АЛЕЯ ЗІТХАНЬ

Олександр Гаврош

Отець Михайло голосно скрикнув і прокинувся. Він важко дихав і, схоже, його лихоманило. Тремтячою рукою пошарудів по столу, намацуючи бляшане горня. Груднева ніч видалася темною, як сукня вчорашньої небіжчиці. Панотець глипнув на вікно, що ледь сіріло посеред суцільного муру темряви. Вочевидь, місяць геть затягнуло хмарами, тож завтра падатиме сніг.

«Либонь, третя година», -- зітхнув ужгородський парох, дослухаючись, чи не буде чутно бамкання дзвонів кафедрального собору, що єдині вибивали час у цьому місті. Він важко сів на ліжку, що натужно заскрипіло, і поволі підніс горня до уст. Ковтав повільно і голосно, наче горлянка була затягнена пеленою, через яку нелегко було продертися крижаній воді.

Жадібно напившись, він знову опустився на високу подушку і обтер із чола мокрі пасма злиплого волосся. Воно в нього було довге, як у тутешніх селян, і сиве. Хоча отцеві йшов тільки 54 рік, але він себе вже почував глибоким старцем. Мабуть, через те, що не мав дружини та дітей, а тому ніщо не в’язало його до світу. Хіба що книжки, ці скарбниці мудрості, таких, як він сам, диваків-книжників. Але чим більше поринав до науки, тим більше його дратувало довколишнє життя, невідповідність прочитаного і баченого. З роками панотець ставав мізантропом, його твердий характер набував дедалі гостріших рис, він уже ледь стримував себе, бачачи довкола невігластво та крутійство.

«Людці! Мізерія! Господи, чого ти терпиш оцю наволоч, яка опутала світ твоїм іменем і ссе з нього сили, як блощиця п’є людську кров!» -- отець Михайло заскрипів зубами і відчув, як вкривається рясним потом. Мабуть, гарячка спадала.

«Добре! – промимрив він, заплющуючи очі. – Тоді можна ще подрімати!».

Учора він ходив ховати матір трьох дітей на новий цвинтар на Мочарянській вулиці. Там на холодному вітрі й промерз до кісток. Він згадав трьох малолітніх діток, вбраних у дрантя, мовчазного висхлого батька, що простяг йому мідяки за похорон, кілька сірих постатей чи то родичів, чи сусідів, що брели, як примари, за старою шкапою, що ледь тягнула по снігу сани з труною…
«Ні-ні! Треба щось добре згадати! А то знову не спатиму» -- перевернувся він на правий бік. – «Італія! Так, божественна й сонцем напоєна Італія».

Останнім часом він засинав саме із цими споминами. Згадка про п’ятнадцять місяців, проведених у герцогстві Лукка, була якимось осяянням його життя, фантастичним епізодом, настільки неймовірним, що він уже й переставав вірити, що це було насправді. Якийсь чарівний ефемерний сон, який щораз йому сниться…

 Зверніть увагу, отче, яке тут сліпуче сонце! – сміється до нього Антоній Лабанц, бібліотекар та архіваріус єпископа, який заледве вмовив владику відпустити його в мандрівку побачити світ. У нього вже відросла борода, як в інших членів їхньої депутації. Князь Лукки наполіг, аби всі четверо приїхали з бородами і ходили тільки у східному священицькому вбранні.
 Будь благословенна, Лукко! – перезираються поміж собою дяки, ще спудеї Василь Талапкович та Іван Микулич.
Еге ж, їм є чого радіти! Нарешті після двох тижнів мандрівки з Відня через Венецію і Ферарру вони дісталися до Лукки. Всі сідниці і плечі були в синцях від тряскої і виснажливої дороги.
 Ви не на сонце дивіться, братове! Гляньте на небо! -- вказав Михайло на неймовірно ультрамаринові небеса з білими пухнастими хмаринками, як на біблійних картинах. – А повітря! Ви чуєте, як воно дзвенить!
 Майже, як у наших горах! – із шумом втягнув до себе повітря Лабанц. – Якби ще не спека!

