КУЛЬТУРНІ ПОСЕРЕДНИКИ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА НІМЕЧЧИНОЮ. ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД

ҐІДО ГАУСМАНН

Впродовж останніх п’яти років Міст з паперу був важливим культурним посередником між Україною та Німеччиною. Він налагоджував різноманітні особисті контакти й набув напівінституційного характеру, проте зустрічі в його рамках проходили в різних містах України, а не в Німеччині. Його ініціаторка, учасники та учасниці своєю активністю реагували на очевидний дефіцит або нестачу. Звісно, що саме Євромайдан 2013–2014 рр. дав нам змогу усвідомити цю нестачу як дефіцит. Мені як історику вже декілька років тому стало зрозумілим, що ця тема має не лише політичний і сучасний, але й важливий історичний вимір, про який треба говорити і досліджувати. Адже невпинно зростало й культурне посередництво, а форми його інституціоналізації, як-от відкриття посольства, створення комісії чи інституту є не лише початком, але й наслідком попередніх процесів.

Сьогодні я б хотів презентувати деякі перші ідеї щодо цієї теми, повернувшись ретроспективно у 20-те сторіччя. Щоб краще увиразнити тему, я насамперед роблю наголос на наступних трьох пунктах:

I
По-перше, існували численні й різноманітні посередники між Німеччиною та Польщею або Німеччиною та Росією. Новий керівник німецького “Інституту Польщі” у Дармштадті Олівер Лев опосередковано привернув увагу до цієї теми публікацією історії польської меншини у Німеччині, поставивши у ній питання про посередництво.¹ Коли на початку 1980-х рр. у Польщі заборонили профспілку “Солідарність”, у західнонімецькому суспільстві відбулася широка солідаризація з Польщею, яка, щоправда, не була такою широкою серед письменників. Але я згадую важливу прес-конференцію Гайнріха Белля, тогочасного голови німецького ПЕНу, і деяких інших письменників, які в 1981 р. закликали солідаризуватися з польським рухом за свободу. Численні культурні посередники між Росією та Німеччиною були ще у радянські часи, частково у середовищі дисидентів та емігрантів. Як приклад такого посередника у 1970-х і 1980-х рр. я хотів би назвати московського германіста Льва Копелева, який народився у Києві. Впродовж багатьох років він керував дослідницьким проєктом про німецько-російські культурні контакти та взаємосприйняття в університеті Вупперталя. Його результатом стала багатотомна публікація, що прослідковувала їх від середньовіччя аж до тодішніх часів і яка не втратила свого значення й дотепер. Тут поки що не так важливо, що життя та мислення Копелева були у різний спосіб пов’язані з Україною. Від кола його німецьких друзів я знаю, що свої мемуари Копелев спочатку хотів назвати “З Києва до Кельна”, але журналіст Клаус Беднарц відрадив його від цього і запропонував назву “З Москви до Райнської землі”, бо книжка з такою назвою продавалася б значно краще. Тут моя головна теза полягає у тому, що не було загальної нестачі у культурному посередництві між Німеччиною та Східною Європою (як показує приклад Польщі та Росії), зате існують специфічні причини браку культурних посередників між Німеччиною і Україною.

По-друге, я розрізняв би культурних посередників і експертів. Визначити різницю між ними не зовсім легко. У німецькій мові поняття “культурні посередники” є зрозумілим, проте звучить трохи штивно і як новотвір. Є старші й простіші вирази як-от “мандрівники між кордонами” (Grenzgänger) чи “будівничі мостів” (Brückenbauer), які означають щось схоже.² Можливо, поняття “культурні посередники” є певною мірою перекладом з англійської, у якій є відповідні поняття cultural brokers та intermediaries. У 2014 р. й опісля у німецькій суспільній дискусії часто говорили про брак експертів для України. Експерти були як посеред німецьких істориків, так і серед літературознавців, а також в інших академічних дисциплінах, хоча й не так багато. Ще менше експертів було серед політологів, бо у цій галузі експертизу для Східної Європи після 1991 р. значно скоротили. Сучасне експертне середовище з’явилося в Європі наприкінці 19-го сторіччя, і воно базувалося на специфічних знаннях, а 20-е сторіччя часто описують як сторіччя експертів. Проте експерти, які дають поради уряду і впливають на громадську думку через медії, не обов’язково пов’язані своєю життєвою історією з іншою країною і тому, незважаючи на деякі збіги, обидві групи різняться між собою як біографічним бекграундом, так і метою своєї діяльності.³

