ЛІС У СПРОТИВІ

АЛЕКСАНДЕР КРАТОХВІЛ

Актуальний привід – попередні зауваги

Коли рік тому ми з Вереною обговорювали тему для доповіді на цьогорічному «Мості з паперу», вже завдяки самій цій обставині (місце проведення зустрічі Івано-Франківськ), ідея помістити літературу про Карпати в саме осердя нашої розмови явно лежала близько на поверхні. Близько в дослівному сенсі, бо географічно карпатський регіон, попри позірну периферійність, лежить, кумедним і прикметним чином, в самій середині Європи – про що майстерно писали у своїй прозі та есеях, скажімо, Юрій Андрухович чи Тарас Прохасько. З іншого боку, відносна недоступність Східних Карпат – у поєднанні з естетичними та ідеологічними аспектами Просвітництва і романтизму – сприяла відкриттю в XIX столітті цього ландшафту як естетично привабливого, дикого, екзотичного краю з такими ж екзотичними «тубільцями»; до речі, в цілковитій збіжності з відкриттям Високих Татрів чи Альп. Початково в своїй презентації я мав намір зробити огляд різномовних текстів про Карпати і з Карпат, а саме на прикладі транскордонної постаті карпатського розбійника. В цій фігурі знайшли своє втілення численні характеристики регіону, наочні в романах Гната Хоткевича, Карла Еміля Францоза або Бели Іллеша.

Однак усе пішло інакше: на додачу до пандемії у червні в Івано-Франківській області сталися катастрофічні паводки, від яких сотні людей зазнали збитків чи вимушеної евакуації. В цьому зв’язку регулярно порушують питання про причини таких, більших чи менших, паводків, і тоді серед них називають: екстремальні погодні умови, надмірне вирубування лісів, велику кількість дощових опадів, які ґрунти вже не здатні затримувати. І все це, що так висловлюся, «змило» мою початкову ідею. Натомість зринуло питання, чи схожі з актуальними події та пов’язані з ними теми довкілля можна знайти в літературних текстах цього регіону. Іншими словами: Чи існують поряд з історіями, що зображають Карпати як магічне, дике місце з неторканою природою та архаїчним людським плем’ям, також наративи, які порушують питання екологічні й економічні? Чи є літературні оповіді, в яких місцева лісова промисловість і загалом використання природних гірських ресурсів відображені у полі напруги між традицією та новочасністю, як наприклад, наративи знищення довкілля та вирубки лісів. І – що напевно не стане для вас несподіванкою – такі оповіді й справді існують вже з середини ХІХ століття, а з початку ХХ ст., у зв’язку з економічними та соціальними змінами в Карпатах, вони ще потужніше опрацьовують взаємостосунки людини і природи – а отже, також тематизують проблеми викорчування та суцільної вирубки лісів.

Перш ніж взятися безпосередньо до текстів і з’ясувати, на чому заснована проголошена в заголовку екологічна перспектива, ще кілька слів про те, чому у зв’язку з цими розповідями можна говорити, зокрема, і про ліс у спротиві. Отож, розповіді, як відомо, відіграють ключову роль в рефлексії та трансляції всіх тем і сфер, що стосуються нашого людського буття. Вони структурують наше життя в оповідях про дитинство та молодість, дорослішання тощо; розповіді роблять події зрозумілими, розкриваючи нам соціальні, культурні, історичні контексти. Вони уможливлюють вбудовування наших досвідів у ці контексти та фіксоване їх зберігання в нашій пам’яті у вигляді життєвих досвідів. Тому історії є також допоміжними орієнтирами в часі і просторі, де ми пересуваємося.

Сьогодні ми рухаємося в глобальному світі, який перебуває у щільному екологічному взаємозв’язку з різноверствовими соціальними, економічними, культурними й біологічними дійовими особами ‒ до яких з цього року сміливо можна зараховувати і віруси та т. п. Ця взаємопов’язаність, діалектика природи й людської діяльності, культури в найширшому розумінні, породила твердження, що ми знаходимося в новій геохронологічній ері, яка має назву антропоцен. Вам, з певністю, знайоме це поняття і пов’язаний з ним концепт. Зрозуміло, не бракує також і критики ідеї антропоцену. І стосується вона самих основ цього концепту, міцно закоріненого в цивілізаційній моделі Новочасності, з її визначальними принципами віри у засадничу здійсненність та економічними і, відповідно, колоніально-колоніалістськими інтересами.

