«ВОНА БУЛА З МАРІУПОЛЯ», РОМАН, 2017 Р.

НАТАША ВОДІН

перший фрагмент:

Про Маріуполь я на той час фактично не знала нічого. Під час розшуків матері мені й на гадку не спало дізнатися щось про місто, з якого вона була родом. Маріуполь, який упродовж сорока років називався Жданов і щойно після розпаду Союзу повернув собі свою колишню назву, залишався для мене закритим місцем, на яке я ніколи не проливала реального світла. Я зроду-віку затишно почувала себе у фантазіях, у власних уявленнях про світ. Зовнішня реальність становила загрозу цій внутрішній домівці, тому я, як могла, уникала зустрічей з нею.

Моє початкове уявлення про Маріуполь виводиться з того, що в моєму дитинстві ніхто не робив розрізнення між окремими державами Радянського Союзу, всі мешканці його п’ятнадцяти республік вважалися росіянами. І хоча в середньовіччі Росія утворилася з України, з Київської Русі, яку називали колискою Росії, матір’ю усіх російських міст, та все ж і мої батьки говорили про Україну так, немов би вона була частиною Росії – найбільшої в світі країни, як казав мій батько, величезної імперії, яка простягалася від Аляски аж до Польщі й займала одну шосту частину суші. Порівняно з Росією Німеччина була не більше ніж плямою на карті світу.

Українська мова розчинялася в моєму сприйнятті в російській, і коли я хотіла уявити собі маму в її молодості в Маріуполі, то вона завжди поставала мені в російських снігах. Вона йшла, одягнена у своє старомодне сіре пальто з оксамитовим коміром, єдине пальто, яке я будь-коли на ній бачила, йшла темними заледенілими вулицями в якомусь безмежному просторі, крізь який споконвіку свистіла хурделиця. Сибірські сніги, які вкривали всю Росію й Маріуполь теж, зловісна імперія вічної холоднечі, в якій панували комуністи.

Дитячі уявлення про місце народження мами протривали в моїх внутрішніх недоступних нікому комірчинах десятки років. І навіть коли я вже давно зрозуміла, що Росія та Україна – дві різні країни і що Україна нічого спільного з Сибіром не має, все ж це знання ніяк не змінило мого образу Маріуполя – і це при тому, що я навіть не була певна, чи справді мама родом саме з цього міста чи, може, я вигадала собі той Маріуполь, може мені просто сподобалася така назва. Часом я не впевнена була навіть, чи справді існує місто з такою назвою, чи це просто моя фантазія, як і багато чого іншого, що стосувалося мого походження.

Одного дня я, гортаючи газету і саме збираючись перескочити через спортивну сторінку, зауважила слово Маріуполь. Німецька футбольна команда, читала я у статті, прибула в Україну на матч із маріупольською командою «Іллічівець». Вже сам факт, що це місто мало свою футбольну команду, подіяв на мене як холодний душ, мій внутрішній Маріуполь розкришився, як порхавка. Мене справді найменше у світі цікавить футбол, однак саме завдяки футболу я вперше натрапила на справжній Маріуполь. Я дізналася, що це місто має надзвичайно м’який клімат, що це – портове місто на Азовському морі, наймілководнішому й найтеплішому морі в світі. У статті описувалися довгі й широкі піщані пляжі, виноградники, безкраї поля соняшників. Німецькі футболісти страждали від літньої спеки, яка наближалася до сорокаградусної позначки.

Дійсність видалася мені ще менш реальною, ніж моє уявлення про неї. Вперше після смерті мама постала як особа, що існує поза мною. Я вже не бачила її в снігових заметах, раптом вона з’явилася переді мною в легкій світлій літній сукні, ось вона йде вулицею Маріуполя, з відкритими руками й литками, на ступнях легкі сандалі. Юне дівча, яке виростало не в найбільш холодному й темному місці світу, а неподалік від Криму, на березі теплого південного моря, під небом, схожим, мабуть, на небо над Адріатикою. Це було так непоєднувано: моя мама і південь, моя мама і сонце, море. Мені довелося перевести всі свої уявлення про її життя в інші температури, в інший клімат. Давнє невідоме перетворилося на зовсім нове Невідоме.

