Привласнення Закарпаття в чеській літературі міжвоєнного періоду
1919-1939 років
Александр Кратохвіл
Спочатку кілька зауваг щодо назви краю, адже те, що цей регіон має багато назв, є симтоматичним. Деякі з назв поетичні, як-от "Срібна земля" чи "Земля без імені" (země beze jména), або метафоричні щодо корінних мешканців-слов'ян: "Люди нізвідки", як назвав Павло Роберт Маґочій свою історію русинів, написану в науково-популярному стилі, відсилаючи до відповіді Енді Воргола на запитання "Звідки він походить?"(From Nowhere).
Найінтенсивніше краєм та його мешканцями займався у своїх літературних й есеїстичних творах чехословацький письменник Іван Ольбрахт, який ще 1919 року в сатиричній повісті "Про любов до монархії" (O lásce k vlasti) тематизував притаманний Австро-Угорській імперії відсторонений імперський погляд на Закарпаття.
Лейтенант цісарсько-королівського війська, чех за походженням, мусить провести ідеологічну роботу зі своїми піхотинцями, що дислокуються в Чехії: "Отож, Хом'як, на минулому занятті я вам пояснював. Отож: вітчизна! Що ж то таке — вітчизна?"— лагідно запитав він.
"Чехи", — випалив Хом'як.
На якусь хвилю лейтенант заціпенів. А тоді зневірено похитав головою.
"Телепню дурний!" — вигукнув він. "Ну, Хом'як... Я тобі зараз покажу, яку нісенітницю ти впоров... Ну! ... Хто ти такий?" Хом'як мовчав.
"Слухай ... Ти мусиш сказати, хто ти є!" Лейтенант показав на нього пальцем. Хлопець нарешті зрозумів, що від нього хочуть.
"Піхотинець Василь Хом'як!"
"Ну, слава Богу! Хоч ім'я своє знає... Але я не про це. Ти італієць?"
Хом'як перелякано озирнувся на товаришів. Хтось іззаду подав йому знак, заперечно хитаючи головою.
"Ні", — нарешті нерішуче каже Хом’як, не знаючи, чи не варто було сказати щось інше. Але це спрацювало.
"Ну, ось бачиш. Тоді хто ти? Німець?"
"Ні."
"То хто ж ти? Чех?"
"Ні", — після паузи невпевнено відповів Хом'як.
"Ну, от, бачиш. А хто? Русин?"
"Ні." — Це вже звучало трохи впевненіше.
Лейтенант продовжує мучити піхотинця-русина назвами етносів і політичних націй, але все марно. Нарешті чеський лейтенант цісарсько-королівського війська завершує справу роздумами про русинів:
"Жалюгідний народ. Не має ні офіцерів, ні священиків, ні інтелігенції, ба навіть шкіл. Русини живуть там, на сході монархії, в лісах, печерах і солом'яних хатинах, їдять кукурудзу і п'ють погану горілку. Влітку пасуть свиней, а взимку полюють на вовків. Яке щастя для такого пастуха потрапити до армії! Тут з нього хоч трохи людину зроблять".
Більшість назв Закарпаття виражають зовнішню перспективу: в міжвоєнний період найпоширенішою та офіційною назвою регіону в Чехословаччині була Підкарпатська Русь. Podkarpatsko, Karpatská Rus, Země podkarpatská, а також Rusinsko (за слов'янським населенням), в українській мові існували еквіваленти, такі як Підкарпатська Русь, а пізніше Карпатська Україна, німецькою мовою регіон називався Karpato-Russia/Карпато-Україна/, згодом з’явилася українська назва Закарпаття. Подібно до чеського “Підкарпатська Русь” або англійського Subcarpathia, ця назва є насамперед географічною атрибуцією. Її перевага полягає в тім, що вона уникає звуження та проблематичного етнічного чи історичного означення.