Окрім цього, я хотів би звернути увагу ще й на третій аспект. Особливу роль серед культурних посередників відіграють харизматичні особистості, які водночас є публічними особами. Часто культурні посередники виконують цю функцію лише побічно, поруч з основним фахом журналіста чи письменника, але подекуди культурне посередництво може ставати для них головною діяльністю. Важливо також звернути увагу на те, що поруч з відомими публічними культурними посередниками є й менш відомі на місцевому і регіональному рівні. Це характерно щонайменше для останніх десятиріч, раніше їх було не так багато. Їх треба бачити в історичному контексті, навіть якщо вони не такі вже й відомі, або ж ми про них нічого не знаємо. Можна також аргументувати, що сьогодні їхня присутність і їхня діяльність стали вирішальними чи отримали набагато більше значення. Адже культурне посередництво – це суспільний процес, який зосереджується не на політичних інстанціях чи взаєминах і не обмежений ними, а й виходить за рамки культурних та інших елітних груп.

ІІ
Перша світова війна і повоєнні роки вже далеко від нас і не так присутні у живій пам’яті як Друга світова війна, десятиріччя холодної війни опісля, 1989–1991 рр. і сьогодення. І все ж я мушу розпочати саме з цього періоду, бо на нього припадає перше проголошення української державності, перший мирний договір у Брест-Литовську між Центральними державами (з Німеччиною як провідною потугою) і Україною часів Центральної Ради, яка була соціалістичною, але не більшовицькою, а також німецька (або ж німецько-австрійська) військова окупація України у 1918 р. Німецьке політичне / геополітичне мислення з’явилося під час Першої світової війни, коли у Німеччині звернули увагу на так зване українське питання. Україна – чи потенційна або майбутня Україна – у цьому мисленні розглядалася як частина так званої “політики прикордонних країн” або ж “декомпозиційної поліитики”: проукраїнська позиція означала антиросійську, натомість залучення Польщі у цей контекст було складнішим. Перша світова війна призвела до появи значної кількості українських військовополонених у Німеччині, які перебували у таборах окремо від полонених інших національностей. Частина з них після закінчення війни не повернулася. Деякі інтегрувалися в російську еміграцію, позаяк паспортів з записом “українець” не створили. Після встановлення більшовицького панування додалася політична еміграція, яка спочатку частіше осідала у Відні і Празі, пізніше також у Мюнхені й Берліні. Українська політична еміграція в Берліні знаходилася під впливом гетьмана Павла Скоропадського та його прихильників, серед яких були, наприклад, Вячеслав Липинський і Дмитро Дорошенко. Після багатьох років підготовки їм у 1926 р. вдалося заснувати Український науковий існтитут, який наприкінці 1920-х і у 1930-х рр. розгорнув активну наукову діяльність, підтримував численні контакти з німецькими державними інституціями, але залишався дуже ізольованим у громадському житті.⁴ Тому я тут не можу знайти культурних посередників.

