ВІКТОРІЇ. ОСТАННЄ
Оксани Стоміної
ДОСВІТАНКОВЕ
Десь в напівсні, на перетині дня і ночі,
Перш, ніж дістатись сюди і розплющити очі,
Намагаюсь згадати, а де я прокинусь сьогодні
І чому мені так бездомно і так самотньо.
Розумію, що про війну – то не сон, не мара.
Коротко запитаю у Бога, за що ця кара,
Й знов не отримавши відповіді від нього,
Встану на ноги. Прозора й слизька підлога
Хрусне, мов скло, під вагою моєї печалі.
Де я сьогодні блукатиму, де причалю,
Мені аж на диво байдуже й не цікаво,
Від цього не допоможе ранкова кава,
Тож на сніданок у мене тепер новини.
Читаю їх, не перетравлюю й половини.
Харків і Суми, Вінниця, і Одеса…
Боже, чи дійсно ти бачиш все це з небес? А?
Чом не зупиниш нашестя оце вороже?
Адже диявол не більший за тебе, Боже?
Чуєш, поговори з нами, Боже! Де ти?
Знаєш, що крила носять тепер ракети?!
Крилаті ракети! Як птиці. Такі бувають.
Вони прилітають додому, вони вбивають.
Просто вбивають! Дорослих, старих, малечу…
Вони прилітають зранку або під вечір,
Іноді по обіді і серед ночі…
Ти ж не для цього крила придумав, отче?
Я прислухаюсь, як щось там між ребер б’ється.
Я намагаюсь розслабитись. Не вдається.
Роздивляюся зморшки, розчісую сивину.
Пробач мені, Боже, я вся тепер - про війну.
Липень 2022
З НЕВІДПРАВЛЕНОГО
листи в полон
Моєму чоловікові і всім, хто в полоні, присвячується…
Ми пишемо один одному ці листи. Чисті й прозорі.
Не про війну і зброю, і блокпости, а про вишневі зорі,
Файне гніздечко під соснами, щастя та перемогу.
Пишемо про кохання. Куди ж без нього?
І лише трохи - про те, де ти, і те, як мені без тебе.
Ми пишемо й пишемо ці листи і підкидаємо в небо,
Пишемо й пишемо ці слова й роняємо їх у воду.
Адже не маємо іншого ані виходу, ані входу…
Адже не маємо адресів – вулиць, будинків, міст…
Отже, римовані голоси створять між нами міст.
Адже далі, ніж мій адресат, було б на Марсі або Венері.
Отже… Цілую твоє чоло й лишаю це на папері.
сумного липня 2022 року
ТАК НЕ ЧЕСНО
Вона майже не пам’ятає… Лише труну
І бабусині очі. Маленьке сумне дівчисько,
Вона бачила небагато, проте війну
Вже побачила зблизька.
Бо війна нею гралась: застрибувала на дах
І лякала гучними звуками й темрявою в підвалі,
Бо війна більше року іде по її слідах
І жене її якнайдалі.
Бабця каже: «Тримаймося, сонечко! Дім – це ми.
Шкода, татко не бачить, яка ти у нас вродлива…»
А дівчисько махає придуманими крильми,
Щоб злетіти й зустрітися з татом. Бо вірить в диво,
Бо вже знає, що батько - на небі, тому що Бог
Обирає найкращих у військо своє небесне.
Та малеча незгодна, незгодна, незгодна, бо
Так не чесно!
У ВІЧНІСТЬ
Пам’яті Олексія Кісілішина і всіх полеглих за Україну…
Кращі йдуть. І знову кращі йдуть.
Мовчки, наче в театрі глядачі, ми
Дивимось, як вирушає в путь
Хлопець із озерними очима.
Слухаючи зміст своїх звитяг,
Він сміється з фото в чорній рамі.
Татові уже вручили стяг,
Залп уже встромився в серце мамі,
Вже напоготові вартові,
Що чекають хлопця на «кордоні».
Й дивна думка «може там не він?»
Все гучніше стукає у скроні.
