СТИХИ

ОКСАНА СТОМІНА

СТРАШНО

Страшно про це писати. Це римувати – наче
Знову й знову йти по золі гарячий,
Брати й тримати-тримати  її в долоні,
Бути убитою з ними разом, в полоні
З ними разом, бути тим, хто шукає досі,
Бути в підвалі, в окопі, в труні, в облозі,
Бути останнім лікарем у шпиталі,
Матір’ю, син якої на «Азовсталі»,
Бути похованим заживо під завалом…
Щоб написати про це, жодних слів замало!
Щоб написати не вистачить серця навіть.
Щоб написати про це, є лише ненависть!
Пишуться про таке лиш погані вірші.
Дуже погані вірші. Й дедалі гірші….

КОЛИ Я ЙШЛА

Коли я ішла, з неба падали не зірки.
Спогад про це пронизливий і гіркий.
Знаю, мій Маріуполю, й за роки
Це не минеться.
Навіть в житті наступному мимовіль
Я відчуватиму невиліковний біль.
Що там мого залишилося в тобі?
Тільки серце. 

Що там мого залишилось? Тільки дім.                         
Очі пече розпачу чорний дим…
Скільки в мені виявилось води
Й  жалю!
Скільки в мені пам’яті! Вір не вір,
Кожна з твоїх вулиць веде в мій двір,
І як завжди сонце моє встає
Над «Азовсталлю».

Той твій прощальний погляд, останній сум
Я, наче хрест свій відтепер несу.
Кожної ночі плачу твою росу,
Мрію мрії.
Що там мого залишилось? Тільки я.
Ти – мій незгасний вогник, ти мій маяк!
Я повернусь до тебе, душа моя,
Місто Марії!

КАЧА
Загиблим у власних оселях присвячується…

З похмурого неба потроху сочиться ранок.
На тілі будинку навпроти – велика рана.            
І просто крізь неї сюди потрапляє сонце.
І я безпорадно дивлюся жахливий сон цей
Й не можу повірити тому, що очі бачать.
Над домом навпроти розпачливо «плине кача»…

Будинку навпроти поцілили просто в груди.
Іще нещодавно тут мешкали різні люди,
Напрочуд живі та звичайні. Щасливі наче.
Отож забирайся, не край мого серця, каче!
Тут мешкали люди, ні в чому не винні, тому
Залиш їхнім душам літати над їхнім домом!
І не затуляй-но їм неба, зрадлива птахо!
Запізно тримати крила над їхнім дахом!..

«Плине кача» -  українська жалобна пісня.

ДОДОМУ
Вірність птахів батьківщині має назву «філопатрія».
Вимушеним переселенцям присвячується…

Милий мій дім, люба моя фортеця…
Де ти тепер? Як ти тепер без мене?
Хто там тепер дихає, хто сміється,
Хто розкрадає мотлох і рештки серця,
Та приміряє щастя моє буденне?                 

Хто віднесе на смітник всі мої світлини
Й зніме з поличок малюнки моєї малечі?..
Ось і пройшла стадія заперечень.
Біль цей якийсь пронизливий і лелечій,
Дуже важкий й тисне мені на плечі.                  
Але душа все ще до тебе плине.

Але душа – вірна, незламна птаха -                 
Вперто кружляє понад дірявим дахом,
Наче понад  розореним вщент гніздом.
В цьому її відчайдушна пташина сила.                         
Люба моя, де ж тебе знов носило?
Знову літала додому?

ДОСВІТАНКОВЕ

Десь в напівсні, на перетині дня і ночі,
Перш, ніж дістатись сюди і розплющити очі,                         
Намагаюсь згадати, а де я прокинусь сьогодні 
І чому мені так бездомно і так самотньо.

Розумію, що про війну – то не сон, не мара.
Коротко запитаю у Бога, за що ця кара,
Й знов не отримавши відповіді від нього,
Встану на ноги. Слизька, наче лід, підлога

Хрусне, мов скло, під вагою мого печалю.
Де я сьогодні скитатимусь, де причалю,
Мені аж на диво байдуже й не цікаво,
Від цього не допоможе ранкова кава,
Тож на сніданок у мене тепер новини.
Читаю їх, не перетравлюю й половини.

Харків і Суми,  Вінниця, і Одеса…
Боже, чи дійсно ти бачиш все це з небес? А?
Чом не зупиниш нашестя оце вороже?
Адже диявол не більший за тебе, Боже??
Чуєш, поговори з нами, Боже! Де ти??
Знаєш, що крила носять тепер ракети???
Крилаті ракети! Як птиці. Такі бувають.
Вони прилітають додому, вони вбивають.
Просто вбивають! Дорослих, старих, малечу…
Вони прилітають зранку або під вечір,
Іноді по обіді і серед ночі…
Ти ж не для цього крила придумав, отче?

Я прислухаюсь, як щось там між ребер б’ється.
Я намагаюсь розслабитись. Не вдається.
Роздивляюся зморшки, розчісую сивину.
Пробач мені, Боже, я вся тепер - про війну.

СОНЯХ
листи в полон
Моєму чоловікові  Дмитру Паскалову присвячується…

Наче земля розверзлась між нами, любий…
Наче у мене вересень, в тебе – лютий.
Гучно минають дні, застороги, люди,
Розчарування і відчай, і все таке…
Але між нами все ще скляне «в нікуди»,
Й я відчуваю, наскільки воно крихке…

Надто вже довга і болісна ця дорога,
Надто далека відстань, хитка підлога,
Але я вперто чаклую тебе – живого,
Вперто цілую очі твої сумні,
Вже цілу вічність  я умовляю Бога
Бути на нашому боці у цій війні.

Відстань до тебе вимірюється в безсоннях,
В шрамах на серці і в сивині на скронях,
Але надії яскравий і сильний сонях
Квітне і все ще тягнеться в небеса.
Саме такий у мене на підвіконні…
Скоро повернешся, любий, й побачиш сам!