Уява і жахіття

Юрко Прохасько

I
Цьому є незаперечні свідоцтва. Незадовго до початку великої війни Бруно Шульц часто вибирався на – як би це краще назвати: перехід? Виправу? Експедицію? Пленер? Бо вже напевно не прогулянку, не на спацер Дрогобичем. Виходив з дому і сновигав собі середмістям і блукав собі ближчими і дальшими передмістями, зокрема Ланом, з нотатником і шкіцівником. Ходив начебто спроквола, незосереджено, як то Шульц, незґрабний і кострубатий, але вдивлявся і приглядався пильно. Іноді зупинявся, то стоячи, то десь присівши, робив якісь швидкі замальовки у шкіцівнику, черкав якісь кілька слів коментаря, мабуть, зазначав дату, може, теж вказував місце. А, може, і ні, бо навіщо йому було вказувати місце того міста, яке він знав так докладно, так доглибно, так інтимно, як ніхто його, мабуть, ні до нього, ні після нього вже не знав і знати не буде? І тут починається велика гра уяви над малим питанням: зазначав місце, чи не зазначав? Бо від цієї обставини все залежить.

Бо всі ці перелітні шкіци і короткі коментарі Шульц, не раз питаний, навіщо це йому здалося, робив з однієї-єдиної причини: він знав, що Дрогобича скоро не стане. Не буде вже такого Дрогобича, його спіткає заглада, той Дрогобич, його зруйнує грядуща війна разом з його настояними атмосферами, мінкими, але тривкими кліматами, настроями і відтінками, його урбанними контекстами і констеляціями. Але також з його мешканцями, принаймні великою частиною мешканців. І не йому це придасться, бо він – щодо цього в нього не було найменших сумнівів – теж увійде в число і склад отих знищених. А отже він робить це не для себе. Йому цього не потрібно з подвійної навіть причини: по-перше, він і так досконало знає, що де є і яке воно; а, по-друге, воно йому і так скоро вже не знадобиться. А для кого тоді? А для кого він писав? Для кого рисував? Для кого невпинно перетворював матерію цього міста, його життєсвіти, на нетлінну субстанцію прози і графіки? Для кого утривалював, як виглядало певне місце в місті, якого скоро не стане? Для кого лаштував посеред Дрогобича земного Дрогобич Небесний? Дрогобич-Дрогобич…

ІІ
Шульц не був ангелом, навіть близько не був, усупереч поширеному хибному враженню про його безстатевість, безтілесність, безшелесність. Не був він ангелом і для близьких, наближчих, любимих у улюблених, для коханих. Ніхто ніколи не називав його так навіть у лагідному самозабутті, навіть у пароксизмі вдячності і визнання, в конвульсії ніжності.

Але в цьому чині – спробі утривалити приречене на загладу, в цій незмозі відірвати погляд від приреченого – сказаного вже на небуття, від того, чого вже не буде в майбутньому, що за мить перетвориться на руїни, зникне, щезне Бруно Шульц дивовижно зближається з Янголом Історії Вальтера Беньяміна, з Angelus Novus Пауля Клеє:

«Є однин образ Клеє, називається він Angelus Novus. На ньому зображений ангел, що виглядає, ніби лаштується віддалитися від чогось, на що невідривно зорить. Очі його широко розплющені, рот розверстий, а крила розчепірені. Так мусить виглядати Ангел Історії. Він звернув свій лик до минулого. Де перед нами з’являється низка подій, він бачить суцільну катастрофу, яка безупинно громадить румовища на румовищах і жбурляє їх йому під ноги. Либонь, йому хотілося би затриматися, розбудити мертвих і зцілити розтрощене. Але з Раю дме вихор, він заплутався в його крилах і такий потужний, що Ангел вже не годен їх зімкнути. Цей вихор нестримно несе його в майбутнє, до якого він повернутий спиною, в той час як румовище перед ним виростає до небес. Те, що ми називаємо поступом – ось чим є цей вихор».

