тревелог

Назад в Україну

Подорож проти війни

26.04.–08.05.2023
УКРАЇНА

Цьогорічну зустріч українсько-німецьких письменників ми знову хочемо провести в Україні. На цей раз в Ужгороді, столиці Закарпаття на південно-західній межі України на самісінькому кордоні зі Словаччиною. Під час своєї 12-денної мандрівки заходом країни Верена Нольте намагалася зрозуміти умови, в яких опинилися українці, і знайти можливість для зустрічі, навіть попри війну. Ми хочемо задокументувати цю подорож, зафіксувавши її спостереження.

День 1 — Прибуття:
Мюнхен → Відень
Кошице → Ужгород

Я вирушаю з Мюнхена літаком. Через Відень до словацького Кошице. Там також євро, як і в нас. Знаходжу таксі, що за 20 євро везе мене до кошицького автовокзалу. Так мені порадила Наталя. Дві молоді дівчини, які трохи говорять англійською, показують мені дорогу до каси. Дуже мила жінка з хорошою англійською продає мені квиток до Ужгорода за 10 євро

На автобусному вокзалі в Кошице

Автобус уже чекає на 2 платформі. Пасажирів зовсім небагато, тоді як на інших платформах тягнуться довгі черги. Молода спритна провідниця показує моє місце. 

Дорога до Ужгорода. Шиби в автобусі тоновані, тому фотографії виходять із рожевим відтінком.

Я єдина іноземка із Заходу. В автобусі можна замовити добру каву.

Минаємо поля, на яких саме цвіте рапс. Можна подумати, що це десь у Баварії, от тільки будинки інші.

Скоро Словаччина залишиться вже позаду.

Прибуття в Україну, на митниці. Збирають паспорти. Контроль триває всього 45 хвилин. Не потрібно виходити з автобуса. З протилежного боку просто-таки безкінечна черга вантажівок, які прямують на виїзд з України. Пунктів пропуску для них надто мало.

Вказівник на Київ. Востаннє я була там у 2021 р.

Ось я і в Ужгороді. Річка Уж, на честь якої назване місто.

Ми переїжджаємо річку. Наталя вже чекає на мене. Нам обом ледве віриться, що я все-таки приїхала, ми обіймаємось. Наталя Шимон належить до команди «Мосту з паперу» з 2016 року. Без неї нічого б не вийшло. У цій подорожі вона моя гондольєрка.

День 2-7
Враження з Ужгорода

Через Ужгород тече Уж, сфотографований тут з панорамою на найдовшу липову алею Європи. Ми щодня проходимо під цими щойно зазеленілими липами, бо в Ужгороді майже скрізь можна дістатися пішки. 

Сакури і липова алея вздовж Ужа.

Мені розповіли, що сакури, японські вишні, пахнуть тільки вночі. Як же мені пощастило приїхати саме в час їхнього цвітіння, адже в Ужгороді повно сакур. На вихідні сюди прибуває багато людей, і всі фотографуються під квітучими деревами. Тоді здається, що про війну всі забули.

Якби не графіті та білборди вздовж дороги, можна було б подумати, що її взагалі нема.

Однак уночі мене двічі будить сирена повітряної тривоги. Мені сказали, що в Ужгороді ніхто не ходить в укриття, що в місті безпечно, адже воно розташоване так далеко на заході, на словацькому кордоні, а отже, на кордоні з ЄС. Тож я нікуди не пішла і знову заснула. А зранку після повітряної тривоги ми прочитали в новинах, які, переважно східноукраїнські, області зазнали бомбардувань, і що знову загинули люди, здебільшого мирні мешканці. Також повідомлялося, скільки ракет було збито новими системами протиповітряної оборони України.

У розмовах з письменниками і письменницями, яких я тут зустрічаю, ми постійно говоримо про війну. Так було і з Мар’яною Прохасько, авторкою та ілюстраторкою дитячих книжок з Ужгорода. Ми домовляємося про зустріч у пекарні-кав’ярні «Лаборця,2», що зовсім поруч з моїм готелем. Мар’яна довго жила в Івано-Франківську і в Ужгороді, де вона народилася, і куди повернулася п’ять років тому, досі почувається трохи чужою. Каже, що живе доволі відлюдно, проте чудово орієнтується в місті. Вона розповідає нам про окремий район для ромів на околиці Ужгорода, де вона нещодавно побувала.

Мар’яна принесла мені книжку «State of War» («Воєнний стан»), про яку нам розповідав Андрій Любка. Це збірка потужних текстів про війну від українських письменників і письменниць, зокрема й тих, хто зараз воює на фронті. Для цієї книги Мар’яна написала есей «Versions of Silence» («Версії тиші»). Автором передмови став генерал Валерій Залужний, Головнокомандувач Збройних сил України. Він дякує всім письменникам і письменницям за те, що вони тримають культурний фронт. Навряд чи можна було уявити собі щось подібне: літературна антологія з передмовою генерала!

Мар’яна відома також як ілюстраторка та співавторка дитячих книжок, які вона написала разом з Тарасом Прохаськом. Наступного тижня у львівському «Видавництві Старого Лева» вийде друком її перша поетична збірка «Primitivo» з авторськими фотографіями. Вона трохи боїться. Мар’яна досі ще не зовсім вірить, що стала поеткою. Вона обіцяє прислати мені PDF трьох дитячих книжок, які вони видали з Тарасом Прохаськом.

Кав’ярня-ростерія «Ріверсайд»

Багато імен з антології «Воєнний стан» мені відомі з нашого проєкту «Міст з паперу», або тому, що зараз тексти цих авторів обов’язкові до прочитання. З Андрієм Любкою, ще одним письменником з Ужгорода, який вже більше року активно займається волонтерством, ми зустрічаємося відразу на другий день у кафе «Фолкс». Разом з Євгенією Лопатою він став куратором цієї антології. Андрій розповів, як їм вдалося укласти таку книгу. Зрештою, тепер такий час, коли писати можуть далеко не всі. Натомість Андрій мав час лише на одне еспресо, ми навіть не встигли зробити фото. Йому треба було їхати за машиною швидкої допомоги, яку він передасть туди, де вона потрібна. До антології увійшов його есей «Roasted Uganda», який я вже читала німецькою в «Таґесцайтунґ». У ньому йдеться про те, як солдати на фронті раділи пачці свіжообсмаженої кави, котру їм привіз Андрій. Він купив кілограм у гіпстерському кафе в Ужгороді, в якому ми теж кавували.

У той же день Наталя організувала для мене екскурсію з молодим істориком Павлом Худішем. Він не тільки досконало знає історію свого міста, починаючи з часів Київської Русі, а ще й прекрасно говорить англійською. Ми зустрічаємося у так званому чеському кварталі перед будівлею обласної адміністрації.

Відреставрована Масарикова школа в Ужгороді         

Увесь квартал був побудований з нуля, розповідає Павло, коли після Першої світової війни Закарпаття увійшло до новоствореної Чехословаччини. Однозначно, це був плідний період для міста, яке з Унґвара, що століттями аж до габсбурзьких часів належав Угорщині, стало Ужгородом, економічною та культурною столицею Підкарпатської Русі. Першого президента Чехословаччини Томаша Масарика тут і досі шанують.

Пам’ятник Масарику. Один з мостів теж носить його ім’я

Павло веде нас уздовж Ужа, показуючи архітектуру, що з’явилася у часи Масарика. Особливо добре він орієнтується в єврейській історії міста. Наш гід точно знає, кому колись належав той чи інший будинок, де жив той чи інший рабин, та чи інша єврейська родина. Практично скрізь, де ми зупиняємося, Павло розповідає якусь історію. Ці історії майже завжди сумні, це історії про депортації, вигнання, еміграцію, про «русофілів» і «українофілів» і знову ж таки про війну. На правому березі Ужа височіє колишня хасидська синагога, зараз філармонія, побудована з червоної і жовтої цегли. Дивлячись на неї, можна тільки здогадуватися, яким жвавим було тут життя єврейської громади до кривавого вторгнення німецьких націонал-соціалістів.

