За умовами договору

Христина Козловська

У Мар’яна були напрочуд тонкі пальці, довгі й вузлуваті. Колись він мріяв стати піаністом, ходив у музичну школу, але це було давно, ще в дитинстві, ще тоді, коли батьківські мрії здаються власними. Коли Мар’ян закінчив універ і став геть-таки дорослим, усі ці ілюзії забулися, поблякли, розчинилися в масі інших — актуальніших, нагальніших справ. Усе минуло, наче сон — і лише вони, довгі тонкі та вправні пальці залишилися Мар’янові, наче на згадку про те, що колись він музикував і навіть любив співати. Понад усе Мар’ян не любив несподіванок, непунктуальних людей та далеких подорожей. І далеких подорожей — передовсім. Пересування в просторі, а особливо серед незнайомих людей, його стомлювало і пригнічувало. Він не дослідник, ні — радше оберігач того, що вже пізнано. Він знає своє місто і готовий пізнавати його ще глибше; він знає свій маршрут і хоче робити його ще швидшим та комфортнішим. Мар’ян любить повторювати: «Хто всюди, той ніде». Мар’ян знає свою роботу і знає себе, цього йому достатньо.

Мар’ян та Іванка зустрілися цілком невипадково. Їх познайомили спільні друзі, вбачаючи в них щось спільне — і його справді, було багато. Вони обоє були худорлявими, тихими та інтелігентними людьми, мали схожі захоплення, фобії і навіть схожих батьків, які, о диво, жили в сусідніх будинках. Щоправда, Мар’ян був гуманітарієм, а Іванка — математиком, але навіть це не завадило їм при першій-таки зустрічі вирішити бути завжди разом і ніколи це рішення не змінити. Стосунки молодих людей розвивалися дуже швидко і вже за кілька місяців еволюціонували до укладення шлюбу, чого не можна було сказати про їхні кар’єри, які безпросвітно застрягли в тупиковій гілці еволюції, себто в статусі офісних працівників середньої ланки. Мар’ян та Іванка не були надто вимогливими до життя, вони його любили таким, як воно є, а заразом любили й себе в тому житті. Вечорами дивилися фільми, зранку дружно бігли на маршрутку. Іванка розводила вазони, Мар’ян збирав свою бібліотеку. Їхня кімната в орендованій квартирі їх цілком влаштовувала, сусіди, які орендували кімнату поруч, виявилися теж тихими та сумирними. Часом обидва подружжя перетиналися на спільній кухні, але тоді кожен намагався якнайшвидше щось приготувати і втекти до себе в кімнату. Життя йшло своїм шляхом, пори року міняли одна одну, і так могло б тривати хтозна скільки, аж поки Мар’ян та Іванка не захотіли завести дітей. Це рішення було виваженим і добре обдуманим, обоє здали всі потрібні аналізи і, переконавшись, що все з їхніми тілами гаразд, вирішили зачати. Але тут перед ними постало наступне, не менш важливе питання: а де ж тоді їм з дитиною жити? Кімнату свою вони любили, тим паче, що й до роботи не так далеко, але ж і жити з дитиною в орендованій на дві сім’ї квартирі — не варіант. Мар’ян та Іванка довго думали, та вирішення цієї проблеми ніяк не приходило. У батьків вони жити не могли, купити квартиру — поготів. Та якось, як завжди, їдучи спільною маршруткою до роботи, вони, причому обоє одночасно, звернули увагу на яскраву рекламу продажу квартир у щойно зведеній сучасній новобудові. Вони розглядали той будинок та рекламу на ньому радше для того, щоб мати про що потім помріяти, аж поки не натрапили побіжним поглядом на слово «кредит», перезирнулися і вже після роботи стояли під дверима офісу будівельної компанії на першому поверсі тієї-таки новобудови. Молоді люди, звісно, не плекали особливих надій, та все ж вирішили довідатися деталі кредитування. Мар’ян штовхнув двері, і їм в обличчя одразу ж війнуло сумішшю квіткових ароматів, кави-чаю та якихось дорогих парфумів. Не встигли вони добре роззирнутись, як перед ними постав хлопець, був він усміхнений, підтягнутий і нагадував радше бального танцівника, ніж працівника офісу.

— Добрий день, мене звати Артур, я агент із продажу нерухомості будівельної компанії «СвободаБуд», чим можу вам допомогти? — защебетав хлопець.

— Ми б хотіли дізнатися про умови кредиту на квартиру, — відповів Мар’ян.

— Так, звісно, ми вам допоможемо у цьому питанні, прошу за мною.

Мар’ян та Іванка слухняно пішли слідом за Артуром. Біля столу, наче спеціально на них чекаючи, стояли два крісла. Молоді люди сіли, випрямивши спини, ніби зразкові учні, готові ввібрати в себе кожне сказане агентом слово.

— Ну що ж, слухаю вас, — заговорив Артур зі свого боку столу, — який вид квартир вас цікавить, у якому районі?

— Ну, ми б хотіли дізнатися ціни по кредитах у різних районах, — мнучи під столом свою шапку, почала першою Іванка. — Ми не впевнені, що візьмемо у вас щось, просто хотіли поцікавитися.

— Я вас розумію, — Артур узяв підбадьорливий тон, — мабуть, на цей момент ви не зовсім упевнені у своїх фінансових можливостях.

— Щось типу того, — погодився Мар’ян, а Іванка лише коротко кивнула.

— Нічого страшного, — розплився в широкій посмішці Артур так, ніби щойно почув, що його співрозмовники готові купити щось найдорожче. — Як то кажуть, головне — правильно поставити мету, фінансові можливості — це справа набувна.

Іванка якось мимоволі посміхнулася й собі.

— Що ж, тоді почнімо з того, яка площа вас цікавить?

— Ну… ми не знаємо. Може, почнімо з мінімальної… — знизав плечима Мар’ян.