Традиційно Закарпаття з його горами, річками, комунікаційними і торговельними шляхами та гетерогенним населенням було географічним, політичним і соціальним перехрестям шляхів зі сходу на захід й з півночі на південь. Аж до 1918 року регіон тривалий час належав до Угорського королівства, був під угорським пануванням в імперії Габсбургів. Після Першої світової війни край ненадовго став частиною так званої Західноукраїнської республіки та Гуцульської республіки (описаної в романах "Горальська республіка" та "Роман з Підкарпатської Русі"). Про події того часу йдеться у “Романі з Підкарпатської Русі" Зденека Матея Кудея (1932) та в романі Уласа Самчука "Гори говорять" (1934), а також у спогадах Василя Ґренджа-Донського. У 1920 році край був інтегрований до складу Чехословаччини як автономний регіон. Однак цілком автономним край став аж 1938 року. Доти управління у найважливіших речах за посередництвом губернатора здійснювалося безпосередньо з Праги.
Як модерна держава, що ґрунтувалася на національних засадах, Чехословаччина інвестувала, зокрема, в інфраструктуру, економіку та гомогенізацію освітньої галузі й адміністрації краю, що позитивно вплинуло на суспільне життя і сприяло розвитку соціальних структур населення (особливо русинів, угорців, євреїв), а крім того обмежило політичний і культурний вплив угорців і Угорщини як держави. З іншого боку, низка заходів, до яких празький уряд вдався особливо у політичному та економічному самоврядуванні, обіцяній автономії суперечила.
Для переважної більшості "чехословаків" регіон був цілком невідомою територією, багато в чому terra incognita. Це чітко видно з написаних у перші роки існування Чехословаччини журналістських текстів про Підкарпатську Русь, її народ, історію, мову, культуру, політичні та економічні умови. Повернувшись із подорожі Закарпаттям 3 січня 1922 року Едвард Бенеш, який разом з Томашем Г. Масариком відігравав в історії Чехословаччини важливу роль, зауважив: "Історія Закарпаття досі не опрацьована, ми знаємо надто мало. Отож громадська думка про Закарпаття по суті базується на незнанні, і то не лиш в академічних і політичних колах, а й особливо серед журналістів й у державному управлінні".
Щоб ліпше розуміти про що йдеться, пропоную подивитися короткий фільм.
(Фільм 7хв-12 хв).
Дещо узагальнено можна сказати, що чехословацькі заходи модернізації Закарпаття демонструють ієрархічну структуру, подібну до структури інших поліетнічних держав після Першої світової війни (наприклад, Польщі, Румунії). Структура, для якої характерний яскраво виражений поділ на центр і периферію, що, з одного боку, відтворює поділ на захід і схід, відомий ще з античних часів, від “Германії” Тацита, а з іншого боку, породжує екзотичність і орієнталізацію простору. Цей поділ відображається і в дискурсивному привласненні простору з перспективи центру. Однак є різниця: на відміну від численних журналістських текстів, література та інші види мистецтва цей процес привласнення виразно рефлексують. У зв'язку з цим перед нами постають такі питання:
1) Як формується процес привласнення Закарпаття в чеській літературі міжвоєнного періоду? 2) Які літературні або літературознавчі моделі можуть бути використані для опису цього процесу? Як виглядає чеський літературний карпатознавчий текст, який великою мірою формував знання та уявлення про Закарпаття у міжвоєнний період? Про це я розповім далі на прикладі кількох яскравих текстів.
Оскільки перекладів русинської літератури чеською чи словацькою (й іншими мовами) у Першій Чехословацькій Республіці було мало, можна сказати, що Закарпаття, такий собі "Схід", у чехословацькому літературному контексті "не говорить за себе" — згадаймо наведений вище уривок з Ольбрахта, — що підтверджує постколоніальну літературну теорію, зокрема тезу Ґаятрі Чакраворті Співак ("Чи може говорити поневолений", 1988). Співак я згадую зовсім не для неймдропінґу, а для того, щоб звернути вашу увагу на її роздуми про художній переклад. Вони надихають письменників і перекладачів, бо власний досвід Співак як перекладачки художніх та есеїстичних текстів підживлює її наукові роздуми про постколоніальну літературу. На її думку, якщо дотримуватися певних табу, не торкатися певних тем, то спроба зрозуміти "іншого" залишатиметься загадковою і неповноцінною. Виходячи з цього Співак формулює фундаментально антропологічну складність перекладу: між двома мовами, між людьми чи культурами, але також між думками і мовою. Виходячи зі свого спостереження, що кожна форма культурного вираження передбачає суб'єктну позицію, а отже встановлює об'єкт, Співак робить висновок, що такий взаємозв’язок визначає градацію влади (у нашому випадку — градація Захід-Схід).
