Квартира київських гріхів

Уривки з книги «Квартира київських гріхів», 2017 рік.

Маргарита Сурженко

Минуло кілька хвилин — і в нашій величезній квартирі стало тихо. Крізь дерев’яні рами вікон до кімнати час від часу проривалися звуки ранкової столиці — шум машин, вітру, що воював із металевими дахами, голоси людей, гавкіт псів. Підлога була чистою, вчорашнє світло любові, що стелилось по паркету, тепер забилось між його шпаринами, ховалося від нас. Ми ж розбіглися у справах, ми полетіли змушувати Київ грішити. Лінь швидко помила посуд після нашого колективного сніданку, замісила тісто для пирога, дістала з морозилки листи для лазаньї. Потім почала прибирати в квартирі. Коли я лише почала працювати, я уявлення не мала, як вона могла встигати робити так багато справ одночасно. По суті, за ідеально прибрану квартиру, завжди свіжі троянди на моєму столі, смачні страви в холодильнику, чисті речі в шафі ми були вдячні саме Ліні. Окрім роботи, вона встигала читати книги, дивитись філь- ми, навіть відвідувати різноманітні концерти і виставки в людській подобі. Пізніше я зрозуміла, звідки цей гріх бере силу на всі свої справи. Звісно, у людей, які нехтують своєю енергією. Кожна вбита ідея, ініціатива, мрія дарує силу Ліні.

З іншого боку, кожен прекрасний гріх, надивившись на пло- ди своєї роботи, завжди намагається не потрапити до своєї ж пастки і не бути схожим на своїх пропащих клієнтів.

Часто люди вважають, що гріхи схильні до вад, які самі пробуджують. Ненаситність нібито має бути гладкою і з кількома бутербродами в руках, Лють повинна змітати все на своєму шляху, ніби відьма. А Лінивість має весь день сидіти на дивані. Насправді все не так. Насправді навпаки. Насолода, скажімо, дуже боїться пробувати будь- які наркотики. Вона бачила, як помирали наркомани, як вони повільно або ж швидко вбивали себе, горіли, а потім згнивали. Як вони ставали пропащими, як виривали яму, яка потім засмоктувала їх. Тому тепер Насолода дуже бо- їться наркотиків, навіть алкоголю, навіть сигарет. Іноді ми п’ємо червоне вино, насолоджуємось його смаком, а її ну- дить. Лінь так само вважають ледащицею. Але ж вона у нас завжди в русі.

Вона обожнює знищувати ідеї. Приходить і розстрілює їх із автомата. Часто достатньо одного дотику пальця — ідея тріскає, як мильна бульбашка. Іноді їй подобається шматувати ідею пилою, дуже повільно і болісно. А іноді вона за секунду вбиває ідею з револьвера. Буває так, що гріх спалює ідеї живцем, а буває, що робить аборт у голові — ідеї помирають ще в зародку, залишаючи людство без прекрасних картин, книг, додатків на телефон, сайтів, кафе, ресторанів, іграшок, підприємств, наукових відкриттів, ліків. Лінь може вбити навіть кохання.

Скільки ж ідей вона поховала на кладовищі! Лінь робить гарних дівчат негарними. Лінь робить успішних чоловіків невдахами. Лінь любить прикидатися стабільністю, шепотіти людям про те, що вони на вершині і можна розслабитися. Лінь любить зупиняти. Вона зупиняє життя, зупиняє ріст і рух. Вона запевняє людей, що зупинка — це відпочинок, при цьому люди починають грати проти природи. Все живе має рухатись вперед, Лінь же змушує зупинятись, а сама боїться присісти на хвилину, постійно мчить вперед. У неї надзвичайно багато роботи.

