0 КУРЙОЗІВ УКРАЇНСЬКОГО АВАНГАРДУ

ОЛЕГ КОЦАРЕВ

1. Сто років по тому.
Мене звати Олег Коцарев, я – український письменник, журналіст, есеїст і перекладач.

Сьогодні ми з вами перенесемося приблизно на сто років тому – в час, коли в культурі, зокрема в літературі, розгорнулись авангардні експерименти. Авангард першої половини двадцятого століття був інтернаціональним стилем і напрямком. Але все-таки в кожній країні були свої особливості, про які рідко знають в інших країнах. Отож, я хочу розповісти вам кілька слів про український авангард, передусім про українську авангардну поезію. А оскільки ґрунтовно переказати історію цього явища просто немає часу, нехай це будуть декілька дивакуватих і трохи курйозних сюжетів – вони пунктирно покажуть, що відбувалось у просторі авангарду.

Найбільш знаними і помітними були українські авангардні художники – ті, які жили й працювали в Україні чи були з нею пов’язаними. Наприклад, Олександра Екстер чи Олександр Архипенко. Зануреним в український контекст уродженцем України був і, скажімо, Казимир Малевич. Саме в Україні режисер Дзиґа Вертов зняв свій взірцевий експериментальний фільм «Людина з кіноапаратом». А режисер Ежен Деслав (справжнє ім’я – Євген Слабченко, народився під Києвом), втілюючи свої авангардні пошуки у Франції та Іспанії, завжди прагнув бути посередником між українським і західноєвропейським кіно.

Що ж до української літератури – в ній найбільше розвинулися такі авангардні напрямки, як футуризм, конструктивізм, меншою мірою – експресіонізм, сюрреалізм, дадаїзм і сцієнтизм.

В українській поезії авангард розпочався в роки Першої світової війни, а закінчився напередодні Другої світової. Частково на його завершення вплинула радянська цензура. Частково – втома від калейдоскопічної, карколомної, карнавальної реальності культури і суспільства міжвоєнної Європи. Цікаво, що по-справжньому український літературний авангард повертається в активний культурний обіг лише тепер, приблизно сто років по тому – і саме тоді, коли розпочалася нова війна у Європі – агресія Росії проти України. Це такий собі невеселий курйоз, «часовий портал»: 2014 року з’являється перша більш-менш повна антологія української авангардної поезії, а наступного року з’являється пам’ятна дошка на місці поховання розстріляного лідера футуристів Михайля Семенка і родичі української поетки Любові Якимчук, евакуювавшись із зони бойових дій, оселяються в селі Кибинці, звідки й був родом Семенко.

2. Валер’ян Поліщук і ліжко для кохання.
У поета Валер’яна Поліщука (1897-1937) була інтенсивна біографія. У дні війни, яка спалахнула після революції 1917 року в колишній Російській імперії, Поліщук встиг попрацювати пропагандистом армії Української народної республіки, побував у полоні Білої російської армії та втік із цього полону, просто вистрибнувши з вікна готелю, де його замкнули.

Коли більша частина України опинилася під владою радянського режиму, Поліщук став супер-плідним письменником, очолив літературну групу «Авангард» (її з деякою натяжкою і не без узагальнень можна назвати конструктивістською) та видавав однойменний журнал у Харкові. При цьому він встигав знаходити час і на досить богемний спосіб життя і, скажімо, на те, щоб організовувати дітей з будинку, де він жив, зробити виставу для ромського табору, розташованого неподалік.

