СЬОГОДНІ НАЙТЕМНІША ПІВНІЧ

Керстін Прайвус

(уривок)

Ця дотеперішня вовтузня, це лавірування досі, це загравання з мовою, в якому зазвичай вбачають передчуття, – все це втратило свою чинність. Ти вже не розпізнаєш тривогу. Зате розпізнаєш паніку, бо відтепер існує тільки одне слово: негайно. Негайно після пробудження було зрозуміло, що кості кинуто, вони потягувалися в повітрі і прибирали горизонтальне положення, і перетворилися на бомби, скеровані на цілу країну. Відтоді слова набувають іншого значення. Тиша – це не те, що ти відчуваєш, лежачи в ліжку і ледве спроможна дихнути, бо тебе тримає в лещатах хвороба. Тиша – це відсутність звуку між сиренами. Чекання – це не те, що ти сприймаєш, поки не відпустить хвороба, поки ти, лежачи в ліжку, не зводиш погляду з дерева. Чекання – це проміжок часу до появи новин. Простір зсувається, бо те, на що бракувало уважності, раптом зазнає нападу, і доводиться запитати себе, чи не була ти недостатньо уважною. Твої віднесення і пов’язання розпускаються в звуках сирен, тонкі системи, в яких ти звикла мислити, брутально спрощуються. Певність твого усталеного мислення розчиняється з кожним ударом бомби, так ніби шматують картину, незрозуміло, в якому місці зазяє наступна діра. Значення твого досвіду перекручується безпосередньо, і якщо б довелося тебе нарисувати, виявилося б, що всі твої члени поскладані навиворіт: очі дивилися б завжди тільки всередину, стопи рухалися б по колу, руки хапали порожнечу. Паніка змушує тебе накручувати кола в думках, в той час як відчуття таке, ніби руками хапаєш повітря. Система раннього оповіщення не спрацювала, хоча межовий показник наростав, нагромаджувався на межі, на кордоні, і при цьому ще можна було спостерігати, як наступ набирає розмаху.

Ще вліті між двома коронними роками ви сяко-тако зібралися в Берліні, якось половинчасто зустрілися, та все ж. По суті, всі ви мали би бути в Івано-Франківську, але пандемія унеможливила подорож, отож ви склали з двох трансльованих через інтернет серпів коло між Берліном і тим містом, і слухали одне одного звіддаля. І вдалось воно теж лише наполовину, бо постійно виникало технічне запізнення у трансляції, так що ви завжди десь на півхвилини розминалися. Хоча рухи при читанні передавалися синхронно, почути одне одного було неможливо, всі залежали від відлуння. Мить висловлювання і його смисл розтягувалися, наче в королівстві кривих дзеркал. Порозуміння було неможливе, і ти чекала на сирени, які для перевірки призначено на той день, аби ми знову навчилися реагувати на незбагненне. Ти чекала на них з деяким нетерпінням, бо їх звучання було тобі відоме ще з дитинства, те протяжне завивання, яке все перебивало і змушувало заціпеніти, і розривало те, що висіло в повітрі. Та в той день катастроф не спрацювали навіть сирени, мить, яка могла би бути застереженням, проминула непомічено на шляху до меморіалу Голокосту.

І заки ти чекала знаків, які мали тобі щось віщувати, аби ти могла зорієнтуватися в цьому літі між двома хвилями, ти переочила навалу біди, що наростала знак за знаком. Тоді війна вже була тут, але вона ще не переливалася через поріг. Зате громадилася, і ти мусиш це так назвати, бо за останні роки ти нагромадила чимало з того знання, яке робило її сподіваною. І попри те не можеш сказати, як би можна було описати ту мить, яка нараз змінює світ, хоча настало тільки те, про що відомо, що воно може статися. Так ніби вбивчо дикий звір налаштувався до стрибка, а всі лаштунки були водночас яскраво освітлені, окрім як понад новинами і всередині понад знанням, яке зненацька справдилося. Це перша війна, яка тебе спіткала, і з кожною бомбою вона стрясає тобою, кожна бомба надмірна, невимовно зайва, що ж буде далі, думаєш ти, стоїчно лежачи в ліжку і ледь переводячи подих. За відчуттями це твій перший вибух війни, всі решту ти проігнорувала. А цей ось править в тобі тепер, розчиняє твої переживання і прибиває тебе до духу часу. Він почався вночі, коли всі спали, і прибув після пробудження.

Ну, і що ж там поробляє тривога, тепер, коли сидиш із нею разом в ролі глядача? Наступного ранку підсумовуєш те, що сталося вночі, кажуть знавці. Жодної певності сподівання, жодної нової нормальності, жодного повернення до вже знаного, жодного «колись прийдуть інші часи», жодного розрахунку на них. Тільки незмигний погляд на зображення і раптове усвідомлення воєн, які ще будуть.

Ліпше піддай розтину тривогу. Одні тримають тривожний рюкзак біля дверей. Вони ще далеко не тут. Інші не тримають. Ось і вся різниця.

