Вікторія Амеліна

Юрій Дуркот

Декілька років тому ми втрьох – Віка Амеліна, Христя Назаркевич і я – пішли після презентації на вино. Наш вибір – піти кудись на Лесі Українки – був спонтанним, але природнім. Тоді вулиця вже прокинулася з пострадянського летаргічного сну, але ще не перетворилася – як приміром Вірменська чи Сербська – на нову мекку для туристів, що звідусіль з’їжджалися чи зліталися до Львова. Був теплий вересневий вечір, ми обрали маленьку кнайпу, біля якої надворі стояли на бруківці декілька дерев’яних столиків і стільців у стилі мінімалізму. Прості прямокутні геометричні форми, стійкі й без зайвих викрутасів. Одні - червоні, інші – чорні.
Ми всілися на червоних стільцях за червоним столиком. Тоді червоний колір ще не викликав асоціацій з кров’ю, лише контрастував з Вічиним традиційно чорним вбранням. Ми говорили про добру літературу й гарні переклади, запиваючи наші роздуми прекрасним закарпатським вином і заїдаючи слова смачним закарпатським сиром. Ми жартували й сміялися, розмова була легкою й невимушеною, як це зазвичай буває після дощу. Врешті-решт, про Жульєна Сореля ми не говорили.
Віка дуже любила собак. Чарівний пудель Домінік, або ж просто Дом, головний оповідач роману “Дім для Дома”, якось каже, що “пес може показати, як на карті, пульсуючі точки та цілі плями болю у місті”. Щоб документувати російські злочини, потрібні були інші пси – гончаки. “Truth Hounds”, “Гончаки за правдою”. Віка була серед них. Нелюдські, варварські злочини одних – плями болю інших. Ні, не інших – усіх нас. А Вічина білосніжна Вовчиця дивиться зараз з фотографії на екрані, стоячи посеред засніженої галявини, не лише грайливо і трохи розгублено, але – як тепер здається – сумно й наче з докором, мовляв, як же воно так, не врятували, не вберегли...
В Ужгороді все було майже так само, як і тоді, декілька років тому у Львові. Добра література і гарні переклади, чудові закарпатське вино і сир, цікаві зустрічі й дотепні жарти, тепле вересневе сонце й місто, куди не прилітають ракети. Не було тільки Віки. Вона обіцяла приїхати, але не змогла. Стала ще однією частинкою нашої плями болю. Згадуючи про неї, ми уявляли собі, що вона лише запізнюється. Читаючи її вірші, мріяли про те, щоб у всьому винен був лише потяг, який чомусь вирішив затриматися в дорозі. Ми знали, що це не так, але не могли інакше. Інакше було б важко. Інакше – ніяк.