П’ЯТДЕСЯТ ВІДТІНКІВ СІРОГО

НОЕМІ ШНАЙДЕР

– Я на секунду. Дам йому ще трохи, – Баронеса іде назад.
– Чому?
– Він виглядає таким сумним, – і вона дріботить за дідусем із паперовим стаканчиком у руці. Ти купуєш ще одну тортилью і марно чекаєш, поки Баронеса повернеться. Але вона, як завжди, зайшла до якоїсь сувенірної крамнички і застрягла.
– Продають лише непотріб, – каже вона з міною знавця, розглядаючи мініатюрні кахлі на дерев’яній полиці.
– Зроблені вручну, – стверджує китаянка за касою.
Баронеса дивиться прогноз погоди. Ви тікаєте уже шість тижнів.
– Подорожуємо, – виправляє Баронеса. – Баронеси ні від кого не тікають.
Ну добре. Ви робите вигляд, ніби це у вас відпустка, і поволі рухаєтеся у бік моря.
Насамперед зникли птахи. А потім раптово, за одну ніч, усе заполонив туман. Прозоре покривало, яке непомітно затьмарило небо, так, наче хтось поволі налив молока у воду. Безвітряно.

Cool Gray 1.
Сезонне явище, пташиний грип. Можливо, і і так. Але Баронесі це відразу здалося підозрілим. Вона тоді спала з одним метеорологом, щоб мати певність:
– Ще три місяці, і всюди буде темно, мов уночі, але це не я тобі сказав, – прошепотів він.
Вона продала свій палац за чимало мільйонів, продала за готівку, щоб не світитися перед податковою, і заявила:
– Їдемо у подорож!
Прийняти рішення тобі було непросто. Які речі брати з собою, знаючи, що більше не повернешся? Одяг. Парфуми. Книги. АйПод. Лептоп. Талісман. Антисептичні хустинки. Магній. Макса, на жаль, довелося залишити вдома.
Ти сказала:
– Кидай усе! Візьми відпустку!
– Не зараз. Якраз усе так добре складається.
– Я люблю тебе, поїхали зі мною! – попросила ти його, хоча зазвичай ти так себе не поводиш.
– Не говори дурниць, – відповів він. – Подумаєш, трохи туману. Я хочу додивитися футбол. Давай поїдемо навесні!
– Тоді буде вже пізно. Невже ти не розумієш?
– Заспокойся. І не закривай мені екран, будь-ласка!
Ти вийшла на балкон, викурила цигарку і подивилася у затягнуте туманом небо. Це було все. Баронеса завжди каже, що кохання – це не прогулянка верхи на поні.

Cool Gray 2.
Ти сідаєш у поїзд через Париж до Барселони. Приїздиш на день раніше, Баронеса ще у Швайцарії, де вона завершує усі неофіційні справи. Фальшиві документи, довідки, переїзд до Ріада, щоб до кінця життя насолоджуватися морським краєвидом. Потім. Над тобою трахаються сусіди, наче нічого не трапилося. Біля смітника у кінці вулиці лежать два поламані іграшкові будиночки. Вранці їх уже немає.
Баронеса трохи бліда, коли приїздить. Літак заходив на посадку п’ять разів. У її валізи відламане колесо.
– Чому ти не викинула її і не купила нову?
– Ти що, здуріла? – так вона завжди каже. – Це ручна робота.
Вона стогне, але тягає за собою тридцять кілограмів одягу і зупиняється перед магазином «Massimo Dutti».
– Я тільки на секунду.
«Zara», «Uterqüe», «Max & Co», «Tezenis», «H&M», «Mango», «Cos», «Tiger» і «Longchamp» – розташовані поряд.
– Як тобі?
Вона простягає тобі для порівняння два цілковито ідентичних гаманці з крокодилячої шкіри. Ти не можеш розрізнити їх. Вуличні продавці підкидають у повітря блискучі м’ячики і ставлять перед вами іграшкові танки та солдатиків.
На бічних від центральної вулицях смердить сечею, у внутрішньому дворику Національної бібліотеки довкола підпаленого смітника зібралися панки, а перед собором бразилійці роблять сальто.
На футбольному стадіоні Барселони «Камп Ноу» ви сидите на найдорожчих місцях, дуже близько до ігрового поля, видно вам не дуже багато, але цілком достатньо. Футбол у тумані. «Барселона» програє. Баронеса завжди каже, що людина раз буває деревом, а раз – собакою.

