Розстрільні списки

Андрій Любка

Третю ніч після початку повномасштабного вторгнення я проспав з сокирою під подушкою.
Цьому передувала досить дивна ситуація, яка сьогодні здається курйозом, але тоді проживалася як щось моторошне. Спробую розповісти про все з самого початку.
Отож, початок повномасштабної агресії застав мене в Києві, але вже за день я вирушив у Чернівці, де тоді у своєї мами перебувала моя дружина з нашою донькою. 26 лютого зранку мій телефон задзеленчав, а на екрані висвітився незнайомий номер. Я прийняв дзвінок і почув жіночий голос із сильним кавказьким акцентом. Ламаною російською мовою жінка питала, чи я вже вдома в Чернівцях і намагалася вивідати деталі мого місця перебування. Це було дуже дивно, неввічливо і звучало навіть загрозливо. Особливо в момент, коли після мого зустрічного питання жінка обірвала дзвінок, а той номер після того перебував поза зоною (і, до речі, не мав жодних цифрових слідів у месенджерах).
В атмосфері загального психозу ця ситуація дуже насторожила нас із дружиною. Нагадаю, усього за кілька днів до вторгнення – 21 лютого 2022 року – американські високопосадовці заявили, що Росія підготувала так звані «розстрільні списки» українців, яких треба ліквідувати передусім. До цих списків буцімто увійшли представники влади, ветерани АТО, лідери патріотичних рухів у різних регіонах та знакові постаті культури.
І хоч я не належу до жодної з перелічених груп, та все ж маю одну специфічну історію в біографії. У 2017 році від незнайомої російської журналістки я отримав запрошення прилетіти в Москву і як експерт взяти участь у якомусь ток-шоу. Моя відповідь була радше саркастичною, ніж різкою: я сказав, що готовий прилетіти в Москву тільки на похорон Путіна. Тоді ця інформація набула суспільного розголосу і її цитувало чимало ЗМІ в Україні й Росії. Влітку того ж року я отримав запрошення виступити на поетичному фестивалі у Вірменії; на той час це була проросійська країна, що входила у мілітарний альянс з РФ, тому я вирішив проконсультуватися з українськими дипломатами і перевірити, чи не запрошують мене на якусь гібридну пропагандистську подію. Сама подія виявилася цілком ок, але мені порадили утриматися від поїздки до Вірменії – мовляв, ця країна має спільну з Росією поліцейську базу, тож якщо у РФ проти мене порушено кримінальну справу за паплюження влади, то мене можуть заарештувати прямо на летовищі в Єревані. Оскільки за участь у антивладних заворушеннях я ще з 2006 року є персоною нон-ґрата в Білорусі, то зваживши всі за і проти, того разу у Вірменію я таки не полетів.
У перші дні війни Росія запустила досить ефективну інформаційно-психологічну операцію, що мала на меті сіяння паніки серед українського суспільства. Через телеграм-канали поширювалася інформація, яку дуже швидко підхопили й центральні ЗМІ, про те, що по всій території країни діють замасковані диверсійно-розвідувальні групи, які ставлять мітки та наводять російські ракетні удари. Ці мітки – позначки білою та флуоресцентною фарбою – знаходили на об’єктах інфраструктури, будівлях і навіть просто на асфальті по всій країні. Через це панувало переконання, що російські агенти, диверсанти і вбивці чигають ледь не за кожним рогом. Масштабів загрози тоді ніхто достеменно не знав, тому – повторюся – цілком логічним було припустити, що російські кілери можуть убивати українців із «розстрільних списків» у будь-якому куточку країни. Це справді породило б паніку і дезорієнтувало українське суспільство ще більше.
Отож, саме таким був інформаційно-психологічний фон, коли ввечері 26 лютого я сидів удома у свого друга й редактора Олександра Бойченка в Чернівцях. Разом з ним та іншим письменником Олександром Михедом ми обговорювали ідею створення волонтерської ініціативи, що допомагала б представникам культурного середовища зі східних регіонів знайти житло у їхніх колег у західних областях. Тоді й пролунав дзвінок від моєї дружини: зляканим голосом вона повідомила, що пів години тому під їхнім будинком на сонній і безлюдній вулиці в передмісті Чернівців запаркувалася машина із затемненими вікнами. На вулиці було вже темно, з машини ніхто не виходив – виглядало на те, що вони за кимось стежать або когось вичікують. Мозок миттєво склав докупи ранковий дзвінок із кавказьким акцентом, новини про російські ДРГ по всій території країни і темну машину під вікнами будинку моєї тещі.
Щоб розвідати ситуацію на місці, ми – з Бойченком і Михедом – сторчголов кинулися збиратися. План був такий: наш письменницький бойовий загін на автомобілі залітає у вулицю, перекриває проїзд, вмикає дальні фари, щоб засліпити диверсантів, а я з ножем виходжу й перевіряю ту таємничу машину. Бойченко за кермом, я штурмую, а Михед із якоюсь залізякою мав вискочити мені на поміч, якщо зав’яжеться бійка.