другий фрагмент:

Більшу частину свого життя я взагалі не знала, що мої батьки – примусові робітники. Ніхто мені цього не розповідав, ані батьки, ані моє німецьке оточення, в культурній пам’яті якого масового феномену примусової роботи не існувало. Я цілі десятки років нічого не знала про власне життя. Я не мала поняття, ким були всі ці люди, з якими ми жили в різних післявоєнних ґетто, не знала, яким чином вони потрапили до Німеччини: всі ті румуни, чехи, поляки, болгари, югослави, угорці, латиші, литовці, азербайджанці та багато інших, які, попри таке вавилонське мовне стовпище, якось розумілися. Я знала лишень, що належу до свого роду недолюдей, до сміття, яке залишилося від війни.

У німецькій школі нам розповідали, що росіяни напали на Німеччину, все поруйнували й відняли у німців половину країни. Я сиділа за останньою партою, біля Інґе Краббес, із якою ніхто не хотів сидіти, хоч вона й була німкою, але завжди мала брудний одяг і від неї погано пахло, вчителька за кафедрою розповідала, як росіяни випалили розжареними вуглинами очі її нареченому й розтоптували дітей чобітьми. Всі повернули голови в мій бік, навіть Інґе Краббес відсунулася від мене якомога далі, а я вже знала, що після уроків знову почнеться полювання.

Мої вигадки давно вже не рятували мене, я не тільки належала до російських варварів, мене вже давно зачислили до брехух. Щоб заслужити повагу в очах німецьких дітей, я розповідала їм, що мої батьки, за яких мені було так соромно, насправді зовсім не мої батьки, що вони, втікаючи з Росії, знайшли мене в придорожньому рові й забрали з собою, що насправді я походжу з багатої сім’ї російських князів, яка володіла замками й маєтками, причому я забувала пояснити, яким чином я, князівна, потрапила в придорожній рів, та все ж на день чи на пару годин я таки вміла перетворитися на недооцінену, таємничу істоту, яка заслужила на належне захоплення німецьких дітей. Певна річ, настав момент, коли вони викрили мою хитрість, звідтоді почалося справжнє цькування, ці маленькі месники зниклого Третього Райху, діти німецьких воєнних вдів і нацистських батьків, вони цькували в моїй особі всіх росіян, я була для них уособленням комуністів і більшовиків, слов’янських унтерменшів, я уособлювала світового ворога, який подолав їх у війні, і я бігла, бігла щодуху, рятуючи своє життя. Я не хотіла померти, як Джеміля, маленька донечка з югославської родини, за якою теж ганялися німецькі діти і яку зіштовхнули одного дня в річку Реґніц, де вона потонула. Я бігла, а за мною тягнувся шлейф бойового улюлюкання, та я була вправною спринтеркою, вже навіть не кололо від бігу в боці, так що переважно мені вдавалося відірватися від своїх переслідувачів. Головне було добігти до кар’єру, там пролягав кордон між німецьким світом і нашим, за кар’єром починалися наші володіння, наша «терра інкоґніта», на яку, крім поліцейських і поштаря, ще не ступала нога жодного німця. Німецькі діти теж не наважувалися перейти цей кордон. Від кар’єру з асфальтованої дороги протоптана стежка вела вбік, до «домівок». Не знаю, чому німці називали наші кам’яні блоки саме так – «домівки», можливо, таким чином вони робили розрізнення між нами й циганами, які жили ще далі за містом у дерев’яних бараках. У суспільній ієрархії цигани стояли ще нижче, ніж ми, і викликали в мені схоже відчуття жаху, яке ми, мабуть, викликали в німцях.