Cool Gray 3.
Літаки більше не літають. Ви їдете потягом на південь. Слідом за папугами-ченцями. Бог сидить у почекальні вокзалу і грає у нарди сам із собою.
– Ви пізно спохопилися, – каже він.
– О, Боже, – відповідає Баронеса, – не будь таким занудою. А куди ти їдеш?
– На мис Фіністерре, – каже Бог.
– Це неправильний напрямок, – каже Баронеса.
– Ну і що, – каже Бог.
І продовжує грати у «Судоку», попиваючи вермут у вагоні-ресторані.
– Які книги у тебе з собою? – питає Баронеса.
Остання книга Мартіна Вальзера, «Війна і мир», «Топологія насильства» Бйонґ-Чол-Хана.
– Самі старі чоловіки.
– Це правда. А у тебе?
Баронеса порпається у своїй сумочці. Соня Вуковіч «Поїсти».
– Навіщо ти читаєш таке гівно?
– Я бачила її у шоу Маркуса Ланца, і вона цікаво говорила. Otro vermouth, por favor!
Ви з Баронесою знайомі ще зі школи. Ви разом вчилися в інтернаті з хорошою репутацією. Ви стали подругами на все життя однієї суботи у лютому. Було сонячно і страшенно зимно, а на Єлисейських полях лежав сніг. Ви стояли у ванні і чистили зуби. Було пів на восьму. Як завжди, повз вас пройшла Мері, яка у цей час будила Нанні і Ганні. По суботах в інтернаті вчилися, зате канікули були довшими. Мері пройшла повз вас, потім повернулася, зупинилася у проході дверей і сказала:
– Маліна вбила себе.
Мері була американкою.
Ви побігли сходами донизу, на другий поверх, де жила Маліна. На сходах було сіре вовняне килимове покриття. У коридорі стояли інші учні у піжамах. Двері до кімнати Маліни були зачинені. На дверях – останній малюнок Маліни: карикатура, на якій Маліна блює перед входом до інтернату, а з її живота вилазять нутрощі. Унизу підпис: «Мені тут подобається».
Маліна приїхала в інтернат, коли їй було дванадцять. Її мати виїхала до Австралії і не сказала Маліні, хто її батько. Маліна виросла у бабусі з дідусем, а потім Мері замінила їй матір. Маліна вчилася на відмінно, курила самокрутки з тринадцяти років, грала на гітарі, у неї було темно-каштанове волосся до стегон і синьо-зелені очі. Її кімната скидалася на намет бедуїна. Всюди килими, великі подушки, срібні таці і амулет «ловець снів» на вікні. Ті, кого Маліна запрошувала до себе у кімнату, могли випити чаю з самовара і покурити з нею.
Ти зустріла і забула у житті так багато людей, але Маліну бачиш перед собою так чітко, мов би це було вчора, хоча у тебе немає жодної її фотографії, а сама вона мертва ось уже сімнадцять років.