Валер’ян Поліщук став, мабуть, першим українським поетом, якого офіційно, під час кримінального слідства, звинуватили у порнографії. Втім, із сьогоднішнього погляду нічого порнографічного в його творчості немає. Часом – досить стримані еротичні мотиви, деяка, без подробиць, увага до фізіології (скажімо, в поемі, присвяченій мастурбації як бунту проти детермінованості «правильного» сексуального життя, виписаній, щоправда, досить м’яко і традиційно). Та головне, що вразило моралістів 1920-х років – гасло «Хай живе прилюдний поцілунок в голу грудь!» у журналі «Авангард» і замітка в тому ж часописі про те, що Поліщук разом із художником-конструктивістом Василем Єрмиловим розробляють спеціальне ліжко для сексу. Втім, у підсумковому вироку, який Поліщук отримав на радянському псевдо-суді, статті про порнографію вже не було. Його звинуватили в участі у неіснуючій повстанській організації (кумедно, що майже всіма її «учасниками» радянські слідчі призначили письменників). Поліщука розстріляли 1937 року в Карелії в урочищі Сандармох, де загинули тисячі інших жертв радянських репресій часів Сталіна.
Уривок з поеми «Електростанція» –
Досвідчено, скучаючи потрохи, технік
Вартує коло неї, як людська сиділка
Коло потрібного нащадка мастадонта:
Прислужує, торкає щось, записує, міркує.
Колонки цифр стають ритмічно в чергу
На книзі — дзеркалі, де світиться життя
машин,
Напруга поля, гореч жарких газів,
Дзиґ обертань, як і потреби місць.
Колонки цифр ідуть з годинником у ногу.
Видно, як місто тільки що заснуло:
Тому то вольт — 120, ампер — 13 тисяч,
Температура масткої олії — 56о —
І легко родяться у світ 2110 кіловатів.
Місто прокинулось — і вгору кіловатність.
Вже V — 110, А — 29 тис., олія — 60о
А кіловат — (KW) — 4017

3. Цирк.
Здається, єдина жінка українського літературного авангарду – Раїса Троянкер (1909-1945). Чому в експериментальній українській літературі було так мало жінок? Складне питання і хороша тема для подальших досліджень. Раїса народилась у місті Умань у Центральній Україні (тоді там була велика єврейська громада, класичний «штетл»; сьогодні Умань є одним із паломницьких центрів хасидизму), в дуже консервативній, релігійній юдейській родині. Тож можна уявити, яким шоком для цієї родини було те, що приблизно в п’ятнадцять років вона втекла з дому разом із приборкувачем тигрів, який працював у мандрівному цирку. Це був не просто роман – Раїса сама стала приборкувачкою, і на згадку про роботу в цирку в неї лишився шрам на стегні.

Приборкавши своїх тигрів, Троянкер поїхала до Харкова, тодішньої столиці радянської української республіки, де стала публікувати поезії. З погляду стилю вони дуже різні. Не завжди блискучі. Певний період поетка була близька до конструктивістів з «Авангарду» й написала низку відповідних віршів.

Будуйте будинки!
Кремезні будинки!
Стрункий хмарочос.
Не треба садибок,
Вузьких гацієндок
І власницько-хижих
Маленьких ранчо.
Кохаю кімнату
Високу і юну.
Простору кімнату,
Широке вікно,
Будинок
— комуну
Будинок — комуну.
Кохаю давно.

Цей вірш нагадує про архітектуру 1920-х-1930-х. Україна стала одним із центрів архітектурного конструктивізму. Яскравими втіленнями цього стилю був будинок Держпром у Харкові та Дніпровська електростанція ДніпроГЕС (стара назва – Дніпрельстан) у Запоріжжі. У тодішній архітектурі було чимало експериментів. Деякі з них розвивали ідею «колективного побуту». Найрадикальніші, наприклад, пропонували відмовитися від індивідуальної спальні в житлових будинках, що, втім, в архітектурі України втілення не знайшло. Зате на околиці Харкова збудували район «Новий Харків», і в багатьох його будинках не було кухонь. Їх мали замінити колективні «фабрики-кухні», що працювали б у кожному кварталі. Утворюючи властиво «будинки-комуни», як у вірші. Але з масовими «фабриками-кухнями» справа якось не пішла, і люди, які живуть у цьому районі сьогодні, ніяк не можуть зрозуміти, чому в них немає кухонь, та намагаються облаштовувати їх у коридорах.