(Вальтер Беньямін, Про поняття історії», теза IX)

ІІІ
З чим маємо справу в цій Шульцовій візії (скорого) майбутнього: з грою уяви, з силою уяви чи профетизмом? Знаємо, що таке уява – це здатність являти те, чого перед тим не було, виявляти, проявляти. А чим загалом є здатність передбачати майбутнє: провісництвом (від слова «відати», тобто знанням, що так буде), пророцтвом (від «ректи», тобто мовити, промовляти), чи провидництвом (коли будучність являється видивом, візією, прозрінням і образом, без посередництва знання і мовлення), чи сумішшю усіх трьох, чи іноді тим, а іноді іншим? І якщо пророцтвом, то який стосунок профетичних візій до уяви? Як відбувається прорікання, пророкування: чи береться воно зі складання можливостей мови, з укладання слів у певних приголомшивих, але не цілком незбагненних послідовностях, які своєю чергою укладають образи уяви. Тому що так можна поукладати слова, бо таке взагалі можна уявити, бо так можна? Бо наша мова, наша граматика дає нам такі можливості комбінацій. Як вони даються, як приходять, як відкривається майбутнє: через виснуване з попереднього досвіду і спостереження знання про логіку речей і перебіги, нанизування подій, які неминуче чи великою вірогідністю допровадять саме до такого, а не іншого майбутнього? Через сперту на проєкцію досвідів гру уяви, через можливості мови, які відкривають можливості втілення, чи через безпосереднє, неопосередковане ні знанням, ні мовою споглядання? Чи є вони врешті-решт також лиш породженнями уяви, подібно як сновидіння, на питання Фройда, можливо, теж є нічим іншим, як спогадами? Чим є касандричні візії: спертою на можливості комбінаторики апокаліптичною Йоанівською уявою, чи безпосереднім Сивіллиним спогляданням?

І чи не є так, що справжнім двигуном уяви є тривога? Але чи не сперта тривога на досвіді? Чи, може, це тривога живиться уявою, а не навпаки? Найповніші втілення прекрасної і жахливої екстрем уяви є – Рай і пекло. І втрата Раю як видозміна найжахливішого, що може нас спікати.

IV
Щонайменше не йдеться про просте і простодушне протиставлення жахливої дійсності і прекрасної уяви. Дійсність іноді теж може бути лагідна і прекрасна. А уява дуже навіть часто виявляється жорстокою і жаскою, жахливою і жахітною. Іноді тільки уява вносить замішання і бентегу в лагідну дійсність, тільки вона.

Але про що ж ідеться жахливій уяві? На чому їй залежить, на чому розходиться? Звісно, на чому: на тому, щоби мучити, терзати і тортурувати.

Це настирливості, нічні кошмари, невідступні візії, психотичні марення, маячення та галюцинації. Це тривожні думки, фобії, страхи. Хто скаже, що їх мало в житті? Чому їх так багато, чому їх завжди забагато, але ніколи не досить.

Яка структура жахливого, про що ж ідеться йому? Про біль, муку і страх. Всі вони спричиняють страждання. Біль береться від втрати. Мука від болю. Біль від руйнування, розчленування, фраґментації, дезінтеґрації. Чи, може, втрата і дезінтеґрація це одне і теж? Мабуть, ні, бо є ще анігіляція, розчинення, зникнення.

У жаху два джерела і два головних русла: страх і біль втрати, тобто зникнення чогось, що було. І поява – поява чогось страшного, жахливого, чого перед тим не було. Або страх появи чогось чи когось: страховиська, чудовиська, насильника, лиходія, чужого, що з’являється і загрожує. Чим? Вторгненням і проникненням, яке несе втрати, руйнування, розбиття, тортури, муки. Тобто біль і страждання.

Що таке моторошне? Це теж поява, радше повернення: чогось колись рідного, близького, доброзичливого у відчуженій, зверненій до протилежного, зміненій і підміненій подобі.

V
Це провадить нас до іншого знаменитого Ангела Новочасності – до Ангела Рільке з Першої Дуїнської елеґії:

„[...] und gesetzt selbst, es nähme mich einer ans Herz: ich verginge von seinem stärkeren Dasein. Denn das Schöne ist nichts als des Schrecklichen Anfang, den wir noch grade ertragen, und wir bewundern es so, weil es gelassen verschmäht, uns zu zerstören. Ein jeder Engel ist schrecklich.“

Каже нам Рільке на самому початку Першої Дуїнської елегії. В перекладі Миколи Бажана це звучить так:

Хто з сонму ангелів вчує мій клич, коли скрикну?
Хай би якийсь і почув, і притис би мене
раптом до серця, — я згину тоді, бо сильніший
він є від мене. Адже ж краса — не що інше,
як початок жахливого. Ми іще терпим його
і дивуємось дуже, чому краса не воліє
знищити нас. Кожен-бо ангел — жахливий

Отож, краса – це ангел, ангел – це краса. І кожен ангел – жахливий, бо гарний, бо є красою, що є нічим іншим, як початком жахливого.

Чому так є? Чому так має бути? І передусім: як розуміти ці слова, як розуміти цю думку. Який стосунок краси до жахливого?