У жовтні вона знімалася для музичного кліпу однієї відеоагенції, у кліпі їй довелося пройти по галявині. Вона була вбрана у темно-брунатний замшевий плащ із хутряним коміром, наче принцеса-панк, або лісова фея з листям у волоссі. Вона суперово виглядала. Прем’єра відбулася у грудні. А у січні у неї був дивний настрій. Вона бігала по будинку і кричала, що усіх повбиває.
– Я тут все позаливаю кров’ю! – верещала вона.
А її сіро-зелені очі божевільно поблискували.
Мабуть, це від грибів, – думали собі ви, – або від наркотиків, від ЛСД.
Ви не пішли на похорон Маліни. Її кімната спершу була порожньою, а після літніх канікул туди поселили аноректичку з вальдорфської школи. І всі робили вигляд, наче Маліни ніколи не існувало.
Тоді ти дала собі слово, що колись розповіси про неї усім, щоб усі знали, що вона таки існувала.
– Але я все ж таки хотіла би дещо уточнити, – каже Баронеса.
– Що саме?
– Я не стояла тоді поряд із тобою у ванні, я взагалі ніколи не стояла у ванні інтернату, навіщо ти так кажеш?
– Це не має значення.
– Я була вдома і ні про що не знала, поки мені не подзвонили.
– Це звучить надто заплутано.
– Що?
– Що ти вчилася в інтернаті, але жила вдома.
– Це називається екстернат, – сказала Баронеса.
– Це відволікає від основної теми.
– Навіщо ти назвала її Маліною?
– Мені здається, ім’я Маліна їй личить.
– Мені так не здається, – каже Баронеса.
– Я перепробувала усі можливі імена, наприклад, Анна.
– Анна теж не підходить.
– Ну власне.
– Але якщо ти назвеш її Маліною, всі будуть на цьому зависати, з тим же успіхом ти можеш назвати її Анною Кареніною.
– Це ім’я і прізвище.
– Чому не Маріон?
– Ні.
– Або Наташа?
– Чому раптом Наташа?
– Не знаю, а чому Маліна?
– Я не знаю ні одної Маліни, тому і назвала її так.
– Я теж не знаю ні одної Маліни, – каже Баронеса.
– Ну отож.
– Того дня ми і справді стали подругами.
– Так.
– Я зустріла тебе на вокзалі. Потім ми пішли в кіно.
– Так.
– Як називався фільм, не пригадуєш?
– «Лейк Плесід: озеро страху».
– Фіговий був фільм.
– Точно.
…
– Ми мали би запобігти цьому.
– Ми не могли запобігти цьому, – каже Баронеса.
– Ще щось?
– Ні, хоча, якщо подивитися на це в комплексі, – Баронеса морщить чоло, – я думаю, ти могла би розповісти і щось інше. Наприклад, щось смішне. Щось таке, що прозвучало би неочікувано і цілковито вибивалося би з контексту. Не думаєш?
– Це я – авторка.
– Ок. Ок. – Баронеса задивляється на своєму телефоні у додаток «Gala» і наспівує „Where Have All the Flowers Gone“.

