Маріуполь. Щоденник уцілілої

ОКСАНА СТОМІНА

11 березня (Фрагмент)

Я постійно чаклую. Не те, щоб усвідомлено, скоріше підсвідомо чаклую прихід Дімки. Уявляю, як він зараз, просто зараз з‘явиться, зайде, покличе мене. І я побіжу назустріч – обіймати, торкатися, розглядати, чи цілий. І інколи це працює. Досі працювало та спрацювало сьогодні. І я обіймаю, торкаюся, розглядаю. Дякую Богу.

А потім ми їдемо на «Тищик»*. Це перехрестя проспектів Миру та Будівельників – миру, якого більше немає, та будівельників, результати праці яких завзято нищать зараз російські війська.

Ось уже кілька днів на «Тищику» слабо, нестійко, але працює зв‘язок: я не зовсім розумію, як, але знаю, що завдяки одному з героїв-волонтерів, який щодня приносить та вмикає тут, біля офісу Київстар, власний генератор.

Люди з усього міста під обстрілами градів, мінометів та авіа бомбардуваннями йдуть сюди, щоб дати знати про себе, щось повідомити рідним з інших міст, спробувати заспокоїти, сказати їм, що живі, обдурити, що в безпеці і, можливо, почути їхні голоси востаннє. Хтось із людей, яких я бачу зараз, не повернеться назад, не дістанеться потім свого укриття, не добіжить додому, залишиться лежати на вулиці – самотній, маленький, більше не живий, довго ще не впізнаний і не відданий землі.

Вони – такі вразливі та тендітні – стоять на розі біля зупинки, а ми проїжджаємо повз, бо приїхали сьогодні з іншою метою.

Ми привезли військового до лежачого батька, який потребує допомоги. Крім військового, на задньому сидінні - струнка, мила, заплакана Юлія - боєць ТрО і мама чотирирічної доньки, знайти яку не може ось уже кілька днів. Дівчинка була з бабусею, яка під час чергового бомбардування «зірвалася, втратила здоровий глузд і кудись побігла з дитиною на руках».

Про це Юлі розповіли сусіди, а вона дуже тихо і повільно, немов ув‘язаючи в кожному слові переказує мені. Я бачу, яких зусиль їй вартує не заплакати. Але вона справляється: їй не можна, вона ж у формі!

Ми паркуємось у дворі «Тищика», і поки військовий йде до батька, я наважуюсь збігати на ріг, щоб зателефонувати. Канонада не припиняється, а найстрашніше – над районом кружляє літак. Але ж я так давно не чула доньку! І вона, і мама дуже хвилюються. Я зобов‘язана, ні, я просто хочу зателефонувати, щоб хоч трохи, хоч на секунду їх заспокоїти – прикласти свій голос до їхніх змучених сердець. Я біжу подвір‘ям - так мені здається безпечніше. Втішаю себе думкою, що якщо почне прилітати сюди, можна встигнути сховатися в одному з під‘їздів. Це не допоможе від прямого влучення, але вбереже від смертельних осколкових поранень. Напевно. Або ні.

З цими думками біжу на ріг, маючи намір обігнути будинок з того боку, вискочити до зупинки та набрати заповітний номер. Трохи не встигаю: літак починає бомбардувати. Втім, ні, не літак, а льотчик, людина в літаку, чийсь син, чийсь чоловік, чийсь батько… Йому наказали, але він міг би не виконувати наказ, міг би відмовитися їхати в чужу країну й обстрілювати чуже місто, міг б, зрештою, скинути бомби на пустир поруч. Але ні! Людина (??) прицільно знищує житлові квартали і вбиває, вбиває, вбиває...

- Гей, там, нагорі, я хочу, щоб ти здох у страшних муках! – промайнула  в моїй голові зовсім не характерна для мене-довоєнної думка.

Але швидше, ніж моя думка, «майную» я: пірнаю в крайній під‘їзд, забиваюсь у найдальший кут, присідаю, закриваю руками лице.

- Обличчя - це важливо, по ньому, якщо що, можуть розпізнати тіло, - думаю я, і цієї миті стіни будинку трясуться від близького прильоту. І я вже не думаю, вискакую разом із цим обличчям на вулицю, біжу до машини, до Дімки.

Машина ціла, але мого чоловіка в ній немає. Знову приліт і я застибую до іншого, найближчого під‘їзду. Там теж немає Дмитра, але стоїть тоненька Юля.

- Де Діма? – кричу я їй.

- Він побіг шукати тебе! – кричить вона у відповідь.

І я знову вискакую зі свого ілюзорного укриття й біжу, й бачу мого Дімку, й щосили кличу його. Ми беремося за руки (вмирати разом уже не так страшно), мчимо двором, забираємо своїх і повертаємося до машини. І несемось. Несемось не куди, а звідки – з-під варварського бомбардування, дуже схожого на кінець світу, їдемо, ще не знаючи, що «дружня» російська бомба впала цього разу саме на ту зупинку, де лише хвилину тому намагалися телефонувати рідним змучені маріупольці, мирні мешканці, російськомовні українці, ті, яких прийшли «захищати» російські фашисти – «миротворці».

