ARS POETICA

Юлія Стахівська 

ARS POETICA

Від перших неоковирних літер
і зліплених нашвидкуруч дитячих книжечок
(з промовистими назвами: «Книжка. Том перший»)
до старанних записів у шкільний зошит.
Майже у кожного щось таке було.
Дозволите розказати віршик без уставання на стільчик?
Правда ж, так можна.
Біжить чорний заєць через біле поле сторінки, у ліс,
де росте ялиночка, і не боїться заблудитися.
Чи хитаються хвилі писаних літер.
Давно ми вже не сідали в чорнильні вітрильники.
Чи простий олівець сірою лапою м’яко ступає.
Але слова часто з кігтями, завжди зачіпають.
Чи клавіші, беззвучні, видають тисячі голосів.
Хтось думає, що можна спекти рум’яну булочку вірша.
Можливо, не знаю, ніколи не виходило.
Хтось робить кров’яні зарубки на тілі –
які часи, скаже, такі й літери.
Хтось навпаки вірить у вірші-подорожники.
Може, віднесемо цей жмут волосся до ткачів,
вони уплетуть його у великий текст, може, навіть роман?
Люблю розглядати їхні детально прописані килими.
Проростає у затінку дуба первоцвіт, один, потім ще.
Срібний звук його здивування.
Можна я принесу вам на пальцях його пилок?
На березі озера хтось висотує пісню, як невід майбутнього,
як обриси світу, я так не вмію, але послухаю.

2023

НАЙКРАЩИЙ ВІРШ
Найкращий свій вірш я написала на місячній літературній резиденції.
Отож, я продирала очі о сьомій під радісну фразу моєї дочки:
Мама, вставай, уже день, і люди ходять на вулиці!
Одягала її, потім себе, потім уся ця сніданкова стихія,
і треба було йти на прогулянку: терміново треба було
купити саме ту іграшку з єдинорогом.
Або в магазин по продукти, або годувати качок,
Або грати в хованки на подвір’ї, де платан,
схожий на атланта, тримав на своїх могутніх плечах небо поезії.
Не встигла подумати про Плат, а вже обід, сповнений ложок вмовляння.
На спільній кухні сусідка-поетка із запалом питає над чим я зараз працюю:
я загадково усміхаюся, і помішую суп. Шукаю одну метафору, – кажу –
і вибираю серед скляночок потрібну спецію. Немовляння.
Далі – спроба щось поробити, але: аудіокнижка не та, у ляльки відламалася ніжка,
і, взагалі, мам, мені так нудно, давай краще пограємося. Немов.
А ось уже вечір, сповнений довгих рядків світла від ліхтарів.
Кілька телефонних розмов під час малювання. Вечеря.
Мамо, забирай мене з ванни, я водний кіт, мокрий-мокрий!
Читання у ліжку, обійми, страхи темряви, втома невтомна, мов білка в колесі.
Ніч поставила таку красиву кому місяця, в цьому вірші, що я навіть дихати не.

2023 

ДІДУ
Спочатку мова була, що судилась не кожному з нас.
Її мовчання шорстке, її золотий голос.
Рукосплетіння звуків й обійми фраз –
щось несказанно гарне, завжди поруч.
Спочатку була ріка, така, знаєш, вечірня,
коли дід діставав човен гітари й у пісні плив.
Легкий туман завмирав над водою
і намов із полотен Куїнджі у небі вив місяць-звір.
Й ніхто мене не питав про красу української ночі,
вона просто в жилах у мене текла, мов венозна кров.
Білий сад у пітьмі мироточив тисячами пелю-, сотнями -сток.
І мій дід бовванів як Мамай, наче Будда, силуетом сидячих,
на тлі килимка, і гортанно нитку думи висотував, що усе, увесь дім обвила.
І годинник кував, і шашіль точив, і висів на стіні календар із картин:
На одній запорожець писав листа енному гаспиду,
А на іншій – ми з дідом – гойдалися серед хвиль.

