Воєнний щоденник
Юрій Дуркот
Львів, 1 березня 2022, вечір
Добре мати багато друзів по цілому світу. Багато з них зголосилися вже у перші години, а ще більше - у перший день нападу. Мовляв, вони стривожені, приголомшені, відчувають безсилля, подумки з нами. Багато хто пропонує прихисток.
Не пам'ятаю навіть, чи відповів на кожен з цього цунамі різного роду листів. Вибачте, якщо когось забув. Вибачте, будь ласка, я просто не впорався.
Європу я насправді дуже люблю. Скільки країн я відвідав? Тридцять? Сорок? Не знаю. Люблю ламані лінії норвезьких фіордів, рівне світло Фінляндії, пороми Ересунну, якими місцеві мешканці користуються, щоб закупитися безакцизним алкоголем, суворість Галлігена пізньої осені, польські ліси й озера, метушню Берліна, відчуття безпорадности на Британських островах, де переходячи дорогу, щоразу повертаєш голову не в той бік, човни голландців, обладнані як помешкання, повітряні потоки в Альпах, які несуть тебе під час польоту на параплані, мовний салат швейцарців, прямолінійність італійців, легку зарозумілість французів чи мости Стамбула. Наразі наша подорож з півночі на південь добігла кінця. З таким же успіхом можна було б вибрати і якийсь інший маршрут.
Одного разу мені навіть приснилося, як мій прах розвівають вітри над Північним морем. Напевно, напередодні ввечері я дивився фільм "Великий Лебовський".
А ще є порти - кожен зі своїм особливим колоритом, але всі з особливим відчуттям свободи і космополітичної гордості. Єдине, чого не вистачає у Львові - це порту. За легендами, у часи, яких ніколи не існувало, тут теж текла велика річка. Сьогодні це лише малий потічок, який 150 років тому австрійці з гігієнічних міркувань загнали під землю. Але якби у нас був порт, то ніщо б не завадило піднесенню Львова до світового мегаполісу.
Якби я порахував усі запрошення перечекати складні часи за кордоном й хоча б на тиждень прийняв кожне з них, це був би відпочинок тривалістю, мабуть, щонайменше в два роки. Можливо, я справді цим скористаюсь. Колись у майбутньому.
Але сьогодні ми залишаємося тут. Не тому, що чоловікам призовного віку заборонено виїжджати з країни. І не тому, що на даний момент тут, на заході країни, відносно безпечно. Це просто було б зрадою щодо до людей, які загинули або втратили все. Картини, що їх показують CNN чи Reuters щохвилини це підтверджують. Якщо б ти був далеко й повернувся лише після того, як все закінчилося, то просто не зміг би дивитися іншим в очі. Ми могли б залишити нашу країну лише в одному випадку: якщо її більше не буде. Але якраз цьому ми запобігаємо. Кожен робить, що може. Жінки з маленькими дітьми, люди, які втратили своє майно, змушені рятуватися за кордоном. Ми не мусимо.
Весь світ зараз робить все, щоб нам допомогти. Ну, майже все. Але якщо ми це переживемо - ми, українці, а також всі європейці, весь світ, планета Земля чи що там ще в цій галактиці обертається навколо себе - якщо людяність, розум, свобода і людська гідність (тобто все те, що сьогодні нічого не важить на збожеволілій десятій частині суходолу цієї землі) не загинуть остаточно, і якщо ви після цього знову почнете дискутувати й якнайшвидше не приймете нас до Європейського Союзу - ми вам цього ніколи не пробачимо. Ніколи.
Я щойно помітив, що з усіх слів у цьому довгому тексті програма правопису мого комп'ютера не розуміє лише три: параплан, мовний салат і нескладність. І ще Лебовський. З цим ще можна миритися.
Львів, 7 березня 2022, вечір
Двадцять шість годин. Дев'ятсот кілометрів. П'ятнадцять осіб. Купе на чотирьох. Місце дії: потяг. Маршрут: Кривий Ріг, Дніпропетровська область, східна Україна – головний вокзал Львів. Проміжні станції: невідомі. Але їх багато. Бракує повітря. Кількість туалетів на вагон: два. Кількість купе: дев'ять. Кількість пасажирів (у середньому на купе): див. вище. Кількість пасажирів у проходах: ніхто не рахує.