— Це має бути квартира для сім’ї?

— Так.

— У вас велика сім’я?

— Ну, нас двоє поки що, але… — Мар’ян з Іванкою перезирнулися. Мар’ян хотів продовжити, та Артур, здавалося, розумів їх краще за них самих.

— Поки що двоє, але плануєте поповнити склад сім’ї, розумію.

Іванка та Мар’ян ствердно кивнули.

— Тож це має бути мінімум двокімнатна квартира у не найвіддаленішому районі, не біля проїжджої частини та бажано з прибудинковою територією, я правильно вас розумію?

— Так, — в унісон погодилися вони.

—Прекрасно, у нас є кілька хороших варіантів, створених ніби спеціально для вас.

Артур щось швиденько набрав на клавіатурі, тоді розвернув екран комп’ютера до своїх клієнтів. Перед Мар’яном та Іванкою постали неймовірної краси світлини сучасних багатоповерхівок, плани квартир, залиті сонцем уже умебльовані макети інтер’єру кімнат, мальовничі дитячі майданчики на внутрішніх подвір’ях. Будинки змінювали одні одних, стаючи все кращими та кращими, все прекраснішими ставали і їхні назви. «Золоті липи», «Медова долина», «Сонячний край», «Срібні вершини», «Дім щастя». Мар’ян та Іванка, стискаючи руки одне одного під столом, спостерігали за цими картинками. Вони забулися, ніби в напівсні, й пливли за ніжним і впевненим голосом Артура кудись удаль, до світлого майбутнього, до наступного містечка. Ця подорож паралельною реальністю була такою солодкою та п’янкою, що її не хотілося покидати ніколи. Але все колись закінчується, так само закінчилась і промова Артура, якому вже встигло пересохнути в роті. Він зупинився, ковтнув зі склянки води й продовжив:

— Наразі це всі найбільш підхожі для вас варіанти. Тут ціна стартує від п’ятнадцяти тисяч гривень за метр квадратний. А за умовами кредиту ви маєте сплачувати по сімдесят п’ять тисяч гривень у квартал.

Останні слова остаточно вивели Мар’яна та Іванку з гіпнозу. Вони обоє стрепенулися, Іванка поправила на собі кофтину, їй чомусь стало незручно, так, ніби після чогось непристойного, вона засовалась на кріслі й глянула на Мар’яна.

— О… чудово, дякуємо, — забелькотів Мар’ян. — Дякуємо за інформацію.

Час було йти додому. Мар’ян відсунув своє крісло, щоб устати з-за столу, за ним так зробила й Іванка.

— Ми подумаємо, дякуємо ще раз, — Мар’ян підняв з підлоги свою сумку з документами, які він іноді брав додому, щоб доробити роботу, і повернувся до дверей.

— Е-е-е… перепрошую, — кинув йому навздогін Артур.

— Так, — повернув до нього голову Мар’ян.

Артур стояв біля свого столу на диво серйозний і зосереджений.

— Вибачте, але, здається, я забув про ще один варіант для вас.

— Ми справді дякуємо вам за надану інформацію, але навряд чи…

— Це не забере у вас багато часу, і ця пропозиція справді особлива.

Мар’ян ще якусь секунду повагався, а тоді скорився, радше через небажання видатися неввічливим, ніж через зацікавленість. Купівля такої квартири — це щось нереальне для їхньої сім’ї, принаймні в цьому житті, це й так ясно.

— Сідайте, — Артур вказав рукою на спорожнілі крісла, і молоді люди знову слухняно, хоча вже й без ентузіазму, сіли.

Артур набрав щось на клавіатурі й знову повернув екран свого комп’ютера до подружжя. Він, не піднімаючись зі свого крісла, нахилився над столом і дещо стишеним голосом, наче по-змовницьки, проказав:

— Містечко «Благословенне», поряд із міським парком Шевченка, прибудинкова територія, вісімдесят метрів квадратних, дві лоджії, сонячний бік. І найголовніше, — уже майже пошепки мовив Артур, нахилившись ще більше над столом, — особливі умови кредитування. Ви платите, уже живучи в квартирі й лише за ту площу, на якій живете. Наприклад, ви маєте змогу заплатити лише за п’ять метрів квадратних, — Артур говорив повільно, чітко наголошуючи на кожному слові, — тож ви платите за свої п’ять метрів і живете на них, вони ваші, хіба не чудово? — очі Артура горіли так, ніби він і сам вірив у те, як це чудово.

Іванка та Мар’ян перезирнулися, вони нічого не зрозуміли.

— Перепрошую, але як це? — запитала Іванка.

— Що ж, я знав, що для вас це прозвучить дивно. І справді, для нашого ринку це дуже дивна система, а все тому, що для будівельних компаній це невигідно, для них набагато краще, щоб ви одразу заплатили всю суму, або ж більшу її частину. Але наша компанія не така, вона дбає, насамперед, про своїх клієнтів. Пан Адам, власник нашої компанії «СвободаБуд», теж колись був бідним і теж не мав де жити, тож коли він досягнув успіху і заснував нашу компанію, то пообіцяв собі, що допомагатиме таким, як ваша сім’я, таким, як він колись був. Ви, звісно, можете спочатку спробувати заробити якісь гроші, щоб купити бодай однокімнатну квартиру в не найкращому будинку, але ж ви покладете на це чи не все своє життя. А пан Адам дає можливість заїхати в свою власну оселю хоч завтра, та що там завтра — хоч сьогодні, — Артур відкинувся на спинку свого крісла і знову ковтнув води зі склянки.

Мар’ян та Іванка мовчали, вони дивилися на Артура широко розплющеними шокованими очима.

— Це якийсь жарт? — нарешті запитав Мар’ян.

— Ні, що ви, така реальність компанії «СвободаБуд», прекрасна реальність.