Важливою для Раїси Троянкер була тема емансипації жінки, загалом поширена в авангарді, але розпочата в українській літературі значно раніше. Троянкер зазнавала на собі несправедливість патріархального дискурсу. Так, у примірнику її книжки, що зберігся в персональній бібліотеці одного з українських критиків, бачимо позначки олівцем: мало не в кожному вірші критик намагався зрозуміти, з яким справжнім чи потенційним коханцем поетки був пов’язаний той або інший текст? Насичене любовне життя Троянкер викликало загалом значно пильнішу увагу, ніж аналогічні пригоди поетів-чоловіків.

Раїса Троянкер виявила неабияку інтуїцію в питанні вибору місця життя. Вона виїхала з України саме напередодні серйозного посилення сталінських репресій у 1930-х роках. Пізніше жила в Росії, у Ленінграді – і так само виїхала звідти 1934-го, коли це місто теж мала накрити потужна хвиля репресій. Решту життя прожила досить тихо і непомітно на далекій півночі, в Мурманську. Але в часи Другої світової війни працювала фронтовою кореспонденткою, на межі можливостей, і це стало її останньої пригодою.

4. Сидячи на Сталіні.
Ставлення авангардистів до алкоголю було неоднозначним. З одного боку, сп’яніння – це простір гри, епатажу, трикстерства. З другого – ця розвага занадто традиційна й автоматична, часто позбавлена інтелектуального начала. У кожному разі, в побуті авангардисти часто вживали алкоголь, часом це знаходило відбиття в їхніх текстах – наприклад, у закликах боротися зі зловживанням (а побутова агітація – один з улюблених жанрів авангарду, особливо пізнього футуризму). Подекуди ж сп’яніння впливало і на долю письменників.

Олекса Влизько (1908-1934). Поет, який примудрявся в одних віршах бути романтиком, у других – футуристом. Футуризм – найпопулярніший український літературний авангардний напрямок 1920-х років, а романтизм – основа національного поетичного канону загалом. Уже це поєднання прирікало Влизька бути помітною постаттю. Персональні якості теж сприяли: Влизько був ефектним, епатажним. Попри те, що втратив слух іще в дитинстві, став надзвичайно комунікабельним і навіть розперезаним у спілкуванні, а напідпитку – схильним до конфліктів і сумнівних пригод. Так, 1930 року в Одесі п’яний Олекса Влизько видерся на бюст Леніна. На диво для тодішнього Радянського Союзу інцидент не мав наслідків. Але невдовзі Влизько пообіцяв вилізти вже на бюст Сталіна. Невідомо, чи реалізував він такий хепенінг, але записка про це збереглася в іншого футуриста, Ґео Шкурупія – і вона стала одним із пунктів обвинувачення Влизька після його арешту. Поета розстріляли 1934 року. Характерно, що за сім років до того він містифікував власну загибель – розіславши по газетах повідомлення, буцімто поет Олекса Влизько втонув у Дніпрі. Аналогічну містифікацію проробив і лідер футуристів Михайль Семенко, який теж пізніше був розстріляний.
Вірш «Дисонанс» із циклу (поеми) «Європа»:

Ідіотку осінь в перукарні голять…
Листя із каштанів… Вітер і джаз-банд…
Небо брови хмурить… В синім мюзик-холі
Хтось: блакитний смокінг, чорний бант…

Завихрилось листя. Золоті фокстроти…
Понад обрій — боксера кулак…
Тротуари. Вітер. Осінь… Роти
У дранті на фронт… Палаци. Фраки. Лак.

5. Розіграти футуристів.
Взагалі, авангард, а особливо футуризм, важко уявити без містифікацій, розіграшів, жартів. Я вже розповідав, як футуристи охоче повідомляли про власну смерть. Але поряд із фейковими смертями вони полюбляли й фейкові народження. Так, у 1920-х роках з’явився неіснуючий поет на ім’я Едвард Стріха. Вірші за цю «людину» писав колишній революціонер-есер, письменник Костянтин Буревій (справжнє прізвище – Сопляков, 1888-1934). Він написав до футуристичного журналу «Нова Ґенерація», назвавшись футуристом-неофітом, Едвардом Стріхою. Його вірші були одночасно і футуризмом, і пародією на футуризм. Стріха ідеально відтворював стилістику і манеру футуристів, водночас доводячи до абсурду їхню риторику і поетичні прийоми.

