Воєнний щоденник

Юрій Дуркот

Львів, 1 березня, вечір (1. März, abends)

Добре мати багато друзів по цілому світу. Багато з них зголосилися вже у перші години, а ще більше - у перший день нападу. Мовляв, вони стривожені, приголомшені, відчувають безсилля, подумки з нами. Багато хто пропонує прихисток.
Не пам'ятаю навіть, чи відповів на кожен з цього цунамі різного роду листів. Вибачте, якщо когось забув. Вибачте, будь ласка, я просто не впорався.
Європу я насправді дуже люблю. Скільки країн я відвідав? Тридцять? Сорок? Не знаю. Люблю ламані лінії норвезьких фіордів, рівне світло Фінляндії, пороми Ересунну, якими місцеві мешканці користуються, щоб закупитися безакцизним  алкоголем, суворість Галлігена пізньої осені, польські ліси й озера, метушню Берліна, відчуття безпорадности на Британських островах, де переходячи дорогу, щоразу повертаєш голову не в той бік, човни голландців, обладнані як помешкання, повітряні потоки в Альпах, які несуть тебе під час польоту на параплані, мовний салат швейцарців, прямолінійність італійців, легку зарозумілість французів чи мости Стамбула. Наразі наша подорож з півночі на південь добігла кінця. З таким же успіхом можна було б вибрати і якийсь інший маршрут. 
Одного разу мені навіть приснилося, як мій прах розвівають вітри над Північним морем. Напевно, напередодні ввечері я дивився фільм "Великий Лебовський".
А ще є порти - кожен зі своїм особливим колоритом, але всі з особливим відчуттям свободи і космополітичної гордості. Єдине, чого не вистачає у Львові - це порту. За легендами, у часи, яких ніколи не існувало, тут теж текла велика річка. Сьогодні це лише малий потічок, який 150 років тому австрійці з гігієнічних міркувань загнали під землю. Але якби у нас був порт, то ніщо б не завадило піднесенню Львова до світового мегаполісу.

Якби я порахував усі запрошення перечекати складні часи за кордоном й хоча б на тиждень прийняв кожне з них, це був би відпочинок тривалістю, мабуть,  щонайменше в два роки. Можливо, я справді цим скористаюсь. Колись у майбутньому.
Але сьогодні ми залишаємося тут. Не тому, що чоловікам призовного віку заборонено виїжджати з країни. І не тому, що на даний момент тут, на заході країни, відносно безпечно. Це просто було б зрадою щодо до людей, які загинули або втратили все. Картини, що їх показують CNN чи Reuters щохвилини це підтверджують. Якщо б ти був далеко й повернувся лише після того, як все закінчилося, то просто не зміг би дивитися іншим в очі. Ми могли б залишити нашу країну лише в одному випадку: якщо її більше не буде. Але якраз цьому ми запобігаємо. Кожен робить, що може. Жінки з маленькими дітьми, люди, які втратили своє майно, змушені рятуватися за кордоном. Ми не мусимо.
Весь світ зараз робить все, щоб нам допомогти. Ну, майже все. Але якщо ми це переживемо - ми, українці, а також всі європейці, весь світ, планета Земля чи що там ще в цій галактиці обертається навколо себе - якщо людяність, розум, свобода і людська гідність (тобто все те, що сьогодні нічого не важить на збожеволілій десятій частині суходолу цієї землі) не загинуть остаточно, і якщо ви після цього знову почнете дискутувати й якнайшвидше не приймете нас до Європейського Союзу - ми вам цього ніколи не пробачимо. Ніколи.

Я щойно помітив, що з усіх слів у цьому довгому тексті програма правопису мого комп'ютера не розуміє лише три: параплан, мовний салат і нескладність. І ще Лебовський. З цим ще можна миритися.

 
Львів, 7 березня, вечір (7. März, abends)

 Двадцять шість годин. Дев'ятсот кілометрів. П'ятнадцять осіб. Купе на чотирьох. Місце дії: потяг. Маршрут: Кривий Ріг, Дніпропетровська область, східна Україна – головний вокзал Львів. Проміжні станції: невідомі. Але їх багато. Бракує повітря. Кількість туалетів на вагон: два. Кількість купе: дев'ять. Кількість пасажирів (у середньому на купе): див. вище. Кількість пасажирів у проходах: ніхто не рахує.