Дорогою до замку бачимо мішки з піском, якими забарикадовані вікна шкільного укриття.

Через два дні інший Павло, Павло Леньо, етнолог з університету, заведе нас у цю школу, щоби показати знайдені під час реставрації написи з колишньої єврейської школи для дівчат.

Ми підіймаємося до замку, старовинної фортеці 9-12 ст.,

і до греко-католицького Кафедрального собору, біля якого Павло показує нам місце, де на бруківці видно зустріч двох епох.

На перетині епох – габсбурзька і чеська бруківка

Павло біля пішохідного мосту через Уж

Ми прощаємося з Павлом унизу біля річки, сподіваючись, що незабаром він проведе екскурсію для «Мосту з паперу».

Наступного дня, у п’ятницю, ми знайомимося з абсолютно різними представниками мистецького середовища Ужгорода. Спочатку підіймаємося вулицею до галереї Ілько, де нас зустрічають дуже гостинно. Галерея присвячена художнику Івану Ільку, *1938, який продовжує традиції закарпатської школи. Добрий живопис, ландшафти і звичаєвість нагадують ранню Ґабріель Мюнтер. Галерея належить родині Ілько, нею керує син художника, архітектор і медіадизайнер Михайло Ілько. Наразі галерея закрита, через теперішні обставини, каже Михайло. Втім, цей простір ідеально пасує для зустрічі «Міст з паперу». І нам були б тут раді.

Нижче вулицею є готель, в якому ми могли б зупинитися, а трохи далі ресторан «Грант». Сідаємо перекусити на терасі. Тут дуже смачно. Публіка в той день нагадує мафіозних скоробагатьків. Ми біля словацького кордону, весело пояснює Наталя. У повітрі пахне контрабандою.

Після обіду зустрічаємося з художником, графіком та автором інсталяцій Олексою Манном у його майстерні. Схожа на вежу, вона розмістилася у перебудованій мансарді одного з тих дивовижних чеських будинків біля річки. Видно, до Ужгорода Олексу привела любов. Він довго жив у Дніпрі, наразі мешкає в Ужгороді.

Майже всі картини, які ми бачимо в майстерні, належать до його «Чорного періоду». Передчуття війни справляє глибоке враження. Ці роботи постали з досвіду Євромайдану. Олекса дарує мені свій каталог «Black Period». Пізніше я знаходжу в ньому картину, яку бачила у майстерні: чорне полотно вертикального формату «Пам’ятник Андреасу Баадеру». Український художник, який не сахається німецької повоєнної історії! Треба спитати, як так вийшло.

Тим часом розмова у майстерні переносить нас у Баварію. У 2022 р. Олекса був гостем мистецької резиденції  Шафгоф, що біля Фрайзінга. Він мав там виставку, а тепер розповідає про мистецтво і війну, на яку були призвані його друзі. Ця загроза відчувається в його картинах.

Олекса Манн і Наталя Шимон у кафе, повз яке постійно проходять знайомі

Нам захотілося кави, але ми вирішуємо випити її деінде. Олекса пояснює, що в квартирі під майстернею якраз спить дитина його родичів, які після початку війни приїхали в Ужгород. Минаємо сходами шість поверхів і знову опиняємося на вулиці, на розі якої є кав’ярня зі смачною кавою.

У суботу ввечері ми зустрічаємося з письменником Банди Шолтесом у кафе-барі «Олів’є». Банди (Андрій) Шолтес має угорське походження. Він пише прозу, опублікував чотири книги. Його батько – художник-натураліст закарпатської школи. Ми бачили його картини у кафе-музеї «Під замком». Як не дивно, Банди пише російською, хоча також може писати й українською. Розповідає, що коли почалося повномасштабне вторгнення, він саме працював над збіркою правдивих історій. Банди намагається продовжувати писати. Хоче закінчити книжку, а потім самотужки перекласти її українською. Своєю найкращою книгою вважає «МЕНЯ НЕТ ДОМА». Потім ми знаходимо її у книгарні. Сподіваюся, ми зможемо докластися до її німецького перекладу.

Це розповідь про подорож Центральною Європою через маленьке село біля Пассау, Бад Гомбург, Дрезден і Прагу. Книжка перекладна українською, проте Банди переклад не подобається. Назву також трохи змінили: НЕВДЯЧНА СВИНЯ, АБО МЕНЕ НЕМАЄ ВДОМА.

У Банди незвичайна родинна історія, яка, схоже, не дає йому спокою. Він з радістю написав би про свою сім’ю, але вважає, що поки що ще зарано. Банди говорить угорською і словацькою. Справжній центральноєвропеєць. З неперевершеним почуттям гумору. У барі «Олів’є» Банди п’є пиво зі скляних кухлів, як у Баварії. Наталя тим часом замовила нам одеське вино, яке, щоправда, на вино геть не схоже – воно не п’янить. На відміну від Банди.

У неділю ми ще раз зустрічаємося з ним біля замку. Сміємося, бо обоє в червоному взутті, принагідно фотографуємось.

Наступного дня Банди присилає мені статтю, про яку розповідав. Це його внесок у проєкт «Вбивці стереотипів», в рамках якого прозаїки і поети розвінчують (або підтверджують) стереотипні уявлення про різні регіони України.

Ми говорили про невідоме Закарпаття, невідоме у нас в Німеччині, та, здається, Україною про нього теж гуляє багато неправдивих міфів. Зараз, під час війни Закарпаття вважається найбезпечнішим регіоном, тому ціни на оренду житла зростають.

Незважаючи на неділю, ми домовилися про зустріч з письменником Олександром Гаврошем у його кабінеті в Закарпатському драмтеатрі. Театр був спроєктований в середині вісімдесятих років і  зданий в експлуатацію ще до розвалу Радянського Союзу. Він розмістився на лівому березі Ужа. Кажуть, що через розміри ужгородці називають театр четвертим блоком (по аналогії з четвертим блоком ЧАЕС).

Олександр Гаврош пише драматичні, поетичні й прозові твори. Також відомий як автор дитячих книжок і журналіст. Для вцілілої трупи зруйнованого Маріупольського театру він написав п’єсу «Маріупольська драма», яку б радо показав учасникам «Мосту з паперу» в Ужгороді. У цій п’єсі актори розповідають, що вони пережили під час знищення театру, в якому ховалися матері з дітьми. Ми з Наталею були в Маріуполі з проєктом «Міст з паперу». Олександр жалкує, що так і не побував у цьому місті на берегах Азова до його руйнації.

Олександр Гаврош також написав п’єсу про ромів Закарпаття. Це одна з його тем, бо тут, за словами автора, живе найбільша в Україні ромська громада. Він питає, чи знаю я оповідання Анни Зеґерс «Селяни з Грушова» («Bauern von Hruschowo»), в якому йдеться про Закарпаття. Мушу визнати  власне невігластво. Треба обов’язково це виправити, коли повернуся в Німеччину. Виходимо надвір, аби зробити фото: Олександр під сакурою на фоні театру. Магічним чином він дістає з кишені яблуко. Справжня людина театру.

Понеділок першого травня тут ніхто не святкує. Через війну свята скасували. Тож ми можемо навідатися на історичний факультет Ужгородського університету до Павла Леня і Надії Керецман. Уночі була повітряна тривога. Всі стурбовано питають, чи мені не було страшно. Ні, не було. Надія і Павло показують нам приміщення університету. Великі зали для великих зібрань. Зі свіжим ремонтом і новими меблями.