Повитиравши пил на кухонних поличках, Лінь зав’язала своє коротке волосся в гульку і дістала з духовки пиріг. Саме в цей час Саша розплющив одне око. Він побачив барну стійку, шафу з книгами, журнальний столик, Лінь, що поралась на кухні, і сонце за вікном. Хотів підвестися, але натомість перевернувся на інший бік і знову заплющив око. Йому не хотілося прокидатись, навіть їсти не хотілося. Навіть думати не хотілося. Його нічого не цікавило, крім сну. Сила гріха почала діяти на чоловіка. Моя подруга тим часом намастила коржі сметанним кремом і поставила на підвіконня свій кулінарний шедевр. А потім Лінь знову бігала по квартирі, витираючи пил, поливаючи квіти, ми- ючи підлогу. Чим швидше вона рухалася, тим глибше про- валювався Саша в своєму небажанні жити, тим більшим шматком м’яса він відчував себе на канапі. Дзинь! Нарешті гріхиня зупинилась і дістала з духовки лазанью. Коли вона встигла її туди поставити? Ми завжди дивувались її вмінню встигати все і відразу. Вона нарізала лазанью і принесла до скляного журнального столика біля дивана. Сіла на крісло поруч із Сашею і промовила:

— Wake up!

Саша розплющив одне око. Йому було лінь говорити. Моя дівчинка добре постаралася.

— Прокидайся давай! Я приготувала тобі смачну лазанью і зелений чай. Ти любиш зелений чай?

— Де я? — нарешті промовив Саша.
— Включай мозок.
— Та дівчина з бару... Вона... Я вчора, здається, перепив.

Де та дівчина? Саша...
— Саша? Ах... Саша. Мене тоді можеш називати Ліною.

Як Костенко. А Саша на роботі. Попросила за тобою наглянути, щоб ти нікуди не втік. Але тобі лінь втікати, правда? — вона говорила, ніби сама до себе, знаючи, що Саші важко слухати, йому б тільки лежати й мовчати. — Розкажи, як це? Нічого не хотіти. Тупо лежати на дивані, коли навколо тебе мільярди можливостей. Завжди хотіла спитати це у людини. Як це? Проґавити все на світі, бо твоя дупа приросла до дивана? Була б я людиною, я би пірнула в світ можливостей і шансів. Жадібно нахапалась їх, розсадила би, як моркву на городі, поливала би трудом і чекала, коли вони зійдуть. Тішилась би своїми успіхами. Інвестувала би плоди у майбутнє. Я б ніколи не зупинялась. Але ж ви... Ви пливете за течією і навіть лінуєтеся гребти.

— Хто ти така? Я починаю щось згадувати...

—Ти щось відчуваєш всередині? Бажання? Відчуваєш бажання?

— Я... Відчуваю... Я нічого не відчуваю.

Лінь із посмішкою дивилась на Сашка і насолоджувалася своєю роботою. Вона була дуже задоволена собою, розпустила коротке волосся, яке зав’язала на час прибирання, і солодко потягнулась, усвідомлюючи, що здобула ще одну маленьку перемогу над людиною. Це те, чого вона домагалася. Убити бажання собою. Лінь убиває плід моєї роботи — пристрасть. Лінь часто приходить до закоханих пар. Ми з нею любимо обмінюватися саркастичними поглядами, коли бачимо двох пристрасно закоханих, які кажуть, що їх вогонь ніколи не згасне. Лінь сміється і підморгує мені, я все розумію, покидаю їх через декілька місяців, а Лінь переймає цю естафету. І от хлопцеві вже лінь їхати до своєї коханки, він включає комп’ютерну гру чи серіал і поїдає піцу, яку йому приніс кур’єр. Або ще гірше: купує її в магазині і розігріває в мікрохвильовці. Мертва їжа ледачих людей. Лінь приходить до мене і дає мені «п’ять».

— Я знаю, що на вас діє, — сказала Лінь і підсунула до Саші ароматну лазанью. — Як тобі? Не лінуйся хоча б понюхати.

Інстинкти, звісно, спрацювали, і Саша потягнувся до їжі. Знайшов у собі сили побороти лінь, розплющити очі, підвестися з лежачого положення у сидяче. Подивився на співрозмовницю і розгледів гарну худеньку блакитнооку дівчину з каре і тоненькими рожевими губами.

— Пригощайся, — посміхнулася Лінь і підвелася. — Я в душ. Ти їж, пий чай. Можеш тут роздивитися нашу квартиру, якщо сил раптом вистачить.