Тільки перетнувши магічний кордон, я опинялася в безпеці. За поворотом, там, де моїм переслідувачам мене вже не було видно, я падала в траву й перечікувала, поки заспокоїться шалене биття серця, поки я знову не почну нормально дихати. Цього дня мені вдалося втекти від них, про наступний думати не хотілось. Я тинялася, скільки могла, бродила плавнями, кидала камінці в Реґніц, жменями їла щавель, обгризала сирі качани кормової кукурудзи, які потайки рвала в полі. Мені ніколи не хотілося додому. Єдине, чого я хотіла, – це піти звідси назавжди, нічого іншого – тільки піти, відколи я себе пригадувала, все своє дитинство я чекала тільки на одне – вирости, щоби врешті піти звідси. Я хотіла піти з німецької школи, піти з «домівок», піти від батьків, від усього, що мене формувало, усього, що здавалося мені страшенним недоглядом долі, в якій я борсалася, немов у павутині. Навіть якби я могла знати, ким були мої батьки й усі інші, до кого я належала, я б не хотіла цього дізнаватися, мене то не цікавило, ніщо не цікавило мене менше, ніж це, мені до того не було ніякого діла. Я тільки хотіла піти звідси назавжди, вирватися нарешті у своє, справжнє своє життя, яке чекало на мене десь у світі.

третій фрагмент:

Як же воно тоді виглядало, місто, в якому народилася моя мама? Мабуть, воно не надто було схоже на те залите світлом, сонячне місце над морем, яке витіснило образ зимового Маріуполя з моєї уяви після того, як я прочитала газетну статтю про футбольний матч. Моє уявлення про це місто ще раз зазнало змін. Маріуполь і перед революцією був промисловим містом, а в радянський період індустріалізацію форсували насильно. Ударні працівники встановлювали світові рекорди в продуктивності праці. Над містом височіють димарі великих заводів, з яких піднімається дим, отруйні викиди закривають блакитне літнє небо, день і ніч спускаються на вулиці й на людей. Ось вулиця Торгова з її численними стояками і будками, в яких після революції мало що можна купити, домашній сир, м’ясо, кілька помідорів і картопля з приватних господарств – для значної більшості зголоднілого населення ціни недоступні. Фонтанна вулиця, на якій стояла криниця, фонтан, звідки люди до самого початку ХХ століття черпали воду для своїх потреб і напували худобу. Грецька вулиця, на якій власне й жили, мабуть, мамині кузинки, перед тим як їх виселили з їхнього палацу. Італійська вулиця, на якій, припускаю, стояв дім італійських батьків маминої мами. Розбитою бруківкою трясуться вози, запряжені кіньми, а в 1933 році, коли мамі сповнюється тринадцять, вулицею їде перший трамвай, і, до слова, єдиний. Він їздить тією самою колією в обидва боки.

Відразу ж за центральною частиною міста починається глушина. Уже немає мощених доріг, тільки якийсь лабіринт зі стежок і протоптаних доріжок. Будиночки з крихітними садами ліпляться один до одного, мало не заковтуючи сусідні домики, муровані кам’яниці, дерев’яні халупи, глиняні хижі, бараки, альтанки, сараї, прибудови, всюди хтось живе, по три метри квадратні на одного мешканця міста. Немає каналізації, всюди бруд, сміття, сморід, злидні. Епідемії тифу, малярії. Бездомні діти, які втратили в завірюсі громадянської війни батьків, шукають чогось їстівного на смітті, крадуть, взимку сплять у чанах із дьогтем на краю доріг. У цих чанах робітники розмішують гарячу смолу для прокладання асфальту.

А ще Азовське море, наймілкіше в світі море. Воно ніби створене для мами, яка не вміє плавати…

четвертий фрагмент:

У радянський час, коли мама жила в Маріуполі, вулиця носила ім’я Леніна, тепер їй знову повернули колишню назву. Назва стояла білими літерами на темно-синій табличці, прикріпленій до в’їзної брами, – вулиця, названа на честь святого Миколая-чудотворця, охоронця подорожніх, в’язнів і сиріт, Миколаївська вулиця.

Будинок мав два крила, які простягалися назад, у невидимий з вулиці двір. На фотографії видно тільки дві частини фасаду, поєднані між собою аркою в’їзду. Стара будівля була ілюстрацією радянського занепаду і безнадії. Буквально вчувався запах цвілі, сечі, відходів, грибка на стінах. Вкритий мохом, роз’їдений часом і промисловими викидами камінь, дивлячись на який, можна було тільки припускати, як цей будинок виглядав колись, близько ста років тому, коли на світ з’явилася моя мама. З певною долею фантазії можна було розпізнати складне обрамлення вікон на фасаді, мистецьке переплетення викутих металевих оздобних елементів, красу люкарн у формі квіткових чашечок на даху, що тепер позаростали травою і бадиллям та нагадували радше лелечі гнізда. Звітріла арка між обома частинами фасаду складалася з сірих тесаних каменів, немовби просто складених один на одного, здавалося, вони будь-якої миті можуть завалитися. Заржавіла ринва, на даху з побитою черепицею – старезна антена з кабелями. У двох місцях розпочаті проби тиньку, одна – блакитною фарбою, інша – рожевою.