Ми багато дізналися про предмет їхніх досліджень, археологічні знахідки й етнологічні студії про Закарпаття, а також загалом про культурний ландшафт прикордоння. Розумію, скільки всього мені треба надолужити. Транскарпатія, Закарпаття, Ужгород. Ми ще сидимо на кафедрі, коли зі свого письмового столу Павло бадьоро виймає наливку власного приготування. Куштуємо її з кольорових склянок. Смакує добре, по-центральноєвропейському.

Павло проводжає нас містом до замку. Щоправда, цього разу ми прямуємо до Закарпатського музею народної архітектури та побуту. Цей музей під відкритим небом розкинувся в парку відразу біля замку. Павло знайомить нас з його директором Василем Коцаном, який проводить нам екскурсію. Можна тільки здогадуватися, як нелегко було знайти і перевезти сюди ці оригінальні хатки. Тут є навіть одна з типових дерев’яних церков. В неділю в ній проходять служби. А також весілля й хрестини. Наталина сестра Ірина вінчалася у цій церкві.

Василь усе нам показує: сільські хати, багаті й бідні, сади, способи виробництва і зберігання сіна. Знайомить з музейними тваринами: козами, вівцями, курми. Цього першого сонячного травневого дня все виглядає, як зачароване. Хочеться помандрувати сучасним Закарпаттям і подивитися, що з цього ще залишилося.

Відтак ми обідаємо по-закарпатськи в ресторані «Під замком», який ми вже знаємо. Я замовляю смачнезну кукурудзяну кашу, щось на зразок поленти, з місцевим сиром бринзою, а також закарпатське вино – не забуваймо, що ми у винному регіоні. Павло Худіш розповідав нам про винні погреби під замком завглибшки 400 метрів.

Спустившись до річки, бачимо, як на площі за ляльковим театром біженцям роздають продукти. І хоча зараз, як ми дізналися, потік біженців в Ужгород зменшився, проте минулого року населення міста на якийсь час зросло на 50.000 осіб. За нормальних умов тут проживають приблизно 118.000 мешканців. В мій готель і сьогодні поселяються сім’ї з дітьми, які, очевидно, планують виїжджати закордон.

Коли ми кілька днів тому оглядали залу лялькового театру, там весело щебетали діти, схвильовано чекаючи на виставу.

Перед ляльковим театром, в якому ми думаємо провести Довгу ніч читання для «Мосту з паперу», цвітуть дві найгарніші в місті сакури.

Сьомий і останній день в Ужгороді. Вівторок. Починався сонячний весняний день. По обіді у винному ресторані біля собору ми домовилися про зустріч з Дмитром Тужанським, політологом-активістом, який у 2019 р. разом з письменником Андрієм Любкою заснував ГО «Інститут центральноєвропейської стратегії». Вони організовують публічні дебати зі знаними інтелектуалами й економістами на тільки в Ужгороді та Закарпатті, але й в Чернівцях і Одесі. Всі три міста розташовані в українському прикордонні й відповідно мають складну історію.

Заснування їхнього Інституту збіглося з початком пандемії, потім розпочалася повномасштабна війна. Свій найважливіший проєкт «Re:Open Zakarpattia», у фокусі якого Закарпаття з його економічним і культурним потенціалом розвитку, вони успішно запустили і продовжують над ним працювати. Їхня впевненість додає сміливості і мені.

На завершення зустрічаємося з подружжям поетів Олегом Коцаревим і Юлією Стахівською у піцерії біля книгарні. Олега я вже знаю з наших зустрічей письменників. Він родом із Харкова. З Юлією знайомлюся тільки тепер. Разом з Ясею, своєю маленькою донькою, вони щойно повернулися з Бучі, звідки виїхали рік тому. В їхній квартирі оселилися росіяни. Хоча Олег і Юля вчасно вибралися, їх так само хвилює доля вбитих і замордованих мешканців свого міста, ніби вони нікуди й не їхали. Квартиру тим часом уже відремонтували. Для антології «Воєнний стан» Олег написав зворушливий текст про спробу повернення до нормальності. Попри незмінне відчуття спустошення, Олег досі вважає квартиру в Бучі своїм домом. Юля поки не визначилась. Їй ще треба подумати. Говоримо про писання, їхні вірші, чи можливо взагалі зараз писати. Олег і Юля налаштовані оптимістично, хоча смуток і видніється в їхніх очах. Та головне, що вони тримаються разом.

День 8 — Продовження подорожі:
Ужгород →Львів

На восьмий день ми з Наталею прощаємося з Ужгородом. Рушаємо потягом до Львова, кінцевою зупинкою якого – важко собі навіть уявити – є Харків. У мирний час можна було цілодобово мандрувати Україною залізницею. Зараз війна, однак поїзди продовжують курсувати. На пероні в Ужгороді чекають багато людей, сімей з дітьми, які також їдуть цим потягом. Маємо квитки у вагон-люкс. Опинившись у купе, згадую, як ми їздили поїздом до Маріуполя.

Провідниця приносить нам чай. На пачечці цукру напис «Потяг до перемоги». Спочатку поїзд рушає на південь до станції Чоп, що на угорському кордоні, тоді на схід до Мукачева і зрештою на північ через Карпати в Галичину. З вікна нашого купе помічаємо озброєних військових, які охороняють мости, контрольно-сигнальні пункти та інші вразливі ділянки дороги.

Вже коло Стрия читаємо в новинах, що внаслідок обстрілу поїзда Львів-Херсон почалася пожежа у кількох вагонах. Ми ж натомість благополучно прибуваємо у Львів.

День 9:
ЛЬВІВ

Приїхавши до Львова, відразу відчуваєш наскільки тут холодніше. На південь від Карпат температура була значно вищою. На перший погляд складається враження, що Львів, старий Лемберґ, абсолютно не змінився. Саме тут вісім років тому ми заснували «Міст з паперу» на знак протесту проти війни та анексії Криму і для демонстрації єдності. Тепер я приїжджаю до Львова, наче повертаюсь додому. Дивлюсь на місто з готелю над травневим парком Франка і здається, ніби нічого не сталося.

Та я добре знаю, скільки всього змінилося у Львові з 24 лютого 2022 р. Місту довелося зіткнутися з неймовірною кількістю біженців, постійними повітряними тривогами, пережити ракетні атаки й спроби знищити інфраструктуру, насамперед електропідстанції. Зараз уже майже все відновлено, втім, генератори й досі стоять напоготові в кафе та магазинах.

Ще зовсім недавно їхній гуркіт наповнював вулиці. Юрій Дуркот вражаюче описав це у своєму воєнному щоденнику. Наразі електрику не відключають, але, як і раніше, діє нічна комендантська година з півночі до 5 ранку.

На вокзалі Наталя викликала мені таксі, яке доправило мене до готелю. Він здається пустим й осиротілим. Я надто стомлена, щоби ще кудись йти. Увечері ресторан на другому поверсі закривається, натомість можна поїсти на заскленій терасі під дахом на дев’ятому. Кілька столиків з краєвидом на парк вишикувалися в один ряд. Зайняті далеко не всі. Два офіціанти, однак, якось безцільно бігають туди-сюди. На їжу доводиться довго чекати. За одним зі столиків якийсь німець голосно говорить по телефону, намагаючись привернути до себе увагу. Мені стає незручно, добре, що на нього ніхто не зважає.

У мене зав’язується розмова з молодою українкою за сусіднім столом. Вона теж чекає на замовлення, терплячіше, ніж я. До неї приєднується друг, солдат у камуфляжі. Мені приносять салат і зелені вареники, а також келих одеського червоного вина «Колоніст».