Дебати про антропоцен і пов’язані з ним концепти довкілля є заанґажованими в найкращому розумінні цього слова і вимагають від науковців суспільного позиціонування – як ми мали змогу спостерігати це останнім часом у зв’язку з пандемією, – як і те, що таке анґажування і позиціонування повинні функціонувати як коректив та доповнення до політики й економіки.

У зв’язку з антропоценом краще можна зрозуміти наукові дослідження, що з’явилися в ході екологічних дебатів з кінця 70-х років. Цей напрям, попри всю задекларовану інтердисциплінарність, поділився, з одного боку, на історію довкілля, а з іншого ‒ на закорінений у літературознавстві екокритицизм. Екокритицизм працює на стику екології, літератури та етики. Виходячи з усвідомлення сучасної екологічної кризи, він досліджує, якими засобами і функціями літературні та інші тексти й медії загалом тематизують проблематичні аспекти взаємозв’язку між світом, створеним людиною, і світом природи. Предметом екокритицизму є види і способи, якими природа – чи то як ландшафт і довкілля, чи то як не-людські істоти – презентовані в літературних творах. Наступним кроком відтак можна поставити питання: як за допомогою літературних та інших медіальних інсценізацій здійснюється викриття визиску природних ресурсів і як з цим пов’язаний стан соціальних та етнічних проблем.

Отож, екокритицизм не пропонує якоїсь нової літературної теорії, оскільки не має єдиних спільних аналітичних понять та інтерпретаційних інструментів; екокритицизм найрадше надається до порівняння з такими спорідненими напрямками, як ґендерні чи постколоніальні студії, що теж вийшли з постмодернізму та постструктуралізму. Ці напрямки виростають з конкретної постановки питання та/або соціокультурної констеляції і часто завдячують свою появу тому чи іншому політичному питанню, а то й заанґажованому проєкту. В літературних текстах це включає в себе – як я б це назвав – естетику відповідальності потойбіч виховних чи пропагандистських інтересів.

При цьому йдеться про виклик усталеним естетичним, соціокультурним і політичним нормам та цінностям. Тобто естетика відповідальності породжує counter narratives (контрнаративи), які імплікують спротив проти концептуалізації природи як чогось «іншого», «дикого», «що потребує оцивілізування», як це утвердилось в епоху Просвітництва та Новочасності і триває понині.

І ось тут я хотів би вже перейти до української літератури, до спротиву лісу й письменників. А для ілюстрації скористаюсь текстами Ольги Кобилянської (1863-1938) та Івана Франка (1856-1916) ‒ авторів, що вже понад сто років незмінно належать до канону української літератури.

Звісно, екологічні та соціальні пов’язання людини і карпатського лісу можна знайти й у давніших текстах, як от, скажімо, в подорожньому трактаті «Найновіші фізично-політичні подорожі по Дакійських, Сарматських або Північних Карпатах» (1790-1796) професора Львівського університету Бальтазара Гакета (Гакé), де, поряд з описами географії, геології та біології регіону, також містяться етнографічні спостереження про гуцулів. В його зображенні виразно відчутна просвітницька, німецько-австрійська культурна місія в стосунку до цього регіону. З українського ж боку існує, напр., звіт подорожі Карпатами Якова Головацького (1839), канонізованого співзасновника західно-української літератури.

Іван Франко теж почав рано займатися Карпатами та їх мешканцями, у різних аспектах – етнографічному, лінгвістичному, соціологічному, історичному – та майже в сотні різних за жанрами й типами текстів. Зрештою, він і сам походив з прикарпатського села. Центральною темою його оповідання «Ліси і пасовиська» (1883) стає підступне відбирання в громади її пасовиськ, приватизація та одержавлення лісів, а головне – спротив цьому селян. Оповідання є глибоко іронічним зображенням юридичних інтриг та корупції в державному управлінні, рівно ж як і людської зіпсутості, проти яких селяни безсилі.

