Амадока

Софія Андрухович

був намул, жирна брунатна маса, тягуча патока. Йому хотілося спати, його схоже на гладку торпеду обтічне тіло, зі шкірою, наче мокрий сатин, було важке й неповоротке. Але повільна течія набирала сили й упертости, і в плавцях не було достатньо опори, щоби вритися ними у дно й завади- ти плину води.
Отож течія, з кожною миттю набираючи потужности, потягла чолові- ка за собою. Зрештою він відчув, що найкраще — розслабитись і віддати себе у владу цьому рухові, дозволити воді волокти його, метляти його перістим хвостом, бити зябрами об камені й корені, натовкти йому в очі, ніздрі й рот намулу, перевертати його догори черевом, як утопленика — і так само, як утопленика, виносити на поверхню води, до повітря, де ві- тер холодним язиком облизував його пузо, щоб потім знову накрити ще більшою хвилею, і затягнути у вир, закружляти серед целофанових па- кетів, шприців і ґумових трубочок, аж зябра заклинить і вони припинять функціонувати, а чорні холодні губи пришвидшено відхаркуватимуть тромби жаху.
Коли його пласке і широке чоло з розгону вдарилось об щось тверде, чо- ловік не одразу зрозумів, що це труна. В його повільній свідомості промай- нув образ футляра для контрабаса, обклеєний кольоровими наклейками з логотипами фестивалів — але звідки на дні гірського струмка на Борнео міг взятись футляр для контрабаса, подумав чоловік. Безсумнівно, це була труна з мертвим тілом усередині.
Очевидно, на суходолі більше не вистачало місця для цвинтарів, і труни почали опускати на дно водойм. Чоловік присмоктався гладким черевцем до віка труни і нарешті таким чином зміг протистояти швидкій течії, яка невідь звідки взялась у цьому повільному струмку.
Тепер він плив на труні, як на підводному судні, і йому навіть вдавалося цим судном керувати. Там, під віком, було чиєсь тіло. І чоловікові здавалось, що йому достеменно відомо, чиє саме, що це знання сховане за тонкою обо- лонкою, яка відокремлює від усвідомлення.
Чоловік знав, що він мусить доправити труну до безпечного місця. Туди, де зможе це тіло залишити, аби згодом до нього навідуватись. Аби згадувати.
Його не покидало стійке відчуття, що сам він якимось чином похо- дить зі схованого у труні тіла. Що він проріс із нього, виник. І тепер його відповідальність і його обов’язок полягали в тому, щоби знову посадити це тіло в землю, як садять насінину в ґрунт на городі.
Чоловікові були відомі точні координати цього городу, цього цвинтаря. Він не раз там бував, хоч і не пам’ятав, з якого приводу, за яких обставин.

