ВІЗЕНШТАЙН

ГАНС ПЛЕШИНСКI

Кавалькада автомобілів наближалася до місця призначення.

Грязюка дводенної їзди обліпила диски і кузови. Колону замикав додж з червоною зіркою. Мабуть, наданий за американським воєнним лендлізом. На його кузові навпочіпки сиділи червоноармійці поряд із баками пального, запасками, скринями з провіантом та наметами для ночівлі під відкритим небом.

Поперед доджа нагору спинався зелений вандерер, за кермом капітан Вайсс. Поряд лейтенант Ханов тримав на колінах свій вразливий фотоапарат ЛОМО. Візит до лауреата Нобелівської премії, якщо він взагалі ще живий, мав бути належно задокументований фотокором. Через те, що їзда була такою повзучою, червоноармієць-азіат і голландський комуніст з автоматами наперевіс могли стояти на широких приступках. На чолі колони повз горх, яким особисто кермував верховний уповноважений з німецької культури в радянській зоні окупації, на захід від Одри і Ниси. Сигаретний дим здіймався крізь два опущені віконця горха. Разом із ліриком і теперішнім президентом Культурної спілки демократичного оновлення Німеччини Йоганнесом Робертом Бехером на сусідньому сидінні припалював цигарку від цигарки журналіст Ґустав Льойтеріц.

— Гірше, ніж я припускав. Годі витримати це видовище, — мовив Бехер, коли вони проминали низку сплюндрованих дворищ у Гермсдорфі/Собйєшові. — Жорстоко ж поквиталися.

(…)

— На ціломі цьому Сході, — зауважив Йоганнес Р. Бехер, — залишаться рештки німецької оболонки, які наповняться новим життям, але лихо надовго нависне над цими краями. Не забуваймо: цю пожежу розпалила смолоскипна хода в Берліні 1933 року.

(…)

— На Вас, товаришу Бехер, я вперше звернув увагу завдяки Вашому віршу “Примирення”: Поет не любить осяйних акордів. Він дме у труби, він шмагає барабан. І люд зриває рваними словами.

П’ятдесятирічний чоловік за кермом полещено курив. Бехерове чоло було відкрите, сильно поріділе волосся акуратно підстрижене, а м’яке лице в цих круглих окулярах виглядало ще меланхолійніше. В часі поїздки президент кілька разів чистив щіткою свій костюм. Сорочка і краватка цього випробуваного комуніста теж справляли бездоганне враження.

— А Ваш заклик, товаришу, проти капіталу, капіталістів та їхніх посіпак запам’ятався теж не тільки мені. Заплющіть очі: хай заграють ґільйотини! Хай будуть зметені із площ людські клубки — проміння ваших пальців хай пройдуть крізь простір й серця цісарські прохромлять! — Ми повинні зміцнювати нову Німеччину. Проти нацистів, їхніх холуїв. Вони теж були безжальні.

Йоганнес Р. Бехер ненадовго прибрав руку з керма. Здавалося, він хоче приглушити власні ранні рядки.

— Ми зробимо все, Льойтеріце, — промовив він тихо, — задля свіжого світу, що постане з руїн, рівні права і можливості для всіх. Жодного духу вірнопідданства більше, ніякого верху й низу, а кожен з високо піднятою головою звернений в майбуття. У мирі й братанні народів. Аби сонце знову засяяло над Німеччиною.

Колега з Рундшау закивав головою. Льойтеріц — чого Бехер не любив — навіть в автомобілі не знімав капелюха. Вочевидь, цьому журналіста ніхто не навчив. Ось цієї невимушеності, ба, цієї крихти буржуазного лоску Льойтеріцу бракувало цілковито.

— Що ж, особисто з Гауптманном я не зустрічався. — Йоганнес Р. Бехер знову взявся обома руками за кермо. — Але 1925 року, коли мене заарештували і готувалися влаштувати мені процес за ту відозву до робітників: Страйк, баґнет, терор і бомба…, лист протесту проти цензури, поряд із Дебліном, Германном Гессе, обидвома братами Манн, підписав і Ґергард Гауптманн.

