АТО. Історії зі Сходу на Захід

Уривок з книги «АТО. Історії зі Сходу на Захід», 2014

Маргарита Сурженко

Ангеліна
Це був майже звичайний день. Єдине, що відрізняло його від інших, – діра в моїй квартирі. Не знаю, хто її зро- бив: чи «терористи», чи армія, яка намагалася мудро ви- гнати їх з міста. Я мало що розуміла, коли побачила, що моя квартира перетворилася на купу брухту, навіть не оці- нила можливості засмагати влітку, не підводячись з ліжка, а взимку – романтично ловити сніжинки ротом... Ні, у мене взагалі не було думок. Не було злості чи радості за те, що я залишилася живою. Все - як у фільмі. Був просто шок, а я – за кадром. Вискочив якийсь чоловік і почав кри- чати, щоб тікала, бо можуть знову почати обстрілювати. Я кудись побігла за ним. Ми сиділи в під’їзді, а потім спро- бували сховатися у якомусь підвалі. Там уже було кілька родин, які не дуже зраділи нашій появі, тому ми швидко побігли далі. А потім якось опинилися на вокзалі.

Навіть не пам’ятаю, як встигла вскочити в поїзд. Усю ніч я сиділа в ногах у жінки, яка була не дуже задоволена тим, що їй заважають спати. Водночас я була не в захва- ті від запаху її шкарпеток. Гармонія невдоволення одне одним. Насправді той запах діяв так наркотично одур- манливо, що, можливо, ще одна доба, і я б опинилась у нірвані. Пам’ятаю, як мене дуже цікавило, чому люди влітку вдягають шкарпетки й не знімають їх у поїзді.

Десь о першій ночі питання в голові стали менш філо- софськими. Цікавило, куди я взагалі їду. Навіщо віддала провідниці свої золоті сережки за те, щоб та пустила мене в поїзд, якщо вони коштували кілька тисяч гривень. Як поживають мої гарні сарафани в шафі. Чи залишився мій кіт живим. Що скажуть на роботі через те, що я не при- йшла. Чи буде хтось хвилюватися за мене, припустивши, що я була у квартирі під час попадання в неї снаряда?..

Мене часто питали, чому я так довго лишалася в Луганську? Половина міста виїхала в Росію або в інші регіони України. Щодня ми чули вибухи, обстріли, по- мирало все більше місцевих жителів. Але я продовжува- ла ходити на роботу, повертатися додому, готувати їсти. У нас все частіше стали зникати світло, вода... Та я про- сто не хотіла ризикувати. Як би це смішно не звучало. Я не хотіла ризикувати, тому залишалася в місті, де роз- горнулася справжня війна, справжнє пекло. Уся справа в тому, що кожен з нас був від чогось залежний: хтось від смартфона, хтось від своєї половинки, хтось від си- гарет... А я залежала від своєї зони комфорту, боялася покинути її все своє життя. Їхати до іншого міста, спати в поїзді на білизні, де до мене вже спав хтось інший, ходити містом, де в мене немає жодного знайомого, – о ні, це не для мене! Якщо людина – це її досвід, то я була моїм містом і нудними звичками, адже все життя бачила лише Луганськ, свою квартиру й роботу. Мене переповнювала стабільність, я отримувала оргазми від своєї зони комфорту. Вкладала гроші в ремонт, зелену вбудовану кухню, дорогу плитку в туалеті, у гарні штори з американського сайту. Мені було дуже затишно в моїй квартирі. Я обожнювала свій м’який килим. Дуже люби- ла ходити по ньому ногами, на яких був щойно зробле- ний педикюр. Ще мені дуже подобалося, коли до мене заходили гості й бачили мою гарну квартиру, оцінювали хороший смак і те, як я вдало підібрала колір шафи до кольору шпалер.