Ми
структуєм стецтво,
стецтво!
Деструктуєм
ми
мистецтво!
Ізмом, ізмом,
Тактилізмом
зліквідуєм песимізми!
Ми
мистецтво деструктуєм!
Стецтво, стецтво
ми
структуєм!
Бан
бан
бан
бан
бан
бан
бан!
Це —
радіо-барабан
нас веде
на
інтер-бан!

Тут Стріха пародіює постійну і досить нав’язливу тезу футуристів про «деструкцію мистецтва», яку вони провадять, щоб зруйнувати сприйняття мистецтва як «культу». Коли футуристи зрозуміли, що їх просто розігрують, вибухнув скандал. Лідер футуристів Михайль Семенко оголосив, що Едвард Стріха помер, але той продовжував публікувати нові пародії вже в інших, конкурентних журналах. Історію зі Стріхою часто трактують як приклад «наївності» авангарду як такого, але скоріше тут варто говорити про пародійність і самопародійність (чи то декларовану, чи приховану) як неодмінну характеристику авангардних експериментів, навіть у їхніх найсерйозніших втіленнях. Саме через це пародії Едварда Стріхи тривалий час приймалися за чисту монету.

6. Як бути авангардистом за ґратами.
Ви вже могли зауважити, що життя більшості з тих письменників, про яких я розповідав, закінчилося за ґратами, в сталінських тюрмах і таборах. І справа не в тому, що це моє маленьке збочення – розповідати саме про заарештованих і розстріляних. На жаль, це наслідки статистики. Навряд чи у Німеччині відомі такі факти, але вони багато свідчать про радянський режим. Наприклад, із 36 поетів і поеток, чиї вірші ввійшли до антології «Українська авангардна поезія», впорядкованої мною і Юлією Стахівською, були розстріляні чи померли в ув’язненні 15. 15 із 36. Ще троє там вижили й повернулися. Зауважте, що серед тих 18, кого не арештували, є й п’ятеро поетів, які в міжвоєнний період жили в Західній Україні, в Галичині, яка тоді належала Польщі, а не Радянському Союзу, тобто вони «не надавалися» до сталінських репресій суто географічно.

Одним із тих, кого арештували, але не вбили, був футурист Андрій Чужий (справжнє прізвище – Сторожук, 1897-1989). Його футуризм вирізнявся м’якістю й деякою дитинністю. Візьмімо улюблений жанр футуристів – поетичний «автопортрет». Зазвичай такі автопортрети були сповнені рубаних фраз, заумної мови чи екзотичних образів, натомість Чужий у своєму автопортреті розповідає про юнака, в якого 43 срібні ниточки в голові, «і йому 24», не забувши додати, що фотографія юнака – «то буде ваш дарунок майбутньому». Працював Чужий у такому цікавому жанрі, як візуальна проза – текст його роману «Ведмідь полює за сонцем» зверстано як кумедні примітивні малюнки.

Повернувшись із ув’язнення, з радянських таборів, Андрій Чужий на диво не зламався. Ба більше, він абсолютно зберіг химерний і наївно-радісний погляд на світ. Своє ув’язнення він називав «Академією Живого Досвіду». Зберігся вірш тих часів, у якому оповідач пригадує примусову працю – рубання лісу, під час якого в’язнів почали кусати люті північні комахи. Але оповідач чемно попросив їх не кусатись – і комахи виконали це прохання. А ось уривок з іншого твору, написаного в таборі на півночі Росії:

(…) А недавно недалечко від того місця, де я пас теличок
і телят, в Біле море впало — впірнуло Велике Сонце,
мов у колиску.