Досі найгірший досвід переповненого потяга я мав у інтерсіті з Гамбурга до Касселя. Цілу дорогу стояв на одній нозі в тамбурі біля своєї валізи. Якби десь посередині вагону сиділа якась жінка з дитячою коляскою й хотіла б вибратися, це їй навряд чи вдалося б. Але потяг залізниці “Deutsche Bahn” з Гамбурга до Касселя їде приблизно дві з половиною години, якщо дорогою не заблукає. Навіть враховуючи запізнення. Більше ніколи не нарікатиму на свої подорожі з “Deutsche Bahn”.
Чи була б “Deutsche Bahn” обтяжена евакуацію такого масштабу? Безперечно. Кожна залізнична компанія у світі була б обтяжена. Українська теж. Але досі їй щоразу вдавалося вивезти людей із охоплених війною міст. Попри те, що потяги Української залізниці у мирний час не їздили так швидко, як інтерсіті.
Люди в купе розповідають свої історії. Огрядна літня жінка хоче в Італію. Там багато років працює її донька. Її супроводжує інша жінка, яка сама працює в Італії; вона пообіцяла доньці першої привезти маму. Здається, у літньої пані проблеми з серцем, вона погано почувається, важко дихає. Випадково у цьому ж купе їде лікарка. Кілька таблеток — і стає краще, хоча б тимчасово. Зробити щось більше нема змоги.
Жалюзі наніч треба повністю опускати, а вдень наполовину підняти. Дорогою люди обмінюються контактами, пасажири в купе створюють групу в месенджері “Viber”. У Львові усі виходять. Дехто залишається в місті. Інші хочуть далі, до Польщі. Іншим потягом чи в автобусом. Літня жінка і її супутниця стають у довгу чергу.
До Львова цим потягом приїжджає і мама Юлії. Це вона лікарка, що їхала в купе. Наступного дня в чат приходить повідомлення, що літня жінка померла. На прикордонному переході. Вона вже майже дісталася до Польщі.
Львів, 22 квітня 2022, пообіддя
Чим відрізняється щоденник від колонки? Насамперед, це самодисципліна. Кожен, хто серйозно веде щоденник, розглядає тексти як справу свого життя. Або хоча б як терапію. Це зобов'язує. Тут можна було б застосувати ще краще, типово німецьке й тому для ненімця абсолютно невимовне слово: Selbstverpflichtung, самозобов'язання. Кілька років тому про це мені нагадав Юрій Андрухович.
Не дуже розумію, як це працює. Я ніколи не писав щоденника. Але гадаю, що треба писати старанно і регулярно. В ідеалі – ціле життя. Не знаю, чи ведення щоденника – так само як і ледве чи перекладне поняття Innerlichkeit, "внутрішній світ" – було вигадано в Німеччині, але ці два феномени добре поєднуються. Показово, що у Вікіпедії про цей неологізм Клопштока є лише одна стаття, німецькою мовою. Інших тлумачень жодною іншою мовою немає.
З воєнними щоденниками інакше. Оскільки всі війни колись закінчуються, ви повинні поставити собі питання: Що буде потім? Не знаю, чому я думаю про це саме сьогодні. Можливо, просто тому, що сьогодні дощова Страсна п'ятниця перед православним Великоднем.
З іншого боку, з колонкою у вас більше свободи. І більше часу. Оскільки цей жанр, як правило, практикується раз на тиждень – раз на два тижні або навіть раз на місяць, якщо вам пощастило бути відомим письменником, – то він передбачає певне дозвілля. Шість днів на тиждень можна займатися речами, що приносять задоволення, щоб за цей час визріло кілька геніальних думок, а на сьомий день записати кілька рядків.
Саме за таким принципом працював один з найкращих українських тижневиків. Тоді всі говорили про "зміну часів", причому справжню. Дилеми "постачати чи не постачати зброю", тоді ще не було.
Залишається загадкою, чому в останні тижні мене раптом навідують так багато спогадів з кінця 1980-х і початку 1990-х років. Можливо, тому, що зараз один божевільний хоче повернути час назад. Можливо, це просто захисний механізм. Але час той був неймовірно захоплюючий, з такою кількістю новизни у сприйнятті свободи, у плані знань, з таким несподіваним розмаїттям ідей і думок, що світ здавався нам чудовою мандрівкою, від якої перехоплювало подих. Нові газети також були частиною цього нового світу.