Лінь залишила мого хлопчика, і він не посоромився і не полінувався з’їсти половину лазаньї. Він дивувався тому, якими стали його рухи. Складалося враження, що на канапі він пролежав не ніч, а весь тиждень. Рухатись було важко, м’язи стали ніби атрофовані. Здавалося, що його мускули розтанули і перетворилися на жир. Радіоактивні, ми, гріхи, несвідомо впливали на Сашу і спустошували його, навіть просто перебуваючи поруч. Щоб упевнитись, що минула лише ніч, а не тиждень чи два, Саша дістав із кишені телефон, а потім знайшов гаманець і перевірив наявність у ньому грошей.

Поки Лінь, наспівуючи, милася, Саша здійснив па- ломництво на кухню. Кожен крок давався йому нелег- ко. Але він мав звичку починати ранок із кави. Наївшись лазаньї, він відчув несправедливість ситуації, в якій опинився. Паскудство! Замість того, щоби йти на роботу, він знаходиться невідомо де і невідомо з ким, а день для нього ледве не почався з зеленого чаю замість улюбленої міцної кави... Роздратувавшись, чоловік встав із канапи і пішов до кухні шукати напій, щоб хоч якось виправити становище... Звичка — ще одна зброя, що допомагає у боротьбі з лінощами. Вона закладає в мозку фундамент, на який особистість опирається і розуміє, що саме їй принесе справжній результат. Він відкривав шухлядки, шукаючи будь-що, схоже на каву. Чим більше Саша рухався, тим більше приходив до тями. Туман поступово зникав з-перед його очей. А разом із тим він починав мислити і шукати шляхи виходу із ситуації. Саша зрозумів, що має подзвонити на роботу і сказати, що запізниться. Але потім подумав, що краще попросить відгул на день, адже сили йти обмаль. Саша почав згадувати і мене. Зловив на кухні молекули мого запаху. Мій запах.

— Тільки пиріг не чіпай. Його будемо їсти ввечері. Має ще постояти кілька годин, аби коржі стали ніжними. Ця алхімія додасть торту вишуканого смаку, який ще краще можна буде оцінити після важкого трудового дня. Ти теж зможеш скуштувати. Якщо до вечора тут протримаєшся, — прекрасна Лінь зайшла до кухні в ідеально випрасуваній синій сукні, із вирівняним волоссям і рюкзаком на спині.

— Слухай, де я? Та дівчина з бару. Як її знайти? — А ти все ще хочеш її знайти?

— Хочу.

— Хм... — Лінь здивувалась. Вона вважала, що повністю мене перемогла, а в чоловікові знову наростала зацікавле- ність. — Вона добре вчора з тобою попрацювала. Ну, якщо хочеш, знайдеш. Вона завжди ночує вдома. Почекай її тут, на дивані. А зараз я маю йти на роботу.

Лінь хотіла знову змусити Сашу прирости до дивана невидимими магнітами, вона була майже готова подути на нього вітром сну, але чоловік раптом згадав деякі кадри з нічної зустрічі. Звичайне питання збило з пантелику гріхи- ню.

— А хто ти? — запитав Сашко.
— Подруга твоєї вчорашньої знайомої.
— Та сама колега з роботи? Одна з сімох? Як тебе звати? — Ем... Ліна, я вже казала, — спантеличено промовила гріхиня.
— Ліна... Лінь?
Їй вмить стало цікаво. Вона зрозуміла, що я вчора розповіла всі наші таємниці, тому Саша вже не просто людина з дивана. Подумки Лінь вигадала кілька нецензурних сварок на мене.

— І що тобі відомо?
— Те, що ви робите наше життя життям.
— Як романтично вона прикрасила нашу брудну роботу.

Хтивість грається з вогнем, — спохмурніла Лінь. Вона раптом розгледіла в Саші купу проблем, які звалились на нас. А головне, зрозуміла, що я — чи не найбільша проблема і творець ідіотських прецедентів. Лінь продовжила: — Ти хоча би розумієш, що тепер тобі ніколи не можна буде спілкуватися зі своїми друзями і родичами, що ти ніколи не зможеш повернутися назад до звичного життя?

