МУКАЧІВСЬКЕ ДИВО
(За Анатолієм Кралицьким)

Олександр Гаврош

На кошицькому вокзалі купа євреїв вилізла із вагонів. Стали один одному представлятися.

Я, -- каже один, -- Маєр фон Левелек.
А я – Маврикій фон Ракоч.
Далі озвався третій, четвертий. І всі такі поважні панове, дворяни із приставкою «фон», хоча вбрані у єврейські довгі темні лапсердаки.

Нарешті з’явився і наш герой -- Шмуль Зальцбергер, який представився як Самуїл фон Мункач (від Мукачева).

Секрет тут був простий. Усі ці дворянські «фони» були придбані під заставу, яку родовиті мадярські поміщики не змогли повернути єврейським лихварям. Хтось просадив батьківське майно на карти та п’яне гультяйство, комусь необхідні були гроші на придбання депутатського мандату в угорському сеймі. Підсумок був один: в їхніх давніх замках та помістях засіли тепер різні Мошки, Срулі та Абрами з гучними на всю Угорщину прізвищами: Ракоці, Сечені, Берчені. За 50 крон на оплату гербової марки, приклеєної до прохання про зміну імені, плодилися нові шляхтичі.

Мукачево було відоме тим, що тут, як і в підросійському Бердичеві, панувала єврейська стихія, яка чи не щодня посилювалася новими переселенцями із сусідньої Галичини, особливо із околиць Стрия.

Самуїл фон Мункач був у 1850-х роках рабином мукачівської єврейської общини. Зі своєю Сурою вже півстоліття жив у щасливому шлюбі. Єврейський бог Ієгова благословив подружжя шістьма синами і п’ятьма доньками. Напередодні ювілею свого «ребі» представник мукачівських євреїв Натан Розенберг, відомий торговець вином, скликав своїх одновірців на раду про гідне вшанування мудрого рабина.

Брати мої! – почав він, погладжуючи довгу бороду. – Давайте спільно подумаємо, яким чином маємо відзначити цей урочий день. Чим пошануємо нашого високоповажного ребі і його поважну дружину, Суру, народжену Розенфельд? Багато благодатей послав їм всемогутній бог Ізраїлів, благословив їхній союз плодовитістю. Чи треба їм ще більше блаженство?

Схвальне кивання головами підтвердило його слова, що, мовляв, шість синів і п’ять доньок цілком достатньо.

Гамір стих, і Натан продовжив:

Одновірні браття! Але людське серце влаштоване так, що якою би не була щасливою людина, воно ніколи не задовольниться. Тож природно, що і наш рабин фон Мункач і його половина, Сура, -- бажали би ще більших радощів.

Промовець зупинився на хвильку, а натовп загудів.

Чого ще може бажати собі ребі? – дивувалися з усіх боків. – Вчений ребі та його дружина вже так постаріли, що на більше дітей їм годі розраховувати. Яким же чином тоді можна вчинити їм радість?
Натана ці заперечення не спантеличили, і він спокійно продовжив:

Друзі мої! Чим відзначимо цей урочистий день? Я скажу чим! Цар Давид у своїх псалмах оспівав, що вино веселить людське серце. Тепер запитую вас: чи він не був правим? Ви всі скажете: правда, так є! Тому подаруємо нашому рабину Самуїлу і його шановній дружині Сурі одну бочку доброго, старого мукачівського вина. Хай п’ють за наше здоров’я! Що скажете, браття? Якщо згодні, я віддам своє вино за найпомірнішою ціною. У мене є добрі старі вина, достойні нашого ребе, і я візьму не дорожче, ніж це коштувало мені.

Серед євреїв почувся підозрілий шепіт. Їхні обрамлені довгими пейсами обличчя заусміхалися, а один із них насмілився навіть заперечити:

Ах, ось чому, Натане, ти покликав нас сюди – щоби влаштувати собі гарний ґешефт! Але нас не піймаєш на цю дешеву вудицю! Ми не хочемо, аби ти на нас заробляв. Ми не дурні гої!

Євреї гомоніли спочатку тихо, а потім уже й на весь голос. Посипалися різні пропозиції. Арпад Маєр, теж виноторгівець, запропонував оголосити конкурс на кращу діжку вина. Нарешті піднявся Соломон Штерн, продавець сукна, не зацікавлений у збуті вина:

Браття! Ми, звісно, подаруємо вино нашому шановному ребі і його прекрасній половині, але виключивши приватний ребах (зиск). Піднесімо йому подарунок спільно! Хай кожний із нас дасть по одній пляшці гарного вина, що складе разом двісті пляшок – за кількістю чоловіків у нашому кагалі. Всі пляшки виллємо в одну бочку, запечатаємо її на очах комісії і піднесемо рабину в день ювілею. Хто має кращу думку, хай говорить!

Євреї схвально загули. Даремно злився Натан, що рухнув його розрахунок на «ребах». Одразу була вибрана комісія. Вона купила порожню діжку і поклала її в притворі синагоги. В надвечір’я знаменного дня сюди посходилися члени кагалу, кожний з пляшкою під полою каптана, закупореною і запечатаною, з написами : «Справді гарне вино», « Чудове вино», «50-річна витримка» і тому подібне. Один за одним виливали пляшки в бочку і поверталися додому із почуттям виконаного обов’язку. Нарешті діжка була повна. Комісія її закупорила, запечатала, заперла двері синагоги і пішла спати.