Мар’ян роззирнувся, ніби намагаючись іще раз пересвідчитися, що він в офісі і що цей офіс справжній, а не якісь декорації в цирку. Але все скидалося на те, що це не цирк. За кількома іншими столиками теж сиділи люди і теж спілкувалися з агентами; одні приходили, інші йшли, за сусіднім столом запрацював принтер, мабуть, роздруковуючи умови якогось контракту; робота кипіла.

— Дивіться, — продовжив знову Артур, — ви заплатили за свої п’ять метрів квадратних, вони ваші, ви ставите там якесь невелике розкладне ліжко, шафу для одягу, маленький столик, що вам ще зараз треба? А до того часу, коли народиться ваша дитина, ви назбираєте на кілька нових квадратних метрів. І так, аж поки не викупите цілу квартиру. Все продумано. А головне —, адже я не сказав вам найголовнішого — тут нема обов’язкових платежів. У вас не буде якоїсь фіксованої суми, яку ви муситимете оплатити впродовж якогось терміну.

— Нема обов’язкових платежів? — недовірливо перепитала Іванка.

— Так, — уперше, відколи мова зайшла про цей особливий кредит, посміхнувся Артур, — ви можете платити лише тоді, коли захочете. Поки для вас ваших п’яти метрів квадратних буде достатньо, ви можете спокійно жити на них.

Мар’ян та Іванка мовчали, переварюючи все щойно почуте.

— Тобто ми живемо на тих метрах, за які заплатили, а решта… — Мар’ян замовк, він не знав, як сформулювати своє запитання, не те щоб уявити таке життя.

— А на решту вам не можна заходити, там не можуть стояти ваші меблі, туди не можуть падати речі, навіть випадково, ви не можете нахилятися над цими поверхнями. Маєте жити так, ніби цієї площі поряд з вами не існує — такі умови цього кредиту, — Артур говорив спокійно, так, ніби нічого особливого в тому, що він каже, нема, ніби всі люди довкола лише так і живуть.

— А як ви будете знати, якщо… — почала було Іванка.

— Ми попередньо, перш ніж ви заселитеся у вашу квартиру, встановлюємо систему відеоспостереження, а оплачену від неоплаченої територію відмежовуємо червоними лініями. Насправді лінії можуть бути й не червоні, ви самі можете обрати колір. Так от, щоразу, коли ставатиметься щось таке, що не дозволено контрактом, ми дізнаватимемося про це. Якщо ж раптом так станеться, всі ж ми люди, — добродушно посміхнувся Артур, — до вашої загальної суми до повної сплати просто додаватиметься невеликий відсоток. Але ж ви можете стежити за тим, щоб такого не ставалося.

— А як же нам виходити з квартири, якщо не можна ступати на недозволену територію? — запитав Мар’ян.

— Усе дуже просто: ми відмірюємо прохід від вашої кімнати до вхідних дверей, він може мати в ширину стільки сантиметрів, скільки ви самі захочете, і площу проходу включаємо в ту загальну площу, яка є вашою. Те саме стосується й ванної кімнати та кухні. По оплаченій площі ви ходите і використовуєте її, на неоплачену ступати не можете і не можете її використовувати. Тепер ви розумієте мене?

— Здається… хоча… це якось дуже дивно, — Мар’ян з Іванкою час від часу переглядалися, не в змозі повірити в те, що вони чують. Правду кажучи, вони просто хотіли вже додому. Отримали надто багато інформації як для одного дня.

— Так, це може здаватися дивним, — погодився Артур, — але зауважте: ви житимете уже в своїй квартирі, а за ті гроші, які мали б витрачати на орендовану, можете сантиметр за сантиметром, метр за метром викуповувати свою площу.

— Добре, ми подумаємо, — Мар’ян із гуркотом відсунув своє крісло, підняв з підлоги сумку і рішуче попрямував до дверей. За ним поспішила й Іванка.

Вони вийшли на вулицю, і в обличчя війнули березнева свіжість та прохолода. Голови їм гули, наче масивні дзвони від удару молотом. Хотілося швидше дістатися дому і лягти в ліжко.

Минав час. Надворі ставало все тепліше, а Мар’ян та Іванка все більше й більше працювали. Дещо їм вдавалося відкладати, але це було краплею в морі у порівнянні  з сумою, потрібною на квартиру. Зачаття дитини відкладалося на майбутнє, все далі й далі. Але одного ранку Іванка не витримала — замість того щоб бігти на роботу, на яку вони обоє вже трохи спізнювалися, вона, обута і з сумкою в руці, просто сіла на ліжко і розплакалася.

— Я так більше не можу, — схлипнула вона. — Не можу відкладати своє життя на потім. Я увесь час живу в очікуванні, а мені ж уже минуло тридцять два, — Іванка плакала голосно і нестримно. Мар’ян хотів підійти і обійняти її, хотів утішити, але натомість просто стояв на порозі кімнати й дивився; він не міг підійти до дружини, точніше, розумів, що в цьому немає сенсу, він не може її втішити, бо просто не знає як; він не може втішити навіть самого себе і не знає, що робити.

— Я хочу дитину, — не припиняла плакати Іванка. — Ще трохи — і мені вже буде запізно родити. — Зроби щось! — раптом крикнула вона. — Зроби! Ти мусиш щось зробити! Як, як нам далі бути? Як бути мені?

Мар’ян стояв у повному заціпенінні, йому теж хотілося кричати, але ж він не може, він, чоловік. Так, але якщо він чоловік, то що ж тоді він може?

— Ми візьмемо ту квартиру, — сухо сказав Мар’ян і витягнув з кишені телефон, треба було попередити, що він запізниться.