Тексти та інші медіа в постколоніальних контекстах дозволяють простежити появу модерного метанаративу, "панівного наративу", в якому визначається, фактично створюється суб'єкт пізнання, а з ним і, здавалося б, цілком природна різниця між "паном" і "тубільцем", тобто "своїм" і "чужим", цивілізацією і дикістю, культурою і природою тощо. Сучасні метаоповіді літературних текстів "іншого"автоматичноне відкидають, але — це відомо з часів "Германії" Тацита — “інше” слугує поверхнею відображення свого; про те, як це виглядає в конкретних термінах, ми поговоримо нижче.
Чимало чеських письменників "говорять" про Закарпаття, про край і його людей, описують привабливий ландшафт, що сприймається як дикий і екзотичний й неабияк різниться від центральноєвропейських, окультурених ландшафтів Богемії та Моравії. За словами Івана Ольбрахта, найважливішого чеського голосу Закарпаття, для чехів цей регіон є далекою екзотичною землею, сповненою принад і небезпек. Подорож на Закарпаття нагадує чехам подорож у минуле, сама лише відстань — від Праги до Мукачева понад 24 години потягом — для чехів незвична, регіон видається "резервуаром найглибшого середньовіччя, де життя ще пов’язано з міфом" (І. Ольбрахт), тобто у найкращому сенсі домодерним, донауковим.
Таким чином для цивілізованих чехословаків модерної доби Закарпаття стає топосом, де вони контактують з домодерним корінним (нецивілізованим, варварським) населенням, насамперед русинами та євреями. Простір такого контакту зображений у більшості текстів і фільмів карпатського дискурсу.
Якщо пригадати те, що ми побачили у фільмі, стане зрозуміло, що місцева культура в цьому просторі контакту передається як щось чуже. Обмін з цією чужою культурою, культурний контакт, відбувається незважаючи на ієрархії, і виникають точки тертя, в яких — удача для літератури! — народжуються історії.
Звернемося до конкретних літературних та есеїстичних текстів. Більшість чеських авторів відвідали Закарпаття лише наприкінці 1920-х років, щоб познайомитися з краєм, написати репортаж чи есе, або ж опрацювати свої враження в літературній формі. Виняток становлять два автори, які приїхали в Підкарпатську Русь як державні службовці: Ярослав Дурич, що у 1920-х роках працював у регіоні військовим лікарем, і Ян Врба, що працював лісничим; з цікавості сюди прибули і письменники, журналісти і кінорежисери Владислав Ванчура і Карел Чапек. Ці чотири автори, що належать до першорядних чеських письменників ХХ-го століття, осмислюють свій досвід 1920-х років на високому літературному рівні. Наприклад, Дурич у прозовому творі "Травнева ніч" (Majova noc), дія якої відбувається в Ужгороді, пише:
"Пил, задушливий пил, сповнений тепла, що вібрує між бруківкою і небом, сповнений пари і шуму, мов осяйний серпанок дівочі плечі покрив універсум Ужгорода. У цих краях червінь неба випромінює набагато більше енергії й тепла, ніж у нас, а кольори вечора тут дуже італійські".