— Частково починаю про це здогадуватись, — промовив чоловік і несвідомо потягнувся у кишеню, де зазвичай лежав його телефон.

— І ти все одно хочеш до Саші?

—Дуже хочу. Щось притягує мене до неї. І я навіть злитись на неї не можу, — промовив Саша, який раптом зрозумів, що дзвонити на роботу вже не потрібно. Не треба возити авто на СТО і змінювати зимові шини на весня- ні. Не треба платити за оренду квартири. Не треба ховати зимові речі на нижню поличку і витягати звідти речі вес- няні. Не треба поповнювати рахунок мобільного і платити за інтернет. Не треба дописувати скрипт для вимогливого замовника, який сам не знає, чого хоче. Не треба думати про те, де би пообідати так, щоб не дуже дорого. Не треба думати над сенсом свого життя і тим, що він залишить після себе. І чи не даремно він взагалі тридцять років дихає киснем. Він був вільним від людських турбот, і єдине, чого йому все більше хотілося — ще раз побачити мене. І десь глибоко він усвідомлював, що це неправильно, але так бажалося заглушити голос розуму і знову просто потонути в моїх очах.

Лінь зробила глибокий вдих, витягла телефон і посварила мене у «Viber». Вона дивилась на чоловіка й уявлення не мала, що тепер з ним робити. Та лишати самого вже не могла. Тепер він став небезпечним свідком. А можливо, Лінь просто не хотіла залишати його самого. Подумала, чим вона гірша за мене, чому не може так само погратись із людиною?

— На жаль, Хтивість повернеться додому лише ввечері. Якщо тобі багато відомо з теорії, можу показати практику. Підеш зі мною на роботу?

— І яка ж твоя робота?

— Моя робота найпрекрасніша з усіх тобі відомих. Ми будемо просто гуляти Києвом. Я маю один мішечок із зер- нятками у своєму рюкзаку. Ми будемо сіяти в людях сум- ніви, будемо вигадувати з ними відмовки, будемо з ними відкладати на завтра те, що вони могли б зробити сьогодні. Мої зернятка лінощів будуть розростатись у їхніх тілах, а ми будемо дихати свіжим повітрям. Як тобі план?

— Звучить цікаво.

— Тоді ходімо.
Попереджаю: чим більше ти будеш ходити поруч зі мною, тим більше почнеш лінуватись. Перевіримо силу твого духу?

Але ходити доведеться швидко. І вони пішли. Побігли. Полетіли. Прийнявши людську подобу, Лінь сіла на свого мотоцикла, Саша сів позаду і схопив її за талію. Лише один дотик, а в нього вже заплющувались очі. Саша намагався триматися щосили, щоб не заснути і не впасти з мотоцикла. На щастя, заторів не було, та й їхати з Саксаганського до Хрещатика було зо- всім близько.

Доїхавши до центральної вулиці Києва, Лінь припаркувала мотоцикл і стала прозорою. Почалось. Гріхиня була невидима для людського ока, вона водила Сашу за собою, залишала ніби на мить, а за цю мить встигала зробити мільйон справ. Коли Лінь покидала Сашка, він починав обдумувати план втечі, намагався загубитись посеред натовпу, злитись у потоці туристів. Але ліньки було, не хотілося нічого. Та й дуже швидко дівчина поверталась, брала його за руку і вони вдвох далі продовжували свій шлях. Думки про те, що варто діяти, зникали. Сашко плив за течією і йшов туди, куди його вели.

Йти треба було швидко. Лінь сіяла свої зерна. А ті зерна, що були посіяні раніше, вона поливала. Вона зайшла до кожної крамнички. Вона не обділила увагою жодного продавця, який мріяв звільнитись і почати втілювати свої ідеї в життя. Вона пробіглась по кожному київському офісі, завітала до студентів, які наважилися мислити замість того, щоб просто записувати. Вона прийшла в гості до домогос- подарок, які гуглили рецепти страв, що потребували більше, ніж години їхніх трудів. Вона прошепотіла школярам забуті паролі від соціальних мереж і сайтів знайомств.

