ВІЧНИЙ СТУДЕНТ

ОЛЕКСАНДР МIЛЬШТЕЙН

З метою надання задумові подоби об’єму, я розпочну з будівлі.

Вперше я побачив її, коли мені було десь п’ять років. Я був на прогулянці в Саду Шевченка з батьками та їхніми друзями, і ми підійшли, як я тепер розумію, до центрального входу, дорослі стали колом, жваво розмовляючи, а я закинув голову назад і вигнувся, і помітив, що небо наді мною не синє, а жовте, та ще й, це було вже зовсім дивно – в дрібну клітинку.

Згодом я міг бачити будівлю здалека, коли навіщось потрапляв з батьками до Нагірного району, і коли ми поверталися звідти трамваєм невідомої мені сьогодні марки.

Вона виринала над містом зненацька нагромадженням айсбергів, посипаних піском, достоту як тротуари взимку.

Пізніше я закінчив школу, поступив до «ХДУ імені О.М.Горького», провчився в ньому два роки, проте навіть після цього не мав і далі не маю ані найменшої впевненості щодо того, чи зможу знайти там потрібну аудиторію.

Ні, навіть не так, адже сяк-так я все ж їх знаходив, назвімо це «методом втиків»… От тільки коли хто запитував, як туди дійти, я тільки руками розводив. І порівняння з сороканіжками тут не допоможе, причина аж ніяк не в мені, ви могли запитати будь-кого, а у відповідь почули б, чи точніше побачили б: знизування плечима.

Надійшов момент, коли стало зрозуміло, що Будівля не вкладається ні в чиїй голові через те, що має понад три виміри. Звісно, те саме можна стверджувати про будь-який куточок Землі. Я ще в школі вчився, коли один фізик з УФТІ нарахував тих вимірів щось 16 чи 18, своє відкриття він проілюстрував приблизно такою картинкою: шахівниця, а в кутику кожної її клітинки розташована крихітна сфера – то нагадувало краплинки ртуті, які залишаються на паркеті після розбитого термометра…

Проте різниця полягає в тому, що інші виміри відображено в Будівлі в архітектурі, яка стала якимось чином зліпком того, що ані побачити поза собою, ані уявити собі неможливо. Саме тому там не вдається, скажімо, потрапити з аудиторії N в аудиторію N+K на тому самому поверсі, не спустившить на два-три поверхи нижче, не піднявшись на попередній і не пройшовши вздовж нього «ніби все саме так і задумано» – тільки там виявиться потрібна аудиторія.
Під час цих вимушених пірнань в «криниці простору» я краєчком ока бачив одягнених у білі халати студентів, тиглі, барокамери, схожі на батискафи, білих щурів і щось геть уже дивне: до прикладу, сіті, що звисали в шахти сходових кліток.

Незважаючи на те, що всі коридори були прямі й довжелезні, як от вулиця Сумська чи проспект Леніна, я, ідучи одним з коридорів весь час в один бік, завжди повертався в пункт, з якого починав шлях… Не беруся тут описувати всі химерності того простору, скажу лишень таке: я не впевнений, що архітектори Серафимов та Серафимова-Зандберг від самого початку задумали цю предивну Споруду саме так, не виключено, що вся ця топологія виявилась результатом переплетення різних континуумів просторо-часу: первісного «Дімпроектбуду» з реінкарнованою будівлею «Університету», яку запроектували архітектори з іншими прізвищами: Костенко і Ліфшиць.

Першу побудували в 1930-33 роках, а друга накрила чи … як би це висловити точніше … увібрала в себе сильно пошкоджену війною першу в 1963 році – а це, варто зазначити, співпадає з роком мого народження…

Переклад з російської Христини Назаркевич