ЯК ВИЖИТИ У МАРІУПОЛІ

КАРЛ ШЛЬОҐЕЛЬ

— “Ді Вельт”, четвер, 27 вересня 2018 року

Отруйні викиди у повітря, ракові захворювання, зосереджена недалеко від міста потуга російської армії: центр української важкої промисловості ледве чи стане колись курортом, розмірковує історик Карл Шлеґель.

Потяг їде понад годину повз територію [металургійного заводу] “Азовсталь”, про який у Маріуполі кажуть, що він займає таку ж площу як і держава Ізраїль.

Дорога до Маріуполя далека. Літаком з Берліна до Києва всього десь дві години, а віднедавна можна літати й дешевими авіалініями, проте для подальшої подорожі потрібно багато часу. Оскільки у місті, розташованому на березі Азовського моря, після початку розв’язаної Росією проти України війни аеропорт закрито для цивільної авіації, добратися до міста на південному сході України можна лише залізницею. Подорож з Києва триває аж шістнадцять годин, хоча це всього 640 кілометрів. Через бойов дії на Донбасі потрібно робити гак. У вагоні ви почуваєтеся так, наче потрапили в радянські часи, але брак комфорту компенсується — як і колись — несподіваними зустрічами й цікавими розмовами. У потязі повно подорожніх. які повертаються з відпусток. Маріуполь — велике місто з півмільйонним населенням, один із найбільших центрів металургійної промисловості й найважливіший морський порт України після Одеси. На Заході про це місто майже ніхто не знає, хіба що хтось зможе згадати про те, що Маріуполь у 2014 році протягом декількох тижнів тримали в полоні проросійські активісти Антимайдану, або ж про обстріли східних районів міста формуваннями так званої Донецької народної республіки на початку 2015 року. Тоді житлові квартали міста накрило мінометним вогнем, внаслідок якого загинули десятки й отримали поранення понад 100 людей. Ще й тепер вряди-годи виникають бойові сутички на “лінії розмежування”, яка знаходиться десь за 10-20 кілометрів на північний схід від міста й насправді є лінією фронту. Проте загалом з 2015 року в місті спокійно, його оминула доля Донецька й Луганська, які потрапили під владу режиму проросійських бойовиків. Але про мир не може бути й мови.

Маріуполь розташований на шляху, що веде від недалекого російського кордону до окупованого Росією в 2014 році півострова Крим. У 2015 році російським і сепаратистським силам не вдалося пробити коридор від Ростова-на-Дону до Придністров’я, який відрізав би Україну від Чорного і Азовського морів. Тоді Росія оголосила про намір побудувати міст через Керченську протоку, який мав з’єднати материкову частину Росії з окупованим Кримом. Сьогодні цей міст завдовжки у 29 км є найдовшим мостом у Європі; його достроково ввели в експлуатацію 15 травня 2018 року. Коридор, який не вдалося створити суходолом, проходить тепер через міст.

Путін з’явився на сцені власною персоною, цього разу в помаранчевому вбранні водія КАМАЗа. Але міст, який цей віртуозний адміністратор війни так ефектно відкрив за присутності засобів масової інформації, став не лише ще одним порушенням міжнародного права; фактично він означає спорудження фізичного бар’єру, що має на меті перетворити Азовське море, яке згідно з договором 2003 року може однаково використовуватися для судноплавства Росією і Україною, у контрольоване Росією море. Отже, міст перетворюється на загороду, за допомогою якої можна на власний розсуд чинити тиск — аж до блокади. Про те, що це не “русофобські” фантазії хворої уяви, свідчать дослідження журналістів і офіційні повідомлення обох сторін конфлікту.

Для того, щоб затиснути Маріуполь у лещата, потрібно небагато. Габаритна висота мосту, що становить 33 метри, не дозволяє проходити під ним великим кораблям. Як писала Оксана Гриценко в газеті “Kyiv Post”, після відкриття мосту російська берегова охорона, що підпорядковується ФСБ, зупинила понад 140 українських та іноземних суден. Часто кораблі затримують на декілька днів, мотивуючи це пов’язаними з безпекою питаннями, що спричиняє величезні додаткові кошти для їхніх власників й спонукає багатьох відмовитися від маршруту в порт Маріуполя в майбутньому. Внаслідок анексії Криму Україна втратила 80 відсотків цивільного й військового флоту, в той же час Росія має 10 бойових кораблів і до 40 швидких патрульних катерів, як зазначає керівник “Українського мілітарного центру” Тарас Чмут. Українські експерти вважають, що російська армія має величезну перевагу на воді й у повітрі, та вимагають посилення слабких Військово-морських сил країни. Страх перед можливим десантом морської піхоти, тобто перед вторгненням з моря, після того як у 2015 році вдалося зупинити просування з півночі, не є звичайною вигадкою.