У творі це задає тон, колорит і загалом настрій, подібно, як у пізніших текстах проступатиме "відчуження" Карпат. У гру вступає містичне уявлення про Схід, про те, що на Сході людина ближча до неба і сходу сонця, а отже, "чистіша", за словами Владислав Ванчура в есеї "Захід і Схід" (1921). Такий містично насичений настрій увиразнюється у"Баладі про Юрая Чупа" Карела Чапека (Balada o Juraji Čupovi, 1929). Історія, в якій є щось казкове: у мороз і хуртовину Юрай долає пекельно важкий шлях у тридцять кілометрів, шість годин чекає перед корчмою, поки капітан жандармерії нарешті вислухає його зізнання у вбивстві своєї сестри Марини; ідеально чиста рана, що стала для Марини смертельною, зізнання Юрая, його сумирне прийняття покарання, покірність долі. Якби ця історія відбувалася в Богемії, то здавалася б абсолютно неправдоподібною і неможливою. Але у диких Карпатах усе правдоподібно, адже там ще існували забобони, віра в чудеса, магію, відьом тощо. У цьому дусі пояснюється й мотив убивства: "Бог наказав, — сказав Юрай так, ніби це була звичайна річ: "Убий Марину Матей, свою сестру, в яку вселився злий дух".
У 1933 році вийшов роман Карела Чапека "Гордубал". З допомогою коханця угорця дружина русина Гордубала, який повернувся з Північної Америки, вбиває свого чоловіка, бо на його повернення вона не чекала. За основу роману взято реальний випадок, що стався 1932 року в селі Бардова біля Мукачева й слугує Чапеку відправною точкою для філософських і культурно-психологічних міркувань. Структура роману складна, справа Гордубала подається з різних перспектив (самого Гордубала, його дружини Полані й слідчого). Не зовсім зрозуміло, наскільки правдивим є те, що кожен із них розказує і хто має рацію; Чапек пояснює: "У романі "Гордубал" я спробував показати, наскільки інтерпретація подій, що стаються з людиною, залежить від того, під яким кутом зору їх розглядаєш; яким спотвореним і жорстоким конструктом є наш ретроспективний погляд". " Роман "Гордубал" є частиною філософсько-психологічної трилогії (інші частини — "Метеорит", "Звичайне життя"), в якій досліджуються екзистенційні питання індивідуального та колективного в різних проявах.
Владислав Ванчура у своєму романі "Страшний суд" (1930) теж тематизує міграцію русинів. У другій половині 1920-х років Ванчура кілька разів бував на Закарпатті й добре бачив, що незважаючи на інвестиції Чехословаччини у розвиток краю, матеріальне становище місцевого населення майже не покращилося, а колоніальні практики залишалися звичним явищем. Роман Ванчури відображає культурні та економічні проблеми русинів та їхні наслідки: Героями роману є русинські емігранти до Америки — зараз таких людей називають економічними мігрантами. Дорогою до порту в Гамбурзі чимало з них застряли в Празі. На околиці міста вони утворили колонію. Роман описує проблеми, соціальні та культурні виклики, перед якими опинилися ці люди, зіткнувшись із сучасним урбаністичним стилем життя 1920-30-х років. Конфронтація модерного празького мегаполісу і його так званих цивілізованих людей з русинами та їхніми сформованими сільським середовищем цінностями й нормами поведінки, призводить до проблем порозуміння. Хорошим прикладом є головні героїні, дві молоді жінки, що кохають русина Пилипанинця. Одна з них, Одета, — пражанка, інша, Іліадора, — русинка. Образ русина стає своєрідним екраном, на якому стикаються два світи: реалістично зображений світ модерної Праги та фантасмагоричний, домодерний універсум Закарпаття. У 1931 році роман Ванчури був удостоєний Державної премії з літератури.
У романі "Гірська душа " (1931) Ян Врба переносить чеського лісника на Закарпаття, отже експозиція твору протилежна до роману Ванчури. Подібно, як у збірці есеїв Ольбрахта "Гори і століття", тут відбувається метафорична подорож у часі. Разом із Врбою мандруємо у темні доісторичні часи, аж у кам'яний вік. Роман пропонує привабливу жанрову суміш пригодницької та любовної історій, відповідаючи зрештою очікуванням читацької аудиторії. У нім проявляються поширені стереотипи та шаблони сприйняття Закарпаття, що відповідають глибоко колоніалістському чеському світогляду. У текстах Івана Ольбрахта така колоніалістська перспектива піддається фундаментальній критиці, хоч Ольбрахт від неї теж не цілком вільний.