Лінь вбивала ідеї, сіяла в людських душах свою липку тягучу субстанцію, що призупиняє бажання жити. Хтось випльовував її зернятка. Звільнявся з роботи і йшов боротися за свою ідею. Ставив питання викладачам, вимагаючи пояснень сказаного, й уважно слухав відповіді. Йшов на кухню, бажаючи здивувати чоловіка. Але більшість піддавалися чарам цієї прекрасної дівчини. Люди опускали руки, підживлюючи Лінь своєю енергією.

—Я так втомився, — промовив Саша через чотири години блукань. За цей час вони вдвох встигли піднятися по Богдана Хмельницького і дійти до проспекту Перемоги. — Мої ноги. Я більше не в змозі йти.

— Але ж ми не зробили й половини з того, що мали. — Я не можу.
— Зізнайся: ти просто не хочеш.
— Я не можу.

— Людина може все. На те вона і людина. Будь чесним: ти просто не хочеш. Бо поруч я. Хоч і не хочу інфікувати тебе лінощами, але кожний мій дотик до тебе вбиває твій інтерес до всього, що відбувається навколо.

— Ви всі такі по-чортячому самозакохані, любите перемагати і щоб люди визнавали, що перед вами безсилі?

— Насправді, ні. Насправді, я обожнюю тих людей, які мене побороли.

— Я хотів побачити Сашу, а не всіх цих людей, яким ти псуєш життя.

—Тоді я проведу тебе до нас додому, — трохи розізлившись, промовила Лінь. Її дратувала слабкість чоловіка, який все більше обтяжував її і вповільнював роботу. Вона згадала, як відчувала вранці небезпеку через нього, але тепер це ледаче тіло викликало лише зневагу і аж ніяк не вселяло страх. — Ляжеш спати. Прокинешся, а Саша буде вже вдома. Вона тебе й розбудить.

Лінь зайшла за дерево, прийняла людську подобу, а потім зловила таксі, бо мотоцикл лишився на Хрещатику. Вони з нашим в’язнем приїхали додому. У машині мій хлопчик ледве не заснув, адже Лінь сиділа дуже близько. Вона боялась торкатися його, адже нести важке тіло на третій поверх їй не хотілось. У квартирі Саша ліг на диван і заплющив очі. Лінь підморгнула йому, і він одразу заснув. А гріхиня побігла працювати далі. Без чоловіка працювалося набагато легше і швидше. Але при цьому Лінь зловила себе на думці, що скучає за Сашком. За його наївністю і слабкістю, за його зацікавленим поглядом. Що не кажи, а відкривати свої таємниці було приємно не лише мені. Саша зробив її звичайний робочий день особливим і змусив Лінь ще раз усвідомити свою могутність.

Мить — і гріхиня з центру Києва опиняється на Борщагівці. Без Саші вона могла собі дозволити вільно літати Києвом, сподіваючись, що мотоцикл на Хрещатику буде залишатися на своєму місці. Робочий день Ліні продовжувався. У віддаленому спальному районі Києва мою струнку красуню дуже зацікавив один чоловік. Лінь зайшла до його квартири. Типове помешкання холостяка тридцяти п’яти років, який довгий період свого життя був обплутаний павутинням лінощів. Всюди бруд і пил. Немитий посуд. Подерті шпалери — маленькі плоди ледарства. Вона одразу подумала, що переможе і цього разу, вона в гостях у постій- ного клієнта. Але немитий посуд не завжди показник твого виграшу, поважна пані Ліне.