Текст «Ліси і пасовиська» заснований на численних реальних випадках, коли в селян не було іншого способу захистити себе від державної сваволі, окрім як «захоплювати» ліс, аби перешкодити обширному викорчовуванню. Подібних інцидентів захоплення лісу було чимало в східно-галицьких маєтках графа Владислава Бадені (батька відомого австрійського політика Казимира Фелікса Бадені). Під час таких сутичок часто доходило й до смертельних випадків, особливо коли залучали військо. Інше оповідання Франка, «Рубач» (1886), перебуває в тому ж контексті. У цій мітотворчій прозі лісоруб крокує, мов поганське божество, із сокирою на плечі, з лісу, рекрутуючи горян у соціал-революціонери (цей текст в певному сенсі становить прозову версію соціал-революційного вірша «Каменярі» (1876)).

В цьому зв’язку показово, що написано про карпатські ліси у репрезентативному «Творі кронпринца ерц-герцога Рудольфа» («Kronprinzenwerk des Erzherzogs Rudolf»), виданому наприкінці ХІХ століття; тут вони, цілковито в дусі дихотомії культури і природи, цивілізації та дикунства, зображені та проілюстровані як варті уваги й захвату. Цитата:

«У східних, майже всуціль покритих лісами й дубравами Карпатах, глибоко в горах ще можна знайти правдиві праліси, недоступність яких, а особливо ж брак придатних для сплавляння лісу водних артерій захистили їх від людського втручання і вберегли до сьогоднішніх днів. Через ліси вже більш-менш загосподарьовані поступово заглиблюєшся в пущу, від якої просто-таки дух перехоплює».

 

Такого штибу прозу знаходимо і в туристичних путівниках та розповідях, і вона свідчить про певну стереотипізацію у сприйнятті цього регіону. Та водночас як першочергове підкреслюється модерне цивілізаційне завдання, право на експлуатацію природних ресурсів у дусі новочасної догми економічного зростання. Цитата: «Вартий подиву такий ліс, та цінність його з погляду корисності дуже мала, тому він і маліє і врешті таки змушений буде поступитися місцем лісам господарського призначення». З цією метою була розбудована транспортна інфраструктура ‒ щоб забезпечити швидке транспортування, передовсім деревини, на великі відстані не лише водним, але й наземним шляхом. Останні гірські схили Європи, які ще вкривали могутні змішані праліси, були вирубані впень і, в кращому випадку, засаджені швидкорослими глицевими породами. Вже наприкінці ХІХ століття лише в окремих частинах східних Карпат ще збереглися значніші площі пралісу.

Наслідки надзвичайно проблематичних економічних та соціальних констеляцій в Галичині кінця ХІХ століття тематизовані в численних творах Івана Франка. До цього додається його чуття природи, і то не в дусі неоромантичної втоми від цивілізації, при якій природа і лісова самотність слугують площиною проєкцій для пізнання свого Я, але в достоту екологічному розумінні. Воно виявляє ті механізми, які призводять до поглиблення соціальних та економічних проблем Карпат і нищення довкілля. У передмові до історичного роману «Захар Беркут» цей екологічний погляд проступає особливо виразно. Цитата:

«Сумно і непривітно тепер в нашій Тухольщині! Правда, і Стрий, і Опір однаково миють її рінисті, зелені узберіжжя, луги її однаково покриваються весною травами та цвітами і в її лазуровім, чистім повітрі однаково плавле та колесує орел-беркут, як і перед давніми віками. Але все інше як же змінилося! І ліси, і села, і люди! Що давно ліси густі, непрохідні закривали майже весь її простір, окрім високих полонин, сходили вдолину аж над самі ріки,— тепер вони, мов сніг на сонці, стопилися, зрідли, змаліли, декуди пощезали, лишаючи по собі лисі облази; інде знов із них остоялися лише пообсмалювані пеньки, а з-між них де-де несміло виростає нужденна смеречина або ще нужденніший яловець. Що давно тихо тут було, не чути ніякого голосу, крім вівчарської трембіти десь на далекій полонині або рику дикого тура чи оленя в гущавинах,— тепер на полонині гейкають воларі, а в ярах і дебрях галюкають рубачі, трачі й гонтарі, ненастанно, мов невмирущий черв, підгризаючи та підтинаючи красу тухольських гір — столітні ялиці та смереки, і або спускаючи їх, потятих на великі ботюки, долі потоками до нових парових тартаків, або таки на місці ріжучи на дошки та на гонти».