На думку телят, до якої я приєднався, — Сонце
втомилось і захотіло спати.

Я на своїй сопілці програв колискову, й воно
відразу заснуло.

Вранці я вигонив теличок пастися й бачив,
як Сонце з моря випірнуло, утерлося теплим вітром.
Усміхнулось весело теличкам і мені, й пішло
своєю дорогою на свою Роботу.

Настроєм і деякими особливостями побудови вірш виходить за межі авангардної (тим паче – футуристичної) естетики. Але повна деструкція «нормального» світосприйняття суб’єкта, доведення «життєствердності-попри-все» до абсурду в поєднанні з по-справжньому світлим, медитативним емоційним тлом таки роблять текст доволі радикальним. Особливо радикальним на тлі загальної традиції табірної лірики СРСР.

7. З авангардистів – у класики.
Але були авангардисти, яким у суто житейському сенсі пощастило більше. Двоє з них навіть опинилися серед головних класиків офіційної української радянської літератури. По-перше, це Павло Тичина. Тонкий і вишуканий поет-модерніст у молодості, в кількох збірках він віддав данину експериментам у футуристичному та експресіоністичному дусі. Особливої переконливості додавало те, що в цих віршах він часто змальовував події революції та громадянської війни.

Одягайсь на розстріл! — крикнув хтось і постукав у
двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно.
Зеленіло й добрішало
небо. А над усім містом величезний рояль грав…
І зрозумів я — настав Великдень.

У часи репресивного державного тиску на літературу Павло Тичина досить швидко переорієнтувався і став писати соцреалістичні, суто агітаційні вірнопіддані вірші. Й навіть став автором слів гімну Радянської України –

Живи, Україно, прекрасна і сильна,
В Радянськім Союзі ти щастя знайшла.
Між рівними рівна, між вільними вільна,
Під сонцем свободи, як цвіт, розцвіла. (…)

Подякою від радянської держави стало безбідне життя та посади – наприклад, міністра освіти та спікера українського псевдопарламенту. Для Павла Тичини подорож у країну соцреалізму стала мандрівкою в один кінець – звідти він не повернувся навіть у «відлигу» часів Хрущова.
Чого не скажеш про іншого трохи футуриста, трохи експресіоніста в юності – Миколу Бажана. Його ранні вірші іноді повністю занурені в звукову гру –

Мене зелених ніг,
тіл тюль люля хміль.
О, хто зазирає ввечері на зорі
в хвиль сльотну толь?
Маг гамм втом —
гілля хили чоло.
Лягай, гаї лагун
на килим, гегінь лон.
О коло, локон лих
у голих ніг і мхів твоїх.
А іноді вибудовують похмурі ламані асоціативні ряди –
Ніч, як труп на шибениці, терпне,
Рвучи пуповину з днем.
І промінь карявий на брукові вмер пнем,
Жовтим, трухлявим пнем.
(…)
І не зводить ліхтар ллятих кров’ю очей,
І зімнеться пітьма в чорну грудку,
І тужливо ударять в якусь проститутку
Пухирі її в’ялих грудей.
(…)
Тільки вулиці втомлені й змучені,
Тільки площі почути змогли б
Голодні слова проститутчині
Про трипер, кохання і хліб.(…)

Так само, як Тичина, Микола Бажан переорієнтувався на виконання замовлення радянської цензури. Йому належать рядки знаменитого вірша про Сталіна – «Людина стоїть в зореноснім Кремлі, людина у сірій шинелі…». А ось уже після смерті диктатора він же редагував написаний Тичиною український радянський гімн – викидав із нього згадки про того-таки Сталіна. З настанням ліберальніших часів Бажан відійшов від агітаційної творчості й написав ще чимало цікавих текстів.

8. Сільський футуризм.
Як відомо, авангард, а особливо футуризм був мистецтвом глибоко урбаністичним. Експериментатори першої половини двадцятого століття радо змальовували трамваї, метро, заводи, кінематограф, технічні винаходи та інші подібні речі. Але, як показав досвід українського авангарду, можна знаходити матеріал для футуристичної творчості й у селі.