Будинок і справді виявився чудовим і в дуже гарному районі. Зовсім поряд був парк, ідеальне місце для сім’ї з дитиною. Іванка та Мар’ян уже уявляли, як гулятимуть тут із візочком. Артур був, як завжди, уважним та ввічливим. Він мав відповідь на кожне запитання, тож коли всі запитання закінчилися, молоді люди дозволили собі заспокоїтись і трохи розслабитися. Вони сто разів уздовж і впоперек оглянули свою нову квартиру, сотню разів міняли своє рішення, де і як їм розміститися, а тоді, нарешті, зійшлися на думці, що найкраще наразі в кухні, готувати все одно ж десь треба, а дозволяти собі шматочок кімнати, шматочок кухні та шматочок ванни — це для них неможлива розкіш. Тож кухня наразі буде і їхньою спальнею, та й до ванни та коридору вона найближча, тож не доведеться витрачати свою площу на ті тоненькі проходи ніж кімнатами. У кухні Мар’ян та Іванка розмістили плитку, поряд з нею раковину та холодильник, одну вузеньку тумбочку для кухонного начиння, над нею — шафку для одягу, біля плитки — столик, один стілець, невелику розкладачку під стіною. На стіні над розкладачкою причепили ще одну шафку для книжок та документів. Два квадратні метри кухні під крайньою до балкона стіною залишилися неоплаченими, як і сам балкон. Також випадав один метр зліва від раковини. Двері між кухнею та коридором вирішили не ставити, щоб не займати зайвих квадратних сантиметрів, а також тонку смужку площі у пів метра квадратних уздовж стіни між краєм розкладачки в розкладеному вигляді і дверним отвором кухні. Мар’ян з Іванкою довго радилися, багато разів пробуючи свої потенційні переміщення по кухні, й дійшли висновку, що ступати на площу попід самою стіною не обов’язково, тож вирішили зекономити й на цій ділянці. Планувалося, що подружжя найперше викуповуватиме саме ці площі. Прохід із кухні до ванни та до вхідних дверей становив двадцять сантиметрів у ширину, тож пересування по цій траєкторії обіцяло бути складним, але не неможливим. Власне кажучи, немає нічого неможливого, коли чогось дуже хочеш, — це любив повторювати Артур, який був присутній при всіх вимірах і розмітках квартири. Мар’ян навіть відзначив професійність команди з двох чоловіків, які, під пильним керівництвом Артура, з усім доволі швидко і легко впоралися. Вони встановили систему відеоспостереження, причому так, щоб кожен сантиметр квартири перебував у полі зору камер. Також розклали меблі, почепили світильники в кухні, ванній та коридорі й убили цвях у стіну для весільного фото власників помешкання. Артур дав змогу вибрати колір смужок, які розмежовували оплачену та неоплачену площі, однак подружжя зійшлося на думці, що краще хай усе-таки буде червоний, бо він найпомітніший, а це дуже важливо. Дві порожні неоплачені кімнати вирішили просто замкнути на ключ подалі від гріха. Тож коли всі приготування закінчилися, Артур демонстративно підніс у руці щось схоже на пульт і натиснув на якусь велику кнопку, яка запустила систему відеоконтролю, а тоді урочистим тоном оголосив своїм клієнтам, що тепер вони господарі цього житла, і голосно поплескав у долоні. Мар’ян та Іванка силувано посміхнулися. Вони й справді раділи, от просто ще трохи хвилювалися.

Артур пішов. Мар’ян та Іванка з полегкістю зітхнули й сіли на свою розкладачку. Вони були стомлені, тож вирішили подивитися якийсь фільм і лягти швидше спати, а вже зранку почати радіти своїй новій квартирі. Так і зробили. Зранку, з першими сонячними променями, Іванка розплющила очі. Вона обводила поглядом нове помешкання. Вона повернулася до Мар’яна, щоб обійняти його, і розкладачка тонко скрипнула, хоча й була нова-новісінька. Іванка всміхнулася, чомусь цей звук додав їй відчуття дому та затишку. Вони вдома, це їхній власний дім, — думала, ховаючи легеньку усмішку в ковдру, Іванка. Вона ковзала поглядом по ще майже голих стінах кухні, аж поки не натрапила на камеру відеоспостереження. Враз неприємний холодок пробіг її шкірою, усмішка зів’яла. Іванка швидко відвела погляд, відчуваючи якусь незручність, таку, коли задовго дивишся на незнайому людину. «А що взагалі означають ці камери? — думала вона. — Там що, хтось сидить і постійно за нами стежить?» Від цієї думки вона відчула якусь відразу і мимоволі скривилася. За всіма своїми турботами вони й забули уточнити деталі цієї системи. Та й сталося все якось блискавично швидко: їхнє рішення, весь процес оформлення документів та поселення зайняв усього кілька днів. Іванка встала з ліжка, намагалася викинути все це з голови і налаштувати себе на позитив. Вона підійшла до плитки — треба було готувати сніданок. Але щоразу, коли вона поверталася чи то до холодильника, чи до столу, чи до тумбочки, її погляд падав чомусь на те чорне остогидле око камери. Це дуже дратувало й напружувало її. Тож до того часу, як Мар’ян прокинувся, в Іванки вже був поганий настрій. Вона поклала сніданок на стіл і задивилася у вікно балкона, намагаючись приховати своє роздратування.

— Дякую, кохана, — Мар’ян якраз взявся за виделку, аж тут йому на телеграм прийшло повідомлення. Мар’ян відсунув тарілку і взяв свій телефон. Читаючи, все дужче супив брови, аж поки не сказав:

— Не розумію, що це за фігня?

Він подав телефон Іванці, а та взялася читати повідомлення вголос:

«Шановний пане Вірстюк М. А., у зв’язку з порушенням умов договору (потрапляння крапель води на неоплачену площу о 02.27 год.) до вашої суми до повного сплачення додається 0,5 відсотка від цієї суми».

Іванка та Мар’ян дивилися одне на одного й мовчали.