Саме за таким алгоритмом усе й відбулося, якщо не враховувати, що ситуація нагадувала чорну комедію. Ми влетіли на машині у вулицю, я вискочив з машини, а Бойченко чомусь заглушив мотор і фари згасли. Поки він розібрався з ними, я вже говорив із водієм автомобіля «російського-чеченського дрг». То був молодий український хлопець, поруч з ним сиділа зовсім юна дівчина. Виявилося, що вони заїхали на порожню бічну вуличку, бо мають побачення і хочуть сховатися від сторонніх очей. Я перевірив паспорт у хлопця і справді виявив, що зареєстрований він за адресою неподалік. Нині це звучить кумедно, але в той момент від цієї ситуації справді волосся ставало дибки. Тому й не дивно, що тієї ночі я про всяк заховав під подушку велику сокиру – бодай якусь зброю на випадок раптової атаки.
Утім, через пів року після вторгнення ми переконалися, що розстрільні списки українців були не вигадкою і страшним сном, а задокументованою реальністю. Восени 2022 року, коли українська армія звільнила окуповані території Харківщини, на яв вийшла трагічна історія місцевого українського письменника Володимира Вакуленка.
Російські окупанти зайняли його рідне село Капитолівку вже 7 березня, на другий тиждень війни. Невдовзі на обійстя Вакуленків навідалася озброєна група загарбників, яка забрала письменника і його малолітнього сина на допит. Володимира допитували й били, але через кілька годин таки відпустили додому. Після цього він закопав свій приватний щоденник у городі під вишнею – щось підказувало йому, що попереду страшні часи. Хотів залишити по собі слід саме як письменник – тому й дбав найбільше про рукописний щоденник, письмове свідчення окупації.
24 березня за Володимиром прийшли вдруге й повезли в невідомому напрямку. Більше його ніхто не бачив. Аж після деокупації у робочій книзі ритуальної служби найближчого районного центру знайшли запис про поховання письменника під №319. Згодом справжність запису підтвердив і результат ДНК. Володимира Вакуленка було вбито двома кулями з пістолета Макарова. Розстріляно.
Чи був він небезпечним? Ні, Володя був поетом і автором книжок для дітей, людиною із запальним норовом, але з добрим серцем. Мав кілька літературних премій, але відомим чи впливовим його також не назвеш – за стилем життя Вакуленко був панком, контркультурним діячем, далеким від істеблішменту й офіціозу.
За що ж його вбили? За те, що був українським поетом. У підлі часи це нечувана зухвалість і колосальна загроза для окупантів. Виявляється, росіяни й справді мали наказ полювати на діячів культури, здійснювати геноцид, знищуючи на окупованих територіях українську культурну еліту. Вбивати за вірші, розстрілювати за книжки для дітей, небезпечність яких пояснюється одним фактом – вони написані українською мовою.

Королева воєнного часу

Є така сумна, але в чомусь навіть кумедна істина: любителям літератури під час війни важче, оскільки їхні квартири й будинки після ракетних ударів вигорають швидше. Книжки палають, папір розбурхує полум’я і пожежна машина не встигає доїхати.
Найчастіше запитання, яке я чую від закордонної аудиторії – «Якою є роль літератури під час війни?». Відповідь на нього очевидна: де факто мізерною, бо в умовах тотального геноциду кулі й ракети не обирають собі жертв, вбивають без розбору – читачів і неписьменних, письменників і їхніх критиків.
Звісно, література має свій вплив у ширшому контексті, адже може представляти країну і її народ закордоном. Кожна війна в світі стимулює зацікавлення цим куточком планети, і рикошетом звідти з’являються в різних країнах переклади книжок, музичні постановки, музейні експозиції. Література заглиблює, пояснює й адвокатує, тому є ідеальним засобом для (культурної) дипломатії в часи потрясінь.
Є навіть історії про те, як книжка врятувала солдату життя. Я сам бачив такі в соціальних мережах – ось фото чоловіка, який тримає в руках книжку, в якій застрягла куля. Це сюжет, що став уже мандрівною легендою – я чув його і про філософську книжку Сенеки, і про роман Ернста Юнґера, і, звісно ж, про Біблію. Схожі приклади ми знаємо з багатьох воєн, тож це або репродукування фабули, перекладене на локальний ґрунт, або й справді книжка в кишені може врятувати читача від пострілу снайпера.
Але бронежилет усе-таки рятує від кулі краще за книжку. А наявність зброї в руках дозволяє дати відсіч агресору і прогнати кровожерного окупанта. Тому під час своїх виступів закордоном я весь час прошу аудиторію: перекажіть своїм урядам, що нам потрібно більше зброї! Між тонною книжок Платона і тонною бронежилетів я, письменник, оберу бронежилети. Такими є закони воєнного часу.
