безгучні голоси при виді мертвих на вулицях бучі

Марсель Баєр

Не збираюся нічого вигадувати. Маю намір повідомляти тільки те, що бачив. А це означає – розповідати й про те, чого я не бачу. Я не кинутий на поталу подіям, які описую. Я не дійова особа, не жертва. Я навіть не прибираю ролі безпосереднього спостерігача, як ото воєнний репортер, що ризикує при цьому життям. Моє життя не в небезпеці. Я в безпеці.
Пишу на початку квітня, на початку весни 2022 року. Ми тут чекаємо на повернення птахів з вирію.
На зображеннях, які я побачив після вторгнення російського війська в Україну вранці 24 лютого, впала у вічі одна річ. Щось, чого на цих зображеннях не видно. Бракує ворон.
Бачу поля, що прослалися аж до обрію, бачу міські парки, зелені насадження в житлових комплексах, та ніде ані однісінької ворони. На даху автозаправки могли б сидіти ворони. Там, на стоянці біля супермаркету. Ворони могли б випадково пролетіти крізь зображення, коли камера на смартфоні скерована до неба. Але нічогісінько.
Після 24 лютого я бачив передусім котів і псів. А також черепах, кроликів. Одного разу навіть африканську чагарникову білку. Екзотичних птахів у клітках. Самі домашні тварини, забрані своїми господарями-біженцями, або залишені домашні тварини, бо їхні господарі збиралися виїхати лише на кілька днів, упродовж яких сусіди будуть годувати кицьку, вигулювати собаку, а де ж тепер ті сусіди, невідомо, їх так само не видно, як і ворон, що навесні тільки вичікують над полями, коли рільник візьметься засівати.
Бачу дерева на узбіччі, порепані й чорні. Порепані чорні дерева при дорозі. Чагарники, що перестали бути чагарниками.
В якомусь садку за містом бачу свійських гусей, що походжають довкола підбитого російського танка.
Зграйка голубів, що пролітають крізь зображення під ескадрильєю російських військових гвинтокрилів.
Дві-три чайки в сонячному ранковому небі над Миколаєвом, випадково захоплені камерою спостереження, коли російська ракета вдаряє в будівлю обласної адміністрації.

ІІ

Може видатися непристойним – зважати на присутність чи відсутність ворон на фотографіях чи відео, коли йдеться про зображення з війни, яку тепер, безпосередньо коли я пишу ці рядки, з диявольським розмахом ведуть проти країни, що лежить від мене на віддалі двох години перельоту. Або, як неважко обрахувати, від міста мого проживання Дрездена за 8 годин і 26 хвилин автомобілем, коли обрати трасу через Вроцлав, Катовіце і Краків, аби через 851 кілометр дістатися до західноукраїнського міста Львова, або ж 9 годин і 59 хвилин через 1011 кілометрів, якщо надати перевагу шляхові через Прагу.
Велика віддаль від мого письмового столу, від вашого письмового столу віддаль до Львова пролягає тільки в голові, якщо для порівняння обрахувати швидкісну трасу з Вупперталю до Мілану: за 8 годин і 27 хвилин 866 кілометрів, тобто навіть на одну хвилину і 15 км довше, ніж з Дрездена до Львова.
Львів, Краків, Катовіце, Вроцлав, Прага, Лемберґ, Кракау, Каттовіц, Бреслау, Праґ – усі ці міста щось мені говорять. За винятком Катовіц, звідки родом мої прадід і прабабуся, в усіх цих містах я побував, усі відвідав.
Може здатися непристойним, обсценним говорити про відсутніх тварин. Можливо, так воно і є. Побачимо. Я хочу спробувати уникати обсценності і водночас її тематизувати. Прекрасно знаю, що займаюся народною етимологією, виводячи поняття «обсценний» не від латинського «obscenus» (брудний, безсоромний), а зі злиття слів – «обсценний» - «на відкритій сцені», «на очах у всіх», як Росія веде свою війну на знищення України на очах у всіх, на очах усього світу.

[…]

А тоді російське військо взялося бомбардувати українські села, в яких були птахоферми. Воно обстрілює місцевості, що живуть із тваринництва. Серед руїн великих стаєнь, поміж погнутих металевих балок і бляшаних поверхонь, розбитих тракторів блукають корови, що вижили.

