, що були невдоволені великими змінами в Україні, дали себе обдурити пропагандистам і повірили обіцянкам, які ніколи не здійснено. Так звана “російська весна” 2014 року була короткою інтермедією, організованим спалахом, але так званий “народ Донбасу” мусив незабаром знову замовкнути і розійтися по хатах. У розмовах з людьми на Донбасі я відчула певний смуток і бажання, щоб останні роки не відбулися, вони бажають сісти в машину часу, яка б викинула їх десь у 2012 рік, у цей з точки зору сьогодення золотий час, коли Віктор Янукович ще твердо сидів у кріслі. Тут прагнуть повернення старого життя як ще не втраченої цноти. Ностальгія є хронічною хворобою Донбасу.

Але чи не плекає інша, проукраїнська сторона схожих нереалістичних сподівань стосовно повернення історії назад? Чи справді Україна знову б об’єдналася, якби лише забралися геть озброєні люди та російська військова техніка? Чи більше не буде внутрішнього українського конфлікту, якщо б закінчилася зовнішня інтервенція? Боюся, що це не так. Після трьох років війни це вже не так. Хочу навести один дуже простий приклад: я потоваришувала з дівчиною-підлітком з Донецька. Юлії 15 років. З початком війни її бажання щодо майбутньої професії кардинально змінилися. Колись вона хотіла стати перукарем. Під враженням обстрілу її району на околицях Донецька, коли їй довелося багато тижнів просидіти у підвалі, вона хотіла приєднатися до армії Донецької народної республіки, як і деякі її знайомі-однолітки. Сьогодні вона хоче працювати у Міністерстві надзвичайних ситуацій. Його співробітників у оливково-зелених уніформах можна бачити всюди, і вони теж організовані у воєнізовану структуру. На щастя, вони не носять зброї. І таких Юлій багато.

Коли говориш з людьми по інший бік, розумієш одну річ: багато хто не може уявити собі дорогу назад, повернення в Україну. Війну сприймають як зовнішню облогу. Виробилися ідентичності, на які дуже сильно вплинув досвід конфлікту. Війна змінює погляди на життя, залишає сліди у суб’єктивному ставленні. Особливо відчутним це є у молодих людей. Там, за лінією фронту, час не зупинився, навіть якщо сепаратистські республіки ззовні й виглядають як анахронічні утвори, такий собі “омріяний міні-радянський союз”.

Часто під час моїх відвідин по інший бік я чула вперті заяви: “В Україні думають, що ми всі тут сепаратисти”. У цьому вислові можна почути лише спробу відмежуватися від відповідальності чи відгомін пропаганди. Але я гадаю, що тут присутні також розчарування і потреба визнання страждань. Чи готові ми сприймати страждання інших (спрощено: “неправильні” страждання)? І як про це писати?

#3 Історії війни: Які історії ми читаємо?

Сьогодні висвітлювати війну в ЗМІ важко з багатьох причин: можливо, найбільшою проблемою є те, що інтерес до теми значно впав. Стало важко розмістити статті у медіях. Доступ до місця подій став теж суттєво обмеженішим, ніж на початку конфлікту, коли ситуація для журналістів загалом була небезпечнішою і хаотичнішою, зате вони менше контролювалися. Хто сьогодні їде у район конфлікту, змушений боротися насамперед з бюрократією.

Мені здається, що висвітлення подій стало важчим ще з однієї причини: на початку я пробувала описувати власний дискомфорт певними етикетками. Але чи можна сьогодні з чистом сумлінням назвати уряд у Києві проєвропейським? Чи всі безробітні шахтарі, які знуджено й не надто героїчно охороняють те, що залишилося від Донецького аеропорту, справді є проросійськими силами? І чи моя товаришка підтримує сепаратистів, коли вона у фейсбуці захоплюється озброєними місцевими чоловіками? Як журналісту мені часом здається, що в окремих історіях є більше правди й автентичності, ніж в узагальненнях. І я гадаю, що сьогодні ми ще надто мало читаємо історій про те, що значить жити у війні.