— Мабуть, звичне співчуття замість обурення і волі до перевороту, — припустив Ґустав Льойтеріц.

— Аж таким поширеним, товаришу, співчуття не є, — почув він від знаменитого члена компартії, якому, за всією ймовірністю, суджено тепер заснувати Міністерство культури німецької соціалістичної республіки на території радянської зони. — І слово його не втрачає ваги: Мистецтво — це завжди тільки вільне мистецтво. Мистецтво, скуте законами — не мистецтво.

— Гм, товаришу Бехер, все залежить від обставин. — Бехер запитально глипнув на нього. — Буржуазний мотлох скінчився. Пролетарське мистецтво виведе нас на нові обрії. І в майбутньому так і має бути. Замість завиточків різних і душевних виливів — пісня будівельників і революційних матерів.

— Звісно, товаришу, — здавалося, Бехер підшукує слова, — але ж і комуністам потрібні добрі компоністи.

Льойтеріц не знав, чи сміятися із цього каламбуру. Переважно не варто було, як і в Росії. А цей Бехер — складна особистість з непевним минулим. Журналіст змінив тему:

— У Вас в Москві хороша зарука.

— По суті, дивний цей вислів: мати заруку, — проказав функціонер за кермом.

— Ваш гімн на честь Леніна був найпронизливішим текстом у Рундшау за липень: Він струсонув сном світу/Словами, що стали машини…

— Людина мусить сподіватися, — сказав Бехер, — на поступ.

— Тепер ще бракує Вашої похвали Сталіну, — Льойтеріц зсунув кінчиком пальця капелюх на потилицю. — Сталін визволив тут усе від коричневої чуми. Ще два п’ятирічні плани — і ми заткнемо Захід за пояс. Проти волі і проти сили народу ніхто не попре. Народовладдя плюс електрифікація — дорівнює щастя.

— Так, товариш Сталін — титан. — Бехер коротко зиркнув крізь бічне віконце і оминув вибоїну. — Об’єднав свої народи, як справжній батько. Пильний, коли зрадники у власних рядах заграють з ворогом, коли надають перевагу вигодам і власному збагаченню перед очищенням світу від олжі.

— Ви на місці спостерігали за показовими процесами в Москві, товаришу Бехер.

— Головні змовники, Льойтеріце, зачитували свої зізнання з листочка. А щодо решти, то смертний вирок, за моєю оцінкою, не було приведено у виконання.

— Ага, ну тоді — у виправний табір їх. Це ж гуманно. Загалом мільйони жертв чисток, верещать деякі на Заході. Відступники тобто.

Бехер нічого не сказав, тільки змахнув крихти тютюну з рукавів жакета. Запонки діяча культури були, либонь, не просто позолочені.

— А от того пакту, що його товариш Сталін уклав із Гітлером про поділ Польщі, — просторікував журналіст, — я так до кінця і не второпав. Спілка із запеклим ворогом. 1939 року цей пакт виглядав як розбій за домовленістю.

— Година, Лойтеріце, була гірка і важко зрозуміла для кожного комуніста. Але це спільництво було необхідністю. Нащадки ще довідаються, чому. Сталін закорінений в самій душі народу. В нього не буває помилок.

— Звісно ж, ні, товаришу Бехер.

(…)

Ясна річ, найвищі кола свідомо поставили цього блискучого функціонера від мистецтва Бехера — тут його ґільйотина для класового ворога, там — простір для індивіда — на цю посаду. Назагал Бехер здавався вірним лінії партії, він був іменитий і бентежив підлеглих товаришів своєю твердістю та меланхолією. А постійну непевність щодо того, наскільки можна комусь відкриватися, вважали дієвим засобом дотримання партійної дисципліни. Співробітник Теґліхе Рундшау не довіряв жодному товаришу.