Якось подруга запропонувала мені поїхати з нею до Туреччини. Для типового луганчанина було розкішшю відвідати навіть Крим. Але як я могла витрачати гроші на море, якщо мої речі не вміщалися в шафу і я мала тер- міново купувати новий меблевий гарнітур? Як я могла витрачати час на відпочинок, якщо мені треба було за- йматись генеральним прибиранням всю мою відпустку? Між подорожами й комфортом я завжди обирала друге. Тепер мій комфорт спочив під завалами цегли.

Я мешкала одна, якщо не враховувати Мусю, мою кицьку. Досі не знаю, чи жива вона лишилася, чи навічно заснула під завалами... Будемо вважати, що Муся вижила й помстилася за свою квартиру, подряпавши терористів за їхні п’яті точки. Як ви зрозуміли, я так зрослася зі своїм стабільним життям, що лише бомбі вдалось видер- ти мене з нього!

Десь о третій ранку в поїзді я почала реально оціню- вати ситуацію. Мій потяг прямував до Києва. Грошей і речей у мене не було. На шиї висів золотий ланцюг, на пальці була золота каблучка. У сумочці лежали парфуми, вологі серветки, блокнот з ручкою і ще якийсь мотлох. Ще був мобільний телефон, який я купила тиждень тому в людини, що втікала з міста. До цього мій гаджет вкра- ли в маршрутці. Більшість номерів було загублено, а мій новий номер знали лиш кілька людей на роботі.

Годині о шостій я помітила, що провідниця пішла до сусіднього вагона в спортивному костюмі, і вирішила скористатись ситуацією. Швидко забігла до її купе. На тремпелі висіла форма. Я перевірила передню кишеню білої кофтинки й знайшла там свої сережки. Хоча в потяг я сідала в шоковому стані, зорова пам›ять зафіксувала те, що сережки жіночка поклала саме туди. На щастя, місце їхньої дислокації не змінилося. Вибачайте, пані про- віднице, але місце біля смердючих шкарпеток не могло коштувати так дорого, як мої золоті сережки.

Це була моя перша крадіжка. Вона розпочала еста- фету змін мого життя. Зараз легко й смішно згадувати про те, як я забігла до купе провідника. Тоді ж це було для мене героїчним вчинком. З одного боку, мене мучило сумління, а з іншого − я розуміла, що я тепер без житла і що мені потрібно їсти. До того ж, провідниця була за- надто неуважна й несправедлива до мене. Ніби робила мені послугу з кислим обличчям. Тому забрати свою прикрасу назад було чимось на кшталт справедливості. От тільки потім до першої години пополудні я їхала в по- їзді в постійному страху того, що зараз прийде міліція й заарештує мене. Ще я боялась, щоб у провідниці не було накачаних озброєних друзів-сепаратистів, які випадково їхали б на екскурсію Києва у сусідньому вагоні. Щоразу, коли ця жінка проходила повз мене, прямуючи зачиняти туалет чи відносячи пасажирам чай, я завмирала або в мене починались конвульсії. Я була злодієм-невдахою.

Було в поїзді й дещо прекрасне. Переважно у вікні. Схід сонця. Червоне небо. Природа оживала на очах. Українські безкраї поля. Польові квіти. Коли під’їж- джали до Києва, на склі почали з’являтись маленькі краплі дощу. Вони повільно стікали вниз. Мої очі теж мало не почали дощити. Широкий і величний Дніпро ніби заспокоював мене своїми хвилями: «Тут ти в безпе- ці». Величезна жінка з мечем ще раз підкреслювала це. Розчиняюсь у краєвиді за вікном, я відчувала легкість і спокій. Але потім доводилось прокидатись у реальності, переповненій нещасними й наляканими втікачами.

Жіночка з шкарпетками за дві години до приїзду при- гостила мене печивом. Воно було пахуче. Така собі ком- пенсація для моїх носових рецепторів. Вона дізналася, що мою квартиру розбомбили, і пожаліла мене. Сказала, що їде до сина.