Це можна було б пробувати розуміти так:

Досвід краси завжди є ризиком. Досвідчування краси завжди може обернутися пронизливим захопленням, навальним захватом. Тут захват не означає нічого доброго, а тільки моторошне: досвід краси може знести дамбу стерпного. Краса може її прорвати, коли рине притомність того, що краса є чимось, що незмірно перевищує індивідуальність, а отже грозить її затопити, розмити і змести. Коли вутлий, без керми човник самості підхопить такими потужними струменями трансцендентного, що він загубиться, розчиниться у чомусь незмірно більшому, у чомусь великому, у чомусь власне незмірному, безмірному.

Тоді жах краси означає загрозу, або й досвід розчинення себе, а отже й утрати себе, зникнення. Цей жах достоту екзистенційний, бо анігіляційний.

Втім, Рільке готує нам інше тлумачення:

«Природа, речі нашого обходження і вжитку – тимчасовості і вразливості; однак вони, допоки ми тут, наша власність і наша дружба, співзнавці нашої скрути і радости, як були вже повірениками наших предків. Отож належить усе тутешнє не тільки не обмовляти і не понижувати, а якраз, задля нашої тимчасовости, яку воно з нами розділяє, ми повинні ці явища й речі схоплювати найщирішим розумінням і перетворювати. Перетворювати? Так, бо нашим завданням є вкарбувати в себе цю тимчасову, вразливу Землю так глибоко, так стражденно і пристрасно, щоб її суть знову воскресла в нас «незримо». Ми – бджоли незримого. … І ця діяльність дивовижно підтримувана і гнана щораз швидшим зникненням стільки всього видимого, яке вже не буде замінене. Ще для наших дідів «дім», «криниця», знайома вежа, ба, власний одяг, плащ були чимось нескінченно більшим, нескінченно ріднішим; мало не кожна річ – посудина, в якій вони знаходили людське і до якої додавали людського.

У Землі нема іншого виходу, іншого порятунку, як стати незримою: в нас, що ми однією частиною нашого єства співучасні в незримому, маємо (принаймні) посвідки участи в ньому, і можемо примножувати наші посілості в незримому під час нашого перебування тут – тільки в нас може відбутися це інтимне й тривке перетворення зримого в незриме, від зримого й дотичного вже незалежного, як наша власна доля в нас постійно стає водночас присутнішою й незримою. Елегії встановлюють цю норму тут-буття: вони запевняють, вони святкують цю свідомість. […]

«Ангел» Елегій не має нічого спільного з християнськими Небесами (радше вже з янгольськими постатями ісламу)… Ангел Елегій – це те створіння, в якому перетворення видимого в невидиме, що його ми здійснюємо, видається вже звершеним. Для Ангела елегій всі минущі вежі й палаци досі існують, бо давно вже невидимі, а ще існуючі вежі й мости нашого буття вже невидимі, хоч вони ще (для нас) тілесно тривають. Ангел Елегій – це та істота, що відповідальне за те, щоби в невидимому розпізнати і визнати  вищий ступінь реальності. – Відтак і «жахливий» для нас, бо ми, його любленці й перетворювачі, все-таки залежимо від видимого. – Усі світи Всесвіту кидаються в невидиме, як у найближчу за глибиною дійсність; деякі зорі здіймаються безпосередньо й конають в нескінченній свідомості ангелів; інші ж залежні від істот, що повільно й натужно їх перетворюють, в чиїх жахіттях і захватах вони сягають свого наступного невидимого здійснення. Ми – ще раз варто наголосити – в розумінні Елегій ми і є цими родичами Землі, все наше буття, злети й падіння нашої любові, все успроможнює нас до цього завдання (поряд з яким немає, по суті, ніякого іншого) Лист до Вітольда Гулевича від 13 листопада 1925.

VI
Отож, ідеться про стосунок зримого і незримого, його, з дозволу сказати, діалектику. В німецькій мові є важлива й амбівалентна пара понять: auswendig / inwendig

Ліричному героєві Рільке жах спричиняє Ангел. Він ототожнений з красою. Краса ж – початок жаху. Цей жах береться з нездатності людини дорівнятися до того ступеня незримості, на який здатний Ангел. Тобто це страх перед незримістю? Чи здатність до незримості?

Уява – це оприявнення, рух зсередини назовні. Уява – це начебто чин auswendig.

Краса – це начебто теж оприявнення, одкровення, епіфанія.

Але краса Ангела Рільке – це інша краса, це краса перетворення видимого в невидиме, недосяжна для нас, а тому й жахлива для нас.