Вже відкрили навстіж небеса
Свій портал до спокою і тиші.
Хлопчику, ти будеш там не сам.
Там уже десятки, сотні, тищі
Наших, що чатують нагорі.
Знайдетесь дорогою до раю!
…Що нам залишається, окрім
Віри, що герої не вмирають?!
Стоїмо розгублені, дурні,
Заглядаєм Богові у вічі.
А хлопча в закритому човні
Вже готовий вирушити в вічність.
МАРІЧКА
Марії Подибайло, мамі героя Данила Подибайла,
загиблого 1.06.2023 під Бахмутом
Сам Бог ще не розібрався, які в неї очі.
Що ти хотів покласти в ті очі, отче?
Сталь грозового неба чи море синє?
Знаю лише, що поклав в них достатньо сили,
Аби дивитися, як проводжають сина.
Й нести на хвилях кохання, але не відчай.
Відображати риси його обличчя.
І не розплескати щирий вселенський гнів.
Тільки коли корабель вирушає в вічність,
Море раптово виходить із берегів…
ЧЕКАТИ
листи в полон
Знаєш, чекати, хлопче, - це наче напівжити,
Мовчки вхопити обрій поглядом і тримати,
Кожного дня долати прірву, блукати в житі
Й переглядати списки. Ти тепер наче мати
Власному чоловіку. Пружна, як пуповина,
Ніжність тримає міцно, та не лікує втому.
Адже чекати, хлопче, - це почуватись винною,
Що не взяла за руку й не відвела додому.
Адже чекати, милий, - це відкладати справи,
Радощі і бажання, мрії й надії. Все це
Як покарання, ніби більше не маєш права
І половини сонця, і половини серця.
Адже чекати, любий, - це рахувати ранки
Й ночі без тебе, кроки через чужу оселю,
Це виглядати в вікна, дихати у фіранки,
І підпирати стіни, ті, що тримають стелю…
ВІКТОРІЇ. ОСТАННЄ
Моя подруга, українська письменниця Вікторія Амеліна була важко поранена внаслідок ракетного удару російських окупантів по Краматорську 27 червня 2023 року. Кілька днів Віка перебувала між життям і смертю. Весь цей час я писала їй повідомлення. Це одне з них.
Про смерть дівчини я дізналася …на останньому катрені.
Біля розкритих обіймів Бога
Янгол сумлінно стоїть на варті.
Десь там попереду Перемога -
Те, чого ти безперечно варта.
Може, у грудні, а краще - в жовтні
Звільнимо все: і Донбас, і Крим, і
Непереможні блакитно-жовті
Стяги, мов крила, злетять над ними.
Ти святкуватимеш досхочу і
Палко. Бо вірила в це щосили.
Тільки тримайся за все це, чуєш?!
Просто відкрий свої очі сині!
Просто залишся побачить все це!
Виживи всупереч і на диво!
Вічність тримає тебе за серце,
Темрява дихає в спину хтиво,
Моляться друзі. Сумні часи - на
Кожного вистачить. Знаю: важко.
Але ж ти сильна! Ти дуже сильна!
Але ж ти маєш співати, пташко!
Але ж у тебе багато справ - на
Вічність!
…
...За склом лікарняних вікон
Янгол стояв свою варту справно.
Але не впорався. Вибач, Віко!
БЛИЗЬКО
Любов не перестає. Навіть під час війни.
Ми так близько! Ще ближче – і станем єдиним цілим.
Поки снайпер цілить, амур в нас уже поцілив.
А війна додала цим обіймам алмазної міцності й блиску.
Навіть Бог милується, як ми насправді близько.
І дивується: як так сталось, чому так сталось?
Адже Він посилав нам випробування, а бачить все це…
Бог, напевно, пригадує, що він поклав нам в серце,
І, звичайно, вирішує, скільки нам ще зосталось
Цих обіймів – життя вимірюється обіймами, не роками.
Тими, що зігрівають, запалюють світло й лікують рани.
І саме тому, що ти міцно тримаєш мене руками,
Господь усміхається і вмикає наступний ранок.