Карпатські тексти Ольбрахта створюють контактний простір, де мешканці Карпат, особливо русини та євреї, стикаються з модерними соціальними, економічними та культурними принципами. Про постколоніальні аспекти письма і про Карпати як контактнний простір мова тут уже велася. Поняття контактного простору в метафоричному розумінні походить з літературознавчих та культурологічних досліджень Мері Пратт: "Я використовую цей термін для позначення соціальних просторів, де культури зустрічаються, конфронтують і борються одна з одною, часто на тлі вкрай асиметричних відносин влади, таких як колоніалізм і рабство (чи їхні наслідки), що нині є реальністю в багатьох частинах світу".
Таким контактним простором постає карпатський регіон: він не надто віддалений від метрополії, а водночас є екзотичним, таким, що належить до іншого часу й ішого континіуму. В есеях Ольбрахта про Карпати (Hory a staletí) подорож гірським регіоном стає мандрівкою в часі (це видно з назв розділів, наприклад, "Село одинадцятого століття", "Вісімнадцяте століття" тощо). На тлі бідності та відсталості, анахронічних суспільно-політичних умов периферії все чіткіше вимальовується наратив модерної метрополії: це було середньовічне життя з примітивним господарюванням, з випасом худоби та вирубкою лісів, з мануфактурним виробництвом одягу, взуття та інструментів, життя без освіти, без шкіл, без новин про світ (Olbracht 1982, 15).
Цей контактний простір можна продуктивно пов'язати з феноменом "літературної багатомовності". Дискурс-аналіз і постколоніальні студії дають зрозуміти, що літературну багатомовність, звичайно, можна розуміти лінгвістично, але з іншого боку — і це нас цікавить особливо — її можна плідно пов'язати з аспектами культурних і літературних студій, а соціокультурну ситуацію контакту через літературні методи й естетичні стратегії можна застосувати як власний код. Яскравим прикладом цього є роман "Никола Шугай, розбійник " ("Nikola Šuhaj. Loupežník") 1933 року, що існує у німецькому перекладі. Тексти Ольбрахта про Карпати ґрунтуються на інтенсивних дослідженнях і тривалому перебуванні автора у краї. Простір і герої роману — невигадані, сюжет базується на реальних подіях, що відбувалися за якісь десять років до публікації роману і автор їх впізнавано відтворив: незадовго до закінчення Першої світової війни Никола Шугай втікає з війська до рідного села Колочави, одружується з Ержікою, яку кохав з дитинства, але через нестабільні політичні й нечіткі юридичні обставини змушений знову покинути село і переховуватися у довколишніх гірських лісах, де незабаром набуває слави грабіжника. Через два роки Николу і його брата Юрая підступно вбивають колишні спільники.
Ольбрахт говорив, що йому було цікаво спостерігати, як за короткий час людина стала легендою в традиції опришків (карпатських розбійників) з Олексою Довбушем як прикладом для наслідування, легендою, оточеною ореолом соціал-революціонера а-ля Робін Гуд. Насправді біографія Миколи Шугая (1898-1921), як насправді звали Шугая, який "брав у багатих і віддавав бідним", не мала жодної соціальної чи політичної програми. Однак історичні передумови діянь опришків, вкорінені в історії та традиціях Карпатського регіону, мали соціальний підтекст, і Ольбрахт (1982, 78) пояснює це так:
"Але давайте подивимося на Карпати. [...] Хто ці розбійники? Їхня мета — здобич. Часто це люди, що не мають чітких політичних і соціальних уявлень [...] Це завжди трагічні постаті. Адже ніхто з них ніколи навіть не наблизився до своєї мети й не просувався поза межі того, з чого почав [...] Це завжди жертви. Усі вони гинули від рук катів, через інтриги друзів чи зраду коханих.