«Компанія "СвободаБуд"», — прочитала повідомлення до кінця Іванка. — Що це? Які ще краплі води? — запитала вона ошелешено.

— Я не знаю, — відповів Мар’ян і відсунув тарілку з їжею на край столу.

— Що означає це повідомлення? Артур узагалі казав, що нам компанія може присилати повідомлення?

— Ні… точно ні, — прокручував у свідомості їхні з Артуром розмови Мар’ян.

— То, може, це якась помилка? — з надією в голосі запитала Іванка.

— Чекай… здається, це не помилка, — Мар’ян, зціпенівши, дивився кудись крізь Іванку. — Уночі, можливо, це й була друга двадцять сім, я прокинувся і пішов до раковини, щоб напитися. Набрав склянку води, випив і пішов знову спати.

— Ти хочеш сказати, що поки ти…

— Так, поки я набирав води, кілька крапель могли впасти на ось ту неоплачену площу ліворуч від раковини.

Обоє одразу боязко глянули на камеру відеоспостереження в кутку під стелею.

— Я подзвоню Артуру, — схопився за телефон Мар’ян.

— Ну як це «що за повідомлення»? А як, по-вашому, компанія повідомлятиме вас про порушення? — здивувався Артур. — Ви гадали, що я матиму час приходити до вас щоразу, коли ви щось порушите? Ми ж із вами живемо в сучасному світі. Телеграм — це швидко і зручно, так ви завжди зможете бути в курсі справ, самі можете вираховувати відсоток, якщо щось піде не так, і ніхто не зможе вас обманути. Пам’ятайте, що компанія «СвободаБуд» нікого ніколи не дурить, вона все робить для своїх клієнтів.

— Але ж на ту площу ніхто не ступав, туди нічого не падало, то були лише якісь кілька крапель води.

— Але краплі води — це не нічого, це краплі води. Ще будуть якісь запитання?

— Ні, е-е-е… точніше так, — Мар’ян затнувся, Іванка саме в той момент затицяла пальцем у напрямку камери, — ми ще хотіли запитати про камеру відеоспостереження. Там, е-е-е… там що, за нами постійно стежать?

— О ні, боронь Боже, — затараторив Артур, — як ви могли таке подумати? Камери існують лише на випадок виникнення спірних ситуацій, наприклад, ви наступили на неоплачену площу, але стверджуєте, що не наступали, тоді ми й використовуємо запис із камери, який, і це правда, ведеться постійно, щоб подивитися, як було насправді.

— То запис усе-таки ведеться?

— Так, навіщо б ми тоді встановлювали всю ту апаратуру? — засміявся голос Артура. — Але не переживайте, за вами звідти ніхто не стежить. Моя вам порада: просто забудьте про ті камери, живіть так, ніби їх і нема там.

— Добре, ми зрозуміли, дякуємо.

— О, не треба подяки. Це просто моя робота. У вас є мій номер телефону, тож дзвоніть, якщо виникнуть якісь запитання.

Мар’ян відклав телефон і мовчки підсунув свою тарілку зі сніданком.

Життя тривало, і тривало воно саме в цій квартирі, з усіма її законами та правилами. Почнімо з того, що Мар’ян та Іванка недооцінювали всіх складнощів, які на них чекали. Вони намагалися навіть не наближатись до неоплачених площ, та це не завжди вдавалося. Якщо десь щось і падало, котилося чи розливалося, то мусило воно, наче спеціально, потрапляти саме на такі ділянки. Особливу небезпеку становила ванна, там теж була неоплачена площа, і на неї полюбляв упасти то мокрий рушник, то клята крапля води із чийогось щойно помитого і ще не витертого тіла. Прохід від кухні до вхідних дверей став справжнім тестом на тверезість та витримку, який подружжя мусило проходити щодня по кілька разів. Іванка та Мар’ян і доти не зловживали алкоголем, а тепер і поготів відмовлялися випити й келих вина в гостях, боячись не втрапити у свої двадцять сантиметрів проходу. Вони боялися навіть стомлюватися на роботі, щоб, бува, не спотикнутися чи не впустити щось із рук на цій ділянці. Подружжя економило кожну копійку, і після довгих нарад вирішило докупити за першої-таки можливості ще сантиметр ширини проходу до дверей. А тим часом Мар’янові на телеграм приходили все нові й нові повідомлення від компанії «СвободаБуд». То десь Мар’ян упустив мішок зі сміттям у коридорі, то в Іванки з рук вислизнула мокра картоплина й закотилася на неоплачену площу, то пральний порошок розсипався і потрапив куди не слід. Від такого життя можна було збожеволіти. Іванка часто почувалася самотньою, про те, щоб запросити до себе гостей, не могло бути й мови. Ніхто з друзів не знав про їхню ситуацію, а розповідати щось комусь вони й не збиралися. Молоді люди не могли пояснити й самим собі, як вони могли погодитися на такі умови, не те що пояснити це комусь іншому. Тож багато друзів відпало, думаючи, що подружжя їх цурається. Але дороги назад уже не було. Всі свої гроші вони вже витратили, тепер усе, що вони можуть зробити, — викуповувати потроху решту квартири. Але виявилося, що це не так легко зробити. Щойно вони назбирали трохи грошей, щоб розширити прохід, Іванка дізналася, що вагітна. Мар’ян на радощах став стрибати, але вже за мить зупинився принишклий і заозирався, чи, бува, не застрибнув куди не слід. Іванка теж була просто щаслива, вони обоє цього дуже хотіли. Тож, коли минули перші вибухові емоції, подружжя всілося на своїй розкладачці й заговорило про найважливіше на цей момент питання.

— Де ми поставимо ліжечко? — запитала Іванка. Радощі вляглися, натомість приходило хвилювання.