І так триває вже тижнями, мить зупиняється, наче звук сирени, і змушує мене збагнути те, що справляє враження, ніби з фільму. Це ж минуле, від якого ми давно вже звільнилися, як так може бути, що воно виглядає нам тепер аж таким анахронізмом. Відтепер знов висаджують на повітря музеї, руйнують театри, міняють назви міст, ворог опускається з неба над столицею і заміняє фільми про агентів. Відтепер усе діється одночасно. Відтепер усе, що було колись, минуло.

І як падають бомби. Вони падають, коли люди сидять в кіні. Коли йдуть в супермаркет. Чи працюють в бюрі. Вони летять зверху і падають, коли люди намагаються сховатися в театрах, замість відволікатися п’єсами, і вже не сприймають свою ситуацію як частину фільму. Вони вдаряють в натовпи на залізничних станціях. Вони черкають над головами дітей, шматують їх або відривають їм кінцівки. Змушують людей насаджувати на голови баняки і сидіти у ваннах, велять дорослим в костюмах із супермаркетів відпроваджувати сиріт на потяги, які мають вивезти їх з міста, змушують жінок з дітьми днями переходити пішки кордони. Вони ще не впали на потяги з біженцями, ще не влетіли в інші країни. Я ледве спроможна писати. Вони руйнують усе, в тому числі книжки, навіть іще не написані. Від чого ж нам тоді відштовхуватися, де шукати спадкоємності?

Як ти могла споглядати, як роками наростає ця хвиля, ледь не як спогад про одне літо, про іншу мить на автобані, аби забрати дітей з канікул чи завезти їх, коли радіо заговорило про вторгнення в Грузію, і дві нові назви раптом почали видавати себе за республіки. Перелітне відчуття, та цього ж бути не може, яке, втім, швидко промайнуло і вже не переймало твою увагу. А потім цілковито розбомблене Алеппо, базар, якого вже нема, але ж то була не твоя ділянка, і врешті Крим і дикий Донбас, зі своєю вбогістю, своїм браком естетики, своєю кількістю шахт був тобі, по суті, байдужий. Збитого нідерландського літака з усіма його загиблими теж не вистачило, аби скерувати погляд на те, що насувається. Хіба що твоє захоплення з огляду на естетику протесту в Білорусі, так гарно, так правдиво і так справжньо, але тільки після цього раптом увірвалося щось, а тепер диви-диви – раптом ти себе не пізнаєш. Бачиш, як горить вогнепровідний шнур, можеш відстежити аж до самого вибуху, «Культура й вибух» читаєш у Юрія Лотмана про зорієнтоване на вибух мислення і подолання фатального вибору між застоєм і катастрофою. «Коли рух уперед – а альтернативою йому є лише катастрофа, обсяг якої важко оцінити, – попри все здолає межу, на якій ми перебуваємо, тоді посталий порядок ледве чи буде простою копією західного ладу… Засаднича зміна в стосунку між  Західною та Східною Європою, що відбувається в нас на очах, можливо, запропонує можливість перейти до загальноєвропейської тернарної системи і відступитися від ідеалу зруйнувати до основ старий світ, аби побудувати на його руїнах новий. Змарнувати цю можливість дорівнювало б історичній катастрофі».

Був такий момент, пригадуєш собі, коли війна просто-таки повисла в повітрі і люди публічно застерігали від того, аби, говорячи про неї, її прикликати. Холоднокровність, досі напад тільки сподіваний, але він ще не стався. А тоді вистачило однієї ночі, аби показати, що хід подій не був непередбачуваний, а війна не вибухнула просто так. Запалювальний шнур горів уже давно.

Чекай-чекай, з часом ти звикнешся з цим, інформація не діятиме так безпосередньо. Вже тепер ми розпізнаємо зображення і можемо їх до чогось прив’язати. Через якийсь час будь-яке обурення і жах обертаються байдужістю. Розтинай краще власну тривогу. Люди страждають і без того. Щось, чого вони зовсім не зазнали, справджується. Так іноді діє диво.

Тривога застрибнула у ванну. «Шумоголовців» мама завжди читала тобі в дитинстві, старша дівчинка миє голову своєму молодшому братові, але тут ти сиділа у ванні і, відгортаючи мильну шуму, питала маму, чи може хтось скинути на нас бомбу, а їй вдавалося заспокоїти тебе реченням: ні, це неможливо, бо хтось інший захищає нас своєю бомбою. І як тривога знов засіла в дітях у ванні – перед сном тепер уже твоя донька питає: але ж до нас цей злий чоловік не добереться, чому він чинить зло стільком людям? А ти відповідаєш своїй дитині: ні, з нами нічого поганого не станеться, і знаєш, як сильно обманюєш.