Четвер

Сьогодні зранку у велетенській, колись такій людній залі для сніданків дуже мало гостей. До мене в готель приходять Ірина Рибко та Наталя Шимон, ми п’ємо каву. Як приємно знову бачити їх разом, таких несхожих між собою, але однаково гарних і талановитих сестер!

Востаннє ми втрьох зустрічалися у Маріуполі 2018 року. Ірина тоді була з немовлям. Минулого липня, посеред повномасштабної війни, вона народила другу доньку. Сьогодні зранку вона без дітей.

Ірина і Наталя просто незамінні для «Мосту з паперу». Від них я багато чого дізналася про Україну, ми дуже зблизилися завдяки всьому пережитому разом. За сніданком говоримо про плани на найближчі кілька днів і про майбутню співпрацю в їхньому рідному місті Ужгород.

Потім, як не раз робили це раніше, спускаємося парком Франка до Ринку біля ратуші.  Неочікувано боляче бачити церковні вікна, забиті ДСП і бляхою.

Пам’ятники та фонтани Нептуна, Амфітріти, Адоніса й Діани, які охороняють кути квадратної площі Ринок, також захищені спеціальними конструкціями. Щоби про них не забули, древніх богів зобразили на банерах.

Вікна підвалу міськради закладені білими мішками з піском, як в Ужгороді.

Ми сідаємо біля Діани, на терасі однойменного кафе. Тут у нас зустріч із Юрієм Дуркотом. Востаннє я бачилася з ним в листопаді у Ваймарі, де він читав уривки зі свого воєнного щоденника. Юрій багато разів перетинав кордон під час війни, коли аеропорти були вже закриті, тож він допомагає мені спланувати дорогу додому. Назад я їхатиму через Польщу, і це буде не так легко. Та зараз ми тішимося можливості бути разом, п’ючи гарячу каву на прохолодній терасі біля Діани.

Юрій співпрацює з «Мостом з паперу» з 2015 р. як усний і письмовий перекладач, автор та консультант. Ми давно вже стали друзями. Тому я за нього переживаю. Він виглядає стомлено, але каже, що все гаразд. Я знаю, що Юрій безперервно працює, показуючи фахівцям зі сфери кіно, радіо і телебачення знакові місця Львова, і знайомлячи їх з людьми, які повертаються зі сходу чи з фронту.

Сьогодні ми просто радіємо зустрічі. Як добре нарешті бути тут.

Ірині треба повертатися до дітей. Однак Юрій обіцяв мені показати Личаківський цвинтар, найстаріший цвинтар у Львові і, можливо, один із найстаріших у Європі. Власне, там більше не ховають. Хіба що шанованих у місті людей. Тих, хто віддали своє життя за Україну.

Через застосунок Наталя замовляє нам таксі, яке везе нас до самого цвинтаря. Ми зупиняємося перед полем поховань, яке було закладене за стінами кладовища.

Юрій уже розповідав мені про свіжі могили загиблих львівських військових. Він також згадував про це у своєму воєнному щоденнику: у рядах по вісім, писав він там. Та я все одно була настільки не готова побачити це гігантське поле могил, що мені аж перехопило подих.

На вітрі над могилами майорять безліч прапорів у національних синьо-жовтих кольорах. Декотрі – у червоно-чорних, які символізують пролиту в чорнозем українську кров. А на високих дерев’яних краях могил свіжими барвами переливаються з любов’ю висаджені весняні квіти. Здається, таке буйство кольорів хоче перемогти саму смерть, яка забрала життя цих молодих людей, головним чином чоловіків. Часом залишені букети свідчать про нещодавніх відвідувачів. На хрестах – ім’я та прізвище, фото, дата народження і смерті. Без місця смерті. Юрій пояснює, що вказувати місце загибелі не можна через актуальну воєнну ситуацію.

Також він хоче показати нам саме Личаківське кладовище. Мені важко не думати про свіжі могили і зосередитися на старих, кам’яних пам’ятниках. Тут поховано багатьох відомих письменників, композиторів, поетів і філософів. Львівський Пер-Лашез. Парк скульптур крізь століття. Біля входу неможливо не помітити могилу Івана Франка, великого українського поета, про якого нам мало що відомо в Німеччині, хоча він, крім інших мов, досконало володів німецькою. Свої ж поетичні твори Франко писав українською.

Якби ми більше знали про українську культуру, більше цікавилися українською літературою, можливо тоді розпочати цю страшну війну проти України було б так легко. Юрій веде нас углиб кладовища, туди, де поховані полеглі в інших війнах, аж до могил загиблих за Україну з 2014 року, у тій війні, яку в нас ніхто не хотів визнавати, і до перших поховань лютневого вторгнення.

Виснажені, ми їдемо назад у центр міста. Я наполягаю на обіді, хоча Юрій каже, що повинен вже йти. Зрештою, сідаємо у ресторані «Шалом», що в колишньому єврейському кварталі. Може, Юрій обрав це місце, бо «шалом» означає «мир»? Забуваю в нього спитати. Ми голодні. Знаходимо великий стіл і замовляємо закуски й фалафель, а ще домашній лимонад. Тутешні офіціанти носять оливково-зелені футболки.

За якийсь час до нас приєднується Богдана Брилинська з Офісу «Львів - Місто літератури ЮНЕСКО» з колегою. Минулого року вони як партнери проєкту допомагали нам організувати зустріч у Ваймарі. Говоримо про те, як складно зараз виїхати з України, особливо літераторам і митцям призовного віку, які мають отримати дозвіл Міністерства культури. Така бюрократична процедура вимагає від них багатьох зусиль. Юрій каже, що вже навіть не пробує. Він більше не хоче нервуватися, чекаючи відповіді, яка часто надходить в останню хвилину. Втім, Богдані вже треба йти і Юрію, врешті, теж. Він зізнається, що обідає в ресторані вперше від початку вторгнення. У мене нема слів. Невже він себе так карає? Ні, просто бракує часу, пояснює Юрій. Війна нав’язує свій ритм.

Вікторія Амеліна у березні 2023 під час розслідування воєнних злочинів у селі Капитолівка Харківської області, де був убитий письменник Володимир Вакуленко. Автопортрет: © Вікторія Амеліна

Ми прощаємося. Я знаю, як війна змінила життя кожного. Отримую повідомлення від Вікторії Амеліної. Ще в Ужгороді я питала її через месенджер, чи вона у Львові, чи можемо зустрітися. А тепер прийшла відповідь. Вікторія пише, що зараз вона переважно живе в Києві, щойно повернулася з Донецької області і вже їде в Польщу. Так я дізнаюся, що вона розслідує воєнні злочини, і питаю себе, як ця тендітна жінка, з творчістю якої ми познайомилися на «Мості з паперу» у Мюнхені та Берліні у 2019, це все витримує.

Обіцяю собі тримати з нею зв'язок.

Далі ми бачимося з Христиною Назаркевич. На її думку, «Шалом» – хороше місце для зустрічі. Та щойно обійнявшись для привітання, вона каже, що радше б посиділа на цокольному поверсі: у часи її юності там був пивбар. Внизу ми розташовуємося біля древніх міських мурів. Схоже, Христина, яка робить усні і письмові переклади, а також модерує події проєкту з 2015 р., рада зустрітися з нами у такому пам’ятному закладі. Власники львівських ресторанів і кафе часто міняються, але мури залишаються незмінними.

Питаю, чи приїде вона на «Міст з паперу» в Ужгород. Так, відповідає Христина, попри те, що там помер Назар. Як я могла про це забути? Поет Назар Гончар був її чоловіком. Він помер 45-річним від зупинки серця в ужгородському кар’єрі. Надворі був травень, як зараз. З Назаром був тоді письменник Андрій Любка, який витягнув його з води і намагався реанімувати. Але ж Назар не втопився. Просто його серце зупинилося. Андрій, з яким ми бачилися в Ужгороді, написав про цю трагедію есей «Курок» (в німецькому перекладі Христини Назаркевич опублікований під назвою «Der Abzug» у збірці Назара Гончара «Dichter noch dichter», видавництво «EditionThanhäuser» 2011, Оттенсгайм).