З німецького боку у цей період виділяється Пауль Рорбах (1859–1956), за освітою лютеранський теолог з балтійської Курляндії, який у 1903–1906 рр. перебував на службі в німецьких колоніях у Південно-Західній Африці, потім під час Першої світової війни у Міністерстві закордонних справ у Берліні і з того часу знову й знову аж до смерті у 1956 р., хоча й не безперервно, займався Україною. Рорбах був насамперед публіцистом і писав передовиці для великих німецьких газет в часи Ваймарської республіки. Але чи був він культурним посередником? Рорбах багато писав про Україну, але побував там лише один раз, а саме у травні 1918 р., коли соціалістичну Центральну Раду з німецькою допомогою саме замінили на авторитарний режим Скоропадського. Німеччина надавала військову підтримку Україні у війні проти більшовиків, але разом з Австрією плюндрувала країну економічно – і Рорбах виступав проти цієї політики. Рорбах видавав з грудня 1918 до кінця 1922 р. перший у Німеччині часопис, присвячений Україні (“Україна. Місячник з питань німецько-української народної, економічної і культурної політики”), заснував у той сам час за згодою Міністерства закордонних справ Німецько-українське товариство (він був також його головою, Михайло Грушевський і Олександр Севрюк, перший український посол у Берліні в 1918 р., були почесними членами правління).⁵ Починаючи з 1915 р., Рорбах постійно висловлювався за самостійну Україну як засіб деімперіалізації Росії. Ось цитата з його публікації 1915 р.: “Останньою і вирішальною передумовою для того, щоб російська потуга перестала бути щораз більшою загрозою для Німеччини і європейської культури, є відділення України від тіла московитської Росії”.⁶ Я зацитую ще одне його висловлювання з 1926 р. про те, “що українське питання є центральним питанням для Східної Європи”.⁷ Схожі його висловлювання знаходимо й після 1945 р., де він наголошує на “вибуховій силі” українського питання для радянської системи.

Цей інструментальний характер ставлення Німеччини до України, який бачимо у Рорбаха та деяких інших німецьких авторів, вдається політично подолати, можливо, лише сьогодні; він становить тривалу домінантну традицію у німецькій політичній думці. Ця традиція сягає корінням у мислення категоріями великих держав, подолати її можна лише у європейський спосіб. Проте Рорбах не був культурним посередником у справжньому значенні цього слова, він був лише видавцем часопису і головою товариства. Він мав контакти з українським емігрантським середовищем, але не мав різноманітних розвинутих зв’язків з українським суспільством у Польщі чи Радянській Україні. Проте інших особистостей зі схожим публічним впливом я не знаю. Відомі німецькі журналісти, що у 1920-х рр. писали про Радянський Союх, як-от Артур Юст, майже нічого не писали про радянську Україну. Письменників, наприклад Альфреда Дебліна чи Йозефа Рота, що писали про Східну Галичину, теж лише умовно можна вважати культурними посередниками. А про те, чи були якісь регулярні культурні контакти на місцевому рівні та / або серед колишніх військовополонених, ми майже нічого не знаємо. Під час голодомору католицька церква в Австрії та Німеччині через німецькі консульства в Україні мала контакти з Україною, але вони обмежувалися лише німецькими громадами.

ІІІ
Немає сенсу говорити про культурне посередництво між Німеччиною та Україною під час Другої світової війни, хоча в цей період вийшли декілька монографій з історії України німецькою мовою, що майже не були інфіковані націонал-соціалістичними ідеями. Пограбування творів мистецтва було набагато типовішим явищем, і ці крадіжки сьогодні детально вивчаються.

У десятиріччя після Другої світової війни теж є дуже небагато прикладів культурних посередників. Після 1945 р. у великих німецьких містах були десятки тисяч українців як переміщених осіб, до них додалася нова хвиля політичної еміграції. Європейським центром були Мюнхен і Південна Німеччина, тут видавалися протягом короткого часу деякі часописи. У цьому середовищі зійшлися згодом українські політичні табори міжвоєнної Польщі, а також з часів Другої світової війни, частково ще з часів Української революції (наприклад, уряд Петлюри). Однак до інтенсивнішого обміну з німецьким суспільством справа не дійшла.