Можливо, навіть важливішим, ніж переломний момент було те, що в редакціях з'явилися перші комп'ютери. І перші комп'ютерні ігри. Я навіть гадаю, що вони були головною причиною того, що тижневик став особливо популярним форматом, хоча історики медіа вказують на абсолютно другорядні фактори, такі як проблеми з папером чи інші технічні обмеження.
Тож шість днів на тиждень редакцію наповнювали радісні звуки комп’ютерів. Ні, ми не просто грали на комп'ютерах і з комп'ютерами. Ми ще й святкували уродини. Й інші свята. А на сьомий день випускали найкращу газету усіх часів. Це все мало і метафізичний вимір: місію ми розуміли не як процес творення, в якому перебували шість днів, а на сьомий відпочивали, а як процес руйнування — старої системи, антигуманної ідеології, залишків брехливого комуністичного світу. Коли цей світ остаточно загинув, було важко рухатися далі. У середині 1990-х років ту газету видавати припинили. Чимало хто тоді вважав, що свобода і демократія переможуть майже автоматично.
Але автоматично вони не перемогли. За все треба було боротися, знову й знов. Вважається, що незалежність як продукт розпаду радянської імперії українцям мало не з неба впала. Щоб запобігти поверненню авторитаризму, 2004 року знадобилася революція: принаймні вона була мирна. Десять років по тому, під час Євромайдану, нового потенційного диктатора вдалося прогнати набагато вищою ціною людських життів й подальшої втрати територій.
Усі ці роки чорна тінь Росії висіла в небі над Києвом, не відпускаючи його. Тепер ми боремося з жорстоким божевіллям злочинної російської воєнно-пропагандистської машини. Цього разу ми просто зобов'язані перемогти. Ми не можемо дозволити собі поразку. П'ятої спроби не буде.
Львів, 5 травня 2022, вечір
Кожен, хто хоч раз в годину пік їздив в Україні трамваї, знає, як це відбуваться. Якщо у вас ще немає квитка, ви можете придбати його у водія трамвая (в основному це все ще жінки, хоча зараз іноді на цій роботі трапаються й чоловіки). Але якщо ви зайшли в задні двері трамваю, то пробитися напаред буде неможливо. Ви не зможете й поворухнутися.
Проробивши акробатичні трюки, дістаєте з кишені гроші й передаєте сусідові. Він передає далі, його сусідка в свою чергу вже простягає руку, і так через голови пасажирів купюри чи монети потрапляють до водійки. У її дверях є невеличка шухлядка, яку вона завжди перевіряє на зупинках. Потім квитки повертаються тим же шляхом. Замовлення отримано, замовлення виконано.
Якщо у вас немає дрібних грошей, вам навіть повернуть решту. Достатньо лише сказати, скільки квитків вам потрібно - і вони повертаються пасажиру разом зі рештою. Так само відбувається й компастування квитків, але цей процес трохи коротший. Компостерів у трамваї зазвичай більше, ніж водіїв.
Нині ця сама система працює і з наданням допомоги. Ваші друзі кажуть вам, що в місці А чи Б - на сході, на півдні чи на півночі країни - терміново потрібно щось, чого в Україні наразі немає. Певні ліки, наприклад. Ти дзвониш або пишеш друзям в Європу - і вони починають шукати. Потік пожертв ніколи не пересихає.
Деякі речі тепер нелегко знайти навіть в інших європейських країнах, попит на них різко зріс. Але в якийсь момент усе спрацьовує. І все відбувається, як з квитком у трамваї. Лише уявіть, що цього йдеться про трамвай довжиною в кілька сотень кілометрів. Тому зазвичай це займає трохи більше часу. Але працює. Завжди і надійно.
Тепер черга за водіями. Без них система не працювала б. Удень і вночі вони в дорозі, годинами стоять на прикордонних переходах, у своїх вантажівках чи мікроавтобусах перевозять сотні більших і менших пакунків, мають списки з сотнями номерів телефонів різних адресатів у різних містах. Вони напам'ять знають, які дороги в Україні наразі проїзні та безпечні, а які ліпше оминати. Я ніколи не чув, щоб вони помилилися й котрусь посилку доставили не за адресою.