Поведінка клієнта Ліні була нетипова. Він щось активно читав в інтернеті, робив запис у блокноті. Його мозок іскрив. Він навіть купив собі мейнстрімний моліскін, бо почав цінувати свої думки й ідеї. Що відбувається? — не могла зрозуміти Лінь. Звідки ця боротьба? Ах, ідея. Ах, прозріння. Його мозок був настільки активним і задоволеним, що вже виділив у кров маленьку порцію дофаміну. Тому чоловік почувався дуже піднесено і бадьоро, йому здавалося, що він знайшов рецепт успіху. Він усвідомив, що йому тридцять п’ять, і що заробляти на «Форексі» все життя в нього не вийде. Він вирішив створити свій сайт. Ну от. Лінь пірнула до його ями. Він очищав душу від слизу сумнівів і страхів. Клітини його тіла наповнювались вірою. О ні! Мотивація поплила по крові. Що? Він ще й спортом вирішив зайнятись? Невже закохався? Ні. Просто він довго думав і вирішив змінити своє життя. Довго збирав у собі сили по крупинці і нарешті назбирав достатньо. Прозріння зарядило енергією, якою можна вибити лінь. Звісно, Лінь сильніша і має більше енергії. Ну-ну, посміхнулася гріхиня і розсипала в його душі ще кілька своїх зернят. А тепер? Тепер здається, що з цих ідей нічого не вийде? Та й куди тобі бігати? Там світло, люди будуть сміятися з тебе. З твоїх незграбних рухів. Твій жир буде трястись, в складках твого тіла можна перевозити наркотики через кордон. Не варто смішити людей. Ти пробіжиш всього лише кілометр. Ну давай, потіш бабусь на лавочці, вони давно не сміялись, давно не бачили захеканого кабанчика. Вже краще скористайся своєю звичкою: зайди на «Форекс», зроби ставку, отримай свій мізерний відсоток із приведеного клієнта, заплати за комунальні послуги, купи пельменів. Не вимахуйся, так би мовити. Та й ідея твого сайту далеко не оригінальна. Людям це не потрібно. Люди шукають в інтернеті лише порносайти і салати з майонезом.

Лінь посміхнулася. Вона зробила все, що мала. Вона вистрибнула з його тіла і хотіла забиратись геть. Вона повільно йшла до дверей прислуховуючись. Вона чула повільну ходу годинника на фоні суцільної тиші. Тиша. Тиша. Вона перемогла. Та раптом тишу порушило биття по клавіатурі. Він не здався. Ну то й що, що будуть сміятися? Продовжу життя тих бабусь. Ідеї маразматичні? Нічого. Буде досвід. Буде що розповісти на лекціях «TED». Скажу: послухайте, як я вбивався до тридцяти п’яти, а потім так загорівся однією маразматичною ідеєю, що зробила мене живим. Усім тоді ідея здалась маразматичною. А я боровся. І тепер я тут.

Чоловік поставив крапку в документі, закрив його, вимкнув комп’ютер і пішов шукати свої старі кросівки. Ніби відчув, що Лінь завітала в гості, стоїть у його дверях, немов поглянув їй у вічі, трохи зухвало і відчайдушно. І почав шнурувати кросівки. Але Спокуса не збиралася здаватися так просто. Ще одна спроба. Про всяк випадок. Остання надія. Гріхиня набрала повітря у груди. Твої кросівки. Вони старі та з діркою. З тебе будуть сміятися жінки і чоловіки. З тебе буде сміятися вся Борщагівка. А гопники закидають тебе сємками. Бігати треба лише в спеціальних кросівках для бігу, а в цих дуже шкідливо для здоров’я. Чоловік зупинився і подивився на себе в дзеркало.

— Почни з понеділка! Хоча б з завтрашнього дня. All you need is диван, — прошепотіла йому на вухо Лінь.

Сумніви. Очі уважно розглядали в дзеркалі жовту шкіру, подвійне підборіддя, бороду, яку варто було б поголити. Потім погляд упав на брудні кеди з чорними шнурівками і маленькою діркою на підошві. Сумніви полетіли геть — і чоловік потягнувся за навушниками, включив улюблену музику, закрив вхідні двері з іншого боку, залишаючи Лінь у себе вдома. А вона підійшла до комп’ютера і передивилась історію в Опері. Він навіть не заходив до соціальних мереж того дня. Сильно, нічого не скажеш. Лінь програла бій.

Ми завжди любимо вбивати людей собою, але ще більше ми любимо тих людей, які знаходять у собі сили не вбиватись нами. Їх сила викликає повагу. Лінь відсунула штору, подивилась у вікно, побачила, як чоловік вийшов з під’їзду і повільно побіг по дорозі. Почати — пройти майже половину шляху. Але найважче лише попереду. Рано чи пізно йому захочеться здатись і зупинитись. І Лінь ще обов’язково повернеться.