Cool Gray 4.
Масові заворушення на вулицях. Ви вештаєтеся розграбованими палацами і садами з аудіогідами у вухах. Захоплюєтеся мавританськими мозаїками. Не можете надивитися. Тільки краєвид виглядає не дуже привабливо, і з дня на день стає все холодніше. Цікаво, що Емір робив у листопаді?
Йог перед входом до супермаркета присягається, що можна досягнути внутрішнього просвітлення.
– Ти відчуваєш, як зігрівається кожна клітинка твого тіла? – бурмотить він.
– Ні, – відповідає Баронеса.
Ви п’єте какао і мочите в ньому чурос, потім п’єте вино з провінції Монтілла. А коли не можете вже більше пити, піднімаєтеся сходами до ваших кімнат, курите привезену з Мароко траву, пишете листівки друзям, знайомим і родичам. По телевізору показують серіал. Баронеса переписується в чаті з однією зі своїх пацієнток. Після випадку з Маліною вона стала психіатром.
– Ти не можеш залишити роботу вдома?
– Це питання життя і смерті!
– Так, ніби це ще має якесь значення.
Баронеса дзвонить братові своєї пацієнтки, який саме іде до своєї сестри. На такі речі завжди повинно вистачати часу, – так завжди каже Баронеса.

Cool Gray 5.
Селфі з Маймонідом. Ви стоїте на кам’яному мості над Дунаєм у Регензбурзі, цей міст має шістнадцять арок, стоїте у тумані і пишете повідомлення у твіттері з хештегом #happy. Потім відвідуєте богослужіння у Кордовській мечеті, а після цього – шоу фламенко. Туристи у чайних чекають на кращу погоду. У новинах постійно показують актуальний баланс сірого. Аж поки все не почорніє, – повторює Баронеса.

Cool Gray 6.
У місті, де народився Пікассо, всі чекають, поки встановлять світловий балдахін над торговою галереєю, і готують свої смартфони, щоб зробити фото. З динаміків лунає „Last Christmas“, світло поблимує у такт. Чорна п’ятниця, п’ятдесят відсотків знижки. Баронеса хоче піти у музей і тримає під пахвою картину з пізнього періоду творчості. Тепер стало можливим придбати найдивовижніші речі.

Cool Gray 7.
– Ми знову йдемо не туди.
Баронеса водить пальцем по своєму смартфону. Навігатор більше не працює. Ти витягаєш із сумки план міста і намагаєшся зорієнтуватися. Біля вежі катедри сидить революціонер.
– Ти залишаєшся тут? – здивовано питає Баронеса.
– Я потрібен революції!
– Мертві нічим не допоможуть революції, – каже Баронеса.
– Hasta la victoria siempre! – і революціонер вмикає ліхтарик у себе на чолі.
Баронеса хоче відвідати могилу Колумба. Ви заходите всередину. В одній із бічних каплиць весілля. Іноді ти думаєш про Макса, який не давався чути від моменту вашого від’їзду. Існують різні гіпотези про те, чи справді тут похований Колумб. Ви вилазите на дзвіницю і дивитеся на місто, але не видно нічого, крім сірої зупи.
– Нам слід поквапитися, – кажеш ти.
– Мені ще потрібні туфлі!
Ти стоїш біля крамниці і куриш, поки Баронеса міряє взуття.
На протилежному боці вулиці стоїть чоловік у капелюсі. Виглядає досить добре. Мабуть, теж на когось чекає. Він переходить дорогу, питає, чи не має у тебе зайвої цигарки. Ти даєш йому цигарку. Він повертається назад, на своє місце. Підморгує тобі. Цікаво, чи знає він про все?
Баронеса виходить, вона відклала собі до завтра п’ять пар.
Ти більше не можеш їсти тапас. Ви ідете до італійського ресторану, а потім – на балет. «Спартак». Поспішати слід повільно.

Cool Gray 8.
У Ґібралтарі ви годуєте мавп цукром і крадете двох коней.
Потяги більше не їздять. Ви бредете за кіньми. Кожен крок веде до зірок і робить стрункішими, – повторює Баронеса.

Cool Gray 9.
Начальник порту питає, чи ми не з’їхали з ґлузду.
– Ви збираєтеся кудись їхати у таку погоду? Вам жити набридло? А про коней взагалі можете забути. Вони залишаться тут.
– Коні поїдуть із нами.
Баронеса заводить мотор. Ви повільно пробираєтеся вперед, у свинцеве ніщо. Туман густішає. Хто пізно ходить, той –

Cool Gray 10.
На нічийній території. Поміж континентами. Баронеса тримає курс і починає співати: «Радість, гарна іскро Божа!» Ти підспівуєш, усі строфи підряд. А потім тобі стає страшно. Ваш подих замерзає і падає у воду. Це була дурнувата ідея. Але коли людина думає, що це вже кінець, їй спадає на думку щось корисне, – завжди каже Баронеса.
Раптом десь удалині починає щось мерехтіти. Очі печуть, нічого не видно. Сліпі від сліз ви прямуєте на вогник. На протилежному березі світить сонце, так, наче нічого не трапилося. Повітря прозоре. Небо голубе.
– Ви запізнилися, Баронесо.
Місцевий житель допомагає нам пришвартуватися.
– Я не люблю прощань, мені завжди так важко це дається, Ви ж самі знаєте.
Баронеса дивиться у дзеркало на своє обличчя.
– Це вже останні, – кричить хтось у мегафон.
Ви дивитеся назад, ваші очі почервоніли, але нічого не видно, окрім сірого, мов шифер, туману на горизонті.