Буває, що втрачається зв'язок, на зв'язок водії не виходять годинами, можливо, вони в недоступній зоні, але в наш час ніколи не знаєш, що може трапитися в дорозі, тому починаєш трохи хвилюватися. Однак не встигнеш по-справжньому занепокоїтися, як вони знову з'являються: просто на це пішло більше часу, не проблема.
Після цього за справу беруться інші помічники. Забирають, перепаковують, сортують й відправляють далі. В Україні тепер знову можна відправити вантаж поштою.
Це величезна мережа. У людей в різних містах і куточках є друзі. Без усіх цих небайдужих і абсолютно відданих людей з усіх народів, з усіх країн світу ми б не вижили. Віддячити їм неможливо. Колись ми поставимо пам'ятник невідомому помічнику. Якщо буде треба, то навіть у трамваї.
Львів, 27 травня 2022 року, пополудні
Річкові барки – ком’яги – відомі на європейських річках з часів пізнього
Середньовіччя. Це були дуже просто сконструйовані дерев'яні байдаки,
що перевозили всілякі вантажі в одному напрямку – за течією. У місці
призначення човен розбирали і продавали як деревину.
Таке судноплавство було поширене й у Дунайському регіоні. Спочатку
для транспортування використовували плоти, але поступово їх
витіснили барки, будівництво яких вимагало набагато менше деревини.
Вниз по Дунаю з Ульма курсували “ульмські скрині”. Спочатку так
глузливо називали пофарбовані в чорно-білу смужку сконструйовані в
Ульмі ком’яги, що не відзначалися особливою елегантністю. Тепер вони
є туристичною атракцією у двох іпостасях – як зображення на фронтоні
ульмської ратуші і як романтичні відпочинкові човни. Їх більше не
спалюють після кожної подорожі.
Згодом німецьких переселенців і переселенок до південно-східної
Європи теж перевозили “ульмськими скринями”: це був відносно
безпечний річковий транспорт.
Кораблі, що використовувалися в 19-му сторіччі для перевезення
деревини з Америки до Англії, були значно небезпечніші. Через високий
податок на імпорт комерційного лісу з Нового світу комусь спало на
думку транспортувати деревину, так би мовити, у формі судна. Ці збиті
нашвидкуруч вітрильники були ненадійні й допливали до цілі лише за
гарної погоди та сприяння фортуни.
Крім того, за таких умов годі було очікувати, що екіпажі будуть добірні.
Часто команди складалися з авантюристів і шахраїв, що майже не мали
фахової підготовки. Тож кораблі нерідко зазнавали аварій. Рівень
смертности серед матросів був досить високим. У певному сенсі
матроси були одноразовим матеріалом на одноразових кораблях. Але
бізнес приносив прибуток і процвітав щонайменше до 1825 року, коли
затонули два великі вітрильники.
Здається, російська армія діє за таким самим принципом руху в один
бік. Принаймні доти, поки вдається організовувати постачання
достатньої кількості амуніції й солдатів, яких можна послати на
передову. Схоже, що підготовка та оснащення солдатів – справа
другорядна. У перехоплених розмовах російські офіцери знову й знову
вимагають поповнення, називаючи новачків "одноразовими
солдатами". Сорок "одноразових" туди, п'ятдесят на інший фланг. Так
називають передусім новобранців маріонеткових режимів на Донбасі.
Раніше це називалося "гарматне м'ясо". Однак російські офіцери не
використовують цей вираз що, здається, походить від Шекспіра.
Можливо, зараз у Росії він заборонений, адже належить авторові з
"ворожої" країни. А деякі російські політики закликають заборонити
уроки англійської мови в школах. Адже іноземна мова може
індоктринувати дітей, і вони чого доброго захочуть поїхати до Лондона.
Тож ліпше ще ретельніше втовкмачувати їм російські історичні фантазії.
А може, російські військові просто вигадують нові терміни, що
відповідають реаліям російського паралельного світу. Адже ніякої війни
немає. У "спецоперації" можуть бути лише "одноразові солдати", які
мирно п'ють з одноразових пляшок і їдять з одноразових тарілок.
Львів, 8 червня 2022 року, пополудні
Червень завжди був місяцем черешень. Останніх років черешні
привозили з Мелітополя. Може, не з самого міста, але безперечно з тих
країв, з українського півдня. Черешні були великі, солодкі й соковиті.