Одразу приходять на пам’ять відомі всім нам картини вирубаних, оголених гірських схилів, і, здається, це ті самі картини, що й сто п’ятдесят років тому, коли почалася велика вирубка раніше непролазних карпатських пралісів. Відтоді відомі й пов’язані з цим шкідливі наслідки для довкілля: нестача води, з одного боку, і паводки, з іншого, скупі пасовища для овець, ерозія ‒ все, що знову ж таки чинить зворотній вплив на місцеве населення.

Дуже схожий на щойно цитований пасаж з пилорамою можем знайти в новелі Ольги Кобилянської «Битва» (1901). У цьому творі докладно розповідається про вирубку цілої гори, що триває впродовж багатьох років: про першу розвідку й підготовчі роботи, що включають прокладання рейок для транспортування робітників та матеріалу по “котильній доріжці”, про цілу армію найманих, не місцевих лісорубів, про корчування в жахливих умовах дерев і, як наслідок, тотальне руйнування екосистеми, її флори та фауни, водойм і рельєфу місцевості, про транспортування колод та їх переробку на поблизькому тартаку.

Кілька слів про письменницю і контекст: Ольга Кобилянська через своє походження була двомовною авторкою, яка, живучи в Чернівцях, писала німецькою і українською. Часом вона сама перекладала свої тексти з мови на мову, однак найважливіші її українські повісті та романи, на жаль, німецькою не доступні, хоч деякі з них були б дуже пізнавальними якраз у світлі екокритичного прочитання. Прикметним чином новела «Битва» спершу була опублікована німецькою мовою в Німеччині.

Прикметно це не лише з творчо-біографічної, але й з екокритичної перспективи: адже якщо відкинути набік романтизм з його специфічним відчуттям природи, то можна говорити про існування з середини ХІХ століття в белетристиці, науково-популярній та публіцистичній літературі критичного дискурсу про взаємовплив природи і сучасного довкілля. З німецькомовного простору тут можна згадати, напр., “Барвисте каміння”(“Bunte Steine”, 1853) та “Високий ліс” (“Hochwald”, 1844) Адальберта Штифтера, а також роман Вільгельма Раабе “Пфістерів млин“ („Pfisters Mühle”,1884).

Усе це твори, які в сучасних екокритичних студіях читаються як «протоекологічна критика модернізації» (Goodbody 1998, 33f). Як і „Петер Каменцинд“ („Peter Camenzind“) Германа Гессе та його ж „Прощання з пущами й горами“ ( „Abschied vom Urwald und den Bergen“). Особливо я хотів би виокремити в цьому контексті данського письменника і ботаніка Єнса Петера Якобсена, якого дуже шанувала Ольга Кобилянська і навіть переклала українською його популярну новелу «Нехай тут квітнуть рожі». Саме на цьому тлі, на мою думку, Кобилянська написала своє оповідання про винищення карпатських лісів по-німецьки, і тому своєю критикою та імпліцитною естетикою відповідальності вона легко вписується в тодішній критичний дискурс про природу. Та хай краще за себе говорить текст, цитата з початку оповідання:

«Тут панувала всюди таємна тишина. Царювала розкіш у вегетації, краса в барвах флори, а на горах таке багатство зелені, що якось аж пригноблювало чоловіка.

Зелено-брунатний високий по коліна мох буяв, ніколи не тиканий, лагідними хвилями у мокрявій землі пралісу. З нього не надто густо виринали сосни, котрих вік можна було вгадати, але красу й об’єм їх годі було змалювати. Їх пишні корони пестилися з облаками й зносили над собою лиш сяйво сонця».