Cool Gray 11.
Дороги назад немає.
Похитуючись, ви сходите на сушу і шукаєте сонячні окуляри у своїх сумочках.
– Привіт, – каже чоловік у капелюсі і підморгує тобі.
– Привіт, – відповідаєш ти.
Баронеса дивиться здивовано.
– Ви знайомі?
– З Севільї, – відповідаєш ти.
Баронеса дає таксисту адресу, а потім відразу ж зникає у ванній, де, як завжди, зачісується і фарбує нігті. Потім вона іде по магазинах, знайомиться з новими людьми, організовує ваш побут, сидить у кав’ярнях і на терасах на даху, їздить галопом на коні по пляжу, записується на фітнес, грає у гру «Відгадай місто, країну, актора».
– Пол Ньюман.
– Від чого він помер?
– Навіщо тобі це знати?
– Ну кажи вже.
– Рак легенів.
Баронеса закурює «Житан» і глибоко затягується димом.
– Ми повинні зупинитися, – каже вона і випускає кільця диму в повітря.
– Чому, якщо ми безсмертні?
– Все це занадто дорого.
Вночі після вечірок ви дивитеся по телебаченню кінець світу. У різних місцях одне за одним гасне світло. Почало бракувати повітря. Влада випускає в атмосферу гелій, щоб було не так боляче дихати. Експерти і політики припускають, прогнозують, присягаються, втішають, звинувачують.

Cool Gray 44.
Сімдесят процентів чорного. Настрій псується. Починається паніка. Люди вбивають одне одного за те, щоб отримати хоча би трохи світла. Ширяться чутки. Ніби-то десь дуже далеко існує місце, з якого видно промінчик світла. У морі. Тепер всі туди прагнуть, летять, як метелики на вогонь. Літаками і кораблями, падають, тонуть. На протилежному боці стоять мільйони людей і намагаються вдихнути хоча би ковток свіжого повітря. Намагаються доплисти. Їх знімають на камери. Час від часу відбувається пряма трансляція Богові у Фіністерре, Бог продовжує залишатися незворушним, ну хоча би щось.

Cool Gray 47.
Вісімдесят процентів чорного.
– Ми не можемо хоча би щось зробити?
– Тут нічого не вдієш, – каже Баронеса.
До вашого берега щодня прибиває десятки тисяч. Ніхто не виживає. Ви збираєтеся поховати їх.
– Вони забруднюють підземні води, – бурчать місцеві.
Тоді ви спалюєте трупи.
Дзвонить Макс:
– Допоможи мені! Я хочу почати все з початку.
Ти думаєш про той дурнуватий матч, у тебе рветься серце від жалю. Ти викидаєш геть телефон, вимикаєш телевізор і починаєш малювати. Кожного тижня ти створюєш новий світ.

Cool Gray 49.
Дев’яносто вісім процентів чорного.
– Завтра настане кінець, – каже Баронеса.
Останній акт. На пляжі. Ви сидите у ваших шезлонгах, п’єте кайпірінью і дивитеся, що відбувається на протилежному березі.
Перед вами.
У морі повно крові.
Озираєтеся.
Уперше і востаннє.
Завіса піднімається.
У дзеркальному відображенні.
Наче фата моргана.
Ще раз з’являється.
А потім.
Просто зникає.
Стає прозорою.
Мов скло.
І.
Наче у якомусь шоу поряд із вами люди плескають у долоні і щось вигукують.
– Неймовірно, надзвичайно, як шкода! Еxceptionnel, magnifique!
– А що ми будемо робити тепер?
– А…
– Стоп!
– А.
Баронеса завжди каже, що у кожному початку є щось магічне.

Переклад із німецької Наталки Сняданко.