Мелітополь був столицею черешень. Осяйним мегаполісом черешневої
імперії. За радянських часів на львівських ринках черешень з півдня не
було, лише від місцевих селян. Вони були меншими й не такими
соковитими, бо черешням у наших географічних широтах бракувало
сонячних годин.
Тоді ми цього не знали. Ми навіть не знали, що черешні можуть бути
інші. Аж поки на канікулах перед початком останього шкільного року
нас не відправили в колгосп на півдні України допомагати збирати
урожай. На цю пригоду ми чекали з нетерпінням.
Наша подорож потягом тривала цілу вічність. Ніч у розхитаній консерві
старого вагона була паркою, а день – спекотним. Розчарований
європейський інтелектуал або невиправний романтик був би у захваті
від цієї подорожі. Та в нас були інші проблеми. Якби ми знали, що
існують кондиціонери, то мріяли б про кондиціонер. Але ми не знали.
Тому мріяли про море.
Колгосп був не біля моря. Нас, розмаїту юрбу школярів, поселили в
імпровізованім бараці й пообіцяли обов'язково повезти на екскурсію до
моря (за умови, якщо будемо старанно працювати). Першого ж вечора
вчителі обшукали наші сумки. Йшлося про алкоголь і сигарети, адже ми
все ще були неповнолітні, хоч і вдавали з себе дорослих.
Щоб не пошивати вчителів у дурні, ми застосували "стратегію
Макрона". Дозволили їм знайти пачку-другу сигарет або пляшку пива,
заздалегідь віддавши дівчатам решту. Їх не обшукували. Вихователі
були твердо переконані, що комсомолки не курять, не п’ють пива,
знають напам'ять принципи комуністичної моралі та є незайманими.
Тож їх залишили в спокої.
Для мене загадка, чому ця комуністична шарада розігрувалася по всій
країні. Усі знали, що школярі та студенти лише симулюватимуть працю.
Зрештою, наприкінці існування Радянського Союзу так робили всі. Крім
того, такий стан речей був мовчазним визнанням того, що система
взагалі не функціонує. Колгоспи не могли зібрати врожай, логістика
теж не працювала, тож фрукти та овочі ніколи не потрапляли до
порожніх радянських магазинів.
Звісно, робити там закупи все одно нікому б на гадку не спало. Люди
купували на ринку в селян. Але виховання старанною неоплачуваною
працею на благо соціалізму пасувало до комуністичній моралі як вишні
до мармеляди. Це був просто обов'язок. Отож усі його виконували,
знаючи, що в цім немає жодного сенсу. Для наших учителів ми були
тягарем, для колгоспників – образою, а для місцевих підлітків –
розвагою. Принаймні всі мали задоволення.
Назви колгоспів різноманітністю не відзначалися. Так ніби усю свою
фантазію комуністи вже використали на евфемізми, які їм доводилося
вигадувати, щоб описати власну діяльність і умови життя в країні. Вони
безперестанку щось унормовували, покращували, поглиблювали,
розвивали або розширювали. Колгоспи, наприклад, носили назву 50-
річчя Жовтневої революції або Ленінського комсомолу, хоча так звана
"Жовтнева революція", яка через переворот привела більшовиків до
влади, була тоді ближчою до тривалості життя п'яного радянського
робітника. Значно рідше колгоспам давали романтичні назви на кшталт
"Городній велетень". А от про колгосп під назвою "Садовий гном" я
ніколи не чув.
Після короткого вступу до історії радянського сільського господарства
та українських колгоспів нас відправили збирати черешні. Нам дали
кілька драбин, і ми відважно повилазили на дерева. Загалом у тім
черешневім раю ми провели десь тиждень. Першого дня ми їли черешні,
мов навіжені, майже не реагуючи на обурені вигуки колгоспниць, які
нагадували нам про необхідність виконати план. Нам було байдуже.
Другого дня після переїдання черешнями нам довелося боротися з
деякими проблемами зі здоров'ям. Починаючи з третього дня все пішло
мов по маслу. Черешні ми збирали у дерев'яні ящики. Це була досить
ненадійна, збита з кількох кривих дощок тара з широкими щілинами на
дні та з боків. Щоб черешні не випадали, дно доводилося застеляти
листям.
