лінія маннергейма

СЕРГІЙ ЖАДАН

Інтро

1 куплет:

Доки ще нічого не почалося.
Доки ще не чути наше багатоголосся.
Доки сонце випалює золотою основою.
Я буду говорити з тобою своєю мовою.

Новою мовою, за якою лишається тління.
Бачиш цей шов по шкірі? Це наша з тобою лінія.
Бачиш ці рани, крізь які пробивається світло?
Бог знає – забувати про нас мінімум підло.
З цього місця в житті починається лінія.
З цього розрізу в просторі рветься лінія.
Чорна лінія схожа на шрам від гоління.
Довга лінія, глибока, наче моління.

Там, де хтось підіймається – тягнеться лінія.
Там, де щось відбувається – кріпиться лінія.
1Для тих, хто чекає сонячного проміння.
Для тих, в кого є радість 1і є сумління.

Приспів:

Смерть вибирає з тебе любов, ніби породу.
Смерть забирає в тебе із рук добру погоду.
Як ти мовчатимеш про тих, що тут говорили.
Як ти тепер будеш минати свіжі братські могили?

Нашу свободу охороняють наші померлі.
Першими в місті палять щоразу церквИ та борделі.
Втрачені зомбі, кожен з яких – боже створіння.
Хтось вимовляє ім’Я і починається лінія.

2 куплет:

Доки ми тримаємось нашої світобудови,
доки під брамами міста збираються вдови,
портове сонце відбивається на знаменах,
доки кров міняє колір у наших венах,

ще нічого не втратилося і не зникло,
ми далі ставимося до смерті 1досить незвикло,
ми далі слухаємо нашу тишу осінню,
ми далі боронимо нашу лінію, нашу лінію.

Лінія проводиться між випаленими серцями,
поміж знавцями, лицями і панотцями,
своїми кінцями пов’язуючи порожнечу,
поєднує тих, хто зважується на втечу.

Лінія поєднує голоси і мовчання,
значення має тепер тільки твоє сперечання.
Звучання, яке ти чуєш, кожне твоє видіння –
ти робиш перший крок і починається лінія.

Бої без правил

Бої без правил – заробіток святих,
коли суддя щось кричить і натовп затих.
І молоді апостоли б’ються
проти місцевих,
себто проти чужих.
І Ісусу теж намотують бинти на кулаки,
і виштовхують в коло, ніби в води ріки,
і проти нього стоїть юний вантажник,
і, вітаючись, не подає руки.
І коли Ісус падає на циркове сукно,
коли зісковзує в пекло, кудись на дно,
тіло його стає ламке, мов хліб,
а кров – суха, як вино.
Але хтось кричить йому в спину: «Давай, зберись!
Згадай усе, що ти говорив нам колись!
Якщо ти не встанеш, про це дізнаються всі,
відразу і скрізь!
Підіймайся й бийся, як умієш лиш ти!
Вали цю наволоч! Не давай йому звідси піти!
Кожна твоя перемога –
ще один крок до мети!
Жодного прощення тим, хто боявся між рік і трав!
Жодної ласки Господньої, жодних прав!
Давай, ти ж стільки разів
падав і помирав!
Вони всі тут – зрадники і слабаки!
В них замість совісті – зябра,
замість крил на спині – плавники!
Вали їх, Спасителю, рань об них
кулаки!
Вали їх за їхню слабкість і їхні плачі!
Вали за те, що вони про все забувають вночі!
За те, що вони дивляться на власну смерть,
мов глядачі!
Вони все одно не слухають ні нас, ні тебе,
їх ніщо не врятує, їх ніщо не гребе,
знищуй їх, Господи, доки вони самі
не винищили себе!
Знищуй їх за їхню продажність і їхню лінь,
за їхню зсученість, що залягла в кожному з поколінь,
за хитрість, яку вони вплітають
до своїх молінь!»
…І він підіймається, і спльовує чорну кров,
підіймається, потім падає, потім підіймається знов,
і вантажники шепочуться, ну ось, знову
смертю смерть поборов.
І валить правим прямим просто під дих!
За кожне із заподіяних ними лих!
Оскільки бокс – справді справа завзятих
і молодих.
І юний вантажник, вилітаючи із життя,
встигає йому подякувати, тішачись, як дитя,
мовляв, блажен, хто вірить
у спасіння і забуття.
І апостоли прикладають йому рушник до лиця,
і говорять, що вірили йому до кінця.
І той, хто ставив на нього,
ставить далі
так само –
на досвідченого бійця.