Вони перебиралися у довгі темні ряси біля карети, до якої за ці два тижні звикли, як до своїх молитовників, і дивилися на біле місто, що простяглося біля їхніх ніг. Тут у пишному палаці мешкав той дивак, який запрагнув у цьому католицькому краї відкрити церкву східного обряду. Герцог Лукки вирізнявся не тільки освіченістю, побожністю, але й екстраординарними вчинками. Либонь, належність до королівської родини Бурбонів, що правила у Франції, вимагала і від Карла Людовіка, князя Лукки, якихось гідних високого володаря історичних рішень. Але князівство, чи по-тутешньому герцогство, було невеличке у роздрібненій Італії. Тут не було де розмахнутися амбітному правителю. З насолодою проживати свій вік, так, це цілком до снаги князеві Лукки, але не більше.

Однак подейкували, що герцог претендував за правом крові на грецькі володіння, а тому й почав цікавитися східним християнством. Для початку став вивчати православне богослужіння і навіть церковнослов’янську мову. Щоправда, завести православіє у Тоскані не дозволив би Ватикан, а тому герцог звернув уваги на греко-католиків. Адже вони підпорядковуються Папі Римському, водночас зберігаючи свій східний обряд. Це був ідеальний варіант для князя Лукки.

Карл Людовік Бурбон зиму традиційно проводив у Відні. Неподалік грецької церкви він знайшов й уніатський храм святої Варвари. Тут він запізнався з настоятелем Іваном Фогорашієм, який походив з Мукачівської єпархії. Розповівши про своє бажання, герцог попросив того допомогти зі священнослужителями, яких він готовий взяти на своє утримання.

Ось так через півроку до Лукки прибули чотири посланці із Закарпаття: священик, диякон та два дяки…

«Лукка… Твої цвітучі помаранчі і цитрини, високі будинки у вузеньких, тісних вуличках, де годі розминутися й двом, зелені кипариси, старі палаццо, обплетені плющем, виноградники й чагарі на узгір’ях, ченці у стоптаних сандаліях, жінки у великих чорних повстяних капелюхах із довгими страусовими перами, чоловіки із бронзовими античними лицями у солом’яних брилях, сплетених їхніми любками… Лукка, невже ти була в моєму житті?» – Лучкай розплющив очі. Сон до нього не брався. Але це не заважало йому зануритись у солодке марення...

Князь поставився до них ласкаво. У своїй літній резиденції в Морлі він наказав переобладнати фамільну капличку під східний обряд. На освячення греко-католицької церкви Успіня Пречистої Діви Марії 6 серпня 1830 року прийшов Карл Людовік Бурбон зі своїм почтом та численними гостями.

Вони одразу сподобалися одне одному. Князь був начитаною людиною, знав чи не всі європейські мови, а тому молодий, освічений священик припав йому до душі. Особливо тішила володаря Лукки незіпсованість гостей із Карпат, порівняно з італійськими панотцями, що любили зловживати винцем, наїдками й тілесними утіхами.

Закарпатці вирізнялися скромністю і поміркованістю. Це були люди, наче з іншого світу – потаємного і незбагненного. І це подобалося володарю. Придивившись до Лучкая, Карл Людовік призначив його придворним настоятелем, увів до свого кола, запрошував на імпрези й прийняття, де було найдобірніше товариство.

«Невже це правда – оці французькі посли, суп з пермазаном, гра на арфі, розваги до півночі? А таки-так! Було, було!» -- отець Михайло знову сів на ліжку. Дзиґар на кафедралі пробив чотири рази. І навіщо він тільки поїхав тоді додому?

Він знову згадав бліде обличчя князя, коли той після урочистої відправи повідомив йому пошепки про революцію у Франції. «Короля позбавили трону, отче!» -- ледь вимовив герцог і нервово прикусив тонкого вуса. -- «Це кінець усім нашим планам!». Його родина стояла позаду них у пишних нарядах і сльозах, а слуги мали такий прибитий вигляд, начебто самі були Бурбонами.

Ех, навіщо він так зопалу пустився тоді у подорож! Треба було просто перечекати лихі часи, як селяни терпляче перечікують негоду. Врешті, революція захлинулася і король повернувся до Версаля.