Так чи інак, нова Силезія — Шльонськ — належатиме до космосу революційного піднесення, братерської рівності і всепереможного світла. За це боролися пригнічені, і це вартує мільйонів жертв.

(…)

Бехер провів двома пальцями по чолі.

Він зиркнув на дно долини, де у вечірній імлі вже мерхли села й ліси. (…) Шини на вантажівці і розкішному вандерері радянських офіцерів довелося міняти загалом тільки тричі. Замість ночівлі у військових наметах кавалькада знайшла притулок в переобладнаних вермахтівських казармах Червоної Армії.

Затратна місія.

(…)

— О, про нас не забули. Не забули! Боже ж ти милосердний. Є ще Господь на Небесах.

Крихітна сивоволоса старенька, що, здавалося, ледве розрізняє жорствяну доріжку, поспішила назустріч делегації. Схлипуючи, Марґарете Гауптманн кинулася на груди Йоганнесу Роберту Бехеру:

— Перші за багато місяців. Як Ви пробралися?.. Нікого не підстрелили?.. Їсти мали?.. З Берліну. І як там Берлін?.. А у Вас там у Райху є струм?.. З тими потсдамськими угодами — це ж неправда. — Ви думаєте про мого чоловіка, про мене і про нас! Хай Господь Вас благословить… Ми тут такі покинуті напризволяще.

Її кощаві пальці впивалися крізь тканину костюма в Бехерові передпліччя.

— Але ж заходьте, — вона потягла його за собою. — Від самого Вашого дзвінка ми тільки й чекаємо. Вийдіть з темряви, це небезпечно. А-а-а, з Вами солдати. Пан Піч розпалив вогонь у каміні. Думаю, сьогодні дим піде догори. А у Вас вдома є ліки?

Йоганнес Р. Бехер стежив за метушливими клопотаннями господині дому.

— Та ж розказуйте. Ви їхали бреславським автобаном? На зиму гіршберзький староста, тобто ляндрат, обіцяв кокс. — А от імені нового американського президента ми ніяк не годні запам’ятати.

— Гаррі С. Труман, — сказав Бехер.

— Це він скинув бомби на Японію?

— Атомні бомби, — уточнив Бехер, — без капітуляції вони б і Німеччину опромінили і спустошили.

— Ще більше спустошили? — вона гірко розсміялася. — А ми ж іще колись були в гостях у президента Гувера. (…)

Бехер підтримував рукою даму, а сам мусив теж пильнувати стежки. За уповноваженим з питань культури йшли капітан Григорій Вайсс, фотокореспондент лейтенант Ханов і Ґустав Льойтеріц. Червоноармійці з водієм курили коло доджа. Біля лева при вході до палацику вичікувало кілька людей, серед них покоївка в чепчику. Льойтеріц, та й, зрештою, радянські офіцери припускали, що в її особі вони бачать останню покоївку між Залізною Завісою і Владивостоком. Довготелесий мажордом поштиво вклонився.

— Хто б міг подумати, що всі так зрадіють росіянам, — Марґарете Гауптманн усміхнулася чоловікам в одностроях, — здебільшого з Росії не приходить нічого доброго. І ось, при цьому енергійному державці, до нас завітав пан фон Бехер. Росія справляє сильне враження, коли там вся влада в одних руках.

(…)

— Бехер. Просто Бехер, — виправив гість.

— Певно що так, — Марґарете Гауптманн намацала першу сходинку, — мій чоловік протестував тоді проти Вашого арешту. Як же ж усе в житті переплетено.

(…)

Делегація протиснулася попри прислугу до зали, яка справляла неабияке враження. У світлі мерехтливого каміна барви, ангелики і квіти пульсували ще потужніше. Здавалося, Адам з Євою, взявшись за руки, от-от зійдуть зі стіни і лунає музика намальованої скрипальки.

— Спочатку загрійтеся, — розпорядилася Марґарете Гауптманн, — це пані Полляк, секретарка мого чоловіка. Дозвольте ж і Вашим солдатам увійти. Певно ж, хлопці-соколи.

