ХАРКІВ, 1995, 1997

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

З вагонного вiкна я встиг прочитати назву останньої перед Харковом станцiї – Нова Баварiя. Цього виявилося цiлком достатньо для довжелезного ланцюга історичних асоцiацiй: Гiтлер, пиво, тридцять третій рік, Постишев, смолоскипні процесії, першотравневі колони фізкультурниць, ще раз пиво, цілодобовi допити, блудний галичанин Лесь Курбас, колючi дроти на генiталiях, любов до батькiвщини.
У Харковi було повно снiгу – того найгiршого, весняного, квітневого й ангінного, до якого люд ніколи не готовий i проти якого безпорадний. За одну добу насипало якусь там пiврiчну норму, автомобiлi грузли по бампери, водiї не могли знайти жодної з адрес, легке пiсляпотягове похмiлля підвішувало всю цю дiйснiсть у дещо сюрреальній невагомості. Столиця мiфiчної України Трудової берегла вірність собi, вражала постiндустрiальними руїнами у безпосереднiй близькостi вiд вокзалу: судячи з ландшафтiв, саме тут мали б народитися панк-музика, поезiя вiдчаю та пролетарська меланхолiя.
Того разу я приїхав до Харкова вдруге, i вдруге пережив у ньому вже знайоме напiвмiстичне потрясiння автентикою місцевості.
Ми стояли у тому самому подвір’ї колишнього письменницького будинку «Слово». Мій проводир показав мені напівпрочинену кватирку на другому поверсі – саме того кабінету, саме з неї в недiлю 13 травня 1933 року вирвався в подвір’я звук найвлучнiшого, ну просто-таки приреченого на влучнiсть, письменницького пострiлу. У сусiдньому пiд’їздi, в помешканнi Михайля Семенка, напередоднi була гостина, пиячили десь до четвертої ранку, потiм довго розходилися, спiвали, вийшовши з пiд’їзду нiяк не могли вгомонитися, на вулицях уже де-не-де відгонило напiврозкладеними трупами померлих вiд голоду селян, лемент Семенкових гостей, напевно, заважав Хвильовому в його останню нiч. Так мені розповідав про це мій проводир.

„Лексикон інтимних міст“, Meridian Czernowitz, Київ, 2011.