Ящики заповнювалися повільно. Аж поки комусь не спало на гадку
класти на перший шар листя кілька дрібних камінців і гілочок, а потім
накривати все це іншим шаром листя. Так ящики наповнювалися
набагато швидше. Ми вже навіть майже виконували план. Подібне в
пізньорадянський період було невід'ємною частиною будь-якої роботи.
Усі обманювали й усі про це знали. Через кілька днів наші махінації
виявили, бо хтось випадково перекинув ящик. Нам сказали, що цю
систему придумали не ми – у різних варіаціях вона повторювалася з
року в рік. На нас не дуже й гнівалися. Просто більше не дозволили
збирати черешні, покаравши тим, що до кінця перебування в тому
веселому трудовому таборі ми мусили полоти довгі ряди помідорів. Це
вже було не так цікаво. Можливо, помідори були заплановані на самому
початку, а наша витівка з черешнями, що зазнала провалу, лише
послужила приводом. Але на море ми все ж поїхали.
Після розпаду Радянського Союзу селяни раптом перестали
потребувати неоплачуваної допомоги школярів і студентів. Вони швидко
навчилися вирощувати чудові черешні, кавуни, персики й продавати їх
по цілій країні. Усі знали, що у червні найкращі черешні будуть з
Мелітополя. Цього року на львівських ринках мелітопольських
черешень не буде. Деінде теж ні. Подейкують навіть, що на
українському півдні російські окупанти хочуть відновити колгоспи.
Якщо так буде, то невдовзі школярів там знову почнуть примусово
залучати до праці.
Львів, 27 липня 2022, вечір
ЗМІ тепер рідко повідомляють про Маріуполь. А якщо й розповідають, то це зазвичай історії людей, яким вдалося вибратися з пекла. Наприклад, сім’я восьмирічного Єгора, який записав у щоденнику: «Загинули два собаки, бабуся Галя і моє улюблене місто Маріуполь». Годі щось довідатися про те, як зараз живуть люди у майже цілком зруйнованому місті під російською окупацією. Журналістів там нема, російські пропагандистські ЗМІ мають з журналістикою спільного не більше, ніж морська свинка з морем. У соціальних мережах люди вкрай обережні, щоб не наражати на небезпеку себе, своїх близьких і друзів. Ледве чи хтось може собі дозволити критикувати стан речей. Імена зустрічаються рідко. Незважаючи на це, іноді можна відчути, яке життя в Маріуполі.
Неллі періодично пише про своє місто в Твіттері, публікує фотографії, іноді короткі відео. Широкі зелені крони дерев прикривають руїни будинків. Іноді зруйнована багатоповерхівка займає весь екран комп'ютера. «Я не знаю, як називається цей синдром», — написала Неллі сьогодні у Твіттері. «Мені соромно в цім зізнаватися, але коли я дивлюся на зруйновані будинки, у мене не виникає жодних емоцій. Жодних». Під час короткої прогулянки напередодні вона побачила повний чеченців БТР. Він їхав на південь, над ним майорів чеченський прапор. Це була, мабуть, моторошна зустріч.
У перші дні війни Неллі писала у Твіттері регулярно, останній твіт був 2 березня. У Маріуполі падав дощ, над містом лежав густий туман. На фото можна бачити український прапор. Потім на кілька місяців Неллі зникла. Лише наприкінці червня вона повідомила у Твіттері: «Ми вижили. Наш кіт теж. Вижили в пеклі з видом на Азовсталь». «Пекло» — це слово в її твітах з’являється часто. Її будинок хитався, коли російські літаки атакували завод. Місяцями. Дим над Азовсталлю курився ще довго після припинення бомбардувань. Лише 19 липня Неллі написала, що диму більше немає.
На одній зі світлин місто у світлі призахідного сонця виглядає майже ідилічно. Коли не видно зруйнованих будинків. Бо життя є лише в одній частині міста – між школою № 65 і Тарасовим парком. На численних світлинах, які постить Неллі, уважний спостерігач помітить ще дещо. На них не видно птахів. Я б напевно не помітив, якби Неллі не написала у Твіттері: «Пришліть нам білих голубів». Бо в Маріуполі білих голубів більше немає. У місті майже не залишилося будь-яких голубів. Птахів ловили і їли, коли їсти зовсім не було чого. До речі, причина, чому білих голубів ущент винищили, досить проста. Ні, їхнє м'ясо не смачніше. Просто їх ліпше видно у темряві.