Почувши, що ми їздили на Личаківське кладовище, Христина питає, чи ми були на могилі Назара. Я й не знала, що ми проходили зовсім поруч. Христина помічає, як мені прикро через таку подвійну неуважність, і замовляє біле від «Колоніста», яким ми розбавляємо свою печаль.

Як завжди, наші зустрічі з Христиною продовжуються невеличкою екскурсією. Спочатку до поближнього меморіалу на місці зруйнованої синагоги, а потім до відновленого фонтану з іменами колишніх мешканців єврейського кварталу, які викарбувані тут в пам’ять про жертв Голокосту.

Заходимо в книгарню, бо я хочу привезти з собою в Німеччину книжки Богдана Коломійчука. Йому я теж пропонувала зустрітися, хоча й чула, що зараз він служить в українському війську. У підсумку Богдан відповів із конкретно не незваної зони бойових дій, що, на жаль, не зможе зі мною побачитися. Я написала, що ми хочемо організувати зустріч в Ужгороді зокрема й для того, щоби забрати письменників з фронту принаймні на кілька днів.

Богданові книжки я знайшла. Ліцензію на його роман «Готель Велика Пруссія» уже придбало німецьке видавництво.

Наталя прощається з нами, а Христина наполегливо запрошує мене ще погуляти містом. Ми не могли не зайти у Гарнізонний храм, колишню єзуїтську церкву з чотирьохсотлітньою історією. Я вже й раніше бувала тут із Христиною. З 2014 р. у храмі виставляють фотографії загиблих воїнів, і за останній час їх неймовірно побільшало. Також тут можна прочитати розповіді дітей-переселенців українською та англійською мовою. Розп’яття епохи бароко захищене спеціальною конструкцією на випадок атаки.

Сьогодні ця греко-католицька церква – справжнє нагадування про смерть. Мemento mori. Як храм душпастирської опіки для військових він назавжди пов'язаний із загиблими воїнами.

Дорого до готелю ми з Христиною робимо ще одну зупинку. Вона хоче показати мені кримськотатарське кафе. З нею тут радо вітаються. Ми п’ємо трояндовий чай і куштуємо традиційну кримськотатарську випічку. Власне кажучи, у 2022 р. ми хотіли привезти «Міст з паперу» в Миколаїв, запросивши туди й кримськотатарських авторів. Однак наразі такі плани довелося відкласти на невизначений термін.

Вже темніє, коли ми з Христиною йдемо вгору парком від університету ім. Франка, в якому вона викладає. Завтра з самого ранку я вирушаю в Івано-Франківськ, колишній Станіславів, перейменований 1962 року на честь великого поета.

День 10 — Одноденна подорож:
Івано-Франківськ

Ранок п’ятниці.

О пів на сьому на львівському вокзалі ми з Наталею сідаємо в поїзд до Івано-Франківська. Знову в напрямку до Карпат. Їхати дві з половиною години. На цей раз вікна в купе заклеєні прозорим скотчем, аби у випадку атаки скло не розлетілося навсібіч. Щоправда, ми почуваємося в безпеці. Наталя майже відразу засинає.

Через заклеєні вікна все здається розмитим. На ходу встигаю прочитати назву міста Галич. Бачу, що поля біля населених пунктів обробляють вручну, без машин. Садять картоплю. Нахилившись, люди працюють на землі.

Цього разу замовляємо в провідниці каву, яка терміново нам необхідна. Дві порції коштують 50 гривень. Не маємо нічого проти і з задоволенням розраховуємось.

Дивовижно, як швидко ми приїхали. Виходжу з поїзда, ще не до кінця вірячи, що я у Франківську.

Скільки разів я намагалася дістатися Івано-Франківська. Станіславський феномен. Сузір’я літературних талантів. Коли нарешті я вже мала приїхати, почалася пандемія, і ми змогли побачитися тільки онлайн. Для мене це місто Юрій Андруховича. Він був першим українським письменником, якого я зустріла в Мюнхені на початку дев’яностих. З нього все почалося. Від нього я дізналася, як багато інших письменників і письменниць пов’язані з цим містом. Юрій завжди їх підтримував. Сьогодні ми домовилися разом пообідати.

А на сніданок в «Urban Space 100» нас запросила Росана Тужанська. Вона родом з Ужгорода, де живе її чоловік Дмитро Тужанський. В Івано-Франківську Росані запропонували керувати проєктом. Один підприємець віддав їм у користування поверх на колишньому заводі, де у майстернях, офісах і магазинах реалізовуються різні ініціативи. Проєкт розвитку міста, який починається з кафе-ресторану «Urban Space 100» у центрі Франківська. Саме там – а о пів на десяту в цьому кафе вже чимало людей – ми й зустрічаємося з Росаною, красивою, елегантною молодою жінкою, натхненною своєю місією.

З доходів від кафе фінансується її проєкт «Тепле місто» та багато інших заходів. Дорогою до «Теплого міста» Росана на льоту все нам показує: ми проходимо повз міську та обласну раду, занурюючись у невідоме і водночас таке знайоме з розповідей і фільмів місто. Росана розповідає, що Івано-Франківськ майже вдвічі більший за Ужгород. Вона сподівається, що колись зможе застосувати в Ужгороді здобутий тут досвід управління проєктами. Сьогодні сонячно. Навколо встигаю помітити багато зелені, дерев, доглянуті квітники.

Креативний простір, де працює Росана, розташувався на шостому поверсі великого заводського комплексу без ліфта, в якому саме триває реконструкція.

Росана веде нас поверхом з творчими майстернями, офісами та різними магазинами, наче вулицею модного кварталу в якомусь великому місті. Мій погляд зупиняється на художньому класі, де, мабуть, вивчають і Енді Воргола. Серед картин на стіні, як ікона, висить фото молодого хлопця біля українського прапора. Росана пояснює, що художник, який викладає в цій студії, нещодавно дізнався, що його син загинув на фронті. Певний час його вважали зниклим безвісти. Отже, знову війна, вона скрізь, навіть в осередку такого молодого проєкту з великими надіями.

Росана показує нам коворкінг, який теж належить до її проєкту. Всюди сидять молоді люди за своїми ноутбуками. Знайомимося з Росаниною командою.

Ще встигаємо випити разом каву в гастрономічному просторі з великою терасою, відтак Росані вже треба йти на іншу зустріч. У неї теж ритм воєнного часу.

Мусимо визнати, що це місце справило на нас неабияке враження. Через телефон знаходимо дорогу до вулиці Шевченка. До неї всього п'ятнадцять хвилин пішки. У ресторані «Променад» чекаємо на Юрія Андруховича.

З першого дня повномасштабного вторгнення я постійно була на зв’язку з Юрієм. Він розповів мені про бомбардування франківського аеропорту. До того ж, він завжди знав, де зараз зупинилися наші спільні знайомі, і де потрібна допомога. Юрій брав участь майже у всіх зустрічах «Мосту з паперу», та ми ще ніколи не бачилися у його рідному місті.

Востаннє ми зустрічалися в грудні у Дюссельдорфі, коли йому вручали премію Гайне. Тоді я вперше побачила Юрія в костюмі з метеликом. Йому пасувало.

Мешканці Дюссельдорфа перед театром вітали Андруховича плакатами зі словами підтримки.