Приспів:

Знищуй їх, Господи, доки вони самі не винищили себе.
Знищуй їх, Господи, доки вони самі не винищили себе.
Знищуй їх, Господи, доки вони самі не винищили себе.

Південно-Західна

Південно-Західна залізниця.
Третя ночі, година рання.
На два вагони одна провідниця
забезпечує пересування.

Ходить, ніби Матір Тереза,
непевна, як погода осіння,
блукає — темна і нетвереза,
розганяючи сновидіння.

Я лежу в глибині вагона,
приречено, мов шахтар у забої,
везу пакет з головою Пітона —
чорного хіміка з Лозової.

Колись він був королем гідравлік,
мав постачальників за кордоном,
жив як міг, контролюючи трафік
між Тирасполем та Краснодоном.

Труїв своїм щемким сурогатом
молдаван та різних узбеків,
навіть був колись депутатом
по мажоритарному від есдеків.

А ось тепер я не сплю, хоч пізня година
й сни підступали до мене тричі,
і слухаю, як його щетина
далі росте на його обличчі.

— Ну як ти, брат? — питаю. — Проспався?
Може, тобі сигарет нарити?
— Та ладно, — відказує він, — не парся —
з моїми проблемами тільки курити.

— Страшно, — питаю, — з того боку?
— Не страшно, — каже, — просто незвично.
Страшно було минулого року,
в Ростові, коли спалили шашличну.

А тут — ніби щось тобі не вернули,
і пам’ять волочиться, мов парашути.
Ходиш і забуваєш минуле.
Забуваєш — і не можеш забути.

Лише відчуваєш останнім нервом,
зубами і складками жировими
тонку межу, що проходить небом
між живими і неживими.

Тому вези мене, брат, додому,
в тихому, наче спів, вагоні,
вези мою безкінечну втому
і спомини мої невагомі.

Віддай мене товаришам по зброї,
нехай ці печальні п’яні бандити
тепер вирішують поміж собою,
що з головою моєю робити.

Нехай пам’ятають усі мої звички,
голосу мерзлі глибокі озера
й легені — чорні, як рукавички
побитого безнадійно боксера.

Скажи тій жінці, що вміла любити,
нехай виходить з печалі своєї.
Все, що я міг для неї зробити, —
це померти подалі від неї.

Така тепер між нами різниця.
Вклади сигарету мені до рота.
Смерть, вона як оця провідниця —
для неї це просто чесна робота.

Теплі сни, випадкові дати.
Все, що ти встиг запам’ятати,
все, що побачити довелося,
живе по смерті, ніби волосся.

Поговори зі мною, братка.
Палений «найк», стара арафатка.
Ніч пливе, сутінь хитається,
повітря вдихається,
видихається.

Їй 15

Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.

Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.

Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати більше немає кого, вона засинає.

Мій старий

Мій старий, який помирав, вихаркуючи легені,
так і не встиг зрозуміти, що сталось з його країною,
що зробили з нею всі ці фінансові генії,
які торгують тепер у відкриту кожною її частиною.

Моя мама, яка розпрóдала згодом усі його речі
і яка живе громадянським шлюбом із якимось дятлом,
ховає від мене всі свої згадки й зітхання старечі,
зачиняється на ніч від мене, щоби я не підслухав їх раптом.

Він і досі торкає мене своїм кашлем, ніби шипами.
Приходить до мене вві сні, дивиться чорним оком.
І я знаю: найтяжче, що у нас є, — це наша пам’ять.
А найгірше — що вона лише тяжчає з кожним роком.