Львів, 1 вересня 2022, пополудню
Наприкінці серпня починається велике переміщення народів. Літня спека закінчилася. Родини повертаються з відпусток, студенти тягнуть важкі сумки до гуртожитків та орендованих квартир. Скрізь відчувається неспокій, усі метушаться. Дзвенять трамваї, сигналять машини. Щось дивовижне, магічне витає в повітрі. Це як перед Різдвом чи Новим роком, тільки цього разу купують не різдвяні календарі, подарунки й шампанське, а шкільні ранці, олівці й зошити. В останній день літа ціни на букет квітів зростають, як на поїздку в таксі під час зливи. Наступного ранку все місто стоїть у корку. Цей хаос означає, що починається школа.
Якось у своїй колонці німецько-іспанський журналіст Хуан Морено стверджував, що якби Карл Маркс жив в епоху автомобілів, йому ніколи б не прийшла в голову ідея комунізму. Адже часто вкрай індивідуалістська поведінка водіїв автомобілів докорінно суперечить ідеї щасливого майбутнього без приватної власности. Я навіть підозрюю, що автомобілісти, а точніше невикорінне людське бажання володіти маленькою "рухомістю" на чотирьох колесах, зробили вагомий внесок у розвал всіх робітничо-селянських держав світу.
Щось подібне до сказаного про прабатька комуністичної ідеології, можна сказати й про людину, яка придумала довгі літні канікули для школярів і загальний початок навчання, 1 вересня. Враховуючи історичну епоху, малоймовірно, щоб це була жінка. Шкода власне, бо це зробило б правила трохи гнучкішими.
Коли у 19 столітті в більшості європейських країн запровадили обов'язкове шкільне навчання, довгі літні канікули були редше екстреним рішенням. Інакше селянські діти, які влітку повинні були допомагати батькам у сільськогосподарських роботах, залишилися б поза школою. У Радянському Союзі ця традиція виявилася надзвичайно живучою. Вона пережила не лише Леніна й Сталіна, а й усіх наступних партійних секретарів і навіть розпад радянської імперії.
Для молодих батьків три місяці шкільних канікул стали жахом. Куди подіти дитину молодшого шкільного віку? Хто мав родичів у селі, міг відвезти своє чадо туди. Інакше перед батьками поставала проблема. Тоді ще ніхто не знав про існування "Корони". Іноді допомагали бабусі та дідусі, якщо були пенсійного віку. Часто батьки змушені були йти у відпустку в різний час. Таким чином дитина могла насолоджуватися канікулами один місяць з бабусею, другий - з татом, а третій - з мамою. В іншому випадку альтернатив було не так багато. Ті, кому пощастило, мали старших братів і сестер. Кому не пощастило, мусили їхати в піонерський табір. Або навпаки. Потім 1 вересня всі діти знову зустрічалися в школі.
Цього року все по-іншому. Не всі діти зустрінуться. Сотні загинули від російських ракет. Сотні тисяч втекли і опинилися на західі України. Інші разом зі своїми сім'ями розкидані цілою Європою. Деякі школи розбомблені. З міркувань безпеки очне навчання у багатьох школах взагалі неможливе. Тим часом на окупованих територіях окупанти починають вилучати українські підручники та викладати "путінську" історію. У Маріуполі школи не відкрилися навіть у перший навчальний день. Інакше дітям би втовкмачували в голови, що української нації не існує.
Те, що 1 вересня розпочинається не лише навчальний рік, але й розпочалася Друга світова війна, може бути збігом. І все ж ці два факти стоять поряд. Але це вже інша історія, яку доведеться розповісти іншим разом.
Львів, 26 квітня 2023 року, вечір
Якось восени 2021 року Віка написала мені мейла. Нічого важливого,
мабуть, з приводу невеликого літературного перекладу, а може, просто
довідатися, як почуваюся. Період корона-вірусу ще не закінчився,
маски у громадських місцях були обов'язковими. Особисті контакти й
подорожі стали нечастими, у соціальному спілкуванні домінували
онлайн-конференції, месенджери та старомодні електронні листи. Діти
вже давно не знали, що таке конверт. Це слово майже безслідно
зникло з лексикону покоління до 16 років. З таким же успіхом їх можна
було запитати, що таке касетний магнітофон.