*

Опуклості могил з огорожами, бортиками — ніби грядки. У його спогаді буяв травень, туга рослинність випнулась з усіх усюд, могили були завиті плю- щем, диким виноградом. Ніжні салатні листки молодої кропиви сором’язли- во ясніли серед стебел трави. На цвинтарях рослини завжди такі бурхливі й радісні. Їхні стебла й листя м’ясисті, цвіт — яскравий і запашний. Він чма- нів тут у цю пору: пилок, тополиний пух, гострі й солодкі пахощі, сонячне світло. Розстібав комір сорочки, вибирав лавку, найменш захищену тінню, і підставляв обличчя, голову, шию сонцю. Напувався повітрям, ароматом розігрітої хвої та кори. Розминав у руках стеблини, аж пучки ставали зеле- ними від соку. Злизував сік. Жував пелюстки аличі. Смоктав тонкі завитки виноградної лози — вони кваскуваті на смак.
Навпроти — стара акація, що вросла в чорний метал тісної загорожі, схо- жої на каркас дитячого ліжка. Стовбур товстий, могутній — але як м’яко він обіймав деформованим боком тонкий пасочок паркана. Так по-жіночому, самовіддано, ніби розхлюпана плоть, настромлена на міцний стрижень. Ця могила стара, провалена й недоглянута — жодних родичів, вочевидь, уже давно не залишилось, родичі теж уже солодко спочивають на якихось ін- ших цвинтарях. Замість родичів над похованими кістками — обійми заліза й дерева, і бадьорий густий барвінок хвилею, ніби підземна навколоплідна вода, що прорвала греблю.
Якось чоловік зі здивуванням виявив, що, вкотре уявляючи те, чим він стане рано чи пізно, як тлітиме в темряві під тонною землі, простежуючи подумки всі не надто приємні процеси, пов’язані з розкладом і гниттям, змінами у тканинах, перетвореннями одних речовин на інші, розріджен- ням, булькотінням і газоутворенням, копошінням червів і комашні, і з без- вихіддю — тісною й остаточною, безповоротною — він намацав фантазію, яка завдала йому відчутного внутрішнього пом’якшення.
Це була фантазія проростання із тіла рослини. Про насінину, яка не- сміливо розлущується. Про пагінець, сліпий і білий, який настирливо про- биває собі шлях до світла. Про шумовиння хлорофілу у пружних клітинах. Про шелевіння листків на вітрі. І про корені, які лагідними й міцними паль- цями обплітатимуть його ребра, окільцьовуватимуть його хребці, прони- катимуть в отвори черепа, дбайливо стискатимуть кістки кінцівок — і він опиниться в колисці, в найдовірливішому полоні. Він напуватиме собою рослину, він харчуватиме її і живитиме; вона всотає не тільки поживні речовини його плоти, не тільки азот і фосфор, не тільки гній і компост, а й почуття його і думки, мрії і пам’ять, смак поту, падіння виделки, розсип шрапнелі, тонкі й довгі паралельні розрізи на шкірі гострим лезом, схожі на риб’ячі зябра, голоси та сміх людей, з якими він був близький, але ще дужче був далекий, і сльози, і гострий біль у діяфрагмі, його дні — все його людське життя.
Він хотів би, аби з нього виріс волоський горіх. Сильне і чисте дерево з гладкою світлою шкірою. Егоцентричне дерево, яке розганяє інші росли- ни з-під власної крони — горіх зручно займає якнайбільше місця, вигідно розташовується, випростується і залишається самотнім. Іншим рослинам важко його витримувати: горіх насичує землю нестерпними для них ре- човинами. Простір під його гіллям пахне терпкістю, ніби випраний. Його прохолодна тінь дає полегшення, мов аспірин під час гарячки.
Йому хотілось би, аби його плоди їли жінки. Щоб збивали молоді горіхи з його гілок палицями, щоб кульки рясно падали навколо них, б’ючи по голові і плечах. Хотілось би, аби ці жінки крутили його плоди у долонях, гладили їх пальцями, відчуваючи міцність шкаралупи. Аби вони клали горіхи на асфальт, на плити доріжки чи на плиту могили — і товкли обо- лонку великим каменем або ногою. У котроїсь знайшовся би для цього відповідний каблук.
Хотілось би, аби їхні тонкі пальчики з пофарбованими нігтями длу- бались у серцевині, аби їхні лиця ставали зосередженими і серйозними, аби їхні гладенькі роти наповнювались нетерплячою слиною. Аби вони акуратно й рішуче знімали тонку плівочку з кожної насінини. Аби вони визнавали красу його ядер, аби нею захоплювались. Аби повільно клали на свої язики упольоване, аби перемелювали зубами, аби наповнювалися сма- ком. Аби їм було все мало, аби вони не могли зупинитись. Аби приходили до нього й приходили, як на прощу. Втікали до нього, як до коханця. Аби, прощаючись одна з одною, сумно зітхали, й запитували: «Коли ми знову підемо до нашого горіха? Я не змогла наїстися».