Він називає мені імена лікарів, які його вбили.
Сідає на ліжку напроти й закликає до помсти.
Каже мені: «Малий, в тебе немає ні злості, ні сили.
Ти їм здав свою злість, як провідникові постіль.

У тебе немає, малий, ні спадщини, ні країни,
і всі твої друзі, малий, згоратимуть, мов комети.
Блукатимете, як цигани, зникнете, як караїми.
Раз уже все прогнило, спробуй хоча б нормально померти.

Скільки можна терпіти ці голоси на сходах,
будильники й окуляри, теплі щоденні предмети!
Вирви їхні серця, назáвжди спинивши подих!
Спали їх разом у ліжку, ніби старі газети!»

І я дістаю бензин і міцні корабельні канати
і розводжу в кімнаті вогонь, який усіх нас огорне,
і знаю: ніщо не може мати над нами влади,
окрім голосу крові, який заповнює горло.

Добре, коли тобі сняться підпільники та герої.
Погано, коли їх поява на тебе тисне.
Ця влада посилює в мені любов до холодної зброї.
Ця держава позбавляє мене почуття вітчизни.

Країна, в якій виживання вважають талантом,
де вся твоя біографія — список боргів і трупів,
називає мене тепер злісно вбивцею і симулянтом,
опитує свідків, які вціліли, шукає рештки отрути.

Хай тепер прокуратура засипле мене своїм спамом.
Хай потопом заллється вулиця кам’яниста.
Хай з’являться миротворці й випалять чорним напалмом
гарячі електростанції мого невтомного міста.

Хай вони тепер спробують усе це без нас поєднати.
Хай спробують врахувати небесні сумні коливання.
Сóнця священний вогонь заливає кімнати.
Герої не помирають від стаціонарного лікування.

Ісус із Назарета

1 куплет:

Чорна, ламана, панельна квартира.
Дитинство, як місце рукопашного бою.
Я виріс, не знаючи, що таке віра.
Я просто виріс, щоби стати собою.

Ісус мене любить із моїми боргами.
Він бачить усі мої набрані кредити.
Друзі, що, зростаючи, ставали ворогами.
Янголи, з яких виростали бандити.

Кожного можна запідозрити в убивстві.
Кожен за життя пройшов прокуратуру.
Діти, яких не хрестили в дитинстві,
качають нафту, як мускулатуру.

Це ось наші великі родини.
Це ось жінки, за яких ми помирали.
Це ось гаряче повітря батьківщини,
в якому там легко співаються хорали.

Приспів:

Трупи у ріці – погана прикмета.
За мене заступиться Ісус із Назарета.
Чистять зброю на робочу нараду
білі апостоли східного обряду.

Гасне на вітрі остання сигарета.
Наколотий на серці Ісус із Назарета.
Мене відспівають, коли помру я,
в церкві яку я сам і побудую.

2 куплет:

Працюй, працюй на самого себе.
Бізнес об’єднує мирян, наче церква.
Світиться високо сонце вересневе.
Грішна душа, ніби рибна консерва.

Радість кожному твоєму фанату –
сприймати втрату, ніби отруту.
Стійкі чоловіки викачують нафту
з темного твердого українського грунту.

Я добре засвоїв твої порядки –
Матір божа бандитських приходів.
Це я приречений збирати податки
з газових вишок і нафтових заводів.

Це я контролюю невидимі потоки,
це я обвалюю валютні ринки.
Липневого Сіону панельні блоки.
Люди, мов знаки із господньої сторінки.

Приспів:

3 куплет:

Коли мене торкнеться пальцями старість.
Коли в головах мені стане утома.
Найбільшою радістю залишиться радість
лежати у церкві, ніби удома.

Про мене співатимуть церковні хори.
Кожному убивці воздасться по вірі.
Хай буде Ісус на іконі суворий –
такий як на моїй пошрамованій шкірі.

Хай лишиться зі мною в цю останню годину.
Хай сонце засліпить мої мертві зіниці.
Я мало розумів цю печальну країну.
Але будував супермаркети й каплиці.