Тварини – це факти. Факти, що не вимагають заперечення. Вони не коментують того, що про них говорять. Тварини не можуть складати свідоцтв. Щонайвище самі можуть бути свідоцтвами.
Може, саме в цьому причина, чому тварин так широко залучають до всіляких розповідей, побудованих на теорії змови, чому в цих змовницьких розповідях вони перебирають роль німого поштовху, так само як немовлята належать до непорушного репертуару мотивів теорій змов: як неартикульовані живі істоти, не наділені даром мови. Тільки в казках вони можуть заперечити якомусь твердженню, сказати: було не так.
Серед безлічі вигаданих повідомлень і теорій змов, що їх російська сторона поширює у зв’язку із вторгненням в Україну, мені засіли в пам’яті два. Одне, невимовно нице, вкинуте в обіг після бомбардування пологового відділення в Маріуполі. На фотографіях і відео було видно двох жінок на останніх термінах вагітності, одну з них рятівники несли на ношах крізь руїни, іншій вдалося сховатися самотужки. Російська Федерація аж захлиналася в екстазі, наводячи гадані докази, нібито порятунок обидвох цих вагітних – інсценізація, в якій обидві ролі виконує одна й та сама – аж ніяк не вагітна, а спеціально «обряджена» – жінка. Начебто її, таку звістку поширювало, скажімо, посольство Російської Федерації на твіттері, вже не раз було помічено як акторку, а саме як знану самозваницю, як можна «довести» на підставі матеріалів з її відеоблогу. Теорія змови, що кружляє навколо немовляти, яке залишається незримим і, як нас хочуть переконати, якого «насправді» навіть зовсім не існує.
Інша теорія змови обертається навколо начебто виведення вірусів-убивць. У ній, так само як і в історії про ненароджених дітей з Маріуполя, видимість переплелася з невидимістю. Небезпечні віруси ще й тому такі загрозливі, що їх неможливо розгледіти неозброєним оком. Вірус потребує носія, аби могти поширитися, а тому мусить прибрати якоїсь постаті, щоби набути поширення як центральний момент теорії змови. І роль носія перебирають тут рептилії, кажани і перелітні птахи, у випадку яких, як пізніше конкретизує російська сторона, йдеться про диких гусей.
Невже дикі гуси летять з України в напрямку Росії? Не знаю. Зате знаю, що дикі гуси, верхи на яких можна облетіти півсвіту, належать до персонажів казок, які розповідають дітям. І тільки в цих казкових оповідях вони володіють даром послуговуватися людською мовою. Хіба що хлопчина на ім’я Нільс Гольґерссон, якого дикий гусак несе в повітрі, навчиться розмовляти по-гусячому.

VII

А можливо, не тільки говорити про тварин, не тільки фотографії та відео тварин, але й самі тварини на війні є непристойними. Істоти, які нічого не знають про історію виникнення громадянських конвенцій, істоти, яким чужі панівні в міщанській сфері уявлення про вихованість і ввічливість.
Непристойним, окрім того, може здатися, що якраз у них, цих не-людських живих істотах, в їхньому погляді двох очей, посаджених так само паралельно, як і людські, можна розгледіти людяність, коли люди чинять нелюдяно. У тварині шукаємо почуття, втрата якого загрожує нам самим і втрати якого зазнали вже інші люди, а вони навіть не питаюсь себе, чого їм бракує.
Коли звернутися до тварин на війні, чи то в конкретному обходженні з ними, чи в образному відтворенні, чи в тексті –їх характеристика як «невинних», «невинних істот», що стали жертвами цієї війни, мабуть, навіть не опиниться на першому плані, як би то можна було припустити. Мабуть, у тварині радше шукатимуть ознак почуття, які ми звикли приписувати людині, самим собі. Тварина не як символ невинності – тварина як хоронитель людяності. Чи йдеться про кішку, чи про собаку, черепаху чи корову, курку чи ворону. Або про рибу, чиї двійко очей влаштовані навіть не так, як в людини.
Злиденне, замучене, зранене, умертвлене створіння. Одні чманіють від їхнього вигляду, знаходять підтвердження тієї тривіальної хижацької метафорики, за якою самі живуть, в той час як інші, дивлячись на тварину в умовах війни, запевняються у власній людяності.