Тому краса в Рільке – це рух inwendig. Увнутрішнення, а тому й утривалення у вічності всього минущого, крихкого, вразливого.

VII
Для нас квінтесенцією жахіття є три феномени: зникнення, втрата і дезінтеграція, фрагментація, втрата цілості і повноти. Втрата як така.

А, можливо, це, по суті, одне. Просто втрата.

Війна завдає найвищої міри жахіття. Війна нищить, забирає, калічить. Розбиває, розриває, розчленовує.

VIII
Це приводить нас до Лакана, до його категорії, його реґістру Уявного – Imaginaire

Уявне взагалі дає змогу уявляти собі якісь цілості, щось як ціле, себе як цілого, нас як цілість, місто як цілість, країну, культуру, ідентичність, категорію. Без Уявного було б суцільне Реальне. Уявне те, що утримує вкупі, що забезпечує когерентність, консистенцію, когезію. Що заслоняє від нас і береже нас від невблаганності і нещадності Реального. Щось, що присутнє постійно, але не сміє бути проглянутим, розпізнаним, демаскованим, бо тоді розпадеться, розсиплеться, чар порсне, і все постане незв’язним, фраґментованим і розчленованим, без жодного стосунку між собою, без жодного стосунку до мене.

Сама Краса, зрештою, у такому розумінні теж є наслідком Уявного. Без Уявного ми не могли б мати ані відчуття, ані концепту Краси, ані можливості її опису, утривалення, ані пожадання краси.

Зрештою, це Уявне дозволяє нам приховати імаґінарну структуру самосвідомості, Суб’єкта, Самості, власного Я.

Тоді розлади, дірявість, лакуни, несправності чи збої Уявного є брамою до Жахливого. Коли воно не здатне вберегти нас від вторгнень Реального, коли мережа рветься, витоншується, зношується.

Тоді на нас, каже Лакан, чигає фантазм розчленованого тіла, розрізнених органів – один із наймучівніших, найнестерпніших психотичних феноменів, які доводять до шалу, зводять з грузду і одночасно є ознакою сходження з глузду.

Саме це бачимо на одній із найвідоміших картин Ієроніма Боша: розрізнені органи, укладені в диких і нових композиціях, поєднані з найнесподіванішими речами світу.

IX
Що це: небезпека слабкості Уявного, чи незмінно присутня потенційно небезпека самої уяви?

Жижек, здається, десь писав, що передумовою людського жахіття як такого є уява. Бо саме в уяві можливі поєднання речей, які в природі і тваринному світі ніколи не поєднуються, не мають шансу поєднатися, бо в них нема уяви, яка може переукласти лад світу, природу речей. Тільки людині це доступно, бо вона має уяву. Відтак власне уява як винятково людський феномен є підставою і запорукою не тільки жахіття, але й самого зла як такого. Бо зло людське діється також тільки тому, що може діятися, що має таку змогу, що може бути уявлене – а отже й здійснене.

То якому ж закону кориться жахлива уява, уява жахливого – закону чистої комбінаторики, нескінченної гри чистого розуму, принципу anything goes, чи за ним є якась структура, скажімо, структура бажання.

X
Що для мене в ці дні, тижні і місяці є жахіттям краси? Не те, що для Рільке. Не її здатність перетворювати зриме в незриме і так зціляти від заглади, зберігати для вічності у вічності як вищий, незмірно вищий, досконалий бо незнищенний ступінь дійсності.

І не моя прив’язаність до краси зримої, тутешньої, поцейбічної. І не страх її втрати, і не страх болю від її можливої втрати. Цих страхів мені не бракує і без краси.

І не страх розчинитися, втратити себе у стихіях, що ринуть, несучи погибель, на хвилях краси.

Справжнім жахом для мене є лихе, зачакловане коло, лукаве коло: почуття провини і сорому за те, що я не воюю, що за мене і за мою спроможність сприймати красу воюють і вмирають, не дозволяють втішатися красою, чию наполегливу присутність я так незмірно відчуваю. Провина й сором змушують до утримання, абстинентності, посту, зречення, коли я знаю, що є тепер стільки ближніх, воїнів і не воїнів, жертв і нежертв, стражденних і нестражденних, яким тепер не до краси, бо в них є страждання, або в них є пильніші обов’язки.

І водночас пекучого почуття провини і сорому, що я не здатен втішатися цією красою так, як вони мені велять, як, зрештою, заповідають: ми робимо це для вас, ми воюємо, страждаємо і вмираємо саме задля того, аби ви могли відчувати красу життя і нею втішатися. Ось тут пекельне коло замикається. І з нього наразі нема для мене доброго виходу.