Моїх партнерів надійні спини.
Моїх підлеглих мобільні телефони.
Мертвий бізнес нової України.
Бийте за мною, недільні дзвони.

Приспів:

На кожному оці – срібна монета.
Співає на розп’ятті Ісус із Назарета.
Співає псалми про себе самого.
Нічого дивного, нічого нового.

Смерть конкурента, вічна естафета.
Синя татуха – Ісус із Назарета.
Розстріляні демони чорного налу
лежать по церквах, що самі набудували.

Спалена контора, весела естафета.
Синя татуха – Ісус із Назарета.
Розстріляні праведники чорного налу
лежать по церквах, що самі набудували.

Де твоя лінія?

1 куплет:

Наша єресь тримається на вірі.
Починаються зачистки в прямому ефірі.
Перші погроми, спалені пороми.
Витворюється лінія оборони.

Все, що і далі лишається з тобою –
рваний простір для любові та бою.
Небо перетворюється на свинчатку.
Холодна війна починається спочатку.

Жар випалює балкони і тераси.
Демони звертають із нічної автотраси.
Підпалюють твою початкову школу,
Ставлять розп’яття серед танцполу.

Демон виростав серед друзів на бійні,
В демона рухи – навчені й повільні,
в демона серце – криваве і тепле.
Демон ридає і звертається до тебе:

Приспів:

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Заповнюється скаутами перша платформа.

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

2 куплет:

Світ проходить там, де ти стоїш.
Світ торкається найглибшої із тиш.
Світ виникає зі світла і пітьми.
Справжня історія твориться дітьми.

Повітря складається зі світла й води.
Далі відступати немає куди.
В повітрі ховається сорок голосів.
Час зламався, зупинився і осів.

Час втомився і нікуди не йде,
затопленим лінкором зупиняє свій хід.
Де твоя лінія долі, де?
Кому тепер від тебе передати привіт?

Відданість складається з розбитих сердець.
Демон грає на армійській трубі.
Місяць підіймається – холодний, як мрець.
Світить тобі, підспівує тобі.

З неба звалюється спека липнева.
Де проходить твоя лінія неба,
лінія пам’яті, лінія відриву,
лінія, де хвилі перетворюються в кригу?

Птахи над тобою схожі на каміння,
демонів пропалює сонячне проміння.
Сонце зліплене з трави та алюмінію.
Бог боїться заступити за лінію.

Де твоя лінія Маннергейма?
Де твоя лінія Маннергейма?
Трофейна торба, місячна норма.
Рветься по шву піхотинська уніформа.

Лінія відлучення, лінія болю,
Лінія, що йде все життя за тобою.
Чорне, випалене покоління,
де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

Лінія відлучення, лінія болю.
Лінія, що тягнеться весь час за тобою.
Небесна Палестина, внутрішня Лівія.
Де твоя лінія, ей, де твоя лінія?

Я танцюю

Я танцюю, – говорить вона, – доки падає сніг.
Доки танцюю, – вона говорить, – доти тримаюсь усіх.
Доти небом нічним перекочується луна.
Доки вистачить снігу, я танцюю, – говорить вона.

І коли приходить зима і заживають ґрунти,
і небо стає сухим, ніби гортань,
торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,
огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,
пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,
радиш снігові, як не загубитися у снігах,
як стишити гнів і як побороти страх.

А сніг говорить: доки вона танцює, буду іти,
торкатимусь обережно пташиних крил,
падатиму їй під ноги із засніженої висоти,
лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.
Торкається її ліктів, лишає синці.
І тепер кожне слово її – перець на язиці.
Найгірше позаду.
Найголовніше в кінці.

+ + +

Я хотів би впасти колись у цей сніг,
щоби він потоком збивав із ніг,
щоби він лежав опівнічним тлом –
глибокий, наче псалом.

Я хотів би вгорнутися в ці поля,
щоби чорна земля, родюча земля
стала частиною моєї душі,
як стають океаном дощі.

