Життя на тривожних валізах

Наталка Сняданко

Валіз насправді було дві. Яскраво-жовта і яскраво-червона. Одна на чотирьох колесах, інша – на двох. Одне з чотирьох коліс незабаром почало заїдати, але я ніяк не знаходила часу змастити його і продовжувала їздити з цією валізою, долаючи опір скрипучого коліщатка. Коли я врешті купила машинну олію і вирішила змастити коліщатко, виявилося, що воно вже майже наполовину стерлося. Я нерішуче прокотила жовту валізу туди-сюди по підлозі, вагаючись, чи має ще сенс змащувати це коліщатко, а чи відразу викинути валізу. Коліщатко жалібно заскрипіло. Я зробила ще один крок, і слідом за коліщатком заскрипіло моє коліно. Віднедавна воно постійно скрипить, особливо коли я підіймаюся сходами. Мій фізіотерапевт каже, що це через надто сильне напруження переднього м’яза стегна, який тисне на коліно і може з часом його деформувати, якщо м’яз не розтягувати і не знімати напруження. Моя психотерапевтка каже, що болі в колінах часто стають супроводом сильних емоцій, переживань, стресу. Мені раптом стає шкода викидати валізу, яка скрипить так схоже до мого коліна. Я ставлю її в куток і вирішую перетворити на склад зимових речей. А взимку – на склад літніх.

Речей у нас небагато. Не лише тому, що збирали ми їх зовсім не у тривожну валізу, а на щасливу сімейну поїздку на вихідні зі Львова до Кракова. Поїздка мала тривати два дні, а зятягнулася на місяці. Я часто пригадую собі кожен дрібний епізод тієї поїздки, бо вона стала останньою у попередньому житті, повернення до якого вже ніколи не буде.

Ось ми збираємося вранці, неквапно снідаємо, пакуємо до валіз настільні ігри, небулайзер, ще якісь геть зайві дрібниці. Потім їдемо зробити антиген-тести, які вимагають на кордоні. Поки ми з донькою чекаємо результатів, чоловік із сином їдуть до цукерні і купують нам круасанів на дорогу. Ми забираємо тести і вирушаємо на кордон. Перед самим кордоном заїжджаємо в аптеку, бо у доньки нежить, який довго проходить після ковіду, що ним ми всі нещодавно перехворіли. Я купую ще трохи ліків.

На кордоні порожньо, лише кілька машин. Це незвична картина, ми давно тут не були, а за цей час, виявляється, кордон змінився, зникли черги. Ми проходимо український кордон, а на польському показуємо прикордоннику паспорти, тести, свідоцтва про вакцинацію.

-- Я не читаю таких літер, -- ламаною українською скаржиться нам прикордонник на кирилицю в наших сертифікатах.

Я показую йому назви вакцин, написані латинкою. Він ставить штампи про проходження контролю спершу у мій паспорт, тоді у паспорт чоловіка, далі – доньки. Взявши до рук сертифікат мого 18-річного сина, прикордонник нахмурюється і повідомляє, що вакцина, якою щеплений мій син, не визнана на території Польщі. Ми дивуємося, бо син уже побував із цим щепленням у кількох країнах ЄС, а тепер у нього є ще й актуальний негативний тест та свідоцтво про нещодавнє одужання від ковіду. Але все це не змінює суворого виразу на обличчі прикордонника.

-- Карантин або поворот додому, -- каже він і дає нам кілька хвилин на роздуми.

Ми коротко радимося і вирішуємо їхати далі. Адже карантин можна скоротити до кількох днів, потім здати ще один тест і повернутися. Дорогою мій син починає хвилюватися. На четвер наступного тижня, 24 лютого, у нього запланована важлива зустріч із друзями, йому обов’язково треба бути у Львові. Він читає правила проходження карантину і каже, що ніде не написано про можливість достроково перервати карантин. Чоловік теж починає вагатися разом із ним і пропонує повернутися. Ми якийсь час дискутуємо і перемагає думка, що повертатися немає сенсу, бо ми і так уже у карантині, тож не важливо, коли саме його порушити – зараз чи у понеділок, коли ми і так планували повернутися. Ми їдемо до Кракова.

Протягом усіх вихідних і понеділка ми і наші знайомі, у гості до яких ми приїхали, намагаємося з’ясувати, як можна достроково вийти з карантину. У вівторок вранці з’ясовується, що це неможливо. Мій чоловік вирішує їхати додому і повернутися за нами через кілька днів. Він виїздить похапцем, не прощаючись, адже не підозрює, що повернутися він уже не зможе. 

У середу ввечері ми з подругою ідемо в кіно. У кінотеатр під назвою «Київ» у Кракові. Потім довго сидимо і розмовляємо. Мені приходить лист від знайомої з Будапешта яка пише, що вони з чоловіком на місяць їдуть до Німеччини і залишають квартиру порожньою. Вона пропонує мені влаштувати собі відпустку у Будапешті у березні, бажано разом із усією родиною. Я пишу про це чоловікові. Він відповідає, що завезе нас у Будапешт, якщо я так вирішу, але за кордоном не залишиться.

Заснути того вечора мені так і не вдалося. А вже вранці я шукала транспорт для знайомих, які хотіли виїхати з Харкова і житло для знайомих, які виїхали з Сум. Відтоді я постійно щось шукаю. То житло за кордоном, то жито у Львові, то шоломи, то тепловізори, то бронежилети.

