Дім для Дома

ВІКТОРІЯ АМЕЛІНА

Глибина

Це місто не таке, як Новерськ. На місці Новерська ще кілька десятиліть тому виростав ліс, і нічим, крім полювання, не був він ані страшний, ані цікавий. У Львові ж трапилося надто багато. Та хто з львів’ян задумується про причину раптового просвітлення чи безглуздих сварок на одному й тому самому місці? Під отим балконом, біля оцього старого дуба чи перед сусіднім під’їздом? Звісно, ніхто – крім псів.

Якщо чесно, я й хотів би відволіктися – так, як відволікаються люди. Але пес не може. Ні тобі поговорити про щось пусте, ні зануритися в книжку або газету, телевізор урешті решт. Де там – ти не втечеш. Живеш тут і зараз. Тільки “зараз” твоє велике й містке. В собачому “зараз” – зверхнім людям і невтямки – є глибина. Як би пояснити словами? Глибина – як чужа пам’ять. Вона раптом на тебе вистрибує з-за повороту – з-за кожного повороту в цьому глибокому місті. Наче швидка течія хоче тебе збити з лап.

Уявіть, ідете вулицею, й раптом знаєте: тут вчора, приміром, розлилося молоко, вранці двірничка гнівалася, мовляв, хтось спеціально додав роботи.

А за рогом – антикварна крамниця. Коли хтось заходить у двері – що втім буває нечасто – звідти віє найдивнішою в світі сумішшю – ніби хтось покришив час, як салат. Змішав надто різні сліди.

А ось тут віднедавна знову торгують кавою – зерна й дрібний порошок з Нікарагуа. Мелене Нікарагуа часом просипається на асфальт, цей запах ненадовго маскує інші, давніші сліди.

Ось там, вже давно, – та каміння все за нами записує – хтось загинув. Досі пахне рішучістю жити й надією, і літнім, розірваним навпіл вечором 40-х.

Це і є глибина.

Пес може показати, як на карті, пульсуючі точки та цілі плями болю у цьому місті. Сорокові лежать неглибоко, трохи глибше – події Першої Світової.

Тепер думаєте, будь-який пес легко склав би іспит з історії? Уявляю заздрість студентів. Але ні, все не так просто, жертв і катів не відрізниш уже – ні імені, ні національної і, так би мовити, класової приналежності вже не зчитати. Мусиш накладати на яскраву карту слідів туманні людські слова. Збирати їх, наче хлібні крихти, від нечисленних екскурсоводів, від балакучих сусідів і з популярних радіопередач, а ще з підручників історії, які Мама Оля читає вголос Марусі, готуючись до своїх уроків. Дивна ідея – розважати дитину таким читанням. Утім найстрашніше й найважливіше, Оля, вочевидь, пропускає. Та й у підручниках усе одно не все і не так. Ось, скажімо, живемо ми поруч зі страшною тюрмою, яку сусід Ярослав Теодорович називає “Бригідки”, – а в книжках про тюрму ні слова. І нічого про Львівську Цитадель – хоча на моїй карті цей зелений пагорб – велика червона пляма. Там, мабуть, тисяч сто люду загинуло – а може, і більше – просто посеред міста. Може, Оля це пропустила просто? Втім, в підручниках усе більше про далекі місця...

Та я все ж ловлю уривки розмов у надії колись зібрати цілу історію міста. Ловлю, хоч мені і здається часом, що уривки ці з різних наборів – для різних міст. І зібрати щось ціле мені ніколи не вдасться. Приміром, про одну й ту саму подію одні сусіди кричать “окупація”, інші вживають слово “визволення”. А одна людина взагалі, смішно пом’якшуючи літеру “з”, якось сказала про прихід Совєтів “возз’єднання України”. Треба ж таке? Полковник, здається, теж погано знається на минулому, дарма що прожив його. Так само, як я, старий усе виловлює щось із радіохвиль, уламки, певно, якихось своїх кораблів чи літаків.

А є ж ще сліди, про які взагалі ніхто не говорить, жодного слова...

Тільки ж не думайте, що глибина – це лише страждання чи щось таке незначне, як розлите на бруківку молоко. Є й карта радості теж.