Схоже, що посередництво відбувалося насамперед через Польщу і – меншою мірою – через Росію. З Єжи Ґєдройцєм і польським часописом у вигнанні “Культура” були тісно пов’язані Борис Левицький (1915–1984) і Богдан Осадчук (1920–2011) – два публіцисти і науковці, що мешкали у Німеччині. Обидва виросли у польській Західній Україні у міжвоєнний час, потрапили в НІмеччину під час Другої світової війни, змогли влаштуватися у післявоєнний час у Західній Німеччині й писали для німецьких медій (тобто, не для українських емігрантських часописів як-от “Сучасна Україна”, згодом “Сучасність”, чи “Віднова”, що виходили у Мюнхені), але не мали тісніших зв’язків з американськими радіостанціями “Вільна Європа” і “Радіо Свобода”. Борис Левицький студіював і захистив дисертацію ще у Львові і працював після 1945 р. у Дюссельдорфі в дослідницький службі “Східна Європа”, а також у Фонді Фрідріха Еберта в Бонні, аж поки після 1967 р. не облаштувався вільним публіцистом у Мюнхені, де підтримував контакти з Українським Вільним Університетом, що після 1945 р. знайшов тут нову батьківщину.⁸ У 1960-х і 1970-х рр. він опублікував декілька важливих книжок про радянську Україну, національну політику в Радянському Союзі і Польщу. Люди, які близько знали його в ті роки, розповідали мені, що часом він почувався дуже ізольованим, і що на його експертизу не було надто великого попиту.⁹ Натомість Богдан Осадчук, який народився у 1920 р. і отже, був молодшим від Левицького на п’ять років, мав більший успіх. Після 1945 р. йому вдалося зробити успішну кар’єру в Берліні, де він працював як журналіст і політолог у Вільному університеті Берліна (з 1966 р.), писав насамперед про Польщу і Україну і мав славнозвісну широку мережу контактів. Як журналіст він регулярно писав як фрілансер, зокрема, для берлінської газети “Таґесшпіґель” і для “Мюнхнер Меркур”, після придушеного повстання в Угорщині у 1956 р. – як офіційний кореспондент для “Ноє Цюрхер Цайтунґ” про Польщу, Україну і Радянський Союз, а також працював для радіо (RIAS) і телебачення, що тоді якраз бурхливо розвивалося (ARD).¹⁰

(Радянська) Україна у 1960-і та 1970-і рр., здається, знаходилася дуже далеко від німецьких поглядів. Осадчук розповідав у одному з інтерв’ю, що мав тоді добрі особисті стосунки з Віллі Брандтом, але водночас цитував характерне висловлювання Еґона Бара, одного з архітекторів нової східної політики: “Бар стверджував, що українці колаборували з німцями”.¹¹

Про якесь культурне посередництво через Москву чи Росію ледве чи можна говорити. Лев Копелев, про якого я згадував на початку, був одним із небагатьох посередників російської культури в Німеччині, які взагалі згадували про існування України й українців. У своїх спогадах він відверто говорив про свою участь як молодий комуніст у голодоморі на початку 1930-х рр. і зміг більше поінформувати німецьке суспільство про цю подію, ніж українська еміграція чи німецькі дослідники історії Східної Європи. В одній розмові у 1981 р. про значення рідної землі і про різницю між вітчизною і батьківщиною він назвав Київ своєю “малою батьківщиною”: “Для мене це завжди був Київ, де я провів перші п’ятнадцять років мого життя. Я дивлюся на Київ знову й знову з особливим відчуттям, навіть якщо бачу його на поштівці. (…) Естетичні відчуття, як і всі звички та уявлення, що вкорінені у підсвідомості, залишаються надзвичайно сильними, вони не покидають нас усе життя. Для мене українські пісні завжди найгарніші: українська вишивка на сорочках і рушниках для мене завжди будуть надзвичайно гарними, хоча, якщо мислити раціонально, я цілком можу уявити собі, що в інших місцях теж є багато гарного”.¹² Проте він ані не підтримував тісних контактів з тогочасними українськими мистцями, ані не говорив і не думав про політичну Україну.