— Доведеться викуповувати ось цю ділянку вздовж стіни між розкладачкою та дверима, а прохід поки що залишимо, як є.

За кілька місяців іще трохи назбирали грошей і викупили площу, про яку домовлялися, точніше, частину площі. Маленький квадрат у самому кутку біля дверей поки що залишили. Грошей не вистачало, а треба було вже й до пологів готуватися, а там лікарня, ліжечко для дитини, візок, одяг — одне слово, витрати серйозні.

— Ох, як же ми з усім цим упораємось? — бідкалась Іванка, тримаючись за живіт. — І ми — це одне, а як дитина тут житиме? Як зробити так, щоб маля, яке нічого не розуміє, не ставало туди, де не можна? І хоч би був у нас балкон, а то, коли народиться дитина, прати та сушити одяг треба буде чи не щодня. Нам точно не вистачить на це місця.

— Якось буде, — заспокоював її Мар’ян, намагаючись заспокоїти себе.

Час збігав, у Іванки ріс живіт, а з ним і її неуважність та незграбність. Все частіше з рук у неї падали та котилися, куди не можна, речі, а тонкого проходу до дверей за своїм великим животом вона просто перестала помічати. Мар’янів телефон усе частіше дзеленчав, сповіщаючи про повідомлення від компанії, через що той спересердя міг вилаятися просто перед Іванкою, чого раніше ніколи не бувало. Іванка також часто дратувалася. Найдужче у своєму житті вона ненавиділа камеру відеоспостереження в кухні під стелею. Вона кілька разів телефонувала до Артура, про останні рази Мар’ян нічого не знав, і запитувала, чи точно ніхто там за ними не стежить. Артур укотре запевняв, що ні, але Іванка була впевнена, що все це брехня, вона знала це, відчувала. Їла Іванка завжди спиною до камери, читала спиною до камери, готувала їсти спиною до камери, а коли приходив час зайнятися їм із Мар’яном коханням, то Іванка накривала їх обох ковдрою з головою.

І ось настав цей день. Іванка, відчувши сильний біль унизу живота, сіла в ліжку і повідомила про це Мар’янові. Мар’ян схопився, зібрав їх обох, узяв заздалегідь приготовану сумку й повів Іванку вперед до виходу, притримуючи її за талію. Іванка дуже старалася йти як треба, та все ж уже біля самих дверей Мар’янів телефон задзижчав. Вони обоє знали, що це означає, та вже не зважали. Повернулося подружжя додому вже з маленьким згортком. Це був хлопчик, і його назвали Стасиком. Великі хрестини робити не стали, пообідали з найближчими родичами в більш-менш пристойному кафе й розійшлися. Стасика ж родичі визнали схожим на батька. Він ріс здоровим і непосидючим. Мар’ян та Іванка просто обожнювали сина. Коли Стасик почав ходити, настав нестерпно тяжкий період. Усі неоплачені площі подружжя обгородило високими картонними листами, але це, звісно, не завжди допомагало зупинити дитину. Для сушіння одягу над плиткою натягнули дві мотузки, прив’язавши їх до двох високих дерев’яних палиць, які поставили впритул до плити. Одяг вішали і вмикали газ — так можна було швидко висушити одну партію й повісити іншу. Багато іграшок Стасик не мав, бо просто не було куди їх класти. З самого початку він найбільше любив слухати, як йому читають. Тож Іванка годинами пролежувала з ним на розкладачці, читаючи казки. Стасик видався дуже розумною дитиною. Швидко почав читати, швидко й засвоїв правила свого дому. Він знав достеменно, де ступати можна, а де — зась. Умів помити посуд так, щоб на підлогу не впала жодна крапля, а з кухні до вхідних дверей умів добігти за кілька секунд, жодного разу не порушивши межі двадцятисантиметрового проходу. Дійшло до того, що коли Стасик ішов вулицею, то не бігав довкола батьків і не підстрибував, як роблять це решта дітей, а пересувався рівненько, ніби ступаючи на одну лінію, через що часто дивував перехожих. Пройшло вже немало років, а Мар’ян та Іванка не змогли викупити ні балкона, ні навіть неоплачені площі у ванній, що вже казати про дві кімнати, які й досі стояли собі замкнуті на ключ, ніби їх і не існує. Стасикові ті кімнати часом здавалися якимись чарівними й лякали його, він любив фантазувати, що ж там коїться насправді. А тим часом Мар’янові почали снитися дивні сни. У них він грав на фортепіано. Зазвичай він бачив лише інструмент і свої пальці, але у снах був упевнений, що має чудовий вигляд. Люди аплодували йому, а часом він і сам собі аплодував, бо музика, яку він грав, була справді прекрасна. З таких снів Мар’ян завше прокидався раптово. Просто розплющував очі, і все — перед ним біла стеля, у кутку камера. Якось в одному кафе, де він зустрічався з кимось по роботі, Мар’ян побачив фортепіано і наважився спробувати те, чого не робив уже, здавалося, років сто. Він спитав дозволу, а тоді відкрив кришку і тремтячими пальцями торкнувся клавіш. Відтак присоромлено озирнувся. Ніхто не звернув на нього уваги, тож він сів на стілець і заграв. Думав, що не зможе, що не згадає, але щось таки зміг. У нього вийшло дещо схоже на музику. Ніхто не аплодував, як у його снах, але Мар’янові було байдуже — найважливіше, що йому самому сподобалося. Мар’ян прийшов додому іншою людиною, він почувався бадьоро та молодо, це помітила навіть Іванка. Тієї ночі вони з Іванкою займалися коханням так, як уже давно цього не робили, пристрасно та спрагло, хоча на прохання не накриватися з головою Іванка так і не погодилася.