Досі найгірший досвід переповненого потяга я мав у інтерсіті з Гамбурга до Касселя. Цілу дорогу стояв на одній нозі в тамбурі біля своєї валізи. Якби десь посередині вагону сиділа якась жінка з дитячою коляскою й хотіла б вибратися, це їй навряд чи вдалося б. Але потяг залізниці “Deutsche Bahn” з Гамбурга до Касселя їде приблизно дві з половиною години, якщо дорогою не заблукає. Навіть враховуючи запізнення. Більше ніколи не нарікатиму на свої подорожі з “Deutsche  Bahn”.

Чи була б “Deutsche Bahn” обтяжена евакуацію такого масштабу? Безперечно. Кожна залізнична компанія у світі була б обтяжена. Українська теж. Але досі їй щоразу вдавалося вивезти людей із охоплених війною міст. Попри те, що потяги Української залізниці у мирний час не їздили так швидко, як інтерсіті.

Люди в купе розповідають свої історії. Огрядна літня жінка хоче в Італію. Там багато років працює її донька. Її супроводжує інша жінка, яка сама працює в Італії; вона пообіцяла доньці першої привезти маму. Здається, у літньої пані проблеми з серцем, вона погано почувається, важко дихає. Випадково у цьому ж купе їде лікарка. Кілька таблеток — і стає краще, хоча б тимчасово. Зробити щось більше нема змоги.   

Жалюзі наніч треба повністю опускати, а вдень наполовину підняти. Дорогою люди обмінюються контактами, пасажири в купе створюють групу в месенджері “Viber”. У Львові усі виходять. Дехто залишається в місті. Інші хочуть далі, до Польщі. Іншим потягом чи в автобусом. Літня жінка і її супутниця стають у довгу чергу.

До Львова цим потягом приїжджає і мама Юлії. Це вона лікарка, що їхала в купе. Наступного дня в чат приходить повідомлення, що літня жінка померла. На прикордонному переході. Вона вже майже дісталася до Польщі.

Львів, 22 квітня, пообіддя.  (22. April, nachmittags)

Чим відрізняється щоденник від колонки? Насамперед, це самодисципліна. Кожен, хто серйозно веде щоденник, розглядає тексти як справу свого життя. Або хоча б як терапію. Це зобов'язує. Тут можна було б застосувати ще краще, типово німецьке й тому для ненімця абсолютно невимовне слово: Selbstverpflichtung, самозобов'язання. Кілька років тому про це мені нагадав Юрій Андрухович.

Не дуже розумію, як це працює. Я ніколи не писав щоденника. Але гадаю, що треба писати старанно і регулярно. В ідеалі –  ціле життя. Не знаю, чи ведення щоденника – так само як і ледве чи перекладне  поняття Innerlichkeit, "внутрішній світ"  – було вигадано в Німеччині, але ці два феномени добре поєднуються. Показово, що у Вікіпедії про цей неологізм Клопштока є лише одна стаття,  німецькою мовою. Інших тлумачень жодною іншою мовою немає.

З воєнними щоденниками інакше. Оскільки всі війни колись закінчуються, ви повинні поставити собі питання: Що буде потім? Не знаю, чому я думаю про це саме сьогодні. Можливо, просто тому, що сьогодні дощова Страсна п'ятниця перед православним Великоднем.

З іншого боку, з колонкою у вас більше свободи. І більше часу. Оскільки цей жанр, як правило, практикується раз на тиждень – раз на два тижні або навіть раз на місяць, якщо вам пощастило бути відомим письменником, – то він передбачає певне дозвілля. Шість днів на тиждень можна займатися речами, що приносять задоволення, щоб за цей час визріло кілька геніальних думок, а на сьомий день записати кілька рядків.