Літературознавиця, перекладачка і правозахисниця Анна-Галя Горбач (1924–2011), що походила з Південної Буковини і потрапила в Німеччину в часи Другої світової війни, та її засноване аж у 1995 р. видавництво “Brodina” відігравали для Західної Німеччини подвійну роль: з одного боку як справжня перлина і свідчення можливостей для посередництва, бо в її домі, починаючи з 1960-х рр. збиралася українська діаспора (“Салон”), але з іншого боку – це була ознака страшенної маргіналізації української літератури та культури в Західній Німеччні до кінця 1980-х рр., бо своєю діяльністю Анна-Галя Горбач охоплювала дуже вузьке коло.

IV
На цьому фоні з об’єднанням Німеччини та проголошенням незалежної України у 1991 р. можна говорити про вибух культурних і суспільних стосунків за останні 30 років. Але справжнім завданням, мабуть, є оцінка цієї динаміки і в цей спосіб також визначення її відносного характеру. Посередництво тепер має нові політичні умови і можливості. Водночас проявляються інерція та обмеження.

Виникло нове розмаїття груп дійових осіб, про які я хотів би сказати. Можливо, варто говорити також про демократизацію посередництва чи про початок обміну у справжньому значенні цього слова. Наприклад, через партнерства між містами виникли нові форми обміну на місцевому рівні, часто організовані партнерськими об’єднаннями. До середини 1990-х рр. з’явилися такі міста-побратими: Баришівка-Пуллах (біля Мюнхена), Донецьк-Бохум, Харків-Берлін (?) і Харків-Нюрнберґ, Львів-Фрайбурґ, Одеса-Реґенсбурґ, Полтава-Ляйнфельден, Ехтердінґен і Фільдерштадт, Суми-Целле, Симферопіль-Гайдельберґ, Євпаторія-Людвіґсбурґ.¹³ У публікації про “українське місто-побратим Нюрнберґа” Харків, що вийшла у 2000 р., зазначено: “29 квітня 1990 року підписано офіційне партнерство між Нюрнберґом і Харковом. Через 45 років після закінчення війни Нюрнберґ подав приклад примирення і зближення між Сходом і Заходом у спільному європейському домі. Здається, що Харків як друге за величиною місто України і промисловий та науковий центр об’єднали з Нюрнберґом деякі спільні економічні та культурні інтереси. Партнерство між містами викликало велику зацікавленість і різноманітні види контактів, а також обмін між різними групами. Для участі у “Днях Нюрнберґа у Харкові”, які відбулися у 1990 р., приїхали понад 150 мешканців Нюрнберґа, багато з них беруть участь у партнерстві й дотепер. Які лишень різноманітні заходи не відбулися! Спільні концерти, фотовиставки та виставки картин, виставка про Чорнобиль, зустрічі мистців, танцювальні та театральні вистави, симпозіум з історичних питань, подорожі мешканців, практика для банківських працівників і економістів у співпраці з Торгово-промисловою палатою, дні України Торгово-промислової палати, обміни молоді, студентів художніх закладів, журналістів, вчителів, письменників, фахівців міської адміністрації, гуманітарна допомога, заходи з оздоровлення дітей та багато іншого”.¹⁴ У брошурі підкреслюється, що з 1996 р. п’ять студентів художніх закладів щорічно на місяць приїздять до Нюрнберґа й відвідують мистців міста, і що наприкінці їхнього перебування відбувається спільна виставка, яку спонсорує Баварське міністерство культури. Звісно, не всі партнерства розвивалися так динамічно, цього не трапилося, наприклад, з партнерством між Реґенсбурґом і Одесою.