Олександр Корж (1903-1984), уродженець села неподалік Харкова, кілька років був членом організації футуристів «Нова Ґенерація», писав вірші про більшовицьку революцію, індустрію тощо. Але в якийсь момент Корж (або, точніше, наратор його вірша) схаменувся:

От дурень,
Ах, який я великий дурень —
У розум так упав!
Не прийду,
Не прийду я до мертвих мурів
Від живих трав.
І як же це зі мною сталось?
Загубився між сосен трьох!
Віднині я кидаю місту зухвало:
Ти мені не бог!
Про місто співати тепер так модно,
Співайте, хто хоче там.
А я
Ще вірніший став від сьогодні
Степам.
Неначе я народився учора —
Такий мені милий світ.
Загуло
На степових просторах:
Трактору
Шлю привіт.
Як радо приймаю з зеленого лісу
Охрипле «ку-ку» зозуль.
Друзі-поети,
І бетон, і граніт, і залізо
Без степу —
Нуль. (…)

Кумедно, що пізніше Олександр Корж взагалі став прихильником суто традиційної лірики, та ще й написав поему про класичного російського поета Олександра Пушкіна. Таким стало з багатьма авангардистами – в молодості «повоювавши» з класичною літературою, пізніше вони ставали перекладачами Данте, дослідниками Гоголя чи романтизму…
Несподівані рустикальні мотиви знаходимо й у головного українського футуриста Михайля Семенка. Наприклад, у його «Сільському пейзажі» –

О
АО
АОО
ПАВЛО
ПОПАСИ
КОРООВУ

Це лише підтверджує тезу, що авангард – не лише мистецька реакція на урбаністичну й індустріальну революцію, але специфічний підхід до культурного поля, що може активізуватися за будь-яких зовнішніх контекстів і обставин.

9. Українські авангардисти і Німеччина
Було б великим перебільшенням казати, що в 1910-1930-х роках між Україною і Німеччиною буяв культурний взаємообмін. А втім, для українців того часу Німеччина була важливою країною. Досить згадати, що 1918 року Німеччина визнала українську незалежність (хоч і великою мірою формальну), а німецькі війська відіграли ключову роль у тимчасовому звільненні України від радянського режиму. Після поразки у війні за незалежність чимало українців виїхали саме до Німеччини. Продовжилася ця тенденція і після Другої світової: у Німеччині працювала помітна українська літературна організація «МУР», а в Мюнхені розташувався Український Вільний Університет. Так само в цьому місті й сьогодні, наприклад, живе та працює видатна українська поетка Емма Андієвська – і, до речі, її творчість продовжує традиції сюрреалізму… У 1910-1930-ті роки з Німеччини часто надходила інформація про нові культурні тенденції. Українські конструктивісти стежили за Баугаузом, кінематографічний німецький контекст був важливим для Вертова і Довженка, а в футуристичному журналі «Нова Ґенерація» перекладали німецькі статті та художні твори.

У літературних творах українських авангардистів Німеччина присутня переважно з двох приводів. По-перше, це комуністичні або ліві повстання – Рурське, Березневе, Гамбурзьке. Вони викликали активізацію і радянської пропаганди, і поетів лівої орієнтації, збуджували мрії про революцію в Німеччині як важливу зупинку на шляху до революції світової. Ось приклад такого дискурсу у виконанні футуриста на ім’я Ґео Шкурупій:

(…)А взвод все вперед
на Рур, на Рим, на Лувр,
а взвод бере на багнет
світову рулеткову гру…

І коли літо шиною
в степи котилося сонцем,
червоноармієць зомлілій дружині
цілував лон цемент…

А по-друге, подорожі. У 1920-х роках декому з українських поетів випало побувати в Німеччині. Зі спогадів відомо, що багато хто використав такі подорожі для закупівлі різноманітного одягу, що був у постійному дефіциті в СРСР. Але, поза тим, радянські гості активно цікавилися сучасною німецькою культурою, спостерігали буденне життя, звичайно, не забуваючи про скептицизм стосовно «буржуазного ладу»:

Блимають вечірні вулиці ріжнобарвними огнями,
сплескує долонями зачудований провінціял:
ах як красиво! Берлін ночами й днями
роздмухує в вітринах привабний капітал.

