I.
Перша подорож в Україну зазвичай веде не до Харкова, а до Києва, Львова чи Одеси. Якщо хтось потім хоче ближче познайомитися з Україною, то рано чи пізно постає питання про Харків — велике місто, як наче трохи заховалося на північному cході України. Отож питання про Харків є завжди питанням про відмінність від інших щойно згаданих міст, насамперед від Києва, і стосунки з ними. Багато українців теж поділяють цю думку, адже вона віддзеркалюється у вислові: “Харків не є першим, але й не другим”, який приписують харків’янам.
Харків — привабливе місто, проте уявити чи пояснити його в історичній перспективі (чи можна взагалі пояснити місто?) нелегко. Але без Харкова не можна зрозуміти Україну. Для Одеси, Львова і Києва є — якщо заглянути в історію — золоті часи; на них можна покликатися, уявляти собі, викликати у пам’яті або ж іронізувати про них чи їх деконструювати. Для Харкова це не зовсім так, тут немає такого однозначного впливу (це перевага чи недолік?), і місто не визначило його для себе дотепер. Для цього є певні причини. Якщо сформулювати позитивніше: існує не одна базова мелодія міста, а декілька — можливо, таке розмаїття й гетерогенність є характерною рисою цього міста? В національному українському контексті це особливо віддзеркалюється в проривах і раптових розривах.
Обидві особливості відкривають перед нами історію міста, і я хотів би цепоказати на двох прикладах.
II.
Прориви і розриви
Хоча Харків й не заснували в середньовіччі, як Київ, його витоки знаходяться у таких важливих для України часах козаччини у ранньомодерній історії, коли “вільні воїни” (козаки) створили на обидвох берегах Дніпра власний політичний лад, Гетьманщину (козацьку державу) — супроти Польщі-Литви, Московії та Кримського ханату на півдні. Козаки та селяни вже на початку XVII сторіччя покидали українські козацькі території в центральній Україні довкола Києва, за які точилася боротьба, і йшли на схід, де заснували Харків як фортецю для захисту від нападів кримських татар з півдня. Тож козаки наклали свій відбиток на нове місце й цілий регіон. Пізніше до них долучилися селяни з півночі, переважно російські, що просувалися на південь у родючі степові райони довкола Харкова. Особлива козацька свідомість зберігалася у цьому регіоні ще у XVIII і на початку XIX сторіччя, коли ці території давно вже завоювала Росія й інтегрувала їх у царську державу. Коли в Росії на початку XIX сторіччя засновано першу мережу університетів, до обраних місць належав і Харків, бо тут раніше вже існував колегіум, і отже, була інституційна база. У новому університеті викладали багато німців, філософ [Фрідріх Вільгельм — прим. перекладача] Шеллінґ вже навіть спакував валізи, щоб вирушити в дорогу до Харкова, але в останню мить все ж вирішив залишитися у Німеччині. Довкола нового університету гуртувалися вчені та інтелектуали, які у характерному тогочасному романтичному дусі — та звертаючись до регіональної самосвідомості — розвивали на базі літературних пам’яток популярної культури ранні національні українські ідеї, протиставляючи українців і росіян. Отож наратив модерної національної історії, про який стільки міркували і дискутували після 1991 року й дотепер, тісно пов’язаний з Харковом і однією з його гордих, давніх, розташованих у центрі міста інституцій — університетом. Через декілька десятиліть, у 1834 році (щойно придушивши польське повстання), царський уряд відкрив другий університет в Україні [на території Російської імперії — прим. перекладача] — у Києві, і незабаром саме він перетвориться на новий центр національної думки. Якраз це я маю на увазі, коли говорю про прориви і розриви та про суперництво між Харковом і Києвом. Держава відіграла тут вирішальну роль у специфічній історичній ситуації.