Якщо пригадаємо собі попередню цитату з Івана Франка, то маємо тут дещо інший підхід до природи. Він проявляється через позицію оповідача, що промовляє з перспективи лісу, його флори та фауни, його геологічних та гідрологічних особливостей. Місце і кут зору оповідача є визначальними для того, як зміст сприймається читачем. Тому спосіб зображення природи в літературних текстах відіграє важливу роль в інтерпретаційних підходах екокритицизму. Презентація природи, в цьому випадку дерев як дійових осіб, а не просто обрамлення, лаштунки чи екран для людських проєкцій становить важливий пункт орієнтації.

Такий спосіб оповіді можна відчитувати як спробу авторки врятувати дерева і весь ліс через надання йому голосу ‒ тобто дослівно через розірвання мовчанки лісу; або ж, іншими словами, завдяки такій не людино-орієнтованій персональній розповідній манері, в якій ліс є фігурою перспективи, його (ліс) оживляють. Ознакою такого не людино-центричного способу оповідання є також те, що дія структурована інтеракцією між природою і людиною. Ліс вже не виступає лише в ролі експлуатованого ресурсу, відданого на поталу людині. Цей спосіб оповіді можна проілюструвати дещо довшою цитатою:

«Почався напад.

З диким криком “гурра!” почали його наємники. Вони вдерлися з котячою зручністю на першу гору; один хотів другого випередити, неначе-б се мало бути геройським учинком на ціле життя, бути тим, котрого рука приложила перша сокиру до пралісу. Та ба! вони натрапили на опір. Обманчивий брунатно-зелений мох піддавався під їх грабіжливими руками, і вони ховзалися вдолину. Крем’яниста земля роздроблювалась під їх ногами, і вони ранили собі руки, хапаючись чого-небудь, щоб не ринути вниз. З вириваного при корені вогкого моху вилізали уникаючі світла гидкі комахи і розбігалися їм по руках!

Коли розохочені до борби кинулися на якесь спорохнявіле дерево на землі, щоб його скотити в безодню, і їм удалося лиш легко захитати,— виховзлося з-під нього сполошене гаддя й розсипалося на них. Деяких наємників, що мали лиш легку обуву, покусали.

Колючі кущі дикої рожі, котрої галуззя вибуяло великими різками, лукувато сплетені з другими корчами й нерозривними плющами, повоями й терням, стояли, мов непроходимі стіни. Буйна ясно-зелена папороть розкинулася вахлярувато [4] в своїй розкішній красі вшир і вздовж, а їдовиті гриби червоної краски показувалися на світ і звертали на себе увагу. Молоді ялинки стояли так густо, простягали так відпорно галуззя від себе, що дальший хід був майже неможливий. Вони кололи в лице, рвали волосся і чіпалися ворожо одежі.

Нефоремні, горбаті павуки почіпляли від дерева до дерева сіті, що укладалися немилим серпанком на очі, а муравлиська, збудовані з сухої червоної частини соснової, піднімалися з землі гладкими горбами, і нога зсувалась по них, немов по скляних баньках».

Праліс як екосистема зі своєю флорою і фауною, зі своїми скельними та ґрунтовими формаціями постає як такий, що чинить спротив. Тут можна простежити, як неживі чинники виступають в ролі активних елементів, в той час як людські дійові особи подані з перспективи пралісу ‒ як ось в тексті: «з грубим обличчям, у подертій замащеній одежі». Вони зі своїм озброєнням, гаками й залізними ланцами, тут чужі зайди, і ліс та всі його мешканці дистанціюються, як той орел, що «розмахнув нараз широко своїми крилами, вдарив ними вражено й люто,— і звився вгору».

Також і в інших пасажах виразно відчутна децентрація людської перспективи, як-от в коментарях вже зрубаних дерев під час перевезення до лісопильні: «В низині кипіло голосне життя. Там гомоніла велика парова трачка. Цегляно-червоні комини предивної великості знімалися з землі і викидали чорні хмари диму під небозвід, під час коли в самім будинку фабрики панував гук, і свист, і жужжання, що всі прочі звуки заглушувалися цілковито. […]

Коли кочено їх [колоди] попри вхід фабрики, донеслась до них бесіда майстра від трачки до якихось гостей.