*

Чоловік відчував над собою шарудіння густої крони. Раптом гілки затрем- тіли й заскрипіли натужно, і з гущавини долинуло панічне шепотіння: Забери мене, забери мене звідси, я не відчуваю ніг.
Далі лежачи на віку труни, звідки проростало велике дерево зі світлою корою, чоловік підвів голову та побачив над собою бліде обличчя з розши- реними від жаху очима і спазматично перекошеним ротом. Обличчя було звідкілясь віддалено знайомим.
На мене посипались стіни будинків. Вони скинули касетну бомбу. Поди- вись — тут усі мертві, тільки я вижив, але я не можу йти.
Ні, не всі мертві, — долинув іще один голос. Чоловік обернувся на звук — і побачив, як у темряві кімнати зловісно зблискує чиєсь єдине око. — Я щой- но прийшов до тями. Мій зір іще не відновився, я дуже погано бачу. Хто ж думав, що вони саме сьогодні нападуть. Це була єдина ніч за весь час, коли ми не сподівалися нападу.
Придурки, — почулось хрипіння із ліжка в самому кутку. — Треба заби- ратися звідси. Зараз знову почнеться.
От і забирайся собі, — сказав безокий.
Він теж не може сам рухатись, — це було точно відомо нашому героєві, хоча й невідомо звідки. — Його треба нести на руках. Схоже, він паралізо- ваний нижче пояса.
Я не буду нікого нести, поки моє око знову не почне бачити. Ворожий снайпер ковзав по їхніх тілах акуратним променем, цілився з найближчого копра.
Зараз і друге око перестане бачити, якщо не знімеш каску. У ній відби- вається місячне сяйво, — люто загарчав Чоловік.
На цих його словах знову почався обстріл. Дах бліндажа розсипався на крихти, як сухар. Чоловік схопив під пахви того, хто не відчував ніг, і по- тягнув кудись, не розбираючи дороги. Слідом за ними повз безокий. Вони
пересувались вузькою траншеєю з обваленими стінами. Земля була суха й гірка, порохнява. Коли припиняли свистіти міни, ставало чутно, як десь поруч густо тріскочуть автомати. Чоловік залишив безногого за продіряв- леною стіною покинутої халупи. Безокий розтягнувся на порозі, прикривши долонями вуха і сховавши обличчя у вибоїну в обгорілій дерев’яній підлозі. Коли наш герой, прогнувшись під вагою дорослого чоловічого тіла, ще тяжчого через те, що було наполовину паралізованим, невеликими кро- ками просувався вперед до сховку, у світлі трасуючих снарядів з кольо- ровими димовими хвостами він розгледів кілька постатей, які поспішали назустріч. Тепер стало зрозуміло, що від них не втекти.
Санітар у зеленаво-блакитному халаті спритним рухом ввів голку в Чо- ловікову сідницю. Той відчув у тілі легкість левітації. Це з його плечей зня- ли паралізованого сусіда по палаті. І почали діяти ліки.
М’яко сповзаючи в обійми санітара, чоловік розгледів тривогу в очах психіятра Слонової та гіпсову пов’язку, що фіксувала її зап’ястя і долоню. А ти казала, він не буйний, Еміліє, — густим голосом прошелестів го- ловний лікар. Він мав такі кущуваті брови, що ті аж кучерявилися, загина- ючись над чолом.
Він не буйний. Просто хірург не повинен виписувати пацієнтам транкві- лізатори, — відрізала роздратована Слонова. Вона була люта, наче вовчиця, котрій відібрали малих. — Коли вже мені перестануть заважати лікувати моїх пацієнтів?
Можна подумати, Еміліє, — доброзичливо пробасував головний.