— Ось це я називаю домівкою мистця, — пояснював Бехер капітану, який і сам все прекрасно розумів. Всі люди навколо, знову зауважив Григорій Вайсс, за винятком східнозонного культурпрезидента: худющі як скелети, одяг на них теліпається.

— Чоловік прийме Вас у бідермаєрівському покої, це не так далеко для нього, — проголосила Марґарете Гауптманн.

— Ми надзвичайно занепокоєні, — на сходах показався Ґергард Поль. — Джонні, — гукнув він униз.

— Ти? — перепитав Бехер, але швидко впізнав колишнього колегу. Наприкінці двадцятих вони разом писали рецензії на нові публікації в редакції Нового книжкового огляду. Вони кинулися в обійми.

— Стільки всього треба розказати, — нарешті вимовив Поль.

— Що правда то правда, старий побратиме, — Йоганнес Р. Бехер вивільнився з обіймів. Поля тоді так і не вдалося намовити вступити до партії Ернста Тельманна. А хто, як Поль, залишився в краю, мусив передусім пояснити, чому без видимої шкоди для себе пережив Третій Райх. Візенштайн був, як відомо, зборищем прерізних представників духу: і доброго, і злого.

— Хлопче, — Ґергард Поль поплескав лірика по плечу. — Живий. І в нас. З ескортом. По стількох-то роках у Москві.

— Не тільки, Ґерте, іноді добирався мало не до лінії фронту, аби підготувати наші листівки для німецьких позицій. Не йдіть на смерть за шаленцем! Вас пускають на гарматне м’ясо! Кидайте зброю! Переходьте на наш бік!

— Ми ніколи не впораємося з цими часами, Джонні. Так добре тебе бачити. Добре.

— Потім поговоримо, — кивнув Бехер, — хто ще бачить сонце, повинен триматися разом. Ми привезли муку, консерви, цукор.

— Цукор! — збуджений гомін пронісся залою. Бехер був приголомшений, яке враження справило його повідомлення. (…)

Піч повів гостей до бідермаєрівського покою. Перед портретом Йозефа фон Айхендорфа, при світлі свічок, Бехер, як і численні відвідувачі перед ним, зацитував: Моя душа широко розгорнула крила… неголосно.

Сідаючи, Бехер припідняв фалди свого двобортного костюму, поправив краватку. Втомлено провів рукою по чолі. Офіцери поклали свої більші за тарелі фуражки з дашками на стіл перед собою.(…)

Що це? Якийсь лантух?

Що там наближається?

Дароносиця?

Східні панове підхопилися з фотелів, Ханов аж рота роззявив.

Під кректання помічників з’явився Ґергарт Гауптманн. Це мав бути він. Двоє чоловіків несли на руках тягар з голови, темного домашнього халату, безвладних ніг, медична сестра підтримувала його ззаду. Сиве, аж біле волосся спадало пасмами.

Бехер був приголомшений. Може, вже й запізно навідалися до патріарха. Офіцери, здавалося, краще панували над собою; вони пройшли крізь найкривавішу з усіх воєн.

Помічники всадовили старуха на подушки одного з фотелів, вмирущий майже провалився між його бильцями.

— Дякую, Мецков, — тихо проказала сестра. Носії пішли. Сестра зайняла місце на кріслі біля комоду. Здавалося, на неї найшла паніка і спогади про російську солдатню. Але на цих совєтах були ордени.

Голова Ґергарта Гауптманна криво звисала. Над коштовним шаликом в кутиках уст блищала слина. Очі були налиті кров’ю. Йому вставили протез. Бехер запитально глянув на сестру.

— О так-так, звертайтеся, — розпорядилася вона, — він тільки й чекає на це. Гості підтримують його на дусі. Гарячка минула. Д-р Шмідт сподівається, що пік кризи подолано. Важке ж то було запалення.

Бехер був не надто підкутий в медицині. Та подолану хворобу він як профан уявляв собі інакше.