Не чути вдарів у торговельних кварталах,
лише рух і гудіння, вібрує ритм.
Місто вдень свій крам розклало,
вечорами напоказ горить…

Це Михайль Семенко. А от Святославу Гординському зі Львова, міста, що перебувало тоді під владою Польщі, іронізувати з капіталістів у вірші про перетин німецького кордону було необов’язково. Але й він не оминув, сказати б, політично-метафоричних іронічних натяків, надто що їздив уже в тридцятих роках, зовсім до іншої Німеччини –

Потім посміхався злобно і, вже безпечний,
Купував «Віртсхен» і «Бір» із вікон на коридорі
І дививсь, як вітала мене оваційно
Нова Німеччина
Простягнутими долонями семафорів.

10. Між комуністами і націоналістами
Політичні впливи взагалі ніколи не полишали авангард. Як радикальні літератори, авангардисти постійно опинялися між молотом і ковадлом комунізму і націоналізму, а часом ще екстремальніших рухів. Хоча, на відміну від, наприклад, італійських колег, українські авангардисти не симпатизували фашизму. У цілому футуристи, конструктивісти та інші експериментатори української літератури 1910-1930-х років переважно мали ліві погляди. Поміж них були комуністи, а ще більше «боротьбистів» – тобто українських есерів, ідейних нащадків «народників» 19 століття. У громадянській війні після революції 1917 року вони нерідко опинялися по різні боки барикад. Та в підсумку, на початок-середину 1920-х років більшість із них так чи інакше виявили себе прихильниками специфічного українського «націонал-комунізму».
Але для радянської влади авангард як такий виявився явищем неприйнятним. Авангардне мистецтво було занадто грайливим, занадто експериментальним, непередбачуваним, непідконтрольним, незалежно від ідейної відданості самих авторів. Зрештою, погляди цих письменників чи художників часом були радикальнішими за концепції Леніна, Сталіна чи Троцького. Тому на початку 1930-х років радянська влада вдалася вже до естетичної, а не політичної цензури. І досить швидко фактично заборонила авангард (поряд із, наприклад, модернізмом і «неокласицизмом»). Щоправда, при конструюванні нового радянського літературного стилю – соціалістичного реалізму – було використано деякі авангардні (особливо конструктивістські) риси: наприклад, безоглядний позитивний пафос, накручування екстремального емоційного тла, культ сили і творення, підсилена контрастність.

Справді ж авангардні твори виявились у Радянській Україні після 1930-х років або заборонені, знищені, вилучені в спеціальні сховища, або замовчувані. Лише невеличка частина з них, часто «опрацьована» цензурою, з’явилася на світло після смерті Сталіна. Коли ж у 1990-ті впала радянська цензура, авангард знову виявився «не до двору». І культурна політика (точніше спроби натяків на неї), і запити дослідників та читачів були найчастіше двох типів: або націонал-демократичного чи націоналістичного характеру, або ностальгійно-пострадянського. У жоден із цих дискурсів авангард знову не вкладався. Він здавався трикстерським і клоунським, занадто комуністичним або ще якимось, політика і винятково серйозно-політичне трактування літератури знову ставало стіною на шляху знайомства з властиво літературними текстами. На щастя, десь від другої половини 2000-х років, а особливо у 2010-х український літературний авангард став активно видаватись і осмислюватись. Сподіваюся, колись і німецькі зацікавлені читачі зможуть зазирнути в це явище глибше і ширше, ніж у цій моїй лекції, або в наборі коротеньких історій, чи, як сказав би поет Ґео Шкурупій – «вітрин».