*

Прокинувшись уранці і ще не розплющивши очей, наш герой відчув, що все в порядку, все, як завжди: він знову не знає, хто він, звідки, що з ним трапилось, яким було його життя. Рани болять, шви сверблять, кості ло- мить. У роті так само немає зубів. Він — те ж спотворене чудовисько з по- трощеними вилицями і проламаним носом, з нерівним черепом, з цілою колекцією болів у всьому тілі.
Чоловік не знав, ким він є, і якщо дивився у дзеркало, то його зовніш- ність не викликала в ньому жодних асоціяцій. Але за весь час, що він провів у цьому реабілітаційному центрі, відколи випірнув із забуття, він добре роззнайомився зі спектром своїх болів.
Він володів болем тонким і тоскним, як завивання вітру, і болем, схо- жим на електричні розряди різного вольтажу; мав біль, схожий на вкручу- вання у плоть тонких металевих штирів, і біль, схожий на викручування цих штирів у зворотному напрямку; був у нього біль розлогий і жирний, як вгодована свійська тварина, біль-стискання лещатами, біль-нудота, біль-жар, біль-стесування плоти, біль-пульсація, що то наростала й става- ла дедалі потужнішою, доходила до конвульсій, то спадала й лагіднішала, майже починаючи приносити задоволення. Також був біль-напруження, не зовсім схожий на біль, але чи не найскладніший для витримування. Біль, що пер ізсередини черепа, шлунка, грудної клітки, ніби там розду- вався, пучнявів і набруньковувався чийсь живий організм. Біль-тривож- ність. Біль-порожнеча. Біль-свербіж. Біль-страх, від якого мороз лягав на внутрішню стінку черева. І ще безліч болів, кожен із яких він міг би опи- сати докладно, з найтоншими подробицями, якби мова не чинила йому опору.
Чоловік розумів, що вночі йому наснився дивний сон і що цей сон був спричинений дією неякісних ліків. Що ліки подіяли також і на його сусідів, і вони всі разом розіграли макабричну виставу, завдавши клопоту персо- налові центру, а найдужче — головному лікареві з кущуватими бровами (непоганому, по суті, чоловікові, хірургові від Бога).
Єдине, чого не міг втямити наш герой такого невинного ранку у розпалі весни, пронизаного білим сонячним світлом і безумним пташиним верес- ком за шибами вікон, — ким є ця незнайома жінка, яка незмигно дивиться в його спотворене обличчя, закусивши нижню губу і почісуючи нігтями правої руки ліве передпліччя. Очі за скельцями її окулярів не кліпали. Блуз- ка на грудях ритмічно здіймалася. Вона сиділа на його ковдрі, вмостившись задом якраз поміж його випростаних литок, тісно притискаючи їх вагою свого тіла до матраца. Як птаха у гнізді. Як тварина на полюванні. Як са- мичка, що спокійно дивиться на самця, лише трохи посмикуючи дротами вусиків, добре знаючи, що чекає на них обох попереду, чого ніхто з них не зможе уникнути, від чого нікому нізащо не відкрутитися. Прислухаючись до пульсування невблаганної сили природи під тонким хутром, під шов- ковою блузкою. Тутук-тутук-тутук.
За її спиною стояли лікарі: головний зі своїми хвацькими бровами, Сло- нова — скептична і невдоволена, зі звуженими очима й роздутими ніздря- ми, терапевт, рентгенолог, старша сестра на ім’я Любов, щоки якої налились багряним кольором, а шовковистий пушок на обличчі наелектризовано настовбурчився.
Ви впізнаєте цю жінку? — квапливо й суворо поцікавилась Слонова ку- медним горловим голосом.
Ні? — досить упевнено запитав у відповідь чоловік.
Слонова тицьнула головного в живіт гіпсом і засичала від болю. Чомусь здавалося, вона от-от розплачеться.
Пацієнта не можна піддавати такому стресу! Пускати до нього всіх під- ряд із вулиці! Ви щойно мало не вбили його лівими транквілізаторами! Ви дограєтесь!
Жінка в окулярах, не зводячи погляду з нашого героя, нарешті розсла- била нижню губу, взялась руками за обидва краї ліжка і потягнулась усім тілом уперед понад стегнами і животом чоловіка до його обличчя. Але ж я не всі підряд, — сказала вона. — Звичайно, він мене впізнає. Він мій чоловік. А я його жінка. Богдане, це ж я, Рома.