Інша форма обміну і посередництва виникла внаслідок численних ініціатив на місцевому рівні, які займалися темою примусових робіт чи примусових робітників зі Східної Європи. У 1990-х рр. на цю тему знову звернули увагу в Німеччині, оскільки історична пам’ять і пов’язане з цими подіями покоління були ще живими, але водночас відбувалася зміна поколінь, а медіа ставили питання про майбутнє історичної пам’яті. Тут я теж обмежуся лише одним прикладом. З однієї громадської ініціативи в НДР розвинувся проєкт лівого протестантського фонду Мартіна Німеллера з селом Перемога, що знаходиться за 80 км на північ від Києва. Село спалили у 1943 р. під час відступу соладти вермахту, перед цим багато мешканців села (жінок) відправили в Німеччину на примусові роботи. Понад десять років проєктом опікувався пастор Штефан Мюллер, він не знав ні української, ні російської, але мав невичерпну енергію. Директор фонду Німеллера, яка так багато зробила для обміну й історичного порозуміння з цим селом, розповіла мені про непорозуміння на культурно-побутовому рівні в 1990-х рр.: “Інколи культурне посередництво взагалі не функціонувало, і часто я думала: Чому ж він нам про це не сказав? Адже він мусив про це знати. Коли ми запланували наш перший візит у село на пропозицію одного нашого пастора, який взагалі не знав Східної Європи, як “семінар” з доповідями і дискусією, все пішло шкереберть. Спочатку всі святкували, їли, пили і танцювали, після цього ми залишилися наодинці з нашими доповідями, бо саме в цей час по телебаченню передавали важливий боксерський поєдинок. Але він хоча б заборонив нам вкидати запрошення на семінар у поштові скриньки.

“Посередництво” не функціонувало й через нашу ілюзію, що у селі чи районі можна заснувати громадську організацію, яка буде на рівні з західними партнерами планувати і опікуватися місцем для зустрічей. Наївним було теж наше уявлення про те, що керівники на місці є нашими “друзями” і тому мають імунітет від корупції та розкрадання грошей і товарів. Наївно було теж сподіватися, що люди, які важко працюють і мають мало грошей, будуть анґажуватися на громадських засадах у спільну справу”.¹⁵

Третя форма нового обміну пов’язана, безперечно, з Чорнобильською катастрофою 1986 р., яка призвела до появи багатьох ініціатив на місцевому рівні, найвідомішими з яких були так звані “діти Чорнобиля”. Щоправда у 1990-х і 2000-х рр. ці ініціативи часто займалися дітьми з Білорусі, яка ще сильніше постраждала від ядерної катастрофи, ніж багато українських територій. Прикладом може слугувати заснована 1990 р. організація “Допомога для дітей Чорнобиля у Ваймарі”, яка належить до ініціаторів допомогової діяльності для чорнобильців у Німеччині. У виданій 2003 р. брошурі згадуються початки діяльності організації, спонтанну особисту заангажованість сімей і дитячих будинків у окрузі та місті Ваймар, які запрошували дітей з Білорусії та України для так званого оздоровлення.¹⁶ Організація розширила свою діяльність, хотіла показати дітям “інший світ краси і порядку”, і наприклад, в 1994 р. відбувся виступ київського дитячого хору і доброчинний концерт у Ваймарі.¹⁷

Я не хочу і не буду ближче розглядати кон’юнктуру і конфлікти у цьому процесі обміну (активність, безперечно, пішла на спад, починаючи з пізніх 1990-х рр.). До повнішої картини пасувала б і згадка про обмін в галузях літератури (нова кон’юнктура 1990-х рр.), малярства, фільму, образотворчого мистецтва та історії. Помітно, що обмін і знання поширювалися на місцевому рівні, з’являлися нові інституційні форми, і що на цьому рівні особливу роль відігравали харизматичні особистості, чиї життєві шляхи протягом довшого періоду часу були пов’язані з Україною і Німеччиною. Треба було б дослідити, чи цей обмін став інтенсивнішим або чи змінилися акценти після подій 2013–2014 рр.