Наступного дня бочку прикрасили вінками і доправили в будинок рабина. Урочисту ходу відкривали дівчата в білих спідницях, за ними йшли жінки, а наприкінці – чоловіки в шабасових халатах і куничих шапках.

Соломон Штерн проголосив гідну урочисту промову і побажав ювілярам, щоби подарунок єврейської громади розвеселив їхні серця.

Рабин і його дружина були глибоко зворушені такою увагою і подякували общині спершу за вино, а вже потім – за побажання.

Урочистості скінчилися. Вітальники розійшлися. Залишившись на самоті, рабин, тремтячи від радісного хвилювання, промовив Сурі:
Скуштуємо подарунок і вип’ємо за здоров’я такої вдячної громади!

Відкупоривши власноручно бочку, рабин налив срібну чарку по вінця і подав дружині. Сура піднесла її до губ і з насолодою потягнула. Але за мить вражено спинилася і запитально глянула на чоловіка.

О, Ієгово! Що це?
Найкраще вино в Мукачеві! Хіба не відчуваєш? – відповів фон Мункач. Він взяв із рук онімілої від здивування Сури чарку і приклав до губ. Але після першого ковтка сам підняв на дружину запитальний погляд.
Та це ж вода! – вигукнув він із прикрістю, понюхавши чарку.
Атож, вода! Звичайна кринична вода! – згодилася Сура.
Ай вей, надурили нас одновірці! – з жалем похитав головою рабин.
Не думаю, що вони посміли би розіграти з нами такий злий жарт, -- заперечила Сура. – Це, либонь, помилка, вони привезли не ту бочку.
Але мудрий рабин добре знав свою паству. Поклавши вказівний палець на ніс, він призадумався. Далі погладивши свою довгу бороду, промовив з посмішкою:

Ні, Суро, бочку не підміняли. Але якщо до неї увілляли воду, то хіба з неї може текти вино?
Сура жахнулася від такого нахабства.
Ієгово! Що ти кажеш, Самуїле? Адже в бочку лили вино, а не воду!
Ні, воду! -- покивав головою чоловік. – О, Суро, Суро! Хіба ти не бачиш далі свого носа? Хіба ти не знаєш наших людей?
Та як же мені їх не знати?
Якщо знаєш, -- посміхнувся рабин, -- то скажи мені: якщо кожний із двохсот чоловіків має принести по пляшці вина до спільної діжки, то що він принесе?
Як що? Вино!
Ні, Суро, він принесе воду, бо так собі міркує: якщо до цілої бочки вина додати одну пляшку води, то різниці ніхто не помітить. Але якщо всі так зроблять, то що буде в бочці?
Вода!
Бачиш, яка ти в мене мудра! Ось тому замість доброго кошерного вина маємо бочку водиці.
Боже мій! Що ти тепер робитимеш?
Як що робитиму? Перетворю воду у чудове вино.
Але як?
Гм… -- посміхнувся Самуїл. – Це вже моя турбота! Тільки нікому не розповідай про воду. Мукачівський рабе знає, що робити.

Сура заспокоїлася, будучи впевненою в мудрості свого чоловіка.

Наближалась субота, яку нетерпляче очікувала вся єврейська громада. Адже цього дня рабин у синагозі мав прилюдно подякувати за подарунок. Всі поспішали до молитовного дому, а поміж усіма найпершою прийшла прецікава Сура.

Почалось богослужіння. Рабин піднявся на підвищене місце, пильно кинув поглядом на повне зібрання і почав проповідувати про милість божу, що сподобила його сягнути поважного віку в здоров’ї і наділила численним потомством. Нарешті він перейшов на вдячність своїй пастві, що засвідчила йому повагу таким чудовим дарунком.

Звичайно, -- казав промовець, звертаючись до втішених слухачів, -- ви зробили мені велику радість. Але все-таки в мою чашу радощів замішалася одна крапля смутку. Серед багатьох добрих людей знайшовся один негідник, який влив в моє серце печаль. Так, брати мої! З душевною скорботою маю вас повідомити, що поміж вас знаходиться людина, яка влила у бочку замість вина пляшку води. (В синагозі почувся гамір обурення). Але Ієгова, бог Авраама, Ісака і Якова об’явив мені під час сну: « Сину мій, один із твоєї пастви погрішив проти мене і тебе. Але я покараю його: він помре через три дні, якщо не принесе до твого будинку замість однієї пляшки води -- дві найкращого кошерного вина.

Так казав мені Ієгова у сні, і тому так страждає моє серце, бо не хоче нічиєї смерті. Боюся, що коли помре негідник і все виявиться, то гнів громади впаде і на його родину. А тому, бажаючи зберегти мир в общині, двері мого будинку сьогодні проти ночі будуть відчиненими, аби грішник міг розкаятися і виправитися. Рівно опівночі я замкну двері, але мстива рука Ієгови не впокоїться, поки не звершиться божий суд.

Коли рабин замовк, серед євреїв запанувала могильна тиша, і невдовзі вони один за одним з пониклими головами полишили синагогу. Останньою вийшла Сура, розмірковуючи, правду казав її чоловік, чи схитрував.

Як тільки споночіло, з-за рогів будинків, що сусідили з рабиновим помешканням, до самої півночі вискакували самотні чорні постаті і бігцем залітали і вилітали із сіней дому мукачівського рабе.

-- Стара! Бачиш, я дотримав слова: вода перетворилася у вино! – вигукнув рівно у північ Самуїл фон Мункач, задоволено посміхаючись від блиску сотень пляшок, наповнених чудовим кошерним вином. – Хай буде славний Ієгова і ми, його обраний народ!