Насправді тривожним мав бути наплечник, а не валіза. Про те, що саме мало би входити до такого тривожного наплечника, мало не щодня повідомлялося в українській пресі та ЗМІ протягом січня і лютого: радіоприймач, батарейки, або кнопковий телефон із функцією FM-радіо, мобільний телефон із зарядним пристроєм і power bank, водонепроникні компас і годинник, акумулятори ААА та 18650, ліхтарик налобний, ліхтарик ручний, свисток. Нічого з цього у нас із собою не було. Зате були настільні ігри та небулайзер.

З Кракова до Будапешта ми їдемо автобусом. До знайомих, у яких ми пережили цей карантин, щомиті дзвонять їхні друзі і повідомляють, що взяли до себе додому українських біженців.

-- Може, не їдьте до Будапешта, -- жартує моя товаришка. – А то всі люди як люди, з українськими біженцями, а ми самі у порожньому будинку.

Перед самим відходом автобуса дзвонить ще одна краківська подруга, вона підбігає в останню мить і передає нам три торбинки з їжею на дорогу – оладки з яблуками і вишуканий салат із гранатовими зернятками.

В автобусі багато українок. Вони зідзвонюються зі своїми дітьми і домовляються про зустріч десь у Німеччині, Франції, Іспанії. Ми теж домовляємося про зустріч із нашими будапештськими друзями. Вони забирають нас на автобусному вокзалі, годують вечерею, селять, показують все у квартирі, а рано-вранці, не розбудивши нас, зникають.

Протягом перших двох тижнів у Будапешті я відчуваю якесь химерне полегшення. Точніше, зміну тривожності. Якщо протягом останніх тижнів чи навіть місяців було нестерпно гнітюче від передчуття, що от-от станеться найстрашніше, то тепер, коли воно вже сталося, цей страх зник і змінився іншим – як там батьки, як інші рідні, знайомі, друзі. Кожна тривога – це новий страх, але він інший, у ньому більше люті, ненависті, бажання, щоб усе це пошвидше закінчилося. Тоді всі ще вірили, що все закінчиться швидко. Може, не через три дні, але до кінця березня напевно.

У ці дні доводиться постійно відповідати на листи, повідомлення у різних соціальних мережах, дзвінки. Зголошуються навіть знайомі, з якими не було контакту багато років. Усі хвилюються, пропонують допомогу. Багато хто говорить про «триваліші розв’язання». Я спершу відкидаю думку про якісь триваліші розв’язання, але дні минають, а з ними зникає і моя переконаність у тому, що все незабаром завершиться.

І ось надходить пропозиція, на яку я врешті погоджуюся.

-- Ми їдемо до Марбаха, -- кажу я дітям. – Там у вас буде школа і університет, у мене буде робота і стипендія. Нам дадуть житло.

-- Надовго? – питають діти і не чекають відповіді. Їм і самим зрозуміло, що цього ніхто не знає.

З Будапешта до Марбаха ми їдемо потягом. У вагоні виснажена мама з трьома валізами і малою дитиною просить хлопця, який зайшов у Будапешті:

-- Помогите чемодан наверх поставить!

Хлопець дивиться на неї здивовано і явно не розуміє.

-- Ты что, человеческого языка не понимаешь? – роздратовано гримає на нього жіночка і сама намагається випхати важку валізу на горішню поличку. Хлопець бачить її дії і кидається допомагати.

Дорогою виявляється, що вона – біженка з Одеси, а така ж російськомовна жіночка поряд із нею – біженка з Києва.

-- Какой у Вас чудесный русский язык, -- робить киянка комплімент одеситці.

-- У Вас тоже очень чистая речь, -- ввічливо відповідає компліментом на комплімент та і запитує вже діловито. – А Вам тоже билеты дали в разных вагонах? Нам вот с сыном дали в разных вагонах, представляете? Ему два года. Как он поедет в другом вагоне?

-- Мы сами покупали билеты, потому у нас все хорошо, -- відповідає киянка.

-- А, понятно, но можно же бесплатно взять. Я взяла. Только три евро доплатила за резервацию. И то дали в разных вагонах. Вот бессовестные.

Потім одеситка звертається до нас:

-- Вы тоже до Мюнхена едете?

Я киваю.

-- А сколько у вас пересадок? У меня – три.

Я пояснюю, що ми теж самі купили квитки, тому їдемо без пересадок. Киянка з одеситкою продовжують обмінюватися спостереженнями про те, що за короткий час їхнього біженства їх здивувало у Європі найбільше. Нічого несподіваного у цьому списку немає: незрозуміло, де знімати гель-лак, неясно, чому європейки ходять такі недоглянуті і не носять брендового одягу, а також нарікання на те, що в Альпах хоч і гарно, але «олл інклюзів» у Туреччині кращий.

До Марбаха ми з дітьми приїжджаємо пізно ввечері. Заселяємося у дві невеличкі кімнатки будиночка, де ночують науковці, які приїждають попрацювати у тутешньому архіві. Це щось середнє між гуртожитком і готелем. В одній з наших кімнат є електроплитка і крихітний холодильник, а також лазничка. В іншій – трохи більше місця. Діти вибирають меншу кімнату, бо там усі вигоди. Я отримую більшу. Прокидаюся вночі і щоб не будити дітей, спускаюся в туалет поверхом нижче. У месенджері бачу повідомлення від чоловіка: «Я віддав нашу машину волонтерам і пішов добровольцем. Від завтрашнього дня буду на полігоні. У нашій квартирі живуть біженці. Цілую».