Ось у парку не тільки бої та нічні грабежі – ще всі побачення, поцілунки, всі перші кроки дітей – зокрема Марусині. Й біля університету, того, що був колись Сеймом, є цілий фонтан щастя. Діти, які тут раділи, давно уже виросли. І можливо, навіть саме вони потім билися, вмирали або й вбивали у цьому місті – та тут, на куті біля університету, застигла навічно радість. І хто її тут роздавав? Як? Може, як повітряні кульки чи вітрячки паперові, може, як цукерки або морозиво.

Я люблю покрутитися у таких місцях. Це рятує: від думок про Господаря, від інших слідів.

Можливо, я не маю із чим порівнювати – оце тільки з малим містечком, збудованим довкола заводу – й це тому мені починає здаватися, що Львів винятковий. Принаймні в квартирі на Лепкого цю винятковість, здається, тільки я й відчуваю.

Ось полковник, приміром. Що він знає про те, де живе? Все свариться на себе за те, що пристав на пропозицію брата: оселився в старій кам’яниці. А міг же отримати три (цілих три!) кімнати – в новенькій коробці на околиці міста. Та брат запевняв: саме тут треба жити, в центрі. Дівчатка повискакують заміж, не встигнете речі розпакувати в новій квартирі, гулятимете парком, як аристократи, полюбите старенькі церкви та бруківку. В цьому районі квартири не дають звичайним полковникам – та молодший брат виріс у справжнє партійне начальство, все влаштував...

Спочатку Івана непокоїли хіба старі каналізаційні труби. Вони могли розплакатися щомиті, бо час, якщо і лікує щось, то не їх. І ще, несхожі на полковника дивні сусіди: партійний бос Варгін – старожил будинку, що в’їхав ще в 50-х – з дружиною Раїсою, тою, що вічно пахне рибою тюлькою й не вірить у деякі зі слов’янських мов, і дід Євген з маленької квартири на нижньому поверсі, який дуже скидається на українського партизана – ні, не червоного. Ну й, звісно, справжні господарі міста – голуби.

Потім до поганих труб, сусідів і голубів додалися ще іноземці, які шукали квартиру, де буцімто виріс якийсь відомий на весь світ чоловік. Іноземці безцеремонно просили впустити їх до помешкання – полковник не відчиняв дверей. Шахраї, це точно...

А наприкінці 80-х вулиці Львова ще й закипіли людьми. Старий нервував, на околиці було б спокійніше. А чи справді полковник вважав, що люди, які марширували тут із жовто-блакитними прапорами, краще б займалися чимось кориснішим, чи казав так лише на зло діду Євгену й зверхньому Ярославу Теодоровичу? Не знаю. Та навряд те саме старий висловлював Варгіним. Я думаю, полковник прикидається часом – так, як прикидається, щойно хтось зайде до кімнати – вдає ніби б’є мене кулаком, хоч насправді – гладить ніжно долонею. Хай там як, певно, старий просто знав, як то казали “по долгу службы”, чим іноді закінчуються заворушення в тій країні, якій він усе життя служив.

Тож коли мітингували за визнання греко-католицької церкви, полковник навіть не пустив дружину до магазину. Діловито пішов із авоською сам, відстояв чергу, на що раніше ніколи не мав настрою. Відтоді Велика Ба все рідше виходила з дому, ніби прийнявши свою недоречність у черговому чужому місті, куди привіз її чоловік. І коли продавщиця з хлібного забула російську, Велика Ба майже не засмутилася – просто  залишилась сидіти в своєму великому кріслі.

Та й чого було бігати по крамницях? Всі накопичені гроші розтанули в мить, як майже століття тому двоголові пташки в руках їхніх з Іваном дідів.

Полковник за грошима і не шкодує майже, каже, знав все життя, що все це погано скінчиться. Мовляв, сухарі, борошно й сірники – ось вічні цінності. Ну й земля ще – так, звісно, земля. Добре, хоч встиг полковник отримати свої шість соток за містом і поміняти їх, вигідно, без доплати майже, на затишну дачну ділянку на Замарстинові – якийсь чудак ладний був будь-що тої ділянки позбутися.

Тепер уже політичне життя затихло. Всіх перемогли, все вибороли? Тільки ж старі труби й вічні голуби не поділись нікуди, а старий уже й звик жалітись на місто.