Суперництво між Києвом і Харковом ми знову добре бачимо у революційних 1917-1918 роках. Тоді відбулася не одна, жовтнева, а багато революцій, поміж них і революція в Києві. Тут українці після жовтневого перевороту в Петрограді проголосили державну незалежність України, заснували український передпарламент (Центральну Раду) і створили соціалістичний, але не більшовицький уряд. Харків із його на той час майже 400-тисячним населенням (382.000) був набагато більше індустріалізованим, ніж Київ, тут знаходився цілий ряд великих металообробних підприємств, певну — не надто велику — частину яких евакуювали сюди під час війни разом з робітниками з розташованих неподалік фронту регіонів Латвії. Географічно Харків був ближчим до Росії і Москви, місто було російськомовним, натомість сільське населення у регіоні розмовляло українською. Спочатку спроби місцевих більшовиків разом з Червоною гвардією (пізньої осені 1917 року) захопити владу в місті й звідси нав’язати її цілій Україні зазнали невдачі. Військовий революційний комітет був за своїм складом соціалістичним, але не більшовицьким. Значну частку в ньому становили члени українських соціалістичних партій, комітет прагнув федеративного устрою Росії, частиною якого мала стати автономна Україна. Трохи згодом, 8-9 грудня 1917 року, більшовики вперше в насильницький спосіб захопили владу в місті й проголосили створення радянської України. Харків і Київ знову були суперниками. Хоча впродовж наступних років політична влада у Києві та Харкові ще багато разів мінялася, врешті-решт Харків став столицею радянської України, аж поки її не перенесли 1934 року до Києва.
Напружені стосунки між Харковом та Києвом, починаючи з революційних 1917-1921 років, щоразу приводили до вимог федералізації й автономії — так було в 1991, 2004 і 2014 роках. У німецькій опінії федералізм має позитивне значення, але через згаданий історичний досвід у сьогоднішній українській політичній думці існує обгрунтована підозра, що насправді вимога федералізму є політичною спробою сусідів України поставити під загрозу її територіальну цілісность. У 2014 році Харків мав стати частиною так званої “Новороссии”, яку проголосили бойовики, що їх послала Росія у Донецьк і Луганськ.
Незважаючи на розриви, в історії Харкова є й неперервні тяглості, три з яких я хотів би тут відзначити: по-перше, це українська орієнтація у вирішальні історичні моменти. Однак якою ця Україна мала б бути в кожному конкретному випадку, визначалося по-різному. Другою тяглістю є регіональне самоусвідомлення, яке проявилося у творах з регіональної історії наприкінці XIX і на початку XX сторіччя (Дмитро Багалій: Історія Слобідської України). По-третє, з кінця XIX сторіччя й дотепер Харків є осередком економічного і технічного розвитку. Сучасні заводи з надзвичайно кваліфікованими техніками, інженерами й фізиками у дослідницьких лабораторіях з кінця XIX й впродовж усього XX сторіччя мали вирішальний вплив на урбаністичну самосвідомість, яка базувалася на уявленнях про технічний прогрес. Колись центр торгівлі (у XIX сторіччі тут був великий ярмарок), Харків став наприкінці XIX сторіччя важливим залізничним транспортним вузлом між Москвою, Кавказом, Кримом і Києвом, а напередодні 1917 року тут вже були елементи громадянського суспільства (Дмитро Багалій був до 1917 року міським головою Харкова). Харків був фінансовим і адміністративним центром нового промислового регіону — Донбасу.