Саме за таким принципом працював один з найкращих українських тижневиків. Тоді всі говорили про "зміну часів", причому справжню. Дилеми "постачати чи не постачати зброю", тоді ще не було.

Залишається загадкою, чому в останні тижні мене раптом навідують так багато спогадів з кінця 1980-х і початку 1990-х років. Можливо, тому, що зараз один божевільний хоче повернути час назад. Можливо, це просто захисний механізм. Але  час той  був неймовірно захоплюючий, з такою кількістю новизни у сприйнятті свободи, у плані знань, з таким несподіваним розмаїттям ідей і думок, що світ здавався нам чудовою мандрівкою, від якої перехоплювало подих. Нові газети також були частиною цього нового світу.

Можливо, навіть важливішим, ніж переломний момент було те, що в редакціях з'явилися перші комп'ютери. І перші комп'ютерні ігри. Я навіть гадаю, що вони були головною причиною того, що тижневик став особливо популярним форматом, хоча історики медіа вказують на абсолютно другорядні фактори, такі як проблеми з папером чи інші технічні обмеження.

Тож шість днів на тиждень редакцію наповнювали радісні звуки комп’ютерів. Ні, ми не просто грали на комп'ютерах і з комп'ютерами. Ми ще й святкували уродини. Й інші свята. А на сьомий день  випускали найкращу газету усіх часів. Це все мало і метафізичний вимір: місію ми розуміли не як процес творення, в якому перебували шість днів, а на сьомий відпочивали, а як процес руйнування — старої системи, антигуманної ідеології, залишків брехливого комуністичного світу. Коли цей світ остаточно загинув, було важко рухатися далі. У середині 1990-х років ту газету видавати припинили. Чимало хто тоді вважав, що свобода і демократія переможуть майже автоматично.

Але автоматично вони не перемогли. За все треба було боротися, знову й знов. Вважається, що незалежність як продукт розпаду радянської імперії українцям мало не з неба впала. Щоб запобігти поверненню авторитаризму, 2004 року знадобилася революція: принаймні вона була мирна. Десять років по тому, під час Євромайдану, нового потенційного диктатора вдалося прогнати набагато вищою ціною людських життів й подальшої втрати територій.

Усі ці роки чорна тінь Росії висіла в небі над Києвом, не відпускаючи його. Тепер ми боремося з жорстоким божевіллям злочинної російської воєнно-пропагандистської машини. Цього разу ми просто зобов'язані перемогти. Ми не можемо дозволити собі поразку. П'ятої спроби не буде.

 
Львів, 5 травня, вечір. (5. Mai, abends)

Кожен, хто хоч раз в годину пік їздив в Україні трамваї, знає, як це відбуваться.  Якщо у вас ще немає квитка, ви можете придбати його у водія трамвая (в основному це все ще жінки, хоча зараз іноді на цій роботі трапаються й чоловіки). Але якщо ви зайшли в задні двері трамваю, то пробитися напаред буде неможливо. Ви не зможете й поворухнутися.

Проробивши акробатичні трюки, дістаєте з кишені гроші й передаєте сусідові. Він передає далі, його сусідка в свою чергу вже простягає руку, і так через голови пасажирів купюри чи монети потрапляють до водійки. У її дверях є невеличка шухлядка, яку вона завжди перевіряє на зупинках. Потім квитки повертаються тим же шляхом. Замовлення отримано, замовлення виконано.

Якщо у вас немає дрібних грошей, вам навіть повернуть решту. Достатньо лише сказати, скільки квитків вам потрібно - і вони повертаються пасажиру разом зі рештою. Так само відбувається й компастування квитків, але цей процес трохи коротший. Компостерів у трамваї зазвичай більше, ніж водіїв.

Нині ця сама система працює і з наданням допомоги. Ваші друзі кажуть вам, що в місці А чи Б - на сході, на півдні чи на півночі країни - терміново потрібно щось, чого в Україні наразі немає. Певні ліки, наприклад. Ти дзвониш або пишеш друзям в Європу - і вони починають шукати. Потік пожертв ніколи не пересихає. 