Тож тривога засіла в голосах матерів, причаїлася в історіях на добраніч, ховається за усміхненими обличчями, вона шугає догори, коли матері підкидають своїх дітей на повітря, постійно запевняючи, що з ними нічого лихого не трапиться, коли їм раптом доводиться разом із ними зриватися з місця і, кажучи: прихопи рюкзачок і м’яку іграшку, ще обіцяють, що все це надзвичайно цікаво, що на них чекає захоплива пригода. Вона впізнає себе з неправди батьків і живиться уявленнями дітей, це така нова гра: що ти покладеш до валізки, коли валізка – просто рюкзачок, і немає часу на роздуми. Візьми м’яку іграшку, візьми домашню тваринку і теплий одяг. А ти що візьмеш, питає тебе твоя дитина, і всі нервові закінчення здиблюються, це відчуття тобі знайоме, вже знову. Воно відкидає тебе назад у мить, коли треба діяти, притьмом впорядковувати речі, хапати, збиратися на той момент, коли все тобі валитиметься з рук. Тепер ти це знаєш, бо твоя донька питає, тобто знаєш, що вже задля інших починаєш у собі перетворювати тривогу на щось, що згодом можна буде розповісти.

Тривога витала в твоєму колишньому підручнику з краєзнавства, там були зображення спустошених сіл і мертвих мешканців цих сіл, ти дивилися на нього знову і знов, тобі вкарбувалася цю фотографію, мертві люди поскладані на полі біля їхнього спаленого села, чорно-біла супровідна обставина. Тривога класифікувала її і підпорядкувала освіті й вихованню.

Тривога підхопила тебе на коркоші в постаті солдата, що врятував на війні дитину, краще дитина, ніж він, і цією дитиною могла бути ти, казали тобі, переказували ми одне одному, і так та історія розходилася і була відома кожному, так було написано на пам’ятнику, увіковічнений солдат з дитиною на руках. Тривога в дитинстві прагнула зустрітися колись зі справжнім радянським солдатом, адже кожен із них був тим, хто міг підняти тебе на руки. І саме це було причиною, що єдиного радянського солдата, якого побачила в житті на залізничній станції, тобі одразу захотілося обняти.

Вона поводилася примхливо на розповідній годині піонерського пополудня, в історіях про ув’язнених в темницях героїв, самі в’язничні історії, в яких донькам аж до самої страти дозволяли відвідувати батьків, і ці доньки в обіймах передавали їм звістки із зовнішнього світу. Це було причиною, чому ми брали собі цих доньок за взірець.

Тривогу тобі цікаво розповідали на нескінченних сторінках книжок, що виходили цілими серіями, а ти прочитала їх нівроку: «В’язні пантериного яру», «Маґеланові подорожі навколо світу», «Могила легіонів», «Загублений серед корсарів», «Чотири стріли чеєнів», «Дозорець воїнів вітбої», «Заслані в Новій Каледонії», «Ріка без мосту», «Верховний ватажок гереро», «Амазонська лихоманка», «Темудзин», «Герніу», а з ним і Армін-херуск, і як він розгромив Варові леґіони в Тевтобурзькому лісі. І далі: «Сто п’ятдесят ескудо», як можна зворушити американців злиднями, «Сини Великої Ведмедиці», як поводитися, коли тебе вигнали і переслідують, «Чотирилапі друзі», як допомагати тваринам зі звіринця на війні, «Срібна підкова вирушає на війну», як допомагати В’єтконґу, «Еде та Унку», як допомагати подрузі. Поряд із відкриттям невідомих мандрівних шляхів – жорстокість при завоюванні інших народів і їхня боротьба проти цього. Зате обійшлося без Карла Мая, бо він брехун, натомість доповідь про улюблену книжку в третьому класі, «Визвольна боротьба Червоного Чоловіка», в якій будо достеменно описано, хто кого в Північній і Південній Америці вирізав, четвертував, випалював.

Тривога була невилучним складником словника, за допомогою якого тобі від самого початку школи пояснювали світ. «Від Антона до Ящірки, словник для дітей» був прекрасно ілюстрований і розрахований на сприйняття у відповідному віці. І тільки значно пізніше, коли ти знову взялася за нього, аби довідатися, що ж там було іще, виявилося, що образки пір року не вводили в оману щодо військових орденів, відзнак різних армійських чинів, організацій та національних свят.

Автомобіль Амфібія
Атомний криголам
Бойові загони
Відкрите розроблення родовищ
Вірш
Вода
Газзавод
Галявина
День Визволення
День Республіки
Державні нагороди
Електростанція
Епідемії
Жовтнева революція
Займисті речовини
Земельний газ
Інженер
Казка
Кантата
Комахи
Компас
Коні
Літній табір
Машини
Метелики
Мир
Народна поліція
Національний гімн
Оаза
Панельне будівництво
Підводний човен
Плавлення
Пори року
Припливи і відпливи
Равлики
Радар
Ракета
Рослини
Світло
Сніг
Солідарність
Співіснування
Сталь
Степ
Трубопровід
Туман
Уран
Фізкультура
Час
Шлак

З німецької переклав Юрко Прохасько 2022