За ті п’ятнадцять років, коли Харків був столицею радянської України, у місті панував справжній бум: населення швидко зростало, нова концепція планування міста й авангардистський український архітектурний стиль (що у ширшому розумінні розвинулися під впливом уявлень про місто-сад і Баугаусу) створили український радянський Харків. У 1923-1924 роках розроблено плани розташування нових великих заводів на віддалі 20-30 км від міста, у північній частині колишньої центральної частини міста мав з’явитися новий урядовий центр і окремо від нього — нові житлові райони. Деякі з цих планів релізовано, починаючи з 1925 року, насамперед наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років — як-от будівлю нового гігантського урядового комплексу, найбільшого тогочасного будівельного проекту в радянській Україні в поєднанні з найбільшою відкритою тогочасною площею. Водночас створили “новий Харків” — величезний ареал для нових промислових підприємств десь за вісім кілометрів від центру міста, де у 1931 році відкрито славетний тракторний завод, який до кінця 1980-х років виготовив понад два мільйони тракторів. Одним з останніх досягнень столичної ери Харкова був пам’ятник національному поету Тарасові Шевченку, відкритий у 1935 році. Опісля цей розвиток обривається. Знову велика політика у вирішальний спосіб визначила долю міста.
III.
Місто смерті
Більше, ніж з іншими великими містами України, смерть у міжвоєнний період у радянській Україні асоціюється для мене саме з Харковом, насамперед, коли йдеться про голодомор 1932-1933 років. Починаючи з ранньомодерного періоду в Європі, відколи розвинулися сучасні держави, правителі розуміли необхідність забезпечувати столиці харчами в кризові періоди. Інакше треба було зважати на можливі політичні ризики, як ми це бачимо на прикладі заворушень у Парижі у XVIII сторіччі. У 1931-33 роках у радянській Україні Харків і Київ забезпечувалися не надто добре, проте постачання — на відміну від довколишніх сіл — було достатнім для виживання. Сталінська примусова колективізація й антиукраїнська позиція спричинили мільйони смертей в Україні, в Харківській області більше, аніж деінде. Офіційно голоду не існувало, тому міжнародна допомога — на відміну від голоду 1921-23 років — була непотрібною й небажаною, так само як і повідомлення про голод у пресі. Отож практично немає фото із зображенням смерті та мертвих. Александер Вінерсберґер, австрієць, що у 1920-х роках як малий підприємець (непман) досяг певної заможності, поїхав навесні 1933 року машиною з Москви у Крим і зробив фотографії смерті у Харкові. Сільське населення втікає з голодних сіл до Харкова, хоча це й заборонено, і разом з цими людьми смерть вгризається у місто — від міських околиць аж до нового соціалістичного центру. Десь двадцять фотографій вперше опубліковано в 1935 році в німецькомовній книжці про Радянський Союз, яка стала рідкісним свідченням.
У промові, виголошеній навесні 1933 року, Гітлер згадував український голод. Наслідком цього стало те, що ліві журналісти й політики з Франції, Англії та США заперечували масовий голод в Україні. Україна стала “на Заході” переважно темою правих, відгомін цього ми спостерігаємо й дотепер. Винятком став валійський журналіст Ґерет Джонс, герой свого часу. Охоплений внутрішнім неспокоєм через чутки про голод, він подався разом з дипломатичною місією до Москви, відокремився від неї, вирушив самостійно залізницею на південь й успішно обдурив радянські спецслужби. З російського Бєлґорода пішки добрався до Харкова, щоб самому все побачити й з’ясувати. Після повернення у березні 1933 року в Берліні й Лондоні в заявах для преси і статтях він розповідав про трагедію голоду. “Від березня ситуація настільки погіршилася, що перебувати в Харкові жахливо. Так багато померло, [так багато] хворих і жебраків”. Що робить досвід голоду з людьми, які пережили його, але впродовж десятиріч не мали права розповідати про нього? У повідомленнях з другої половини 1930-х років щораз звертають увагу на черги перед магазинами з хлібом, відчутно страх, що голод знову може повернутися. Незабаром він справді повернеться разом з політикою голоду націонал-соціалістів, а потім іще раз у 1946-47 роках.