Йоганнес Р. Бехер підвівся:

— Великий Поете! Засилаю Вам сердечні вітання і найкращі побажання від товаришів Вальтера Ульбрихта, Вільгельма Піка та Отто Ґротеволя. Під їхнім керівництвом постане нова Німеччина.

Привітання не викликало ані найменшої реакції. Та й звідки цьому мешканцю Візенштайна було знати і як оцінити керівну ланку дотеперішніх німецьких комуністів у вигнанні — двоє вчилися на теслів, один на друкаря?

— Ви, Бе-бехере…

Той, до кого він звертався, прислухався, білий палець скорчено показував на нього:

— Ви, надія поезії. Неабияке об-обдарування…

Президент і лірик подякував поклоном. Гауптманн тямив і говорив. Він навіть вигідніше вмостився. Радянські офіцери невідривно спостерігали за тим, що відбувається. Після цієї виснажливої подорожі Бехер був змушений наважитися на прорив.

— Я стою тут перед Вами, великий Ґергарте Гауптманн, як голова Культурної спілки демократичного оновлення Німеччини.

— Тоді… до діла.

— З жахом довідалися ми й ось бачимо, як літа і пов’язані з ними немочі, а також нестачі позначились на Вас. Тим паче тішить нас, що Ви з колишньою силою противитеся найгіршим поневірянням.

Незрозуміло було, як тепер виглядають справи з цією силою; руки старого кволо звисали з билець. Бехер сів, не всенародну ж промову виголошувати.

— Подумаймо про майбутнє, — сказав він.

— Так-так.

— Задля нової Німеччини я поклав собі за обов’язок скликати до теперішньої Східної Зони всіх емігрантів доброї волі. Перед тим як відродиться об’єднана Німеччина, — на чому мені, як і кожному патріотові, кровно залежить, — Середня Німеччина, чи тепер уже радше Східна Німеччина під захистом наших радянських друзів стане розсадником миролюбної соціалістичної культури.

(…)

— В недалекому майбутньому, Ґергарте Гауптманн, здійсниться Ваша мрія, яку Ви проголошували у Ваших соціальних драмах по всьому світу. Ткачам вже не доведеться голодувати. Безправна і вбога дівчинка Ганнеля вже не піде на небо в гарячці.

Гауптманн підвів очі і навіть доволі стерпно випростався.

— Непомірні статки жменьки багатіїв стануть у нас суспільною власністю. Національну пиху й расове безумство ми під корінь… викорчуємо. І вирішальними тут, Ґергарте Гауптманн, є освіта, виховання й культура.

(…)

Старух з визнанням кивнув.

— Я планую будинки культури по всій країні. Пересувні випозичальні книжок постачатимуть населенню добірну розвагу і твори гуманізму. Перш за все діти робітників і селян — колись, а в багатьох частинах світу ще й досі підніжки так званих еліт — дістануть доступ до університетів. Безкласове суспільство можна збудувати лише знизу. Загони соціалістичної спільноти народів, що постає на наших очах…

— Це найжахливіше зі століть, — почувся голос Ґергарта Гауптманна. Він сидів майже прямо і промокав хустинкою з нагрудної кишеньки свого домашнього вбрання, що нагадувало східні шати, слину на устах.

— Сини народу стоятимуть на сторожі миру. Ніколи більше з нашої землі не вийде війна. Ніколи й нізащо! — крикнув Бехер так голосно, що аж затремтіли полумці свічок. Капітан Вайсс, роз’яснюючи, підтакнув:

— Вам вже ніхто не дасть рогатки до рук.

(…)

Ґергард Поль тихесенько увійшов і прослизнув до канапи.

Йоганнес Р. Бехер нахилився вперед. Його голос звучав приязно-вишукано:

— Ви перебуваєте на шляху одужання.

Ніхто не заперечував.

— Узяти Вас зі собою негайно, Вас, Poeta Laureatus, було б надто ризикованою затією.

— Звісно, — стурбовано підтакнув фотолейтенант.