Натомість я хотів би завершити двома загальними спостереженнями з останніх п’яти років. По-перше, після Євромайдану і війни на Донбасі помітна зрозуміла тенденція політизації, яка охопила всі форми обміну, хоча це, безперечно, відбувається в різний спосіб у культурі та політиці. Своїм корінням вона сягає ще Помаранчевої революції 2004 р., коли, наприклад, засновано Київський діалог. Особлива увага спрямована на культурні / мистецькі еліти, які збираються у проекті Міст з паперу. Сильне політичне забарвлення є ще й спадком двосторонніх стосунків у першій половині 20-го сторіччя, і я хотів би привернути до цього увагу. У цьому контексті можна поставити й запитання про межі двостороннього обміну, який не залучає третю чи четверту сторону. Чи ми сьогодні живемо у глобально більш об’єднаному, ніж колись, світі й у зв’язку з цим потрібно критично переглянути такий підхід, чи була зосередженість на двосторонній обмін й раніше якоюсь штучною, чи може, це необхідна або ж природня форма обміну?

По-друге, я хотів би відзначити й надалі вузькі межі інституціоналізації обміну між Україною та Німеччиною, маючи на увазі й мій власний фах, історію. Харизматичні особистості не можуть на довший час замінити інституціоналізацію. Фінансова підтримка надається часто лише для окремих проєктів. Наприклад, у Варшаві й Москві діє Німецький історичний інститут, але його немає у Києві. Для подальшого розвитку потрібні нові форми інституціоналізації, які спрямовані на тривалий обмін і відрізняються від форм, що були притаманні для середовища діаспори та емігрантів 20-го сторіччя.

Перекладач: ЮPIЙ ДУPKOT

¹ Peter Oliver Loew: Wir Unsichtbaren. Geschichte der Polen in Deutschland. München 2014
² Див. Jan Claas Behrends, Jürgen Danyel (Hrsg.): Grenzgänger und Brückenbauer. Zeitgeschichte durch den Eisernen Vorhang. Göttingen 2019
³ Див., наприклад, Martin Kohlrausch et al. (eds.): Expert Cultures in Central Eastern Europa. Osnabrück 2010
⁴ Див. Carsten Kumke: Das Ukrainische Wissenschaftliche Institut zu Berlin. Zwischen Politik und Wissenschaft, у: JGO 43 1995) число 2, с. 218-253.
⁵ Peter Borowsky: Paul Rohrbach und die Ukraine. Ein Beitrag zum Kontinuitätsproblem. У: Immanuel Geiss u.a. (Hrsg.): Deutschland in der Weltpolitik des 19. Und 20. Jahrhunderts, с. 437-462, тут с. 453.
⁶ там само, с. 441
⁷ там само, с. 459
⁸ Однак УВУ не мав права навчати німців, див. Kerski, с. 120
⁹ Про нього див. Kerski, с. 136–137
¹⁰ Basil Kerski u.a. (Hrsg.): Ein ukrainischer Kosmopolit mit Berliner Adresse. Gespräche mit Bohdan Osadczuk (Alexander Korab). Osnabrück 2004, с. 104
¹¹ Там свмо, с. 113
¹² Lew Kopelew: Worte werden Brücken. Aufsätze, Vorträge, Gespräche. München 1989, с. 141-143.
¹³ Hans-Joachim Torke, John-Paul Himka (eds.): German-Ukrainian Relations in Historical Perspective. Edmonton et al. 1994, с. 230.
¹⁴ Nürnbergs ukrainische Partnerstadt Charkow Charkiw Charkov. Hrsg. vom Amt für Internationale Beziehungen der Stadt Nürnberg und dem Partnerschaftsverein Charkov-Nürnberg. Nürnberg 2000, с. 14.
¹⁵ З мейлу від Клавдії Зіверс
¹⁶ Hilfe für Kinder aus Tschernobyl e.V. Weimar. Festschrift 111. Kindergruppe 11.11.2003, с. 5-6
¹⁷ Там само, с. 7 і с. 9