Але він уже їхав додому. Думав, просто розвідати ситуацію в Ужгороді, провідати батьків, привезти гостинців, а вийшло, що назавжди. Фініта ля комедіа, хлопе!

У лютому несподівано захворів на холеру і три місяці пролежав у гарячці. А, може, то й не холера була? Болячки переслідують його все життя. Князь писав йому листи, просив повернутися до Лукки, але те італійське життя здавалося Лучкаєві вже тільки сном, якимось маревом, що надало його життю інший зміст. Це так, як люди, що побувавши при смерті, після одужання розповідають про потойбічний світ, який їм відкрився.

Лучкай закашлявся і висунув худу ногу з під-перини, намацуючи нею повстяний капець. Він запалив свічку. В хаті було зимно, аж пара з рота йшла. Закутавшись у лахи, рушив до бокової кімнатини, що правила йому за робочий кабінет. Тут знаходився сенс його життя, його єдине дитя, яке він плекає з часу приїзду з Лукки.

Італія відкрила йому очі на свій край. Побувавши там, він зрозумів, в якій духовній пустелі зродився. «Русин не має ні граматики, ні політики» -- згадав він листа свого знайомого, писаного ще напередодні подорожі. Не має, але буде мати! Не будь він Михайло Поп, чи по-теперішньому -- Лучкай!

У Луцці він написав свою «Граматику слов’яно-руську», там доробив «Церковні проповіді» і запалився ідеєю їх видати. Адже наші люди не мають що читати своєю мовою. Без книжок не існує літератури, а без літератури нема народу. Просиджуючи годинами в розкішній бібліотеці князя, там задумав і свою «Історію карпатських русинів», над якою працює вже тринадцять років. Гей, такої праці ще не бачили наші гори!

Панотець усміхнувся і відкрив скрипучі двері. Поклав свічку у склянку з пшеницею і важко сів за старий стіл. Заплющив очі, прошепотів молитву, перехрестився, а тоді розгорнув завитий у плахтину рукопис.

Стільки років роботи – читання, думання, писання! Як то важко робити довгу справу! Треба бути таким твердим, як він, аби не зійти з наміченого путі. Нічого, він ще всім утре носа! Всі ці Чурговичі, Андруховичі, Чопеї, які його ненавидять і роблять з нього посміховисько, будуть посоромлені. Хвала Богу, єпископ добре знає їхню дешеву сутність. Комедіанти! Нездари! Тупиці!

Він дістав перо і вмочив його в каламар. Повільно почав ним скрипіти, згорбившись над листком паперу. Зупинився, лише коли засірів світанок і свічка вже майже дотліла.

Лучкай відкинувся на стільці, голосно позіхнув і хвилину просидів без руху, втупившись поглядом у давню павутину в горішньому куті біля ікони святого Миколая.

«Так і я, плету свою павутину, не відаючи, чи зловиться до неї бодай одна спрагла душа?».

Далі почалапав до ліжка. Ще має півгодини, аби покуняти. Засунув своє закоцюбле тіло під ковдру, ще раз позіхнув і стулив повіки. Почав шукати в пам’яті якийсь теплий епізод, аби забутися на часину і раптом зашепотів німецькою:

«Ти знаєш край, де білий цвіт цитрин,
Де помаранчі з барвою жарин,
Де легіт випрозорює блакить,
Де тихий мирт із лавром гомонить, --
Чи знаєш ти? Туди, туди
Мене за руку, милий, поведи!»

Він згадав, як декламував цього вірша Гете, сидячи на старій, порослій мохом кам’яній лавиці в Алеї зітхань коло водоспаду на Луккських водах. Курортна пані з блідим елегійним обличчям, великими чорними очима й трояндою, приколотою до грудей, слухала цього дивного бородатого падре з таким зачудуванням, що й не помітила, як взяла його за руку…

«Si, моя Італіє, я до тебе йду!» -- прошепотів панотець і зрадлива сльозинка збігла по його лицю на подушку, але він навіть не поворухнувся, аби її стерти. Він був уже там, у своїй сонячній Італії…