Деякі речі тепер нелегко знайти навіть в інших європейських країнах, попит на них різко зріс. Але в якийсь момент усе спрацьовує. І все відбувається, як з квитком у трамваї. Лише уявіть, що цього йдеться про трамвай довжиною в кілька сотень кілометрів. Тому зазвичай це займає трохи більше часу. Але працює. Завжди і надійно.

Тепер черга за водіями. Без них система не працювала б. Удень і вночі вони в дорозі, годинами стоять на прикордонних переходах, у своїх вантажівках чи мікроавтобусах перевозять сотні більших і менших пакунків, мають списки з сотнями номерів телефонів різних адресатів у різних містах. Вони напам'ять знають, які дороги в Україні наразі проїзні та безпечні, а які ліпше оминати. Я ніколи не чув, щоб вони помилилися й котрусь посилку доставили не за адресою.

Буває, що втрачається зв'язок, на зв'язок водії не виходять годинами, можливо, вони в недоступній зоні, але в наш час ніколи не знаєш, що може трапитися в дорозі, тому починаєш трохи хвилюватися. Однак не встигнеш по-справжньому занепокоїтися, як вони знову з'являються: просто на це пішло більше часу, не проблема.

Після цього за справу беруться інші помічники. Забирають, перепаковують, сортують й відправляють далі. В Україні тепер знову можна відправити вантаж поштою.

Це величезна мережа. У людей в різних містах і куточках є друзі. Без усіх цих небайдужих і абсолютно відданих людей з усіх народів, з усіх країн світу ми б не вижили. Віддячити їм неможливо. Колись ми поставимо пам'ятник невідомому помічнику. Якщо буде треба, то навіть у трамваї.

 
Львів, 27 липня, вечір (27. Juli, abends)

ЗМІ тепер рідко повідомляють про Маріуполь. А якщо й розповідають, то це зазвичай історії людей, яким вдалося вибратися з пекла. Наприклад, сім’я восьмирічного Єгора, який записав у щоденнику: «Загинули два собаки, бабуся Галя і моє улюблене місто Маріуполь». Годі щось довідатися про те, як зараз живуть люди у майже цілком зруйнованому місті під російською окупацією. Журналістів там нема, російські пропагандистські ЗМІ мають з журналістикою спільного не більше, ніж морська свинка з морем. У соціальних мережах люди вкрай обережні, щоб не наражати на небезпеку себе, своїх близьких і друзів. Ледве чи хтось може собі дозволити критикувати стан речей. Імена зустрічаються рідко. Незважаючи на це, іноді можна відчути, яке життя в Маріуполі.

Неллі періодично пише про своє місто в Твіттері, публікує фотографії, іноді короткі відео. Широкі зелені крони дерев прикривають руїни будинків. Іноді зруйнована багатоповерхівка займає весь екран комп'ютера. «Я не знаю, як називається цей синдром», — написала Неллі сьогодні у Твіттері. «Мені соромно в цім зізнаватися, але коли я дивлюся на зруйновані будинки, у мене не виникає жодних емоцій. Жодних». Під час короткої прогулянки напередодні вона побачила повний чеченців БТР. Він їхав на південь, над ним майорів чеченський прапор. Це  була, мабуть, моторошна зустріч.

У перші дні війни Неллі писала у Твіттері регулярно, останній твіт був 2 березня. У Маріуполі падав дощ, над містом лежав густий туман. На фото можна бачити український прапор. Потім на кілька місяців Неллі зникла. Лише наприкінці червня вона повідомила у Твіттері: «Ми вижили. Наш кіт теж. Вижили в пеклі з видом на Азовсталь». «Пекло» — це слово в її твітах з’являється часто. Її будинок хитався, коли російські літаки атакували завод. Місяцями. Дим над Азовсталлю курився ще довго після припинення бомбардувань. Лише 19 липня Неллі написала, що диму більше немає.