Щоправда, новими сусідами в дев’яностих знову ставали “не ті”. В квартиру Краснових, які виїхали до Росії, вселився якийсь бізнесмен, до квартири художниці, що виїхала до Польщі, – зарозумілі викладачі університету, ясне діло, хабарники. Тільки ненависна Варгіна так і лишилася в великій квартирі – сама. До поштової скриньки довго ще клали газети, які передплачував її чоловік. До всього, донька нових сусідів зверху взялася грати на піаніно. Це б нічого, не злочин. Тільки таланту немає. Коли вікна прочинені, чути собачі вальси й військові марші. Але найгірше, коли дівчинка намагається зіграти дев’яту симфонію – Людвіга ван Бетховена. “Ода до радості” ніяк не дається горе-музиці – чимдалі, то більше нагадує звичний військовий марш.

Одне слово, полковник цікавиться Львовом хіба що як містом, на яке можна скаржитись вічно.

Зате Мама Оля на Львів не жаліється. Вона взагалі ні на що не жаліється. Чи бачить щось довкола? Важко сказати. Весь час, що я спостерігаю за нею, вона передусім – мама. Намагається побачити все за двох – за себе й доньку. І певно, тому, чи то справді бачить світ правильним і прекрасним – чи то саме таким вигадує його для Марусі. Наче дивиться на місто так, як дивилася б, на її думку, маленька дівчинка, єдина правдива львів’янка з-поміж усіх Ціликів – тут, у Львові, народжена.

Мама Оля помічає кожну деталь на фасадах будинків, як діти квіти в траві. Ось кругле віконце, ось завиток, ось м’язисті атланти на Будинку Вчених – один уже повернувся спиною, інший дивиться на нас. Здається, зайдеш усередину – й раптом направду там бал у розпалі.

– І ми підемо на бал? – одразу уточняє донька.

– Коли виростеш, – викручується Мама Оля.

А он – крилатий венеційський лев, а тут – пес на стіні Домініканського собору.

– Схожий на нашого пса, – каже Оля, й це теж вигадка.

Мама Оля не помічає побитих доріг, свіжих плювків і недопалків, поламаних лавок у парку, щурів у дворику. Вона бачить квіти, які проростають із тріщинок у асфальті – не тріщинки. Так ніколи її донька не зможе уявити собі справжній Львів. А малій насправді подобаються тріщини, ями й криві бордюри – Маруся вивчає їх, рахує й запам’ятовує, як дірочки на шпалерах, як рани в віконній рамі, як шрам на обличчі діда. Всі ці недосконалості та нерівності й створюють Марусин світ.

Тамару, як і мене, дратує ця Олина ідеалізація міста. Вона фиркає, але теж мовчить.

Тамарине несприйняття Львова – наче природне явище, й вона не намагається пояснити його собі чи розтлумачити іншим. Хіба скаже мимохідь:

– В мене алергія на це місто, – скаже й звично стулить потріскані губи в рівну, наче військовий стрій, лінію. І ясно, що алергія ця не дуже непокоїть Тамару. – Я ж сюди не просилася. 

Здається, Тамара має на увазі не лише місце, але і час – у нього вона не просилася теж. Хоча судячи з того, що я читаю на глибині, зараз часи не найгірші. Та з усією своєю впертістю, Тамара відмовляється жити в запропонованому їй часопросторі. Вона шукає роботу – телефонуючи за оголошеннями в позавчорашніх газетах. З одної фірми вона звільнилася, бо роботодавець посмів вирахувати з зарплатні тиждень, який вона прохворіла грипом. З іншої вигнали вже її, бо вона не стала терпіти похабних жартів начальника й невдало пожартувала у відповідь. Полковник пропонував влаштувати доньку до військової частини, але там виплачували зарплату лише іноді й лише продуктовим пайком. А працювати задарма Тамара аж ніяк не збиралася. Я гнівався на неї, бо думав, що в той “пайок” могла б входити і яка-не-яка тушонка...

Та з-поміж усіх Ціликів Львів, вочевидь, найменше цікавить Машу. Чи навіть не так: Машу, як її матір, не цікавить в теперішньому майже нічого, а Львів... Маша просто ненавидить місто. За те, що воно хоче стати її домівкою. Напрошується дзвінками трамваїв, новими друзями, парками, ніби створеними для побачень, на які Маша відмовляється йти з “місцевими”. Щось не так з Машею, та я ніяк не збагну, в чому річ.