Закон вважає їх злочинцями, бунтарями, яких не терпить жоден суспільний лад, вбивцями, паліями й грабіжниками: писаний закон їх засуджує. Але природне почуття справедливості пригнобленого народу їх виправдовує. Бо вони є вираженням його прагнення до справедливості. Вони втілюють прагнення слабких стати сильними, хоча б на коротку мить, навіть ціною власного життя".
У регіоні Карпат історії про розбійників мають багатомовну літературну традицію, про що свідчать численні персонажі-розбійники: крім Николи Шугая, це Ілько Лепин, Юрай Яношик, Дмитро Марусяк, Ондрашек, Мойше Янкль Райснер чи Тарас Бараболя; літературні розповіді про кожного з них звертаються до міфу про Олексу Довбуша, переважно з явними інтертекстуальними посиланнями. Крім того, автори цих історій про розбійників мають різну регіональну, державну, імперську та національну приналежність, історії про розбійників написані різними мовами: німецькою, польською, румунською, словацькою, чеською, угорською, українською та русинською. Було б дуже цікаво і, безумовно, продуктивно розглянути історії розбійників у порівнянні. Але я детальніше зупинюся на літературному зануренні Ольбрахта у Карпатський регіон: письменник встановлює власний хронотоп, на початку роману представляючи його читачеві. Для ілюстрації подаю дещо довгу цитату:
"На батьківщині Николи Шугая автор цієї розповіді дослідив усе, що відомо про чоловіка, якого не вражала зброя, який брав у багатих й роздавав бідним й ніколи не вбивав людину, окрім як з метою самозахисту або праведної помсти [...] А внизу, в вузьких долинах річок, у селах, де зеленіють кукурудзяні поля і жовтіють соняшники, живуть перевертні, на яких можуть обертатися деякі чоловіки: з настанням сутінків вони лягають на пеньок і стають вовками, а під ранок повертаються до своєї людської подоби. Молоді відьми тут досі здатні перетворити своїх сплячих чоловіків на коней, а потім, осідлавши їх, ясної місячної ночі полювати в околицях, сидячи на них верхи. І не обов'язково шукати справжніх відьом за сімома горами і сімома річками: цих злих істот можна зустріти і на пасовищах, де вони у сліди коровам сиплять сіль, щоб тварини більше не давали молока. Але будь-якої миті можна навідатись й у хатинку котроїсь з добрих фей, можна покликати котрусь, яка якраз тре коноплі, й вона допоможе від укусу змії або приготує відвар з дев'яти трав, щоб врятувати хвору дитину.
Бог все ще живе тут. [...] Це давній язичницький бог, володар лісів і стад худоби, який відмовляється асоціюватися з тим гордим, хвалькуватим богом, огорнутим у золото і шовк, що живе на барвистих іконах, або з тим похмурим дідом, що ховається за пошарпаними завісами синагог".
Постає міфічний час — щоправда, лише позірно, — в якому людське не відокремлене від надлюдського, топос, де надприродне не маргіналізується: це своєрідна "екзотика в часі", викликана архаїчними явищами, що творять паралельний до сьогодення часовий континиум (з гордим, хвалькуватим богом на барвистих іконах і похмурим старим, що ховається за обшарпаними завісами синагог). У цьому континиумі у селах, лісах і горах живуть перевертні й відьми або "люди, яких не вражає зброя", такі як Никола Шугай. Але ця екзотика не є герметичною, як у казці чи легенді. Цей міфічний час перебуває в паралельному просторі з іншими часами, взаємодіє, спілкується, утворює з ними поле напруги — як у романі Ольбрахта чи наприклад, у вже згаданій книзі Ванчури "Страшний суд" або "Баладі про Юрая Чупа" Чапека.
Ця літературна "екзотика в часі", безумовно, перегукується з українською прозою химерного магічного реалізму — на думку одразу спадають "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, — а також з модерною баладою, що була поширена в Центральній Європі в першій половині 20-го століття. У німецькомовному світі модерні балади спиралися на Bänkelsang, Мoritaten та інший фольклор: наприклад, Франк Ведекінд, Арно Гольц, Бертольд Брехт й інші тематизували сумнівність порядку, в рамках якого і проти якого скоювалися злочини.