Ще й сьогодні, через чверть сторіччя після розпаду Радянського Союзу, Маріуполь позначений радянською спадщиною, втіленою насамперед у гігантських металургійних комбінатах імені Ілліча й Азовсталі, що легко можуть змагатися з металургійними гігантами у Магнітогорську, Піттсбурзі чи Кривому Розі. Понад годину потяг їде повз територію комбінату, про який у Маріуполі кажуть, що він займає таку ж площу як і держава Ізраїль. Іржаво-брунатний ландщафт із заліза так розкинувся, що його вдається розпізнати із супутника. Заводські об’єкти повсюдні — з кожної точки міста їх можна побачити, почути і насамперед відчути їхній запах. Отруйні викиди з десятків коминів усіх можливих кольорів пливуть над містом: 24 години на добу, ввесь рік, насамперед уночі. Повітря у Маріуполі — одне з найзабрудненішим серед міст в Європі. Тисячі мешканців страждають від хворіб органів дихання, багато лікуються від захворювань шкіри, місто займає перше місце у статистиці раку. У застосунку BreezoMeter можна довідатися про сьогоднішню якість повітря й вирішити, чи залишатися вдома. Купатися тут заборонено, хоча власне Маріуполь — особливо після втрати Криму — є популярним курортом.

Відвали породи від “Азовсталі” сягають 40-метрової висоти, і є загроза, що вони можуть сповзти у море. Вода з системи охолодження підвищує температуру води в морі. Для того, хто не працює на ливарному виробництві, при вигляді цієї гори зі сталі, заліза, доменних печей, димарів, кранів і градирень, спадають на гадку лише метафори — кузня Вулкана, піраміди 20-го сторіччя, гігантські чи навіть фаустівські ландшафти. Окремі об’єкти ливарні тягнуться кілометрами і здається, що всі вони працюють у єдиному ритмі — ви почуваєтеся так, ніби потрапили в початок 20-го сторіччя, у період промислового піднесення Російської імперії та часи бурі й натиску радянських п’ятирічок, коли засноване грецькими колоністами у 1778 році портове місто перетворилося у промисловий центр на півдні Російської імперії. У 2017 році святкували 120-річчя [Маріупольського] металургійного комбінату [імені Ілліча], а в заводському музеї можна поринути в історію індустріалізації та модернізації міста: приєднання Маріуполя до залізничної мережі у 1982 році, монтажу імпортованого з Америки заводу впродовж трьох місяців і бурхливого розвитку міста, у якому відкрили свої консульства Греція, Італія, Австро-Угорщина, Туреччина, Бельгія, Німецька імперія та Велика Британія. З розвитком металургії місто зростало, воно сплелося з заводом в єдиний організм, стало мономістом, у якому все цілковито пов’язане з долею металургійного комбінату — інфраструктура, освіта, організація дозвілля, дитячі садки, житлові умови. У часи розквіту виробництва сталі тут працювало 100.000 чоловік. Мимоволі згадуєш радянські промислові фотографії [Аркадія] Шайхета й [Георгія] Петрусова чи американку Марґарет Бурк-Вайт — ці ікони машинного часу й пролетарської ударної праці.

Про долю міста у 20-му сторіччі можна дещо довідатися у Краєзнавчому музеї або завдяки окремим табличкам та пам’ятникам. Територія міста відображає злами у його розвитку: старий дореволюційний Маріуполь, що з часів свого заснування зберіг геометричне планування шахівниці та просту забудову з будинками у стилі класицизму — оточені садами, вони справляють майже сільське враження. Люди живуть за межами старого центру в районах панельних багатоповерхівок з їхнім скромним комфортом. У 20-му сторіччі вулиці й площі часто змінювали назви — Катерининська перетворилася на проспект Леніна, а найвишуканіша вулиця старого Маріуполя — Георгієвська — довго називалася вулицею Третього Інтернаціоналу.

Часом влада у місті мінялася як у калейдоскопі. Наприкінці 1917 року Маріуполь окупували частини Червоної Армії. Опісля прийшли білі, потім загони анархіста [Нестора] Махна, з травня по листопад 1918 року тут були навіть війська Центральних держав. Наприкінці громадянської війни заводи “Російський Провіданс” і “Нікополь” націоналізували, а в 1924 році перейменували на честь Леніна в “Металургійний комбінат імені Ілліча” (в процесі декомунізації в Україні після 1991 року [мається на увазі декомунізація після 2016 року — прим. перекладача] назва залишилася, але тепер комбінат носить ім’я професора й фахівця ливарної промисловості [Зота] Ілліча [Некрасова]). Під час перших п’ятирічок металургійні заводи швидко розвивалися, населення міста стрімко зросло з 50.000 у 1925 році до 241.000 в 1941 році. Пам’ятник у парку перед театром нагадує про жертви Голодомору — зумисне організованого голоду, який спричинив особливо великі втрати в Україні — й про жертви політичних репресій 1935–1938 років, серед яких опинився не лише директор металургійного комбінату, але й велика група чорноморських греків.