Бог створив нас всемогутніми, а також привабливими і солодкими для людей, але чомусь при цьому він забув про нас самих. Ми ніколи не були по-справжньому щасливими. Ми вбиваємо собою людей, але вони знаходять у собі силу звільнятися від нас і бути щасливими. І в ці моменти ми захоплюємося ними, говоримо про їхню силу. І трохи заздримо.

Як це — пройти всі випробовування з піднятою головою? Ось він — шлях людини, що залізла на гору, наповнила свою душу такою любов’ю і світлом, що вона щаслива без наркотиків чи алкоголю, щаслива без ілюзій. Секрет щастя простий: віднайти свою мрію, повірити в неї і зробити все, щоб її досягти. А потім знайти ще одну мрію, ще більш високу, заховану на ще вищій горі. Дертися по тій горі, нести на спині важкий наплічник, відштовхувати хтивість. Ніколи не зупинятись. Відштовхувати лінь, що так і шепоче: «Здавайся!». Відштовхувати ненаситність, що хоче з’їсти всі припаси ще біля підніжжя. Відштовхувати заздрість, яка пропонує зачаїти зло на твоїх друзів, що йдуть поруч до мрії, адже йти до мрії одному в сучасному світі взаємодії неможливо. Відштовхнути лють, яка змушує червоніти кожен раз, коли ти падаєш, змушує робити дурниці, зриваючи твої плани, перетворюючи мрію у недосяжну зірку. Відштовхнути наркотичну насолоду, яка пропонує зранку продовжувати залишатись на середині шляху і просто радіти сходу сонця. Відштовхувати заздрість, яка змушує заплющувати очі на красу, бачити лише чужу дупу, якій вдалось піднятися вище тебе або ж підкорити сусідню висоту. Відштовхнути кожну з нас, нести свій наплічник, умитися потом, умитися дощем, умитися снігом, дійти.

Дійти.
Дійти.
Впасти від утоми. А потім піднятись і подивитись на мозолі своїх рук, подивитись вниз із тієї гори, зазирнути під кожен камінець. Де ж ти, щастя? Я так довго йшов до тебе. Де ж ти? Ось же воно! Ковтати його жадібно, спинитись, смакувати, не припиняти посміхатись. Помахати сусідам, які підкорили сусідні вершини. Виявити, що для того, щоб дістатись до сусідів, не треба спускатись униз. Можна просто стрибнути до них у гості, попити з ними чаю, поділитися враженнями від подорожі. А потім швидше повернутись назад. До свого щастя. Сісти в плетене крісло і подумати, куди ж рухатись далі. Сидіти занадто довго не можна. Зупинятись неприродно. А ми — гріхи — вже будемо вигадувати нові спокуси. Кожна буде намагатися віднайти ще солодшу. Бо чим вище ви, чим більше щастя ви пізнали, тим сильнішу насолоду ми можемо вам дати, щоб звабити, щоб перетягнути на свою сторону, щоб зробити грішними, щоб обміняти ваше щастя на свою насолоду, спустошити собою.

А ви тим часом не можете тримати своє щастя в собі, прагнете ділитись ним, воно приймає різні форми, воно є вашою енергією, що б’є ключем. І частина її стає грошима, частина її стає рукою допомоги вашому другу, який лізе на свою гору, частина — часом, який ви витрачаєте на читання або ж на свою красу.

Це щастя важко тримати у собі, ви знаходите єдиного, одного такого, який може не тільки розділити ваше щастя з вами, повністю його зрозуміти, оцінити весь цей пройдений шлях, та ще й своїм щастям поділиться. Світяться ваші очі. І в наступній мандрівці ви певні: вам допоможуть нести ваш наплічник і буде кому налити вам води. І ось ви разом, дивитесь один одному в очі, і думка у вас одна на двох, і щастя одне на двох, і нова вершина тепер одна на двох. І від гріхів ви захистилися разом.