— Праліси закупила фірма О-ба від “Релігійного фонду”. Пилимо вже сім років і маємо ще три роки перед собою. Денно пилуємо сімсот пнів.

Сімсот пнів денно!

Як же безсердечно-виразно звучало се! Сімсот товаришів їх нищено денно, а кожний з них потребував десяток літ, ба сотень літ, щоб розвинутись до оцього славного об’єму!»

Це місце в тексті ‒ прочитане з екокритичної перспективи ‒ ще раз підкреслює, як міцно модернізація пов’язана з непідважальним правом людини на нещадне використання природних ресурсів. Я б хотів тут ще тільки вказати на аспект позірної безмовності флори та фауни і в сконструйованій противазі до цього наділену розумом людську здатність до мови, з яких сучасна людина імпліцитно виводить свою інакшість і вищість супроти природи і таким чином не ставить під сумнів свою поведінку при визискуванні ресурсів. Тож, конструюючи для пралісу власний мовний простір, Кобилянська витворює контрнаратив до науково-технічного дискурсу Новочасності, який супроводжує і легітимізує процес дедалі більшої експлуатації та спустошення.

На цьому місці можна було б зробити вдалий перехід до сьогоднішньої ситуації в Карпатах, тобто понад 120 років згодом. Що я і зроблю, потроху наближаючись до завершення.

В одному своєму есеї про заангажовану літературу Італо Кальвіно пише: «Література необхідна для політики, особливо тим, що вона дає голос тому, що не має голосу, дає ім’я тому, що залишається не названим, і особливо тому, що мова політики виключає або ж намагається виключити». В доповнення можна сказати, що до цих виключень належить і природа. Виключення спирається на іншості й відмінності ‒ категорії, що відіграють значну роль в екології, а також є центральними для екокритицизму. Виглядає, що в літературних текстах скасування ієрархії між людським та не-людським світом слугує випробуваним засобом, який здатний інсценізувати в неконвенційній формі не те, що ділить, а те, що є спільним для природи ‒ людини ‒ культури.

Важливим аспектом тут є емпатія до не-людських живих істот, яку можна пов’язати з літературними засобами, наприклад, з інтертекстуальними складниками казок, фольклору, легенд. Емпатія, знову ж таки, повертає нас до естетики відповідальності, як це бачимо в тексті Кобилянської. Література як символічна система здатна промовляти до емоційної сторони людини і породжувати емпатію ‒ й тим самим робить естетику відповідальності ключовою для «дискурсу визволення» (Serenella Iovino). Визволення, передовсім, як визнання прав експлуатованого Іншого ‒ від інших людей до інших живих істот (флори й фауни) як НЕ-людських, а отже, «визнання прав Іншого стало б засновком для подальшого розвитку культури» (Iovino).

І тут я знову повертаюся до того переплетення соціальних та екологічних негараздів, тематизованого в текстах українських письменниць/-ків ще понад сто років тому. В сьогоднішньому прочитанні оповідання Кобилянської НЕ-людьске стає не лише занепокійливим дзеркалом для людського, але й – що не менш занепокійливо – воно, через дихотомію «природа – культура», через виключення наративного потенціалу та оповіді не-людських живих істот в нашому довкіллі, на наступному щаблі також висвітлює кризу уяви в сучасному мисленні – це як замкнене коло: неможливо мислити інакше, ніж в системі модернізації реагувати постійно на збитки модернізації все новою модернізацією – скажімо, в мисленні про довкілля природу слід зберегти для людини і як місце для усамітнення, як нагромаджувач ресурсів тощо. На противагу цьому розповіді та інтерпретації розповідей уможливлюють пере- та нове осмислення розуміння природи і, будучи експериментами мислення, звільняють уяву з клітки новочасного мислення.

З німецької переклали:
Людмила Нор і Юрко Прохасько, 2020