2022

Річка змінила русло.
І тепер на дні її видно усі стібки,
вишиті гладдю води.
Пам’ять змінила час.
Із саперною лопаткою наближаюсь я
до фотоальбомів:
1945. От прадід десь у Австрії.
А ось на Закарпатті.
Бах-х!!! – вибухнула вціліла міна...
Зі світлини сипнуло
десь із ложку чорно-білої землі.
А це моя бабуся? Неправда! Вона не була маленькою!
Домальовую їй зморшки на порцеляновому личку.
А це я. Здається, така сама. Завжди така сама.
З ножицями. Щоб вклеїти себе у майбутнє.

2016

 БІСЕР

Уже поцвяшковано небо, і у вечора глибокому кріслі
можна глянути в древні очі вогню – тут свічки і вино,
і у келихах відблиск, і риб’яча кісточка місяця угорі.

Кажеш, сиплеться світ твій? Не знаю, так поведено здавна,
а все ж – уночі кожен шелест сильніший і жест. Он плете
собі яблуня сукню, пастельну, асиметричну, на одне плече.
Кажеш, із життя, як звідси – хороший краєвид. Напевно.

Тут повітряний океан б’ється об міста берег і ми –
у малесенькій шлюпці балкона, серед піни садів,
дивимось, як весна метає свій бісер.
І лягаємо спати – трішки людьми.

2018

 ЗЕМЛЕМІР

А так, як завжди: у голку дороги засилено нитку пейзажу,
та лісу сіряк, притрушений снігу серпанком,
і яблуко глибше застібнуте в кунтуш червоний.
І сходять на пси всі язики, всі мови, ми знов онімілі
у сухотрав’ї своїм, й слухняно тримаємось в’язі землі,
і оком ніхто не веде – землемір розставляє кілочки і межі.
На стелі, по синьці, розквітли білі зірки, на скринях горіхів
запеклися замки, мов кров на губі, коли дуже болить.
Все глибше в пейзаж входить холоду нить.
І той чоловік, із щоденників, йде,
чорнильного голосу грядку тче,
і кожен рядок – я за ним загрузаю.
А кажеш – було, і забудь – не минає.
Ось циркуль його, і окреслено коло,
і небо в сузір'ях, і засіяне поле,
століття – найкращий епіграф, земля – вогка повість.

2019

ЛІТОЛОГІЯ

Літня злива – зелене стає срібним. Обкладинка.
Ось довга-довга цитата блискавки, без академічного посилання,
без жодної згадки про Теслу,
світляна судина з неба до землі,
унизу – коментар дуба.
Тут і далі – лугова бібліографія:
деревій, кашка, чебрець. Рідкісне видання підмаренника.
Ця лілія на залиплому ряскою плесі – єдиний гарний образ
із якогось моралізаторського вірша шістдесятих.
Хтось доганяє на велосипеді вітер. Романтична дачність.
Поряд сосни своїми хребтами нагадують про готику,
а бузина – про українське бароко,
чорнота вікон-бійниць, зелень даху.
Тут і далі архітектоніка: поле – пагорб – ліс.
Знаки оклику огорожі. Нерегулярний синтаксис. Град. Крапки.
Стислий переказ пророслого. І жодної думки.

2019

БОГИНЯ

Парусинові мокасини, бадмінтон, ситро.
Воланчик такий легкий, такий пружний.
Приручені нашвидкуруч перші звірі –
дворові коти і собаки.
Сліди від гольфів, синці від ігор,
нігті з пелюсток, ворожіння на бузку,
зариті у землю скельця.
Десь тоді я вперше побачила
дві темні ікони – Ісус і Марія –
у позолоченій оправі
(як шоколад у фользі).
Це Бог, – сказав дідусь.
А це Богиня? – запитала я.
– Ні.
– А чому?
Досі це запитання там і лежить, у садку,
під каменем, де багато тритонів.