— Дорога виснажлива. А Вам ще потрібен спокій і спокій. І Ви напевне захочете взяти ще кілька речей на пам’ять. Дружину і найближчих людей.

Гауптманн помітно пожвавився, у цьому випадку це означало, що очі його проясніли і збільшилися.

— Я вже згадував, — правив гість, — що хотів би зібрати у Східній Німеччині прогресивних й відомих емігрантів. На мій заклик уже відгукнулися Бертольт Брехт, Анна Зеґерс, Арнольд Цвайґ, Ганнс Айслер. Ліон Фойхтванґер ще розмірковує. (…) Вам не вдалося встояти перед усіма спокусами, пане Гауптманн. Навіть не хочу знати, хто бував у цьому домі. Та хто в нашій країні шукає чистих душ, мусить спочатку її спорожнити. На жаль. Доводиться відварювати каламутну воду.

Ґергарт Поль згідливо кивнув.

— А Ви — велет духу. В усьому світі Ваше ім’я, — Бехер усміхнено потряс головою, — є символом людяності. Приїздіть до Берліну! Станьте покровителем моєї академії. Станьте разом із нами на захист гуманістичної традиції і світлого, мирного майбуття.

Із сичанням догоряв ґніт.

— Східний Берлін? — Ґергарт Поль аж встав.

— Якщо тягар посади президента академії виявиться надто важкою ношею, — Бехер зважував кожне слово, — ми запропонуємо, з усіма необхідними вигодами, Дрезден як місце постійного проживання для Ґергарта Гауптманна. Ґенерал-фельдмаршал Паулюс, який угробив під Сталінградом 6 армію, вже на шляху до Дрездена. В полоні він з прусського мілітариста перетворився на антифашиста.

— Ну, це ще куди не йшло, — вставив капітан Вайсс, — але сусідство з Паулюсом? Від нього тільки клубок нервів залишився.

— Його снам не позаздриш, — проказав Ханов.

(…)

— Виїхати? Мій, мій брат спочиває тут. — Господар дому докладав усіх зусиль, аби справляти притомне враження. Лейтенант Ханов підбадьорливо дивився на нього.(…)

— Тут спочивають мої предки. Да-дарма, можна покинути і місце, де вони спочивають. Краї лишаються, люди відходять.

У напівтемряві довкола столу з червоного дерева (…) господар дому силкувався впорядкувати думки:

— Можете переказати це… кому хочете, шановний пане Бехер, ось мої привітальні слова: Не було і нема такої миті, коли б я не думав про Німеччину, хоча зі свого боку я вже не володію силами, аби діяти так, як мені б того хотілося. — Він хапнув ротом повітря. — Я вітаю прагнення Вашої Культурної спілки демократичного оновлення, — в довших словах його голос часом западав, — і сподіваюся, що вони здійсняться. У цьому сенсі мої побажання… цілком і повністю з нею.

— Чи можу я опублікувати це в такому дусі?

— Можете.

(…)

— Полю, — звернувся господар дому до свого довіреного, — який вірш пана Бехера ми цінуємо, ми особливо?

— Замало, — пане докторе, — любили ми.

— Ну, власне, — проказав Гауптманн. — Перед тим я розпорядився принести ту книжечку. Колись моя бібліотека йшла в ногу з часом. Товарних, товарних вагонів треба на всі ті книжки.

Заки Бехер підводився біля офіцерів, Поль ледь знічено повів:

Із віддалі далекої вести розмови,
недоговорені. Чужий, я проминав
з моїм знанням, а попри мене
йшов знову хтось, хто знав ще краще.
О, скрізь було знання, як має бути, кожен
Істиною володів сповна. Лише любові бракувало
і терпіння. Сісти й говорити
про все докладно,
що нагальне і що лежало на душі.

З німецької переклав Юрко Прохасько, 2018
Ганс Плешинскі: Візенштайн, уривок з роману
с. 450 – 469 оригіналу (скорочено)
(c) C.H. Beck Verlag