Після розлучення із Господарем, її мати вийшла заміж удруге – за якогось майора. Їздила за ним, як Велика Ба за полковником, – та вже не в якесь там Забайкалля або Карелію. Одразу поїхали в німецький Шверин, потім ненадовго до Курська, а тоді знову – в Німеччину, в те саме містечко. На канікули Маша приїжджала до Львова, іноді – до Донецька, де на останньому поверсі дев’ятиповерхівки біля аеропорту мешкала вітчимова родина. Та Львів, Донецьк, Курськ – все було не те. Хіба Ленінград тільки й міг суперничати – там Маша гостювала в родичів майора аж цілих два тижні. Але справжнє щасливе дитинство вона залишила в найзахіднішій точці соціалістичного світу.

– Я виросла у Німеччині, – вона так і казала.

Вперше вітчима відправили служити в Шверин, коли Маші було лише п’ять. Звісно, мати казала дівчинці, що життя в німецькому місті лише тимчасове, що це – відрядження, а не переїзд. Що лялькові будиночки й ратуша на центральній площі, різнокольорове морозиво, мандрівний цирк, кришталеві озера і герцогський замок їм, прибульцям з СРСР, не належать. Усе це належало німцям. Вони ж, родини радянських військових, в Шверині лише “в гостях”. І стіни будинку, так само, як в Курську, чужі – дарма, що так хочеться саме їх прийняти за рідні. Та під кінець п’ятирічної служби, здається, й сама Тамара забула, що це красиве життя не їхнє. А Маша – Маша взагалі закохалась, здається. У Шверинський замок та у якогось хлопчика – й не знати, в кого сильніше.

В Німеччині Маша жила на затишній вуличці – Buchholzallee. Маша вважала, ця назва означає – алея буків. І букові дерева й справді росли на тій вулиці, їх корою пахнуть Машині руки. Щоправда, ніхто, крім Маші взагалі не цікавився тим, що означає це смішне німецьке “Buchholz”. Солдати говорили “Бучольц” – більшість вивчали в школі англійську, та й ту не вивчили. Офіцери стверджували: “Бухольц” – це від модного слова “бухати” – пити горілку з гранчаків виробництва заводу Бухаріна.

Вітчим щоправда тоді майже не пив – лише за компанію. Він мав відповідальну роботу, щось із ракетними установками, тож і пахнув, мабуть, відповідно – солідолом, дизелем і ракетним паливом. Може, через ті запахи він і не подобався Маші? А може, вона сумувала за Господарем, як і я.

Дарма майор казав їй “принцеса” – любові так і не заслужив. Тільки змусив дівчинку повірити – справді принцеса. І замок же був. Кілька марок за вхід – принцесам узагалі безкоштовно – й можна було піднятися широкими сходами до тронної зали герцогів Макленбург-Шверинських. Одного разу Маша навіть залізла на старовинний стілець із золотими поручнями – вахтерка-німкеня саме кудись відійшла. Ось фото – Маша на троні, в сукні з лелітками. Маленька радянська принцеса в німецькому замку. Тепер вона мріє навчитися малювати – здається, саме для того, аби малювати свою Німеччину.

– Одного дня, побачите, я повернуся туди. Ромка он досі там, – каже Маша, й всі в кімнаті перезираються.

А Ромка – це, певно, той самий хлопчик. Син генерала якогось та вітчимової сестри.

– Хто ж тебе пустить у ГДР? – запитує Тамара, вона продовжує називати Німеччину цим неіснуючим сполученням літер. – Все, виперли нас звідти. Це тільки твій генеральський синок разом із татком досиджує там. Генерал Лисицький, мабуть, вже половину Німеччини до себе у Ленінград контейнерами відправив. Це лише наш невдаха й його сестра нещасна в Донецьку тепер... Ти ж знаєш, що Лисицькі тепер розлучаються? Ромка сам у Німеччині, з батьком. Довчається ніби. А матір кинув. І якщо ти мене питаєш, я б не зв’язувалася більше з тією сімейкою.

Але Маша не питає нікого. Між Німеччиною і Ленінградом для Маші просто нічого немає. Маша зовсім не бачить Львів.

Маруся єдина має з цим містом, так би мовити, “кровний” зв’язок. Такий, який виникає, коли ти народився в місті – або коли хтось дуже близький у місті помер. Та що Маруся – її друга бабуся, батькова мати, народилась у Львові. Хоч, може, й не в тому річ? Правду кажучи, на запах не відрізниш, хто, де й ким народився, – слід залишає тільки саме життя.