VIII

Фотографія – медіум німий. Коли вона не залучає акустичний аспект, показуючи, скажімо, дитину, що плаче, гвинтокрил у небі чи чорну пластикову плахту, напнуту вітром, звукове поле зображення для глядача завжди залишається нез’ясованим.
На цій знимці може йтися відтак про безгучну сцену: видно вулицю, що пролягає в центральній перспективі перед глядачем і десь на задньому плані виводить до житлових будинків, панельних багатоповерхівок з балконами. По лівому та правому краю зображення теж стоять будинки. Великий проспект, десь там далеко вкінці можна би було повернути праворуч чи ліворуч. Ще не весна. Дерева голі.
Роздільна смуга вулиці займає саму середину зображення. На передньому плані на сірому асфальті простягнувся пісково-брунатного забарвлення пес. Його передні лапи навскісно перетинають роздільну смугу, так що голову він обернув до чоловіка, який присів перед ним навпочіпки, схилився над ним. Зліва чоловік у чорній в’язаній шапці, чорних рукавицях, темно-синій утепленій куртці і джинсах. Позаду котячий кошик з лискучого штучного матеріалу. Справа від роздільної смуги тіло пса.
Могло би йтися про безгучну сцену, якби на задньому тлі по вулиці не були розкидані уламки, хвиляста бляха і цегла, наскільки вдається розгледіти ці ледь розмиті предмети в зображенні, і якби ця блакитна машина без дверцят не стояла перед будинком так дивно скособочено, так наче втиснута якоюсь невидною рукою в мур.
Чоловік притулився чолом до чола лабрадора, сам закрив очі, і руками закриває очі своєму псові.
Тварина ані не ворухнеться. Видно, що м’язи її задніх лап дуже напнуті, все її тіло ніби під напругою, заціпеніле і готове до стрибка водночас. Смертельний жах і рефлекс утечі змагаються в ньому. Кожне волокно цього тіла виражає: тут панує найвища скрута.
Видно, що рахунок йде дослівно на секунди. Будь-якої миті може прилетіти наступний снаряд, сюди, на відкриту вулицю. Секунди минають. Видно, що ці обидвоє заклякли в оглушливому реві.

Маю намір повідомляти тільки те, що бачив. Не збираюся нічого вигадувати. Та якщо я – на відміну від неартикульованої тварини – послуговуюся мовою – то як би вона мала виглядати, оця речева, твереза, «правильна» послідовність викладених фактів, і як би вона мала виглядати, ця послідовність речень, яка нічого не спотворює, нічого не замовчує, нічим не маніпулює?
Мій опис вуличної сцени, він показує, як чоловік на ім’я Андрій Кулик схиляється над псом, і його будь-коли легко можна звірити зі світлиною, яку фотограф Маркус Ям зробив для Лос Анджелес Таймс 13 березня в місті Ірпінь, що лежить північно-західніше від Києва. В той час російські війська насувалися з півночі на столицю. Щоб їх затримати, українська армія висадила на повітря міст, так що мешканці довколишніх сіл вже не могли втекти звідти на машинах. На рештках мосту стояли осиротілі автомобілі, далі треба було перебиратися пішки, через вузеньку, тимчасову переправу, на безпечний протилежний берег.
Місто, рештки мосту і втікачів, безперервно обстрілювали з російського боку. Група журналістів, які врятувалися від снарядів, стала свідками, як на вулиці впали якась жінка, двоє її дітей та їхній знайомий. На допомогу їм кинулися люди.
Зображення цих чотирьох убитих на вулиці Ірпеня стрімко поширилися мережею. Газети по цілому світі постановили порушити табу, досі чинне у цій війні: уперше від моменту російського вторгнення передовиці наступного дня подавали вже не тільки зруйновані будівлі чи автомобілі в Україні, але й людей, що за кілька хвилин до знимки загинули насильницькою смертю, а тепер лежать на узбіччі.
Неділя, 13 березня, стала цезурою в діяльності воєнних кореспондентів. Це тривалий час. Відтоді зображення вбитих цивільних осіб уже не є табу, вони стали складовою частиною щоденних репортажів з України.
Того самого дня журналіст Максим Левін разом із асистентом вирушили з Києва у північно-західному напрямку, в зону небезпеки. Об 11:23 він надсилає останню ознаку життя.
Коли і в наступні дні про нього нічого не чути, його попервах оголошують зниклим безвісти. Щойно на початку квітня, коли просування росіян на Київ відбите і українські солдати та помічники повернулися на північні околиці, його знайдуть серед загиблих. Зображення, яке показувало б убитого Максима Левіна, немає.
Його сім’я постить зображення, де Максим Левін усміхається в камеру. На руці у нього кицька.
Я описую закляклого від жаху лабрадора, як він лежить на асфальті, на вулиці в центрі Ірпеня, в той час як інтенсивність обстрілу зростає.
Іншим глядачам цієї фотографії, можливо, впали б у вічі інші деталі, ніж мені: жовто-білі бордюрні камені, невеличкий чагарник там зліва, темно-червона брама. Вони запитали б, якої природи ті два уламки з нижнього краю зображення – можливо, частини пластмасової труби. Чи виглядають так рештки снаряда, я не знаю.
Можливо, інші глядачі виправили б мене, що пес ніякий не лабрадор, а посудина зі штучного матеріалу – не котячий кошик, а зелений морський наплічник в чоловіка – взагалі не морський, до того ж зовсім не зелений, а докладно кажучи: кольору гакі – слово, яке я не хочу вживати, бо воно для мене безпосередньо пов’язане з військовою справою. Можливо, хтось би зауважив, скільки блакитного з передвесняно-сірого світу видно на цій фотографії: балконні навіси, розгаратаний автомобіль, паркан, за ним чи то подвір’я, чи сад. Хтось зауважив би, які частини зображення справляють враження надмірної різності, а які розмиті.
Ще комусь іншому впаде у вічі, що в цьому тексті вже двічі була мова про лабрадора.
Ба, навіть якби я не говорив про фото, якби 13 березня 2022 року на власні очі побачив цю сцену в українському місті Ірпінь. Залишається питання, в якій послідовності я повідомляв би мої спостреження, аби перед внутрішнім зором постав образ, який нічого не замовчує і нічого не спотворює.
Якби ж ішлося про те, і якби ж пристало на тім, щоби «триматися фактів», відмовитися від неправди – що було би «правдивого» в послідовності речень, тобто в тексті?