Стасик ріс. Із кожним роком він все дужче любив читати. І хотів мати свою бодай маленьку бібліотеку. Але батьки дозволяли йому книжки лише з бібліотеки міської, бо своїх їм просто не було куди покласти. Якось Мар’ян з Іванкою зрозуміли, що назбирали ще на якусь додаткову площу, але наближалося перше вересня, Стасик мав іти в перший клас, тож із купівлею вирішили почекати. Минуло кілька місяців, і подружжя знову стало обговорювати можливість розширити свою площу, планували суттєво розширити прохід до дверей, Іванка вже навіть почала мріяти про те, як скоро в їхньому розпорядженні опиниться весь коридор, але якось зранку, зробивши тест, вона виявила, що знову вагітна. Спочатку в неї навіть з’явилася ідея нічого Мар’янові не казати, хай спершу прохід купимо, а там хай буде що буде, — але не змогла. Іванка взагалі не була здатна на ниці вчинки, тож просто зайшла на кухню, дала Мар’янові в руки тест і заплакала.

Цього разу родичів на хрестини вирішили й зовсім не кликати. І так було зрозуміло, що дитина схожа на Іванку. Це була дівчинка, і назвали її Маринкою. Вона була неспокійною, плакала цілими ночами. Ні Іванка, ні Стасик не могли спати, спав добре лише Мар’ян, якому снилися його власні концерти. Іноді знервована та виснажена Іванка, почувши все голосніший дитячий плач, могла боляче вдарити його ліктем у бік. Тоді Мар’ян різко прокидався і приречено підіймався з ліжка. Він гойдав дитину на руках, наспівуючи мотиви, які щойно чув у своєму сні, ба більше: які в тому сні награвав. Маринка росла гарною та здоровою дитиною, але далеко не такою слухняною, як Стасик. Вона любила бігати, стрибати, лазити на столи та стільці, а найдужче — гратися в хованки. Одне слово, дитина як дитина. Вмовлянь батьків ходити по тонкій смужці не чула, ховатися воліла завше там, де не можна, водою любила гратися, бризкаючи нею на брата і голосно сміючись. Мар’янів телефон раз по раз дзижчав. Іноді він вимикав звук, щоб не нервувати зайвий раз, але вони обоє з Іванкою знали, що ця тиша — лише тимчасова ілюзія, бо скоро Мар’яну все ж доведеться взяти телефон, передивитися всі повідомлення і порахувати суму, яка набігла за день. Усе це незворотно і безжально віддаляло сім’ю Вірстюків від можливості коли-небудь викупити свою-таки квартиру. Загалом їхня сім’я була дружною, усі троє: Мар’ян, Іванка та Стасик — любили посидіти тихенько й разом помріяти, причому кожне мріяло про щось своє: Мар’ян — про фортепіано в себе вдома, Стасик — про свою кімнату та бібліотеку, а Іванка — про спокій. Не любила сидіти та мріяти лише Маринка. Якось уранці вона прокинулась швидше за всіх, вилізла зі свого ліжечка й стала гасати по хаті всюди, де тільки могла. Коли Іванка прокинулася від якогось шуму, природу якого ще не розуміла, і розплющила одне око, то перше, що вона побачила, — це Маринка, яка бігала від одного кутка коридору до іншого. Іванка зірвалась на ноги й несамовито закричала: «Мар’яне, Мар’яне, прокидайся!». Від цього крику прокинулись і Мар’ян, і Стасик. Обоє дітей перелякалися, та й Мар’ян не на жарт перестрашився. «Що сталося?» — не переставав запитувати він, трясучи Іванку за плечі. Та ж лише плакала, показуючи пальцем на коридор. Коли Мар’ян забіг туди, то побачив доньку, яка сиділа в самому кутку, обхопивши руками коліна і сховавши голову. Мар’ян стояв на своїй смужці й не знав, що робити, нарешті зробив два великі кроки, щоб змінімізувати контакт із підлогою, взяв перелякану дитину на руки й поніс назад у кухню. Того дня Іванка була сама не своя, Мар’ян поїв її заспокійливими чаями, діти мовчки сиділи на розкладачці. Наступного дня Мар’ян зателефонував Артуру.

Артур приїхав за дві години і візит свій почав із вибачень:

— Перепрошую, там такі затори, з людьми твориться казна-що, страйкують, кричать, палять якийсь мотлох.

— То шини, — підказав Мар’ян.

— Нехай і шини, байдуже, але створювати хаос у місті — справа дуже погана. Як люди, які працюють, можуть виконувати свої обов’язки, якщо люди, які не працюють, постійно їм заважають?

— Вони ж, мабуть, страйкують не просто так…

— Я більше так не можу, не можу, — заплакала Іванка, урвавши їхню розмову. — Ми зателефонували до вас, щоб… — губи її затремтіли й вона замовкла.

— Цс-с-с, тихо, — погладив її по руці Мар’ян. — Ми зателефонували до вас, — продовжив він її думку, — щоб поговорити про ситуацію з квартирою, яка наразі у нас є. Річ у тім, що ми більше ні фізично, ні морально не в змозі виконувати умови вашого контракту.

— Нашого контракту, — виправив його Артур.

— Нашого контракту, — холодно повторив за ним Мар’ян. — Минуло багато років, а ми змогли викупити лише частину неоплаченої площі на кухні та частину балкона, щоб мати де сушити одяг. У нас двоє дітей, вони не можуть виконувати ваші правила так, як дорослі. Через відсотки, які наростають нам через щоденні порушення, ми ніколи не зможемо викупити всю площу. Просто ніколи. Ніколи, — Мар’ян відчував, як наростає його гнів, але мужньо тримав себе в руках.

— Я вас розумію, — співчутливо звів брови догори Артур.

— Що ви розумієте, що?

— Розумію вашу ситуацію.

— Якщо ви її розумієте, то що ви можете запропонувати, щоб ми могли вирішити її?