І коли б вона прокидалась вночі
і вслухалася в тишу за вікнами, чи
видивлялась світло в темній воді –
я б любив її і тоді.

Потаємної мови нічне стебло.
У нас із нею стільки всього було,
що я охоче віддав би слова свої
тому, хто любить її.

Я хотів би відчути початок кінця
в насторожених рисах її лиця,
в темряві, що ховає її ходу,
в снігові, на який упаду.

+ + +

Ніби і не знав її.
Всю ніч
сніг летить – розмірено і вбивчо,
і дерева дивляться в обличчя,
не відводячи своїх облич.

Ніби вилітаючи з країв,
де було захолодно й затісно,
входить поночі в порожнє місто,
кинуте надвечір без боїв.

І вона говорить:
«Не дивись».
І тримаєш марну обіцянку.
І розплющиш очі на світанку,
і побачиш. Вперше. Як колись.

Все як вперше – плетиво слідів,
теплий галас на подвір’ї школи.
Ніби і не знав її ніколи.
Ніби і не бачив цих снігів.

Ніби ночі точені ножі
не тримав, затиснувши, в долонях.
Сніг до ранку ляже на кордонах.
Сніг окреслить межі й рубежі.

Ніби він з її найбільших див –
сніг, що захлинається і дише.
Ніби і не знав її раніше,
не тримав,
не бачив,
не любив.

+ + +

Стільки дощу не вмістить жодна весна.
Добре було б пам’ятати всі імена.
Добре було б вчасно піти й не шкодувати, йдучи.
Добре було б уміти.
Я не вмію.
Навчи.

Але тепер ночі розмоклі, як сірники.
І обпікає дотик до твоєї руки.
Обпікає вуличне листя й нічні вогні.
Поясни, як ти дихаєш на такій глибині.

Добре було б тішитись, що все є таким, яким є.
Добре було б відчувати життя, розуміючи, що воно твоє.
Відчувати його, прокидаючись зранку і засинаючи уночі.
Добре було б не думати про тебе.
Я не вмію.
Навчи.

Але це повітря в травні – різке, як скло.
Я знаю: тобі заважає те, що з тобою було.
Я знаю, як ти боїшся серця свого.
Я знаю: насправді ти хочеш саме цього.

Стільки дощу – а його несе і несе.
Я знаю все, що потрібно тому, хто знає все.
Дерева над головою. Темрява на плечі.
Я знаю все.
Я готовий вчитися далі.
Навчи.

Міста

1 куплет:

Історія починається підлітковим бунтом.
Доброї ночі всім вигнаним і забутим.
Чию любов боги трактували як злочин.
Доброї ночі всім, доброї ночі.

Добрих доріг усім, кого біси забули.
Всім, хто не став триматися за минуле.
Хто підбирав ключі до перемоги.
Доброї дороги, доброї вам дороги.

Історія тримається сонячного боку.
Щороку оновлює течію глибоку.
Щороку ти з нами – радосте і надіє.
Історія діє, чуєш, історія діє.

Історія тримає нас із тобою, як набої.
Ми пам’ятаємо все, ми обоє.
Час починати все з нової сторінки.
Плачуть уночі покинуті нами будинки.

Приспів:

Іти з чорних доріг і підвісних мостів.
І ти вже не чекаєш рятівних листів.
Коли світиться ніч – гаряча і густа.
Коли ти залишаєш золоті міста.

2 куплет:

Кожні слова твої звитяжні й непереможні.
Доброї ночі вам – біженці й подорожні.
Порожні міста, з яких вигнали нашу свободу.
Я звик сприймати твою увагу, як нагороду.

Доброї ночі всім, хто нині ночує не вдома.
Неба, ніби плавця, торкає судома.
Потому буде втома, потому буде застуда.
Історія – така ненадійна споруда.
Історія прокачує нашу ранкову радість.
Історія вчить опиратись й не озиратись.
Я завжди сприймав, як образу, твою недовіру.
Хто визначить міру терпіння, хто визначить міру?