На обличчях усіх людей я помічала переважно страх, занепокоєння, страшенну втому, але мені нікого не було шкода. Хто ж їм винен, що вони народились невдахами, не змогли вийти на площу свого міста й виявити свою громадянську позицію? Я чула багато розмов у поїзді про те, що в їх горі винна українська влада. Та відразу згадувала книжки з психології, які радили брати відпо- відальність за своє життя на себе, а не покладати її на інших. Хто ж винен, якщо жінку б’є чоловік, як не вона сама? Вона сказала йому «так» у ЗАГСі. Тому я мовчки винила у своєму горі себе, і думала про нове майбутнє.

Вийшовши з вагона, я розгубилася. Куди йти, що ро- бити? Я була в столиці вперше. Не знаю, на що сподіва- лась. Уявляла, що на пероні будуть стояти столи, де ре- єструватимуть біженців, пропонуватимуть їм допомогу. Але всі, як мурашки, вилазили з вагона й кудись тікали. Всі знали, як і куди йти. Лише одна я опинилась у невідо- мості. Чому я не здогадалася познайомитись з кимось у поїзді, більш детально розпитати, що робити далі? Хоча, певно, соромилася казати, що перебуваю в безвихідній ситуації. Можливо, ще довго стояла б на пероні, якби не моя провідниця позаду. Здалося, що вона щось почала говорити до мене. Я відразу згадала про сережки й вдала, що не чую. Швидко пішла до підземного переходу.

***

Я ще не бачила стільки людей. Перше враження про Київ – мурашник. Інтуїтивно знайшла метро. Простояла чергу до турнікета. Зрозуміла, що не маю жетона. Почала штовхатися назад, щоб придбати його. Вперше пораділа, що не маю із собою сумок. Не уявляю, як люди переходи- ли через той страшний турнікет із купою сумок і дітьми. Дубль другий – вдаліший. Потік людей виносить мене на сходи ескалатора, що рухаються вниз. Я роблю вдих і радію, що залишилася живою. Сідаю в метро до станції «Хрещатик». Не знаю навіщо. Просто це єдина знайома мені вулиця. Подумала, що там має бути якась крамниця, де в мене купили б золото. По дорозі почала хвилюватися, що на Хрещатику буде багато націоналістів, що відберуть мої прикраси через те, що розмовляю російською. Почала згадувати уроки української зі школи. Цю мову я вчила, як іноземну.

Чому я боялась націоналістів? Елементарно. Я трохи дивилась російські канали, фарбуючи нігті або готуючи вечерю. А коли лягала спати, то чула, як і сусіди дивлять- ся новини братнього народу. Тому уві сні зомбування про- довжувалось. Я ніби й розуміла, що в новинах брешуть, але руки тряслися від страху побачити злого фашиста з відрубаною головою мешканця Донбасу в руках. Я розу- міла, що кияни не мали б мріяти про те, щоб всі східняки повмирали. Середній клас мріє про розвиток бізнесу, по- дорожі, хорошу освіту для дітей. Але я припускала, що російські канали можуть бути правдивими й кожен кия- нин десь глибоко в душі мріє відрізати палець за російське слово. На мій подив у Києві я майже не чула української.

У центрі я на власні очі побачила Інститутську. Вона була у квітах, хоча минуло вже стільки часу. Як сумно стало за Україну. За те, що Бог забирає найкращих. Вірю, що для них є ліпший світ. Справедливий. Сонячний. Теплий. У житті все виглядало не так, як по телевізо- ру. Мені завжди було школа тих людей, які вийшли під кулі. Незважаючи на те, що наші погляди не збігалися, я вважала їх справжніми чоловіками й героями. А коли пройшлась місцем їхньої загибелі, то здалось, ніби ходжу по їхніх кістках. І відчула свою провину. Я ніяк їм не допомогла. Ні вчинками, ні бодай словом. А тепер я вилізла зі свого зруйнованого кубла в місто, в якому вони віддали своє життя. За мене. Напевно, я заслужила те, що маю.