Якщо вжити поняття смерті як метафору, що історик не мав би робити, то можна говорити про смерть культури в 1930-х роках. Ґеорґ Боссе, син колишнього власника машинобудівного заводу, у свої старші роки згадує, як він — тоді молодий юнак — купував навесні 1937 року в центрі Харкова газету для свого батька:
“Спочатку треба було чекати біля кіоску, поки вантажівкою привезуть “Правду” та “Известия”. Ці газети потрапляли до нас з 24-годинним запізненням, бо Москва була далеко. Була ще місцева газета “Соціалістична Україна”. Проте вона повідомляла лише про збір урожаю, підготовку до сівби пшениці, величезний прогрес у промисловості та інтерв’ю з передовиками праці й робітниками місцевих заводів. Про події у світі “Соціалістична Україна” не повідомляла нічого” (с. 69).
До культурної смерті додавалася фізична смерть від сталінського терору. У 1930-х роках у Харкові з’являються щораз більше дерев, квітників та клумб, у той же час серед мешканців міста поширюється страх і насильство. Боссе помічає зміни у місті, коли описує свій шлях до центру: “Я йшов засадженою деревами вулицею Лібкнехта [головна вулиця міста, до 1917 року — Сумская] вниз до центру. Справа я бачив гігантського Дзержинського — площу, яку створили для військових парадів і демонстрацій трудящих. Декілька років тому на цьому місці вдень і вночі валили будинки, ліквідуючи їх “методом соціалістичного шоку”; в такий спосіб виникла ця величезна площа” (с. 24-25).
Коли Сталін та його посіпаки пережили примусову колективізацію, індустріалізацію й культурну революцію, що стало зрозумілим 1934 року на XVII з’їзді партії, вони перенесли столицю у більш периферійний з точки зору імперського центру в Москві, але старий культурний і політичний центр України — Київ.
Через декілька років німецька окупація поміж жовтнем 1941 року і серпнем 1943 року принесла в Харків голод і смерть. Контроль над містом багато разів переходив з рук у руки між вермахтом і Червоною армією. Бої, що точилися передовсім у 1943 році, спричинили руйнування значної частини міста. Харків постраждав ще більше, ніж Київ, через який німецькі війська пройшли у вересні 1941 року. Десятки тисяч радянських військовополонених померли внаслідок німецької політики голоду, робітничі бараки тракторного заводу перетворилися на ґетто для єврейського населення, яке масово розстрілювали в урвищі на сході міста (“Добрицький яр”). Німецькі історики детальніше досліджують окупацію та деспотію в Україні лише віднедавна, про Харків з’явилося дотепер лише небагато розвідок. Інтерес серед молодих українських істориків, поміж іншого й до теми голокосту, значно зріс, архіви відкрито, й серед важких висновків є те, що цивільне населення міста часом ледве чи могло провести чітку межу між тиранією 1930-х, роками війни і часом пізнього сталінізму після 1945 року.
IV.
На мою гадку, історія — це можливі, але не неминучі події, тому з неї не можна зробити однозначних висновків для сьогодення чи майбутнього. Але люди часто висловлюють свої погляди та інтереси, покликаючись на культурні можливості у минулому, особливо, якщо ті набули певного впливу. Які культурні опції мали успіх у Харкові після 1991 року? Видається, що харків’яни після 1991 року не прийняли або не мусили прийняти однозначного рішення, бо слабка українська держава не нав’язувала місту радикального вибору.
Нещодавно українсько-канадський історик Володимир Кравченко звернув увагу на різні традиції: традиції епохи пізнього Радянського Союзу жили й надалі, багато імен політиків у Харкові залишилися (Олександр Масельський був головою Харківської обласної державної адміністрації у 1995-1996 роках, Євген Кушнарьов був міським головою Харкова). Але про спефифічну пізньорадянську міську атмосферу Харкова ми знаємо не набагато більше, ніж те, що подібний розвиток відбувався й у інших радянських (українських) містах, зокрема, стрибок урбанізації, що супроводжувався будівництвом великих мікрорайонів у 1960-х і 1970-х роках. Ми нічого не знаємо про те, чи проявлялася — і якщо так, то як саме — специфічна радянська українська ідентичність у Харкові.