Мир усім, хто не має даху над головою.
Мир усім, хто має щастя говорити з тобою.
Сонце встає над підірваними мостами.
Наші міста завждИ залишаються з нами.

Приспів:

Будда

Будда сидів на високій могилі,
Будда споглядав будяків цвітіння.
Навколо степи і баби похилі,
й країна — спорожнена тиха катівня.
Старий адвентист між мандрованих дяків
або ж дяків, хоч яка в тім різниця?
Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,
що спустять твої мідяки по пивницях.
Будда відпустив оселедця по плечі,
читав бароккові євангельські мантри,
водив за собою зграї малечі,
в корчмі заливаючи про власні мандри.
Хоробрий Будда зупиняв ординців,
лякаючи пеклом, обіцяючи карму,
знову з бабами сидів наодинці,
дивився на степ, мов на згублену карту.
Похилий Будда забирався в дзвіниці,
дивився на степ і молився на сонце —
великий і грішний, чистий і ниций,
забувши тенденції, відкинувши соціум.
Померлий Будда лежав на могилі,
розгублено навстіж розкинувши руці.
І баби, мов коні, під спекою в милі
іржали до сонця в журбі та розпуці.

+ + +

Кожного разу, коли вони зустрічалися,
коли сварилися і сперечалися,
все перекочувалося і не закінчувалось,
і кожного разу повітря засвічувалось,
з очей виганяючи найменший сумнів,
і історія їхніх дивних стосунків
не мала продовження і жодного змісту,
але варта того, щоби її розповісти.

Коли вони втомлювалися і поверталися,
коли вивітрювалися і не віталися,
боролися вперто зі своїми видіннями
і говорили тільки з псами і тінями,
вони трималися болю і відчаю,
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
понівеченою, північною ніжністю
можна посперечатися з вічністю.

І коли їх вчергове ламало і кидало,
і планети над ними пливли розхитано,
коли їх знаходили ранками тихими,
відслідковуючи їхнє дихання,
вони зупинялися в мороці теплому
й освітлювали навколишню темряву
зірками, сигналками й сірниками,
переплітаючись язиками.

І кожного разу, коли їх відспівували,
відстрілювали і хором підспівували,
ніби життя кримінальних ангелів
вичитували з церковних Євангеліїв,
переповідали їхню історію,
темну, спотворену і нескорену,
переписану,
недоговорену,
ними самими
вкотре повторену.

Пресвітер

1 куплет:

2015-й. Рання весна.
За спальними районами точиться війна.
Цінність одна і присяга одна.
Сонними кварталами ходить сатана.

Юні перекупники вантажать свій товар.
Добра робота, перехоплений навар.
Виносять конфіскат на опівнічний перон.
Довго не спатиме спальний район.

Теплий травень. Солодкі дощі.
Пресвітер молиться за упокій душі.
Діти свободи, що й дітьми не були,
підходять до батюшки, ховаючи стволи.

Отче, говорять, бач яка біда.
Час кислотою усіх нас виїда.
Час нас валить невідомо чому.
Стояли й говорили, ніби рідному, йому:

Приспів:

Отче, злочин точе проти ночі.
Дивитися в очі ніхто не хоче.
Довкола, отче, паліччя вовче.
Що нам пророче слово, короче.

2 куплет:

Добрий пресвітере печальних часів,
пахне смертю з прикордонних лісів.
Мова – як цитати з біблійних віршів.
Небо захлинається від літніх дощів.

Збирай наші душі, неначе гриби.
Точні документи героїчної доби.
Невидима статистика всіх тих, хто помер.
Дитячі спогади формуються з химер.

Пресвітер щоранку приїжджає на район.
Пресвітер рахує наркоманів, як ворон.
Пресвітер повертається без добрих вістей.
Пресвітер заговорює до хворих дітей.

Ідіть за мною всі, хто без віри і надії,
всі, хто пережив всі останні події,
всі, кому немає більш за що тут триматись:
смертники околиць, сироти із матриць.

Сергій Жадан – голос
Євген Турчинов – гітара
Олег Каданов – гітара