Довго йшла центральними вулицями. Побачила кос- тел, а через кілька метрів − ювелірну крамничку. У віт- рині я побачила відображення брудної дівчини з жирною головою, поламаним нігтем, спітнілу, втомлену та пере- лякану. Зрозуміла, що то я. Мені стало соромно заходити туди. Певно, продавці подумають, що золоті прикраси я вкрала. Але треба було вчитись відкидати свою со- ром’язливість подалі. Знову згадала про те, що я бідний нещасний біженець і за статусом мені можна так вигля- дати. Я стала безхатченком і дотримувалась дрес-коду свого класу. Тому все ок.

У крамничці я продала свої сережки й ланцюжок. Таким чином, збагатилась на десять тисяч гривень. Дякую моїй мамі, що подарувала мені такий товстий ланцюг, які носили бандити в дев’яностих.

На вулиці вирішила пошукати супермаркет і купити собі їсти. Вже більш ніж добу я не їла нічого, крім двох печеньок з поїзда.

В центрі я бачила лише заклопотаних киян. Замість фашистів і націоналістів найчастіше зустрічалися бородаті чоловіки. Я навіть подумала про те, що це якийсь волосяний вірус. А може, саме так і виглядають націоналісти? У Гітлера були вуса, а от в українських фа- шистів вони еволюціонували ще й в пишні бороди.

Через годину блукань знайшла МакДоналдс. Нічого дивного, за столик у фаст-фуді до мене підсів бородань. Я пошкодувала, що не сіла за столиком, з якого можна дивитись на вулицю, а не на незнайомого мужика. При цьому я не мала нічого проти бороданя. Мені просто постійно здавалося, що він витріщається на те, як мені не влазить у рот величезний бігмак і випадає капуста. Ну вибачте, що мій рот має пристойні розміри. Нарешті я доїла всю їжу, але йти нікуди не хотілось. До того ж, я знайшла розетку й почала заряджати свій телефон. Бородань теж повільно попивав каву й навіть посміхнувся мені.

− Почему в Киеве так много мужчин с длинной бо- родой? – спитала я на свій подив. Взагалі-то я не дуже комунікабельна. Певно, запах шкарпеток з поїзда якось подіяв на кору головного мозку.

− Хипстеры. Хотя я вот не хипстер, но борода нра- вится. А вам нравится? – щось на зразок цього відповів мені бородань.

− Нравится. А вам кушать и целоваться не мешает? – друге речення, а я вже про поцілунки. Ось так і стають повіями.

− Абсолютно не мешает.

Але тут до бороданя хтось подзвонив, він кив- нув мені головою на знак прощання й забрався геть зі своїм порожнім підносом. Ще мить − і біля мене сиділа дівчина. Без бороди.

***

У МакДоналдсі я нагуглила купу гарячих ліній для біженців. Але вирішила спочатку зупинитись у хостелі. Почала шукати той, що розташовувався біля ювелірної крамнички. По дорозі знайшла інший.

Вперше я зупинилася в хостелі. Зняла найдешевше місце в кімнаті з вісьмома людьми. Один хлопець спав, а інших сусідів не було на місці. У душі я знайшла пучок во- лосся. Але ремонт у хостелі був гарний: стильно, креатив- но, зі смаком. На кухні були гарні чашки, у залі − багато книжок, м’який килим, крісла-мішки. Так затишно, що не хотілося нікуди йти. Хотілося сісти на підвіконня, думати про те, що ти безхатченко, і плакати. Але підвіконня було заставлене чиєюсь косметикою, а я в Києві перший раз, тому треба йти дивитись місто й культурно збагачуватись, чого я раніше ніколи не робила. Користуючись халявним вай-фаєм, я переписала телефони для біженців. Вирішила дзвонити в парку, де ніхто б не чув моїх розмов. Не хоті- лось зіштовхуватися з ненавистю патріотів до мешканців Донбасу або з жалістю. А викликала я в людей переважно ці дві емоції.

