Ось уже декілька років Олександр Мільштейн малює ілюстрації до своїх текстів. Така ситуація завжди зачаровує. Звичайний ілюстратор перебуває десь поруч з читачем, на одній відстані з ним. Яка відстань письменника в цьому випадку, нам невідомо – адже він ілюструє радше не розповідь, не референтні перипетії сюжету, а власне потік свого письма. Його придихи, дифузії, падіння. Його блиск. Це навіть не ілюстрації, а видіння, «вікна в…» − променисті створіння на велетенських малюнках Клоссовського, витаючі тіла Блейка, звихрена туш Гюго, його ляпки, кавові патьоки… Завжди набагато ближче й водночас набагато дальше до тексту, ніж ми можемо уявити. Щось за межами оповіді, її виворіт, її велика невибагливість до засобів. Або по якійсь ковзній кривій, дотичній, в ракурсі анаморфозу – драговина оповіді, сюжет, що провалюється в інші сюжети.
У випадку з Мільштейном все ще складніше й цікавіше. Адже самі його тексти – з їхніми умисними «забормотами», російсько-німецькими асонансами, з їхньою здатністю розбігатися в будь-якому напрямку із будь-якої точки – це своєрідні машини письма. Говорячи про ці «машини» (в делезівському значенні слова), можна згадати тексти Жаррі, Русселя, Берроуза, Андрія Бєлого… Такі письменники «придумують мале використання великої мови, якою виражають себе цілком і повністю: вони применшують цю мову, роблять її мінорною, як в музиці, де мінор позначає динамічні поєднання, що перебувають в постійному дисонансі. Їхня велич – у цьому применшенні: вони змушують мову втікати, звиватись по якійсь чаклунській лінії, постійно її дисонують, змушують розгалужуватись і варіюватись в кожному її елементі…» (Ж. Делез, «Критика і клініка»). Ці тексти протистоять конвенціональній белетристиці, «великій літературі». Вони не «розповідають», не «описують», а радше «працюють» − через свою швидкість, рухливість в поломках, обривах, зміні оптики, замовляннях. Підкорюються не звичайному порядку подій, а принципу, що перебуває за ними й не до кінця зрозумілий для нас. Вони дають голос комусь невідомому, скривдженому, вони вигадують голос − для того, у кого голосу, здавалось би, бути не мало. Як у Мільштейна, харків’янина, що живе в Мюнхені − голос емігранта, афатика, фланера.
Отже, ми маємо одночасно дві «машини» − машину письма і машину ілюстрування. Їхня взаємодія частково залишається для нас загадкою. Що тут первинне: письмо, що породжує ілюстрування, чи, навпаки, малюнки, які змінюють напрям розповіді, раз за разом штовхаючи її до нового провалу, що аж кишить новими образами? Мабуть, кажучи точніше, ці машини працюють в якомусь взаємопроникненні, поєдинку, перетинаючись своїми частинами. Підштовхуючи одна одну і водночас застрягаючи одна в одній. Малюнки Мільштейна – своєрідне графічне відображення цього руху, його тертя і його люфт. Напівприховані нагромадження контурів, петлясті розчерки кульковою ручкою, шорсткуваті плями пастелі, комп’ютерні абриси в лайт-боксах. Насправді, якийсь складний багатополярний агрегат – «диполь», «квадруполь», «п′ятиполь»… І тут же − пересіченості, розриви, оранка й борозни, плутанина з сезонами: «двопілля», «трипілля», «п’ятипілля»… Або ж ось, як втілення, фантазм цієї повітряної легкості в поєднанні з немилосердним скреготом – «пані Броня», гебефренна бабуся, культовий персонаж московсько-української арт-сцени 90-х, що на малюнку Мільштейна з’являється в балетній пачці з велетенським мечем у руках, ніби давньогрецька мойра, страшна богиня долі, що відтинає все.
Роздивляючись «звичайні» ілюстрації до книг, ми завжди приблизно уявляємо, що вони можуть нам «дати», чого очікувати – естетична насолода, точне опрацювання деталей часу і місця або навпаки, втілення авторського пафосу. Спочинок для очей в суцільному масиві тексту, врешті-решт. Малюнки Мільштейна в порівнянні з цим можуть здатися нам занадто упередженими й водночас занадто байдужими. В якомусь сум’ятті й збентеженні. У нас немає до них «підходу» − ми застрягаємо в них і відразу ж стаємо безнадійно виштовханими. Нам може примаритись фігура автора – напевно, єдиного, хто перебуває там, де розгортається дія, і знає її код. Але чи насправді існує таке місце? І чи хоче автор там бути? «Пишу, бо не можу не писати про те, як я не можу писати», − виказує себе Мільштейн в оповіданні «П′ятиполь», що дало назву цілій збірці. Єдиному, до речі, в ній тексті, де розповідь ведеться від першої особи, а протагоніст знову опиняється в Україні. В якомусь загадковому придуманому П’ятиполі, десь між Полтавою і Києвом. У містечку, ніби поставленому вертикально, сторчма, й оточеному лісами з пофарбованими білою фарбою стовбурами дерев. Таке стається і з нами всіма. Ми опиняємось на узгір’ях − там, де нам ввижалася рівнина. І в мерехтінні білих стовбурів − там, де сподівались побачити щось рідне. Мільштейн як автор першим готовий відмовитись від усіх гарантій, від усіх привілеїв свого авторського місця − я пишу, бо не можу писати, і малюю, щоб зберегти цю неможливість. Місце автора постає лише як вікно, розрив у здивування, небувальщину, передчуття, відчай. І в той же час як манера – оповіді, штриха, розфарбовування. На лініях подорожі, щезання, повернення або втечі, в безпритульних полях мови. Як миттєвість, видіння, проблиск серед сотень кілометрів білих стовбурів. В часі найнезначущіших і найнеймовірніших подій.
З російської переклала Наталія Шимон.