8 жовтня 1941 року місто зайняли німці, окупація тривала до 10 вересня 1943 року. На фотографії у Краєзнавчому музеї зображено знятий з повітря завод; його устаткування, яке не встигли вивезти в Челябінськ, здебільшого знищили. 36.000 солдатів Червоної Армії загинули тут у німецьких таборах для військовополонених. 50.000 мешканців Маріуполя відправили в Райх як остарбайтерів, звабивши їх фальшивими обіцянками або спіймавши під час облав. Їхні долі описує у своєму зворушливому романі про життя матері Наташа Водін. Євреїв Маріуполя помордували вже через тиждень після вступу німецьких військ у місто протягом трьох днів у жовтні 1941 року. Пунктом збору для оголошеного “виїзду в Палестину” була будівля з червоної клінкерної цегли на проспекті Миру, у якій сьогодні знаходиться Приазовський технічний університет. 10.000 маріупольських євреїв розстріляли у протитанкових ровах передміського поселення “Агробаза” за схемою вже вчиненої бійні в Бабиному Ярі. Про те, що це була колись значна єврейська громада, нагадують руїни хоральної синагоги на вулиці Митрополитській.

Відбудували сильно зруйноване місто та промислові об’єкти напрочуд швидко. Зведені у стилі “сталінського ампіру” будівлі вздовж проспектів свідчать про успіхи післявоєнного десятиріччя. Враження про те, як виглядало місто в пізніх 1980-х роках можна отримати, переглянувши кінострічку, що вчинила фурор у часи перебудови: фільм “Маленька Віра” розповідає про “чарівну бестію” й “асоціалів” пізнього радянського періоду; Маріуполь з його комбінатами, кварталами панельних багатоповерхівок і виглядом на морську далечінь став фоном для життя, сповненого зневіри й нудьги в місті на кінці світу.

Майбутнє міста залежить від того, як розвиватимуться події загалом. Коли сьогодні в Маріуполі говорять про війну, то мова йде насамперед і здебільшого не про Другу світову війну, а про ту, яка розпочалася лише декілька років тому, про заворушення 2014 року, про обстріли міста на початку 2015 і про щораз нові й нові стрілянини на фронті, що їх чути в місті. Сліди сутичок у Маріуполі все ще добре помітні. Місто мусить захищатися від спроб дестабілізації ззовні й покращувати умови життя, які загрожують солідарності його мешканців. А робити це під час війни, що точиться зовсім близько — часом відкрито, часом приховано — є неймовірно важким завданням. Але місто вже довело, що воно може вистояти. Ще протягом неозорного часу доля Маріуполя буде пов’язана з долею “Метінвесту”, підприємства Ріната Ахметова; міський голова Вадим Бойченко раніше був директором комбінату. “Метінвест” критикують — у Маріуполі його ще називають “Смерть-інвест”

У червні цього року понад тисяча людей організувала флешмоб на площі Свободи з вимогою радикально зменшити гігантські шкідливі викиди металургійних комбінатів, щоб спонукати мешканців не виїжджати з міста. Метінвест оголосив про намір інвестувати понад 319 мільйонів доларів до 2020 року в сучасне фільтрувальне обладнання. Якщо знову почнуться конфлікти, то заводські об’єкти стануть ареною сутичок і можуть постраждати. Тому, здається, є спільне зацікавлення у збереженні спокою та порядку (майже) за будь-яку ціну.

Маріуполю потрібен час, щоб переорієнтуватися. Трохи більше уваги з боку Заходу до того, що відбуватиметься у цьому місті та довкола нього в найближчому майбутньому, стало б немалою підтримкою. Адже в Маріуполі йдеться про щось більше, ніж просто про далеке місто на березі Азовського моря.

70-річний Карл Шлеґель (Karl Schlögel) — історик і один з найвлучніших спостерігачів та поетичних оповідників про східно-європейсько-російський модернізм. Його остання книжка: „Das sowjetische Jahrhundert, Archäologie einer untergegangenen Welt“ (“Радянське сторіччя. Археологія загиблого світу”).

Путінський міст через Керченську протоку з’єднує Росію з анексованим півостровом Крим, але ізолює частину України.

Азовське море — це звучить романтично, але купатися тут заборонено. Ловити рибу й дивитися — можна.

З німецької переклав Юрій Дуркот