З нагоди зустрічі замовляємо в «Променаді» новозеландське біле вино Marlborough. За рекомендацією Юрія. Радісно відзначаю, що імпорт досі працює. Говоримо про Ужгород. Навряд чи в Україні є такі місця, де б він ще не був. Юрій побував навіть у найвіддаленіших куточках. Коли я нещодавно намагалася з ним зв’язатися, він якраз їхав потягом у Суми. Там, на північно-східному кордоні у нього був виступ. А два дні тому Юрій зі своїм польським гуртом «Карбідо» вступав у Вроцлаві. Він просто обожнює їздити залізницею. Особливо нічними потягами. Через війну подорожувати вже не так легко. Ходять чутки, що Андрухович любить переходити кордон пішки. Він сміється, коли я про це питаю. Каже, що робив так лише двічі. І це не дуже хороший варіант.

Ні, йому не стало важче писати, розповідає Юрій, коли подають пасту по-італійськи. Навпаки, зараз йому пишеться напрочуд добре.

Юрій запрошує нас у «Ваґабундо». У цьому підвальному просторі проводяться різні заходи, він діє як галерея, а віднедавна також як сховище. Андрухович заснував «Ваґабундо» разом із друзями.

Я здивувалася, побачивши над входом рекламну вивіску «Бджілка продукти». Нижче сходами таки видніється напис «Ваґабундо».

Відразу на вході стає зрозуміло, що з бджолами та їхнім медом цей заклад аж ніяк не пов'язаний.  Тут висять графічні роботи харківського художника Патріка Кассанеллі, який майстерно висміює окупантів.

YUMMI, YUMMI! THESE SOULS ARE DELICIOUS

LAST ROUND OF NEGOTIATIONS

THE „GREAT MYSTERY OF THE RUSSIAN SOUL” SOLVED

Українське півколо 2020 р. (фото вгорі) з Юрієм Андруховичем, Тарасом Прохаськом, Юрком Прохаськом, Христиною Назаркевич, Софією Андрухович й Остапом Українцем. Через пандемію Таня Малярчук і Галина Петросаняк не змогли приїхати у Франківськ із закордону, тому вони долучилися до берлінського півкола (фото внизу).

Нарешті я добралася туди, де під час пандемії 2020 р. збиралися українські учасники «Paperbridge Circle», коли ми сиділи у Будинку літератури Берліна за багато кілометрів звідси.

Юрій пояснює, як вони тоді розташувалися у такому вузькому просторі, де стояли камери, кабінки для синхронного перекладу та ін.

Сьогодні у «Ваґабундо» готуються до завтрашнього вечора. Юрій буде модерувати зустріч із Генрі Маршем, англійським нейрохірургом, який десятки років ділиться своїми знаннями і досвідом з українськими медиками. Це дуже важливо, особливо в умовах війни.

Юрій сподівається, що розмову із Генрі Маршем прийде послухати багато людей.

Я знову шкодую, що треба вертатися. Однак на нас ще чекає невелика екскурсія від Юрія, яка починається на Вічевому майдані, де саме збирається публіка на вуличну виставу.

Гарно доглянуті клумби з барвистими тюльпанами на площі Адама Міцкевича.

Пам’ятник польському поету Міцкевичу – найстаріший у місті, розказує Юрій.

З круглої, до центру трохи піднятої площі помічаємо синагогу.

Про безжальне винищення німцями станіславських євреїв ми багато дізналися з онлайн-доповіді франківської історикині Любові Соловки під час «Paperbridge Circle» у 2020 р.

Саме стоячи на цій площі, письменник Тарас Прохасько на камеру розповідав про своє місто, його історію, його шлях.

Стоп-кадр із відео «Paperbridge Circle 2020»

Юрій прощається з нами. З болем усвідомлюю, якою безбожно короткою була моя мандрівка до Івано-Франківська. Я навіть не мала часу, щоби зустрітися з Тарасом та рештою знайомих. Обіцяю собі незабаром вернутися.

Дорогою до вокзалу на парковому паркані помічаємо плакати з роботами художника-графіка Андрія Єрмоленка. Він вдало використовує образ поета Тараса Шевченка як голос нації.

Поїзд до Львова вже чекає на пероні. Ми дуже стомлені. Наталя відразу лягає і не помічає Дністер, через який ми переїжджаємо трохи згодом. А я радію, що принаймні раз побачила цю велику європейську річку на власні очі.

День 11:
ЗНОВУ ЛЬВІВ

Субота, 11-й день

Повернувшись до Львова, пишу повідомлення Юрію Дуркоту. Перед від’їздом у понеділок хочу ще раз із ним побачитись. Знову домовляємося про зустріч на Ринку. Починається гарний весняний день, хоча дорогою через парк, де в таку ранішню пору зовсім мало людей, й дує свіжий вітер.

Вирішую йти повз театр Леся Курбаса. На вулиці спостерігаю, як дружина чи дівчина допомагає молодому солдату з палицями вчитись ходити на протезах. У нього вже дуже добре виходить. Якби ж я могла йому це сказати.

Натомість швидко минаю сквер на проспекті Свободи, на ходу помічаючи фасад Національного музею з банером про виставку Катерини Косьяненко під знаковою назвою «Victory». Христина радила мені обов’язково її відвідати. Художниця працює у цікавому стилі, поєднуючи іконопис із сучасним мистецтвом.

2017 року у Національному музеї я бачила захопливу ретроспективу українського футуристичного художника й поета Давида Бурлюка. До того я знала його як російського футуриста. А після тієї виставки зрозуміла, що його історія має бути розказана по-новому. Напевно, Бурлюк пережив сталінізм тільки тому, що вчасно виїхав до Америки.

Дорогою до Ринку знову і знову бачу солдатів, в яких, схоже, сьогодні вихідний.

Перед ратушею також спокійно прогулюються військові, тут влаштовують маленьку виставу. До мене доходить, що сьогодні свято – день міста. Цього року статуї левів при вході в міськраду – адже Львів місто левів – на радість таким перехожим, як я, одягнули в камуфляжну форму й берети.

Юрій пише, що спізнюється, але я помічаю його вже здалеку, прямуючи йому назустріч по Сербській вулиці. Він веде мене в чайний бар, де обслуговують у саду за будинком. Я замовляю улун, а Юрій – чай масала. Ще трохи прохолодно, щоби сидіти на терасі, але нас це не лякає, і ми влаштовуємося біля дерев’яної стіни, по якій уже звиваються рослини. Сонце світить просто на нас.

Говоримо про Юрієву роботу, якої з кожним днем стає дедалі більше. Питаю про Сергія Жадана, бо Юрій є одним з його перекладачів. Він дивується, як Сергій витримує режим постійних виступів, сольних або з гуртом. Такими виступами Жадан успішно збирає гроші для підтримки армії та цивільних. Я ж кажу, що воєнний щоденник, який Юрій публікує німецькою у «Die Welt», треба обов’язково перекласти українською. Галина Петросаняк уже почала його перекладати для «Мосту з паперу» у Ваймарі. Постараємося зробити так, аби її робота продовжувалася. Принаймні після війни цей щоденник має бути доступний українською. Але коли це «після війни»? Ніхто з нас не наважується прогнозувати.

Юрій проводжає мене до парку Франка, де я маю побачитися з Іриною і Наталею. Перед ратушею фотографую його з перевдягненим у військове левом. Юрій не проти. По дорозі до парку говоримо про шанси провести цьогорічний «Міст з паперу» в Україні, в Ужгороді. Він знає, як важко зараз, у час війни, знайти фінансування. Доки я встигаю щось відповісти, до нас підходять двоє військових у повсякденній уніформі оливково-зеленого кольору. Старший з них звертається до нас по-німецьки.
– Почув німецьку мову, – пояснює він. – Ви туристи?
– Ні, ми працюємо над літературним проєктом.
Чоловік простягає руку.
– Олівер, – представляється він.
Його молодший товариш говорить англійською. Він із Канади, і його звуть Нолан. Олівер не приховує радості від нагоди поспілкуватись німецькою. Сам він з Ганновера. Вони з Ноланом служать в Інтернаціональному легіоні. Зголосилися добровольцями відразу після початку лютневого вторгнення. У них саме чотириденна відпустка, проте її замало, щоби їхати додому. Тому вони приїхали до Львова. Прощаємося з ними, як з друзями.