Ми мчимо по розритому воронками проспекту, повз будинок мого дитинства. Там мешкає тато. Або мешкав. Де він тепер, я не знаю: ми не бачилися, не чулися з 24 лютого. Ось і зараз я тільки вихоплюю на ходу поглядом його балкон, бачу, що ще цілий і на найближчі 5 хвилин відчуваю щось схоже на полегшення.

Дорогою до «Халабуди», куди мене везе чоловік, під‘їжджаємо до другого й останнього місця в Маріуполі, де іноді ловить КС. Тут знову літає літак, люди розбігаються, але ми вискакуємо з машини та набираємо бажаний номер. Ми телефонуємо дочці. Наша донечка Юля – наш сенс життя, наш найкращий друг, а тепер – наш зв‘язковий із зовнішнім світом, віконце в іншу, не маріупольську реальність.

У мене не виходить, але Дімка несподівано додзвонюється їй, і ми тараторимо щось, намагаючись встигнути сказати якнайбільше важливого: про любов, про «все буде добре» і про «скоро побачимося». І тільки після цього говоримо по справі – повідомляємо про ситуацію у місті та дізнаємося, що відбувається у світі. Ми хочемо почути, що до нас на допомогу йдуть, що прорив блокади планується з дня на день, що інші міста тримаються, що наші війська дають відсіч у всіх напрямках. Насправді не все так просто і райдужно, але Юля вміє підбадьорити не збрехавши. Я дякую Богові за цю коротку радість – чути донечку, за щастя мати таку донечку. А ще – вперше у житті – за те, що вона сьогодні не зі мною!

****

У волонтерському центрі, як завжди, вирує життя. Так дивно влаштований світ: поки одні знищують людей, інші докладають усіх зусиль, щоб їх врятувати. У цьому якийсь таємний задум Всевишнього? Чи то так працює закон Всесвітньої рівноваги? Якщо так, то це дивний закон, вибачте!

Але, слава богу, мій всесвіт збудований із чудових людей! Ось вони, всі тут, копошаться, як бджілки у вулику, раз у раз вилітаючи назовні. Діма Чичера, на якому тримається маленький, але великий простір волонтерського центру, Катя Сухомлінова, яка під обстрілами вивозить людей із Лівого та Східного, Іра Козка, яка носиться Маріуполем, розвозячи допомогу до лікарень та у шпиталь. Ще одна Катя збирає містом все необхідне, Ліля комплектує допомогу, виконуючи заявки разом зі мною. Вітя і Едуард - наші янголи-провізори, єдині, хто має медичну освіту і розуміється на ліках... А ще Галя і Оля, і Макс, і Анжеліка, Даша і кілька Наташ, і Мишко з Віталіком, і багато інших моїх особистих назавжди-героїв!

****

Найважче у нашій роботі – знати. До нас стікається інформація про тих, хто потребує допомоги. Далеко не вся - тільки крапля в морі, але і цього достатньо, аби розуміти масштаби катастрофи. Дуже боляче, нестерпно боляче, спостерігати, наскільки безпорадними перед божевіллям війни й жорстокістю окупантів є звичайні люди.

Ось записка з одного з влаштованих в місті притулків, і нам уже відомо, що сьогодні-завтра там з‘явиться на світ новий маріуполець. Якщо він виживе, то дізнається потім, що народився у підвалі.

Ось інша заявка, і ми уявляємо чоловіка з інвалідністю. Він не може пересуватися самостійно, тому життя його залежить від тих, хто поряд і не кине за жодних умов, витягне з палаючої будівлі, дістане з-під завалу. Все, чим ми можемо допомогти йому, – кілька памперсів для дорослих. Не більше п’яти, щоб вистачило й іншим.

Шість післяопераційних малюків у міській кардіології. Вони тільки-но перенесли операції на серці й не підлягають транспортуванню. Їх не можна забрати з реанімації лікарні, яка вже оточена прибульцями, тому конче потрібно відвезти туди ліки та бензин для генератору, який живить потрібні малюкам, аби дихати, системі ІВЛ.

А ось молоді матусі, у яких перегоріло від стресу молоко. Вони благають дістати для їхніх новонароджених дитяче харчування, і ми відправляємо спочатку по 3, потім по 2, потім по 1 банці на дитинку. Незабаром харчування закінчується, і нещасні жінки безпорадно ридають або шалено кричать біля стін волонтерського центру.

Ця інформація заважає дихати, від неї стає важким і неповоротким серце, від неї ломить все тіло, значно більше, ніж від мішків та ящиків, які ми тягаємо на собі день за днем.