Як виявилось, я мешкала в хостелі біля парку Шевченка. Важко було знайти в ньому лавочку з вільним місцем. Я скористалася прикладом киян і сіла під деревом на траві. Як же тут було спокійно! Люди сміялися. Дехто з них був щасливим. Хтось квапився. Хтось сидів, ніби ні- куди не поспішаючи. Мами прогулювалися з немовлята- ми. І я розуміла, що майбутнє тих дітей буде прекрасним. На відміну від тих малят, що народилися цього місяця в Луганську, або в біженців, які покинули місто.

Далі почалося найцікавіше. Я почала дзвонити на дер- жавні гарячі лінії. Там мене або кудись посилали, тобто перенаправляли, або просто записували мої дані. По од- ному телефону жіночка п’ять хвилин розпитувала про моє прізвище, прописку, пільги, а потім сказала, щоб я чекала письмової відповіді на адресу, за якою зараз проживаю упродовж двох тижнів. А якби я залишилась у Луганську, то де б мала шукати того листа? Адже там моя поштова скринька спочиває під завалами будинку. Вони надісла- ли б мені листа голубом? Я сподівалася на безкоштовне поселення в санаторій, але зрозуміла, що розраховувати варто лише на себе. Благодійники вже давно оселили в себе переселенців з Криму й перших біженців з Донбасу. Для нас нічого не залишилося. Крім дулі.

Певно, тоді в мене відбулося сильне душевне спусто- шення. Здавалося, що всі мрії зруйновані. Життя закінче- не. Ще вчора в мене була хороша робота й затишна квар- тира, впевненість у завтрашньому дні, а сьогодні − лише 10 тисяч гривень, джинси, футболка й сумка. Шкода, що в ній не було мотузки й мила. Люди навколо почали драту- вати. Вони були такі безтурботні і байдужі! У них багато речей у шафі, хороша робота, гроші на те, щоб поїсти в дорогому ресторані. У них були квартири й машини. А в мене − нічого. НІЧОГО. І я мала починати своє життя спочатку.

Я вирішила поблукати містом у пошуках супермар- кету. У тому клятому Києві не було великих магазинів! Де люди купують собі їсти? Ноги занесли мене в гарний ботанічний парк біля станції метро «Університет». Але я так хотіла їсти, що не відразу оцінила його красу. Купила в переході страшенно дорогі пончики й каву. Замасти- ла єдині джинси в шоколадну глазур. Невдаха й свиня. Наївшись, побрела кудись униз, поки не побачила вели- кий торгівельний комплекс «Україна», а поруч «Велику Кишеню». У супермаркеті накупила засобів гігієни, бу- лочок, печива і два літри пива. А ще − гречку. Моя колега сиділа на гречаній дієті. Мені також треба було скинути 5 − 10 кілограмів. Я вирішила, що АТО – це чудова наго- да схуднути. Каші – чи не єдиний корисний продукт, що не містить хімії. Чудово втамовує голод, розвантажує ор- ганізм, наповнює поживними речовинами. Пиво, звісно, не вписувалося до дієтичного харчування, але воно мало стати винятком цього дня.

Йти назад було так важко, що я спитала в таксиста, за скільки він мене довезе до хостелу. Почувши про сто гривень, відчула в собі сили йти назад угору. За сто гривень я ще когось донесла б. Гроші витрачалися про- сто зі швидкістю вітру. Я нічого не купувала, а їх різко поменшало. Як прожити на 10 тисяч гривень у Києві? Ніяк. Мені навіть на квартиру надовго не вистачило б.

Треба було їхати зі столиці. Але спочатку потрібно було напитися, помитися й виспатися.