2017

МАЛЕНЬКИЙ МІЙ СКЛОДУВЕ

Усе було так просто: пасмо сонця на стіні й високі ноти.
Й ілюмінатор дзеркала у карій рамі: кімнати море хлюпотить,
піниться пил, вируючи на світлі.
Це ранок. Точно. Іще не проминула свіжість від води.
Ще все можливо, навіть ти. Усе іще зі мною може статись.
Бо поки ролі тут не роздали, а дійові особи сплять.
Але я чую, все найцікавіше, не тут, не в цьому кадрі сніданку на траві.
Воно пливе й переливається лиш мить. А далі загусає і мовчить.
Це тільки спогад, маленький мій склодуве.
Озирнись, в дзеркальне вічко хтось зорить.
От! Знову! Лише плече його майнуло – й кружалець пустки.
І радіо жучок гудить про п’ять поранених і двоє вбитих.

2018

КИЇВ
Як я люблю цей протяжний, перший акорд несміливого снігу.
Інкрустований місяць вгорі.
І світло його крізь темну візантійську долоню Старим Києвом йде.
У брошці двору, де вони жили поламана застібка,
але лишився відбиток їх черевиків.
І я стаю в них, у рідні, і сто років як не було.
Саме час розказати тій дівчинці, що сидить за книжкою
і часто краде свічки у церквах, і ліпить з них коників – як воно піде далі.
Але я промовчу – небо зовсім голубине, світло вже високо-високо,
і місяць більше не такий таємничий – у крапках, мов перепелине яйце.
Так колись хтось інший вже зазирне у іншу скриню – і побачить у ній тебе.

2019

ОЛИВКИ
У цій березневій прозорій імлі, у цій повітряній прелюдії квітня,
Коли кожен розцвіте як зможе, у брунатній шухляді купе,
такій же лискучій, так-так, як лусочка бруньки, маленька дівчинка
малювала в альбомі «оливики миру»:
Бо, хтось колись сказав, що голуб приносив після біди
гілочку оливкового дерева, але я думаю, мама, що він би міг
принести і цілу банку оливок, тоді б можна було зробити салат. Так-так.

Як із прадавніх міфів проступали ці наші суворі закинуті села північних країв,
з кошлатими бровами сухостоїв минали поля. До півдня було неблизько. Так-так.
До півдня тільки птахи вільно ладнали свої ключі. І переможно стояла у повітрі весна.
Своя. Рідна. Виписана таким запаморочливо зеленим скорописом по чорних
сторінках згарищ. І голуб літав, і довго не міг знайти дику оливку, і приніс таки
тобі у сон її сріблясту намистину. Так-так.

2023

МЕРЕХТІННЯ

Мені здається так могло би виглядати пекло –
Блискуча споруда зі скла і металу: кілька рівнів угору, кілька кілець униз.
Усі поспішають і нудяться у напруженому чеканні.
Еврідіка дочекалася свого потяга, Персефона підіймається на ескалаторі,
Харон у водонепроникному комбінезоні гортає своє весло далі.
А головне – усіх забагато – це повня, надлишок, гамір.
Акція на крильця жар-птиці. Вогонь тане на язиці.
Вириваюся з цього виру, біжу у прохолоду ночі, до озера,
цілую стіну будинку над ним.
Хто сказав, що справжнє завжди блискавичне? Гроза?
Повільно йду каналом вулиці –
Небо сьогодні таке зіркове!
«На східному фронті дають
найвидовищнішу з вистав».
Десь на півночі у пилку своїх коридорів задихається сірий песиголовець.
Он зірка вказує йому шлях у Тартарію.
Повільно-повільно випливає човник місяця,
щоб перевезти його у… але ні, і цього не вийде –
дірявий, прострілений осколком моєї країни.
Мерехтить моральний закон в середині нас.

2023