Так, війна – це не час для літератури. Під час війни важко або й узагалі неможливо писати тексти. Складно сконцентруватися, втримати логічний хід думок – під навалою новин і стресів інтелектуальне життя стає уривчастим, хаотичним, а емоційні маятники кидають людину з одних крайнощів у протилежні. За таких обставин практично неможливо написати роман, який потребує кількох років зосередженої праці. Скажу більше: за цих умов такий роман навіть прочитати уважно важко!
Та є один вид літератури, що в час війни раптово набирає сили і повертає собі втрачені ще з античності позиції. Це – поезія, королева воєнного часу. Забута й усіма занехаяна, закрита на найвищу поличку елітарності, нішевості, нікому-не-потрібності в сучасному світі. Так, саме поезія з перших днів війни виходять на передній план.
Від багатьох знайомих, яким довелося стати біженцями й бодай на якийсь час полишити власні домівки, я чув, що в свій «тривожний наплічник» вони брали книжку. Книжка у той момент символізувала затишок, інтимність домашньої книгозбірні, дім. Найчастіше ця книжка була томиком поезії.
Чому? Бо на перший погляд поезія непотрібна, непрактична, недоречна. Це й робить її дуже символічною: якщо й брати щось із собою, то щось саме таке – вишукане, виклично непрактичне, піднесене. Щоб довести, що від бомб і пожеж втікає не злякана тварина, а людина.
Завдяки своїй лаконічності поезія надається до читання навіть у бомбосховищах. Ти можеш під світлом ліхтарика за дві хвилини прочитати вірш і смакувати його на язиці й думці ще довго. Закриваєш книжку до наступного разу, а вірш залишається з тобою. Поетична збірка перетворюється на безкінечну пригоду, яку можна вивчити напам’ять, розкривати навмання, ритмізовано повторювати собі під ніс.
Пригадую, як я сам уперше почав читати книгу. Це було на другий тиждень війни. Був день народження Тараса Шевченка, тому я вирішив знайти якусь його менш відому цитату й запостити в соцмережі. Взяв з полиці «Кобзар» і почав гортати. Прочитав один вірш, другий, шукав далі. На третю годину зловив себе на думці, що «залип», що не можу відірватися – настільки ці написані двісті років тому вірші про мене, про нас, про наш час. Моєю шкірою промчався холодок, виступили сироти – так працювали ці строфи. Геніальність цих рядків не треба було доводити – вони працювали на фізичному рівні.
З того часу я повернувся до активного читання віршів – Шевченко, Стус, інші вбиті й переслідувані Росією українські поети; давно улюблені, але призабуті Овідій, Кавафіс; Ґінзберґ, Верлен, Мілош і Задура. «Одісея» та «Іліада» Гомера для слухання під час довгої дороги за кермом автомобіля. Абсолютний міш-маш, хаотично, непослідовно, але в цьому й перевага віршів – можна прочитати один і взяти паузу, перемкнутися на щось інше, підібрати собі під настрій або ж рендомно витягнути з полиці збірку.
Та найголовніше: поезію можна не тільки читати, а й писати! Вірш пишеться в голові, в серці, для нього не потрібно особливих умов, техніки, майстерні. За півтора роки війни поезія повернулася до своєї первісної сутності – допомагати людям, ділитися болем, тугою, думкою. З усіх видів мистецтва саме поезія стала масовим інструментом психологічної само-терапії.
Так, часто ці вірші недосконалі, кострубаті, какофонічні, банальні. Але вони виконують головну функцію мистецтва – самовираження для людини, її душевного стану, переживань і надій. Це вірші не для історії літератури, сноби й критики назвали б їх графоманськими, але вони дарують полегшення, інші люди впізнають у них себе, відбувається взаємодія – працює магія слова. (До речі, щось схоже відбулося і з живописом: неймовірну емоційну силу мають сьогодні насамперед дитячі малюнки, які я часто вожу від дітей на фронт до їхніх татів-військових неможливо собі уявити кращої й красивішої картини, ніж намальованої невмілою дитячою рукою. Коли дивишся на такий «примітивний» малюнок, мимоволі думаєш: їхньою рукою малює Бог!).
Нещодавно в інстаграмі своєї знайомої я бачив сторіз, в якому заскрінено переписку з її чоловіком, який тепер на війні. Він пішов на чергування і вночі, не маючи змоги спати, написав їй вірш про любов і ранок. Коли вона прокинулася, цей вірш у месенджері був першим, що вона побачила. Прочитавши його, дівчина розплакалася. Той вірш аж кумедний у своїй простоті, з точки зору літератури він просто жахливий, але який же насправді прекрасний з точки зору людини!
Думаю, великі романи про цю війну будуть написані вже після неї, адже добра проза потребує часу, дистанції та емоційної відстороненості. Натомість поезія потребує протилежного: вчасності, близькості та емоційної заанґажованості. Для поезії треба відчувати, горіти – і робити це вже, саме в цей момент. Завдяки цьому поезія в силу своєї природи і в силу своєї сили стала королевою воєнного часу, правителькою всіх мистецтв.