[…]

ХI

Так само як фотограф, я обираю ракурс зображення, вміщую зображення в раму. Як і фотограф, обмежуюся тим, аби подати цю сцену на одній із вулиць Ірпеня. Те, що повідомляю понад те, аби вмістити видиму подію в окреслену ситуацію, фотографові не вдалося би повідомити, навіть якби йому заманулося обрати ширший ракурс. По суті, вказівкою на те, що у випадку фотографії йдеться про безгучний медіум, я вже від самого початку опису цього зображення непрямо натякаю, яким чином у гру ввійде ширший контекст. Переходжу в інший вимір сприйняття, із зорового в слуховий, згадуючи рев гранатометів.
Що робить цей чоловік в реві гранатометів: чи вмовляє свого пса, а, може, то пес скавчить – цього ми не знаємо. Проте загрозливий рев довкола береться не зі спостереження. Або я взяв його із супровідного тексту до фотографії, або ж ідеться про внесок моєї уяви. Ретроспективно це годі вже встановити, але менш імовірним вважаю, що про галас довкола я прочитав, ніж що я його сам виписав, узявшись описувати німе зображення.
І тим самим, сам того не усвідомлюючи, відхилився від мого первинного наміру повідомляти тільки те, що сам бачив, нічого не вигадуючи.
Ми живемо в образах. Живемо в уявних світах, світах уяви. Живемо в мові.
Щойно другим кроком розширюю раму зображення, збільшую ракурс, впроваджую конкретну сцену в контекст. Вказую дату знимки, 13 березня 2022, місце, місто Ірпінь, і вміщую це місце в місцевість на північному заході від Києва. Звільняю чоловіка на фотографії від анонімності, він називається Андрій Кулик. Як називається пес, я не знаю.
Згадую ім’я іншого чоловіка, до того ж особи, яку на фотографії не видно, хоча ця особа була присутня в ту мить, коли вона виникла. Фотограф Маркус Ям, який мусив присісти навпочіпки безпосередньо перед Андрієм Куликом та його лабрадором, відданий на поталу тому самому загрозливому реву і такому самому смертельному жахові.
Обрисовую додаткові відомості. Російське військо просувається на Київ, його шлях пролягає через Ірпінь, місто обстрілюють, мешканці намагаються втекти, міст у напрямку Києва обвалився. Якщо пам’ятати, що російське вторгнення в Україну почалося вранці 24 лютого, можна вирахувати в голові: неділя, 13 березня – вісімнадцятий день війни, і, можливо, нагадати, що крім самих українців, либонь, ніхто не вірив, що вони зможуть більш, ніж 5 днів, чинити спротив армії Російської Федерації, бо інакше столицю візьмуть, всю країну займуть.
Тож здається, ніби ці загальні відомості самі виходять на передній план. Образ вулиці в Ірпені майже непомітно набуває характеру показової сцени, прикладу, промовистої деталі у великій, неозорій війні: це одна з незліченних сцен на північному заході від Києва 13 березня 2022 року.
Часово, географічно я припорядкував її до загальної ситуації – і супроводив іншими сценами. Я навіть зазираю в майбутнє: передовиці газет наступного дня, знахідка зниклого безвісти Максима Левіна за понад два тижні.
Я скерував погляд: в описі фотографії, в зарисі ширшої рами, в часі. Я скерував погляд, а це означає: я не відобразив подію, а речення за реченням створив враження про подію. Я не показував, я розповідав. Тож що «правдивого» у виборі і в послідовності речень?

XII

Що робить той чоловік на фотографії з Ірпеня: тримає голову своєму псу, лагідно прикриває йому очі – чи, може, таки затуляє вуха?

З німецької переклала Юрко Прохасько