Чим же закінчується історія Николи Шугая? Як і в усіх історіях про розбійників, тут немає хепі-енду: існує міжнародний шаблон таких історій, згідно з яким герой-розбійник врешті-решт гине через обман, зраду близьких йому людей, найчастіше своєї подруги. Шугай не є винятком: його і брата вбивають їхні колишні приятелі, причому до вбивства причетні як чеські жандарми, так і єврейські купці.
Фактично Роман Ольбрахта стилізує Шугая до уособлення свободи і рівності, але й ірраціональності та дикості Карпат — уособлення, якому немає місця в модерній національній державі. Це стає особливо очевидним у фінальній сцені, де вбитих братів Николу та Юрая Шугаїв як мисливські трофеї виставляють для офіційного фото перед будівлею жандармерії:
“[...] на галявині перед жандармерією лежали два мертвяки. Лежали майже навхрест, ноги Миколи на животі брата. Можливо, для того, щоб приховати жахливу рану Юри, чи радше ішлося про фаховість композиції: обох треба було сфотографувати як мисливський трофей, зробити гарну картинку. На грудях загиблих лежали два схрещені жандармські карабіни, а на них поклали чорну дошку з каліграфічним написом крейдою: "Кінець Шугая. 16.8.1921".
Я міг би назвати й інші захоплюючі романи. Щодо роману Ольбрахта, то 1933 року він отримав Державну премію Чехословаччини, витримав численні перевидання, протягом десятиліть був у шкільній програмі, його кілька разів екранізували, а в 1930-х роках він викликав обурення, особливо з боку поліції й міністерства внутрішніх справ. Богуміл Млади написав навіть цікавий “антишугайський” роман “Самі: на сході республіки усе спокійно" (Закарпатська рапсодія про злочинців, жінок і жовнірів, Podkarpatská rapsodie o zločincích, ženách a bojovnících). Сам Ольбрахт написав кілька чудових повістей про єврейське містечко в Карпатах. Для повноти картини варто згадати й цікаву прозу жінок: наприклад, Амалія Кожмінова писала про соціальні злидні русинів, а Міла Валентова — про єврейське середовище. Не варто забувати і про численні прозові твори, що їх радше можна віднести до популярної літератури: у стилі Джека Лондона в них промовляє дика природа — флора і фауна. Можна говорити і про книжки для дітей та юнацтва.
Я спробував проаналізувати присвоєння Закарпаття чеською літературою, використовуючи моделі контактного простору й багатомовності, сформульовані в контексті літературознавчих і постколоніальних студій. Це дозволяє осягнути такі явища, як екзотичність простору, колоніальні практики та їх критику, дихотомію центру і периферії. Крім того чеські автори належать до центральноєвропейського літературного модернізму міжвоєнного періоду й дотримуються відповідної модерністської естетики. До того ж такі відомі автори, як Ольбрахт, Ванчура, Чапек та інші концентрувалися на соціальному, частково соціалістичному порядку денному. Отже, чеська проза про Карпати є частиною міжнародного поля літературного модернізму, а тому тексти Ольбрахта чи Ванчури, наприклад, з їхнім соціально-критичним та антиколоніальним поглядом теж належать до традиції соціально-критичної прози про Чехію та Моравію, про слабкі соціальні класи на їхніх власних богемських землях.
Переплетення наративу чехословацької сучасності з дивацтвами закарпатського гірського світу, втіленими в магії, розбійниках, відьмах, перевертнях дозволяє — наприклад, як у розповіді про розбійника Миколу Шугая, — поставити під сумнів цивілізаційний наратив модерності, сумнівну класифікацію незрозумілого, яку модерн зазвичай розглядає як забобони, відсталість, міфи, психічні розлади, божевілля тощо. У певному сенсі карпатські тексти Ольбрахта також є — подекуди досить самоіронічною — проекцією свого "я" на чуже.
Я не говорив про тексти русинських авторів міжвоєнного періоду, які частково були поверненням до колоніальних мотивів і тем, "поверненням до імперії", але це вже інша тема.