В парку знаходимо Ірину з її дівчатками на нещодавно перебудованому майданчику. Ірина розповідає, що реставрацію провели на кошти якогось німця, проте вона викликала багато критики, бо батьки вважають майданчик надто небезпечним. Малі ж пустуни не злазять із гойдалок. Ірині доводиться постійно стежити за Ксенею серед усього цього тлуму. Саме з Іриною я вперше гуляла Львовом у 2015. Вона працює у міському відділі культури, але наразі в декреті.

Тепер Юрій прощається зі мною остаточно. Сподіваємося побачитися вже в Ужгороді. Наталю радо зустрічають її маленькі племінниці. Я запрошую всіх на морозиво у кафе біля парку. Ксеня забігає у кафе, а виходить звідти з короною принцеси на голові. Діти – справжні чарівники.

Потім ми з Наталею вертаємося через парк у готель, де чекаємо на Галину Котовскі, яка запросила нас до себе додому. Вона сказала, що живе за два кроки від готелю. Галина –синхроністка, яка перекладала на всіх зустрічах «Мосту з паперу». Для мене велика радість бачити її знову, як і всіх тутешніх знайомих. Знову бути в Україні! Два кроки до Галининої квартири тривають добрих п'ятнадцять хвилин, за які вона встигає розповісти нам про кожну поближню історичну пам’ятку. Тут усі люблять своє місто. Незадовго до повномасштабного вторгнення Галина зі своєю дорослою донькою Христиною купила квартиру у новобудові, щоби жити ближче до центру. Незважаючи на війну, вони відразу вирішили залишитися у Львові. У перші дні вони щоразу дякували продавчиням у пекарні та продуктових магазинах за те, що ті нікуди не поїхали і продовжують працювати. Галина показує нам квартиру. На стінах висять картини сучасного мистецтва. Серед них роботи молодого іконописця, який, як пояснила Галина, помер від корони у віці 30 років. Вона може розказати історію про кожну зі своїх картин, про кожного художника.

Ми насолоджуємося зустріччю,...

... а потім і вечерею, яку Галина приготувала для нас. На столі вже чекає морська форель. Питаю, звідки вона. З якогось моря, відповідає Галина. Однак, форель все-таки прісноводна риба, наполягає мудра німкеня. Зрештою, це не має жодного значення, бо і риба, і вино нам дуже смакують.

Неділя, 12-й день

Христина забирає мене з готелю о десятій, ми хочемо ще трохи разом пройтися. Вона проводжає мене в центр до вулиці Вірменської, вкінці якої розташувалося арткафе «Дзиґа». Там влаштовують різні заходи й виставки. Саме у «Дзизі» у 2018 р. ми презентували великий роман Петри Морсбах «І раптом вже вечір» у перекладі Людмили Нор, який був здійснений у рамках нашого проєкту.

На терасі мистецького центру облаштували пам’ятну дошку Маркіяну «Мареку» Іващишину, засновнику та багаторічному власнику такої незамінної для Львова «Дзиґи».

До самої смерті у 2019 р. він любив сидіти тут за круглим столом на куті, розповідає Григорій Семенчук, поет і геніальний організатор, з яким я зустрічаюся в «Дзизі». Над столом висить Мареків фотопортрет, такий же круглий, як стіл.

Закапелок, який веде з тераси до площі, також назвали на його честь.

З Григорієм я познайомилася у 2015 р., коли він допомагав організувати «Міст з паперу» у Львові. Ірина (зліва на фото) влаштувала нам пресконференцію у Львівській міськраді разом із Танею Малярчук і власне Григорієм.

А тепер ми сидимо тут не просто старші на кілька років, але й за цілком інших обставин. Та ми тішимося, що, як тоді, на початку, знову можемо побачитися на терасі «Дзиґи» і згадати Марека.

До нас приєднується Наталя, яка у Львові замешкала у свого брата. Христині ж уже час іти. Сподіваємося побачитися в Ужгороді.

Щоби зігрітися, замовляємо капучіно. На блюдці кожному подають скручений клаптик пергаментного паперу з якимось висловом.

Мені попадається цитата Жадана.

Як пояснив мені Юрій Дуркот, це дуже ранній текст Сергія Жадана з нульових років. Юрій каже, що переклад цього вірша йому не траплявся. Що ж, принаймні так я зустрілася із Сергієм, який, за словами Григорія, ще вчора був у Львові. Жадан зараз усюди.

Григорій пропонує показати нам свій Львів. Він приїхав сюди, коли йому було 17. Сам він із Хмельницького, що на заході України. Я завжди вважала Григорія львів’янином, бо він прекрасно орієнтується в місті, в чому ми вчергове переконуємося під час цієї недільної прогулянки. Найбільше його заворожує стара частина Львова, древні монастирі й церкви, з яких лунає спів. Тієї неділі віряни стоять навіть перед церквою, слухаючи службу, що транслюється на вулицю. Мене зворушує, що Григорій знімає кепку щоразу, коли ми заходимо в церкву чи монастир. Такого я давно не бачила.

Григорій показує нам свої улюблені подвір’я,

і місця, які не так легко знайти, як наприклад ці старі монументальні стіни із вкритим графіті парканом. На ньому великими буквами у камуфляжних кольорах написано «УКРАЇНА». Зліва від напису намальований солдат у балаклаві і з кулеметом напоготові. Між буквами здіймаються вгору язики полум’я.

Зрештою ми йдемо обідати в «Трапезну ідей», ресторан галицької кухні у підвалі Музею ідей. Я щаслива ще раз скуштувати вареники з картоплею перед від’їздом.

Великий комунікатор Григорій питає, чи я знаю, що Оксана Забужко зараз у Львові. Мені відбирає мову. Ні, звичайно, що я не знаю. Я думала, вона у Варшаві або Ґданську. Забужко якраз поїхала в Польщу на презентацію своєї книги, коли Росія напала на Україну та її місто Київ. А сьогодні мій останній день у Львові! Через вай-фай «Трапезної ідей» пишу Оксані мейл, сподіваючись, що вона його прочитає. Як одна з найвидатніших українських письменниць вона постійно отримує купу листів. Григорій помічає моє хвилювання. Він знає Оксаниного чоловіка Ростика. Каже, що передзвонить йому, коли вийде покурити. Повертається Григорій зі звісткою, що, напевно, сьогодні зустрітись на вдасться. Оксана зле почувається. Я знову починаю хвилюватися, адже розумію, як усім зараз важко, в Україні вони чи закордоном.

Та у нас ще запланована зустріч із Юрком Прохаськом біля готелю, тому ми прощаємося з Григорієм. Юрко, який є не тільки письменником, але й груповим аналітиком, саме повернувся із триденної сесії, тож я радію, що ми таки побачимось. Він уже чекає в лобі. Як же добре нарешті знову бачити його наживо після віддаленого онлайн-спілкування останніх років. Водночас отримую листа від Оксани із запрошенням зустрітися. Вона пропонує разом повечеряти о пів на восьму в «Куполі». Я відразу погоджуюся. Юрко зголошується показати мені дорогу до «Купола». Оксана вибрала цей ресторан, бо він зовсім поруч, і я можу дійти туди пішки. Тож ми йдемо в місто через парк Франка. Внизу біля входу в парк випадково перетинаємося з Томою, вже дорослим Юрковим сином, який бере участь у невеличкому фестивалі.