На одній зі світлин місто у світлі призахідного сонця виглядає майже ідилічно. Коли не видно зруйнованих будинків. Бо життя є лише в одній частині міста – між школою № 65 і Тарасовим парком. На численних світлинах, які постить Неллі, уважний спостерігач помітить ще дещо. На них не видно птахів. Я б напевно не помітив, якби Неллі не написала у Твіттері: «Пришліть нам білих голубів». Бо в Маріуполі білих голубів більше немає. У місті майже не залишилося будь-яких голубів. Птахів ловили і їли, коли їсти зовсім не було чого. До речі, причина, чому білих голубів ущент винищили, досить проста. Ні, їхнє м'ясо не смачніше. Просто їх ліпше видно у темряві.

Львів, 1 вересня, пополудню. (1. September, nachmittags)

Наприкінці серпня  починається велике переміщення народів. Літня спека закінчилася. Родини повертаються з відпусток, студенти тягнуть важкі сумки до гуртожитків та орендованих квартир. Скрізь відчувається неспокій, усі метушаться. Дзвенять трамваї, сигналять машини. Щось дивовижне, магічне витає в повітрі. Це як перед Різдвом чи Новим роком, тільки цього разу купують не різдвяні календарі, подарунки й шампанське, а шкільні ранці, олівці й зошити. В останній день літа ціни на букет квітів зростають, як на поїздку в таксі під час зливи. Наступного ранку все місто стоїть у корку. Цей хаос означає, що починається школа.

Якось у своїй колонці німецько-іспанський журналіст Хуан Морено стверджував, що якби Карл Маркс жив в епоху автомобілів, йому ніколи б не прийшла в голову ідея комунізму. Адже часто вкрай індивідуалістська поведінка водіїв автомобілів докорінно суперечить ідеї щасливого майбутнього без приватної власности. Я навіть підозрюю, що автомобілісти, а точніше невикорінне людське бажання володіти маленькою "рухомістю" на чотирьох колесах, зробили вагомий внесок у розвал всіх робітничо-селянських держав світу.

Щось подібне до сказаного про прабатька комуністичної ідеології, можна сказати й про людину, яка придумала довгі літні канікули для школярів і загальний початок навчання, 1 вересня. Враховуючи історичну епоху, малоймовірно, щоб це була жінка. Шкода власне, бо це зробило б правила трохи гнучкішими.

Коли у 19 столітті в більшості європейських країн запровадили обов'язкове шкільне навчання, довгі літні канікули були редше екстреним рішенням. Інакше селянські діти, які влітку повинні були допомагати батькам у сільськогосподарських роботах, залишилися б поза школою. У Радянському Союзі ця традиція виявилася надзвичайно живучою. Вона пережила не лише Леніна й Сталіна, а й усіх наступних партійних секретарів і навіть розпад радянської імперії.

Для молодих батьків три місяці шкільних канікул стали жахом. Куди подіти дитину молодшого шкільного віку? Хто мав родичів у селі, міг відвезти своє чадо туди. Інакше перед батьками поставала проблема. Тоді ще ніхто не знав про існування "Корони". Іноді допомагали бабусі та дідусі, якщо були пенсійного віку. Часто батьки змушені були йти у відпустку в різний час. Таким чином дитина могла насолоджуватися канікулами один місяць з бабусею, другий - з татом, а третій - з мамою. В іншому випадку альтернатив було не так багато. Ті, кому пощастило, мали старших братів і сестер. Кому не пощастило, мусили їхати в піонерський табір. Або навпаки. Потім 1 вересня всі діти знову зустрічалися в школі.

Цього року все по-іншому. Не всі діти зустрінуться. Сотні загинули від російських ракет. Сотні тисяч втекли і опинилися на західі України. Інші разом зі своїми сім'ями розкидані цілою Європою. Деякі школи розбомблені. З міркувань безпеки очне навчання у багатьох школах взагалі неможливе. Тим часом на окупованих територіях окупанти починають вилучати українські підручники та викладати "путінську" історію. У Маріуполі школи не відкрилися навіть у перший навчальний день. Інакше дітям би втовкмачували в голови, що української нації не існує.

Те, що 1 вересня розпочинається не лише навчальний рік, але й розпочалася Друга світова війна, може бути збігом. І все ж ці два факти стоять поряд. Але це вже інша історія, яку доведеться розповісти іншим разом.