МАРІУПОЛЬСЬКІ СНИ

ОЛЕКСАНДР МIЛЬШТЕЙН

0. Намалював я цю картинку перед поїздкою до Маріуполя. Російською «Wellenbrecher» буде «волнорез», тож якщо грати у відому всім гру, то розтинаючи морські хвилі можна порізати пальці на руці. Мабуть, у моїй картинці відчутна нотка тривоги перед поїздкою, тривожними були новини про імовірність воєнних дій в акваторії Маріуполя, я вже й не згадаю гаразд… Та й таке от намалювалось, я назвав це «Concrete Dream».

1. На пляжі в Маріуполі я переодягався, не заходячи в кабінку, тільки обгорнувшись рушником, але якось я рушник залишив у готельному номері, а усвідомив це тільки, коли вийшов з моря, море було за сто метрів від готелю, ранок видався доволі холодним, дув різкий вітер, захотілося негайно ж переодягнутись, а на пляжі вже було повно людей, загартованих шанувальників ранкового купання, безперечно місцевих, тож я пішов до прямокутної кабінки точнісінько такого кольору, не виявив ніякого входу, взагалі жодного просвіту, обійшов її довкола, зробив ще одне коло, провів долонею по шкарубких поіржавілих стінках, в одному місці було щось наче шов, тільки наглухо запаяний… і згадалась оця от картинка, намальована не в Маріуполі, а в П’ятиполі… в Маріуполі ж стояла інсталяція, ще лаконічніша, ніж моя картинка, я назвав її «Пам’ятником Залізній завісі», згодом вирішив так само назвати і свій малюнок… але це вже було пізніше, коли я підіймався сходами до готелю «Посейдон», а тієї миті, о сьомій ранку на похмурому вітряному пляжі, коли я зрозумів, що входу й справді немає, – наче й виходу не було, наче я був по той бік… мені видалося, що я уві сні, от тоді я і вирішив, що створю такий альбом «Маріупольські сни».

2. Готовальня. Перше ж, що я побачив, прокинувшись у потязі, були силуети креслярських інструментів на тлі багряної зорі. Вони видавались настільки ірреальними, що я вирішив було, що то – сон у сні. А згодом зрозумів, що це так Маріуполь усіх зустрічає, висилаючи назустріч велетенських монстрів Азовсталі. Так трапилося, що того дня, коли більшість учасників нашої групи відвідувала старшого брата Азовсталі Ілліча, я з друзями, які заїхали в Маріуполь усього на день, їздив у іншому напрямку, і дорогою до Піщаного нам показували через вікно машини залишки окопів, виритих на пляжі в піску.

3. Це я почав було малювати на папері акрилом, але щось пішло не так, тож я відклав папір. Ще, гляди, спробую якось порятувати, подумав я собі, а поки нехай буде так – мишкою на екрані… а хтось, може, порятує ще й саму хоральну синагогу, вона, ніде правди діти, і так справляє могутнє враження, без даху, заповнена небом і джунґлями: «ефект накладання різних світів» звучить нехай і банально, зате виглядає круто, у Фейсбуці я дав під цим малюнком посилання на фотографію. А через декілька днів мій ескіз синагоги на папері перетворився на лінію будинків на Галерейній вулиці в Мюнхені, на той закуток Гофґартена, який усе своє життя малював Джорджо де Кіріко, у мене вони екстраполювалися у перевернений лабіринт, залишилось тільки на цьому тлі нарисувати де Кіріко, вписати одного манікіні в залізну кулю, а іншого – в порожній місяць і назвати малюнок «Петанк з де Кіріко». Та оскільки цикл маріупольський, а де Кіріко в Маріуполі наче й не бував, то я не включив цю картинку в альбом. Зате тут вшановується інший художник, уродженець Маріуполя Архип Куїнджі.
 

4. «Endlich die Kaiserstadt!» – вигукнув письменник і радіожурналіст Ганс Плешинський. Він сидів у літаку поруч зі мною, від його вигуку я розплющив очі і побачив в ілюмінаторі нахилене Азовське море. Та виявилося, що це – озеро Аттерзеє і що ми підлітаємо до Відня. 

5. «Це що за страховисько? – вигукнув у листі мій ізраїльський приятель-художник, – саме так, мабуть, німці й уявляють собі євреїв!» Я відповів: ну чому ж страховисько? Це ж я, а я ж думав, що я, ну нехай не Аполлон, але ж і не таке вже страховисько, так образливо. У Маріуполі я згадував, що писав колись упродовж 45 хвилин контрольну роботу в протигазі, ще в середній школі. Я не маю маґістерської шапочки, зате у мене є червоний диплом-китичка мехмату… а ще нам вручали тоді ромбик значка, майже як ковпачок для гнома… був одного разу і тфілін, а от усередині зате … але ж – що назовні, те й усередині… так, принаймні, було раніше, до епохи віртуальної реальності… так ось шолом для віртуальної реальності й виявився більш схожим на маску для підводного плавання, але тут – не вона, вона в мене появилася на іншій картинці. 

6. Аня Кампман читала в будинку культури «Молодіжний» уривок з роману «Як високо підіймуться води», там згадувалися морські свині, це такий вид дельфінів, я думав було, що вони живуть лише в океанах, але поґуґливши дізнався, що і в Азовському морі водяться, та навіть і називаються так – «азовки». Згодом усі були на маріупольській дискотеці, дорогою до готелю я побачив азовку, вона лежала під деревом на тротуарі. На відміну від чоловіка, якого я напередодні побачив уночі посеред дороги, якраз після читання в «Молодіжному», коли я читав початок з роману «Серпантин», де на дорозі лежить людина, той чоловік в Маріуполі виявився живим, азовка ж не ожила, а наступного дня, коли я знову ішов цією ж дорогою до готелю, я побачив це жахливе видовище знову. Та й справді, чому б не оживити її на папері, отак по-дитячому… Це теж дельфіни, ті, яких я в дитинстві так жагуче хотів побачити в морі, гукав їх, плескаючи долонькою до поверхні води, десь я вичитав, що саме так їх можна погукати, однак припливли вони тільки, коли я купав у морі вже власного сина. 

7. Русалок в Азовському морі я так і не побачив, то ж ця випливла сюди, мабуть, з роману Володимира Рафєєнка «Демон Декарта», який в моїй свідомості перетворився на «Демона Лапласа», адже за передбачення відповідальний Лапласовий, а не Декартовий демон, а то ж був роман-передбачення… Не знаю навіщо, але я сказав про це авторові, він у відповідь знизав плечима… 

8. Малюнок навіяний пам’ятником Архипові Куїнджі на його батьківщині. Це при тому, що в камені він значно молодший і пензлик у нього там один.

9. Ні, то не сон Чикатила (радянського Гаармана), як хтось припустив у коментарі на фейсбуці, я думаю, що він прорубує в кавуні сходинки до неї, а зовсім не має наміру зарубати принцесу сокирою… Мабуть, зайвим буде уточнювати, що це – чистісінька фікція, попри те, що поштовхом до неї стала усна розповідь письменниці Софії Андрухович, вона ж і запропонувала мені цю подію намалювати, я їй відповідно – записати, не знаю, чи напише щось вона, а своє намалював, зрештою, не зовсім те, що трапилося з нею, але … все ж)

Переклад з російської Христини Назаркевич