***

Душ – це найкраще, що зі мною сталося того дня. Він очистив мої думки й тіло. Вода – це прекрасно. Але на чисте тіло знову довелося надягнути брудні джинси й футболку, які нагадували мені про те, що не все так чудово. У кімнаті вже було кілька людей. Вони переважно мовчки займалися своїми справами. Переглядали щось у ноутбуках і планше- тах. Одна дівчина видавлювала прищі. Моє пиво самотньо стояло в пакеті. Пити наодинці було так незручно, що я довго гіпнотизувала дволітрову пляшку й вдавала, що я не алкоголік і в мене в житті все чарівно. Пішла на кухню й вирішила зробити собі зеленого чаю. Він був, на щастя, без- коштовний. По телевізору йшли українські новини. Як же я скучила за ними! У Луганську вже три місяці показували лише російські канали. А я так любила дивитись на нові ко- стюми ведучих ТСН. Українські дизайнери мають хороший смак. По «1+1» якраз розповідали про Схід і успіхи антите- рористичної операції. Тут її чомусь називали не каральною. Як тільки я доробила чай і сіла на стільчик, показали мій бу- динок. Мій будинок, мою діру в стіні, мою вулицю. Я ледве не захлиснулася чаєм. Ось вона – популярність. Коли б то ще мою оселю показали по центральних каналах? Зйомка була зроблена на мобільний телефон. З діри в стіні було навіть видно шматок зеленої кухні й пральну машинку, на яку ще була гарантія. Десь там стояло улюблене горнятко. А я зра- джувала йому з іншим – київським. Від побаченого стало так сумно, що я пішла до кімнати по пиво. Було вже все одно, що про мене подумають.

На кухні поруч сиділа дівчина років двадцяти п’яти. Вона їла бутерброди.

− Не составите мне компанию? – чемно спитала я.

− Пиво? А давайте. Складу, − сказала дівчина й підсу- нула склянку. Я зраділа, що матиму не такий жалюгідний вигляд, як могла б. І водночас різко напружилася, почувши українську. Добре, що дівчина їла бутерброди руками, а не вечеряла картоплею чи м’ясом, користуючись виделкою. Бо ще б виколола мені око.

− Только что мой дом показали. Тот, что в Луганске. Видели?

− Справді? То був ваш будинок? Не може бути! Який жах! Як ви? Цілі? – дівчина виявилась з тих людей, що мене жаліли.

− Ну да. Цела. Но состояние ужасное. Кажется, что все это плохой сон.

− Пригощайтеся бутербродами, – протянула дівчина до мене свою тарілку й полізла до холодильника. – Ось ще ков- баса, помідори, хліб. Який жах! Коли ж це закінчиться?!

− Дякую, – сказала я, ковтаючи слинку. Дієта накрилася. Ну й добре.

Ми душевно посиділи тоді з тією дівчинкою, яку звали Оля. Вона постійно повторювала слово «жах», коли я їй роз- повідала про ситуацію в моєму місті. Я нарешті зрозуміла, що люди насправді небайдужі. Просто не треба мовчати, варто поділитися з ними своїми переживаннями.

Оля приїхала до Києва зі Львова, бо в місті були якісь танцювальні змагання, на яких виступала її сестра. Через го- дину біля нас сиділи ще дві дівчини, що приїхали з Білорусі на екскурсію. Оля побігла до магазину по ще одне пиво. Дівчата теж жаліли мене, а я дивувалася з того, бо думала, що мешканців Сходу ненавидять і тішаться, що їх стає все менше. Але логічно, люди виявились людьми, а не тими створіннями, якими їх описували по телевізору. «Фашистка» Оля принесла з магазину цілий пакет з їжею, який вручила мені. Там була ковбаса, сир, консерви, печиво, цукерки. Вона сказала, що їде завтра, а мені ще тут лишатися. Мені це зна- добиться. Було так незручно, що я аж почервоніла.

Варто було лише лягти на ліжко, як я відразу ж заснула. Прокинулась о восьмій ранку. У коридорі побачила Олю, яка запропонувала поїхати в секондхенд. Сказати, що це була влучна ідея, − не сказати нічого. Ще ніколи не купувала речей у таких місцях. АТО – це чудова можливість почати робити щось вперше.