Поступово мамине життя в Маріуполі наповнювалося в моїй уяві образами, викликаними фотографією цього будинку. Я побачила, як вона маленькою дівчинкою грається на подвір’ї за аркою в’їзду, бігає з іншими дітьми, з братом Сергієм. Я чую, як її кличе няня Тоня, бачу, як вона зі шкільним ранцем за плечима виходить через цілу ще браму. Через цю браму мали вести всі її шляхи, всі вони починалися на цій вулиці. Понищена, заросла бур’янами бруківка на знімку цілком імовірно могла походити ще з тамтих часів. Можна припустити, що Миколаївська вулиця знаходилася тоді в італійському кварталі, можливо, іноді мама ходила в гості до своїх двоюрідних сестричок у сусідньому грецькому кварталі, не виключено, що до її повсякденної мови, крім української, російської та італійської, належала ще й грецька. Навіть сьогодні в місті було багато італійського, принаймні навколо вулиці Миколаївської розташовано кілька італійських ресторанів, як мені показувала сателітна камера, правда, це радше було явище нового часу, ніж залишки минулого. І не було у цілому світі місця, більш чужого та неуявного мені, ніж те, яке я зараз бачила перед собою на екрані комп’ютера.

фрагмент про примусових робітників:

Деякі колони робітників мають право пересуватися самостійно, інші можуть ходити тільки в супроводі охорони, яка підганяє людей лайкою і ударами. На вулицях стукають дерев’яні черевики, яким не існує альтернативи після того, як зносяться власні, привезені з дому черевики. Тоді залишається тільки можливість натягати ці древняки, які ще й доводиться дорого купувати в заводської адміністрації. Ці схожі на човники тверді шльопанці деформують ступні, кожний крок віддає болем, вони натирають ноги. В гірших випадках на ступнях починаються запалення і нариви, і якщо комусь не вдається дійти на робоче місце, якщо хтось захворіє, то над ним зависає небезпека вилучення з табірного життя і смерті. Деякі жінки беруть взуття в руку і йдуть босі, бо інакше не встигають дотримуватися темпу руху колони. Часом вони тихцем співають на ходу /ідучи, вони ще з дому звикли співати, там, у них, співають мало не завжди, в полі, в помешканнях, на вулицях. Моя мама також співає, співає своїм чистим дзвінким сопрано, я часто чутиму згодом її спів, зараз, в таборі, це радше бриніння, оте наспівування, про яке пише Франц Фюманн, який почув його на українській залізничній станції, коли жінок вантажили у вагони для худоби. На моїй мамі хустина, як і на інших жінках, можливо, вона має ще свою сукню, привезену з Маріуполя. Але, скорше за все, її речі вже благенькі, порвані, і зараз на її худому, виснаженому недоїданням тілі теліпається робочий одяг з темної мішковини, а на ногах – тверде, жорстке дерево. Чи прокидаються від цього стукання по бруківці стількох дерев’яних черевиків у колонах примусових робітників мешканці цих вулиць, які чують цей стукіт кожного ранку?

У заводському цеху на них чекає дванадцятигодинний робочий день. Я пам’ятаю постійні сварки між мамою і моїм батьком, який вимагав, щоб вона ішла працювати, щоб підробити ще трохи грошей, за прикладом більшості інших жінок, які жили в «будинках». Мама плакала, тому що не мала для цього сил. /була не в стані. Мабуть, робочий табір назавжди підкосив її здоров’я, зруйнував її нервову систему, саме слово «завод» викликало в неї напади паніки. Якось вона все ж зробила спробу, записалася працювати на фабрику жалюзів, проте вже через тиждень у неї був нервовий зрив.

Переклала: Христина Назаркевич