Говоримо про Людмилу та молодшого сина Симона, другу половину їхньої сім’ї. Вони виїхали до Відня, коли повітряні тривоги почастішали, а до Львова хлинули натовпи переселенців зі сходу. Наче читаючи мої думки, Юрко каже, що війна роз’єднала багато родин, зруйнувала не одні стосунки. Він щодня зіштовхується з цим у своїй практиці. Згадуємо про Наталку Сняданко, письменницю, яку я завжди асоціювала зі Львовом, і яка разом з дітьми покинула країну за тиждень до вторгнення. Тепер вони живуть у Марбасі, але скоро переберуться до Лейпцига. Наталчин чоловік повернувся в Україну і добровільно зголосився на військову службу. У їхній квартирі у Львові мешкають чужі люди. А повномасштабна війна триває вже 15 місяців.

Ми йдемо з Юрком на каву з тістечком у кафе на вулиці Січових Стрільців. Саме на тій вулиці ми й зустріли двох добровольців з Інтернаціонального легіону. Я знаю Юрка з 2004, тобто вже майже двадцять років. Він дуже допоміг мені із заснуванням «Мосту з паперу», починаючи з назви проєкту, яка є цитатою Манеса Шпербера. Я прочитала її в одному з Юркових есеїв про Центральну Європу. Ми довго не засиджуємося в кав’ярні, бо він ще хоче показати мені «Купол». Дорогою Юрко звертає мою увагу на меморіальну дошку, яких тут багато по всьому місту. Ця присвячена польському поету Станіславу Єжи Лецу, що довго мешкав у цьому будинку. Він прожив украй неспокійне життя, сповнене політичного варварства того часу. Цікаво, що б він сказав про наш?

Потроху здіймається вітер, небо над Львовом затягується хмарами. Підійшовши до «Купола», який розташувався на пагорбі у брукованому провулку, я згадую, що вже була тут. Юрко заходить всередину і повертається з лукавою посмішкою: «Я замовив стіл для Оксани Забужко на 19.30».  

Ось настав час попрощатися і з Юрком, якому ще треба на закупи. Наталя підіймається зі мною до готелю. Хочемо замовити таксі на 3 ранку, однак на рецепції нам повідомляють, що через комендантську годину завчасне замовлення неможливе. Рецепціоністка запевняє, що спробує про все домовитися, а Наталя каже, щоби я подзвонила їй вночі, якщо виникнуть якісь проблеми. Обіймаємося на прощання. Мені бракуватиме моєї гондольєрки.

Знову спускаюся парком, аби востаннє вийти в місто. У «Куполі», обставленому різними антикварними штучками, складається враження, що ресторан от-от закривається. Тут сидить лиш один гість, військовий у камуфляжній формі, та й той майже відразу після моєї появи розраховується і йде. Здається, двійко молодих офіціантів незадоволено зиркають на мене, бо я поки нікуди не збираюся.

З цієї неприємної ситуації мене рятує Оксана. Вибір у нас є, тож ми сідаємо за найгарніший стіл. Дивовижно, що ми знову тут зустрілися. На радощах беру її за руки. Востаннє ми бачилися рік тому в Мюнхені на початку російської агресії.

Схоже, Оксана змінилася. А може, то тільки новий колір волосся. Їй пасує. В Оксани за плечима цілий рік шалених емоцій та безкінечних виступів: вона називає це «найдовшою подорожжю». Оксана бореться за Україну на передовій культурного фронту, тому цілком зрозуміло, що вона стомлена.

Щоб трохи відпочити, вона деякий час побуде у Львові зі своїм чоловіком, який не може виїхати закордон. Я познайомилася з Оксаною в 1999 р., коли вона була стипендіаткою на віллі Вальдберта на Штарнберзькому озері, якою я тоді керувала. Зима того року була дуже сніжною. За два місяці вона написала повість «Казка про калинову сопілку». Моторошна історія про двох сестер. Саме Оксана зробила з мене «українку». Щоразу коли ми перетиналися, вона прививала мені українську культуру, історію, мову. Вона остаточно змінила мій вектор із Заходу на Схід. Я замовляю собі салат, а Оксана якусь галицьку м’ясну страву. Ми п’ємо червоне одеське вино від «Колоніста».

О пів на десяту нас, врешті-решт, виганяють: власне, ресторан зачиняється о 9. Надворі зненацька розпадався сильний дощ. Про парасолю я не подумала. Оксана запрошує мене під свою. Вона викликає таксі і пропонує підкинути мене до готелю. Майже десять хвилин стоїмо під парасолею, взявшись попід руки, і радіємо, що виграли для себе ще трохи часу.

День 13:
Повернення

Після трьохгодинного сну прокидаюсь о 2 ночі від дзенькоту будильника на телефоні. За кілька хвилин до третьої я вже внизу на рецепції. Мені дають пакунок з їжею в дорогу і повідомляють, що таксі вже чекає. Вулиці абсолютно порожні, тож ми швидко прибуваємо на вокзал. Мій поїзд відправляється о 3.50. Обидва просторі зали очікування забиті людьми. Мабуть, через нічну комендантську годину багато хто сидить тут ще зі вчорашнього вечора. Беру в кіоску каву і рушаю прямо до перону.

Тут холодно. Я виймаю з валізи шерстяну шапку і шалик. Перон поступово заповнюється. Потяг їде з Києва і трохи запізнюється.

Ірина купила мені квиток у п’ятий вагон. Місць у другому вагоні, на якому наполягав Юрій Дуркот, уже не було. Тоді на кордоні Тебе пізніше оформлять, сказав він. Коли поїзд нарешті прибуває, я швидко знаходжу п’ятий вагон і своє місце. Всі місця зайняті. Без заздалегідь купленого квитка я би пропала. Багато жінок з дітьми. Якийсь малюк, напевно, років трьох, безперервно плаче. Мама носить його проходом туди-сюди. Він ніяк не заспокоїться. Українські прикордонниці ходять поміж рядів, ставлячи штемпелі в паспорти, а потім зникають. За вікном поволі розвиднюється. Ми покидаємо Україну.

У Перемишлі на польському кордоні виходити з поїзда можна не відразу. Документи починають перевіряти з першого вагону. Тепер я розумію, чому по дорозі так багато людей пішли наперед з усім своїм багажем. Ми чекаємо майже годину. А потім ще й на вулиці в черзі до митного поста. Мені боляче дивитися на заспаних дітей. За пів години проходжу перевірку й опиняюсь надворі, не знаючи куди далі йти. Я, яка об’їздила весь світ. Помічниця з пов’язкою на рукаві озивається до мене англійською і показує шлях до інших колій. Ще годину стою на переповненому пероні у східнопольській холоднечі, як і прогнозував Юрій. А тоді нарешті прибуває IC до Берліна. За три станції я виходжу з потяга у Жешуві. Тутешній вокзал перетворився на суцільний будівельний майданчик. Я чула, що з початком війни проти України Жешув раптом став дуже важливим, бо американці облаштували тут свій східний опорний пункт.

Юрко казав, що Жешув гарне місто. Насправді він здається суцільною будовою, наскільки я можу бачити з таксі, знайти яке виявилося зовсім непросто. Дорогу до аеропорту теж ремонтують. Ми довго їдемо вздовж високих щільних загороджень. Підозрюю, що за ними американські військові об’єкти. Зненацька вітер підіймає брезент, і я бачу, як на території пасуться четверо лелек.

Нового значення Жешув набув завдяки прямому рейсу «Люфтганзи» до Мюнхена, на який мені доводиться чекати у цій глушині ще чотири години.

Забагато людей як для такого маленького аеропорту і тільки два невеликі, на ходу зімпровізовані кафе. Водночас тут навіть є прямий рейс до Нью-Йорка. У Жешуві розумієш, наскільки змінився увесь наш світ.