А все ж таки є певні ознаки ролі колишніх культурних опцій для розвитку міста після 1991 року. Кравченко звертає увагу на те, що регіональні культурні елементи (козаки, Слодібська Україна), які позиціонували місто й регіон в Україні, знову дискутувалися і набували популярності наприкінці 1980-х і в 1990-х роках. Лише зрідка автори, пишучи про Харків і регіон, говорили про окремий українсько-російський етнос.
У 1990-х роках у Харків повертаються імена українських вчених та інтелектуалів дорадянських і радянських часів, але українсько-козацька символічна географія тут спочатку майже відсутня.
Однак важливіше значення мало те, що у 1991 році Харків став містом на пограниччі двох незалежних держав, кордони яких не були чітко визначені. Типовими для президентства Леоніда Кучми, орієнтованого на компроміси з Росією (насамперед наприкінці 1990-х і на початку 2000-х років), були лозунги про Харків як посередника між Україною та Росією, “столицю українсько-російської дружби” або “місце різних народів і культур” (Кравченко, с. 290). Це були думки, які ще цілком можна було поєднати з історичними регіональними уявленнями. Натоміть згадки у 1990-х роках про “першу столицю”, тобто про столицю радянської України з 1919 до 1934 року, спрямовувалися насамперед проти Києва і українського проекту національної держави. Проти Києва під час Помаранчевої революції у 2004 році спрямовувався також проект південно-східної автономії, який обговорювали й проголосили на з’їзді у Харкові.
Отож старі культурні й політичні орієнтації та фактори набули нового значення після 1991 року. Євромайдан у Києві 2013-2014 років викликав потребу в радикальній полеміці про цю культурну та політичну спадщину. Чи ведеться вона та які її результати? Як історик я не дуже хотів би говорити про сучасність — і тому в цьому місці й зупинюся.
Рекомендована література
Д. Багалей, Д. Миллер: История г. Харькова за 250 лет его существования [с 1655 по 1905 год]. T. I-II. Харьков 1993 (Репринтное издание, Харьков 1905-1912).
Bosse, G.: Jene Zeit in Charkow 1936-1941. Eine Jugend unter Stalin. Berlin 1997.
Friedrich, G.: Kollaboration in der Ukraine im Zweiten Weltkrieg. Die Rolle der einheimischen Stadtverwaltung während der deutschen Besatzung Charkows 1941 bis 1943. Inauguraldissertation Ruhr Universität Bochum 2008.
Hausmann, G.: Lokale Öffentlichkeit und städtische Herrschaft im Zarenreich: Die ukrainische Stadt Charkiv. In: A.R. Hofmann, A.V. Wendland (Hrsg.): Stadt und Öffentlichkeit in Ostmitteleuropa 1800-1939. Stuttgart 2002, S. 213-234.
Hewryk, Titus D.: Planning of the Capital in Kharkiv. In: Harvard Ukrainian Studies (16) 1992, S. 325-359.
Kossior, S., Postyschew, P.: Der bolschewistische Sieg in der Ukraine. Moskau-Leningrad 1934.
Kopelew, L.: Und schuf mir einen Götzen. Lehrjahre eines Kommunisten.
Kravčenko, V.: Char’kov / Charkiv: stolica Pohranyč’ja. Vil’njus 2010, S. 280-331.
Schlögel, K.: Entscheidung in Kiew. Ukrainische Lektionen. München 2015, S. 159-181.
Skorobogatov, A.V.: Charkiv u časy nimec’koji okupaciji (1941-1943). Charkiv 2004.
Wade, R.: The Revolution in the Provinces: Khar’kov and the Varieties of Response to the October Revolution. In: Revolutionary Russia (4) 1991 No.1, S. 132-142.
Zhadan, S.: Revolution im Stellungskrieg. C. Dathe, A. Rostek (Hrsg.): In: Majdan! Ukraine, Europa. Berlin 2014, S. 108-116.
http://www.drobytskyyar.org