— Я? — перепитав здивовано Артур так, ніби це все його абсолютно не стосувалося. — Я лише працівник і не можу пропонувати нічого, окрім того, що прописано в контракті. Все, що ви можете зробити зараз, щоб зарадити своїй ситуації, — це більше не порушувати правил та спробувати заробити більше грошей, щоб…

Та Мар’ян не дав йому продовжити. Він устав з-за столу й зробив крок уперед. Артур піднявся теж. І так само зробив крок, от лише назад.

— Я щойно вам дохідливо пояснив, що ми більше не маємо змоги виконувати умови вашого контракту з тієї простої причини, що вони нереальні! Ви розумієте? Нереальні! — Мар’ян кричав.

— Наші умови дуже навіть реальні, якщо вміти правильно розпоряджатися своїм життям. Пан Адам створив свою компанію, щоб допомагати таким людям, як…

— Давай мені сюди свого Адама. Ходімо, я зустрінуся з ним. Негайно. Я хочу подивитися цій гниді в очі.

— Перепрошую, але пан Адам не зустрічається зі своїми клієнтами, для цього в нього є агенти.

— Ах, агенти? — Мар’ян засичав, стиснув кулаки й пішов на Артура. — А якщо я вб’ю свого агента, а його труп закопаю перед будинком, тоді пан сраний Адам зможе зі мною зустрітися особисто?

Іванка в цей час закривала пальцями вуха Маринки, Стасик закривав свої вуха сам. Іванка тремтіла всім тілом, готова щомиті кинутися на Мар’яна, щоб відтягти його від Артура і вберегти від убивства. Мар’ян схопив своїми довгими худими пальцями комір Артурового піджака.

— Я викликаю поліцію, — коротко вимовив Артур.

Ця фраза якось утихомирила Мар’янів запал. Він відпустив піджак. Відійшов повільно назад і, важко дихаючи, вказав Артурові на двері. Артур довго не думав, розвернувся і пішов геть. Мар’ян сів за стіл, взяв свій телефон, там було близько тридцяти з лишнім повідомлень від «СвободаБуду». Він устав, повільно пішов на балкон, уперше за все своє життя в цій квартирі він не дивився під ноги, не стежив за червоною лінією на підлозі. Просто підійшов до вікна, відчинив його, звідти в квартиру доносилися людські крики, щось розбивалося, десь завивала сирена чи то пожежників, чи швидкої допомоги. Мар’ян розмахнувся і кинув телефон так далеко, як тільки міг. Іванка втратила дар мови, вона як заворожена спостерігала за Мар’яном. Спостерігали за ним і діти.

Наступного ранку Мар’ян зібрав усі свої гроші, яких мало б якраз вистачити на половину коридору, не залишивши й копійки, і вийшов з дому. Ближче до обіду повернувся. Розчинив навстіж двері й дав дорогу двом чоловікам, які почали проносити до квартири фортепіано. Іванка з дітьми спостерігали за цим усім з кухні. Іванка мовчала, вона більше не мала сили ні кричати, ні плакати, лише притискала до себе Маринку, яка так і рвалася, щоб побігти спостерігати за всім ближче в коридорі. Мар’ян зайшов у кухню, мовчки відсунув Іванку, яка стояла біля розкладачки. Виліз на розкладачку ногами і став ритися в шафці над нею. Тоді зліз назад на підлогу, затискаючи в одній руці ключі.

— Сюди, хлопці, — скомандував Мар’ян, розмикаючи одну з кімнат.

Коли чоловіки пішли, Мар’ян відчинив вікно, бо в кімнаті, в якій вони за багато років не були жодного разу, пахло дуже неприємно. На товстому шарі пилу, який вкривав підлогу, залишалися чіткі сліди Мар’янових черевиків. Чоловік сів на стілець і впевненим рухом відкрив кришку фортепіано, — але тут, уже тримаючи руки над клавішами, завмер. Його тонкі довгі й вузлуваті, схожі на бамбук пальці тремтіли. Нарешті Мар’ян заграв, музика полилася, відлунюючи від порожніх стін. Маринка відірвалася від мами, яка тепер стояла з дітьми у дверях кімнати, і побігла танцювати. Мала кружляла по кімнаті, збиваючи з підлоги хмари пилу, і сміялася, сміялася так голосно, як вона й любила. Стасик розглядав кімнату, уявляючи, де буде стояти його ліжко, а де шафа з полицями для книжок. Іванка здригнулася, її телефон у кишені почав вібрувати, це приходили повідомлення від компанії «СвободаБуд», уже на її номер. Мар’янова музика була справді чудовою. Хто б що не казав, а був у Мар’яна ідеальний слух. «Абсолютний, абсолютний слух», — любив повторювати його вчитель музики. Тепер це подумки повторював собі й Мар’ян. Завершивши свій концерт із, мабуть, п’яти композицій, Мар’ян устав із-за фортепіано і поштиво вклонився. Маринка голосно, до болю в руках, заплескала, за нею заплескав і Стасик. Іванка й не поворухнулася. Мар’ян закасав рукави, треба було братися до роботи — барикадувати вхідні двері. Він відключив холодильник і потягнув його в коридор. Іванка, яка досі просто спостерігала за ним, усе зрозуміла. Вона побігла в ванну, там витягла з шухляди резинку, зібрала волосся в тугий вузол і зав’язала. Тоді підбігла до холодильника і почала допомагати його штовхати. Далі в рух пішли розкладачка, шафа та стільці. Крізь прочинене в кімнаті вікно доносилися звуки страйку, який набирав обертів та ширився містом. А Маринка придумала нову розвагу — зривати червоні клейкі смужки з підлоги. Крізь прочинене в кімнаті вікно доносилися звуки страйку, який набирав обертів та ширився містом.

— Слава героям, слава! – кричав натовп надворі.

Мар’яна прочинила вікно ще ширше, їм потрібне було свіже повітря.