У кінці Вічиного листа були два номери телефонів – український та
американський – і логотип. Три літери утворювали трикутник, а поруч
напис "Нью-Йоркський літературний фестиваль". Мушу зізнатися, що
американський номер мене трохи спантеличив. Я знав, що кілька
місяців Віка провела в США, де її застав спалах пандемії коронавірусу.
Але вона вже давно повернулася. Невже знову полетіла до США?
Зізнаюся, моє запитання – де вона, в Україні чи в Америці – було дещо
недоладним. Прийшла коротка відповідь: в Україні. Тоді до мене дійшло,
що йдеться про інший Нью-Йорк. І про інший літературний фестиваль.
Мабуть, коли близько двох років тому на карті Донбасу з'явилося
селище під назвою Нью-Йорк, більшість людей в Україні гадали, що це
якийсь жарт. Але то був не жарт. Німецькі меноніти, що наприкінці 19-го
сторіччя на березі невеликої річки приблизно за 40 кілометрів
північніше від тодішньої Юзівки (згодом Сталіно, а тепер Донецьк)
заснували поселення, напевно, теж не жартували. Колоністи походили
з громади Йорк поблизу Гамбурга і свою нову батьківщину, мабуть,
назвали на честь рідного міста у Німеччині. З часом Новий Йорк (або,
можливо, нижньонімецький варіант слова "neu") перетворився на Нью-
Йорк.
Але це не єдина легенда, яка намагається пояснити топонім. Згідно з
романтичною версією один німецький інженер, що певний час жив у
США, одружився з американкою і згодом побудував фабрику в
українському селищі, яке на той час належало Російській імперії.
Кажуть, що назву Нью-Йорк він вигадав заради своєї дружини.
Бюрократична ж версія твердить, що містечко під назвою Нью-Йорк
існувало у Катеринославській губернії вже 1859 року, за кілька
десятиріч до того, як там з’явилися меноніти. У "Списку населених
місць", опублікованому Центральним статистичним комітетом
Міністерства внутрішніх справ, воно значиться під номером 881 і
належить до Бахмутського повіту. Бахмут зараз майже щодня
з'являється у заголовках газет – або принаймні в щоденних оцінках
британської військової розвідки – як місто, за яке вже десять місяців
ведуться найзапекліші бої і яке російська армія безуспішно намагається
зайняти.
До цієї плутанини з походженням назви додається той факт, що
менонітські поселенці походили не безпосередньо з Йорка, а з іншої
німецької колонії, заснованої ще в середині 19-го сторіччя на Дніпрі.
Можливо, цей факт допоможе прояснити походження назви. А може,
заплутає нас ще більше. І додасть історикам чимало роботи. Було б
набагато простіше, якби це був жарт. Можливо, так воно і було, хто
його зна.
Меноніти – і лютерани, які також знайшли свій новий дім у Нью-Йорку –
пережили більшовицький переворот і примусову колективізацію (село
давно перетворилося на промислову зону з кількома заводами і
вугільною шахтою), але не пережили Другої світової війни. У 1941 році
всіх німців з Нью-Йорка у вагонах для худоби депортували до
Казахстану. Тим, хто не помер у дорозі, дозволили зійти з потяга в
казахському Атбасарі. Незабаром після війни назва Нью-Йорк зникла, а
1951 року робітниче селище перейменували на Новгородське. Через
сімдесят років йому повернули історичну назву.
Ось уже сім років селище розташоване всього в декількох кілометрах
від лінії фронту. Годі уявити, щоб латиницею його писали інакше, ніж
New York. Стара німецька назва – якщо Йорк справді дав йому своє ім’я
– остаточно загубилася в транслітерації. Lost in Translation, Труднощі
перекладу. Тепер, коли в українськім Нью-Йорку живе майже десять
тисяч людей, він нарешті став маленьким кузеном Big Apple з його
майже десятьма мільйонами.
У жовтні 2021 року Вікторія Амеліна організувала в нашому Нью-Йорку
перший Нью-йоркський літературний фестиваль: з великою кількістю
літератури, поезії, музики та любові. Незважаючи на близькість до
фронту, всі почувалися в цілковитій безпеці. "Тут, в безпосередній
близькості до війни, живуть люди, що не втратили мужности й приїхали
послухати українську й іноземну поезію", – казала тоді Вікторія.
Була ще одна приватна ініціатива – марафон. Нью-Йоркський марафон.
"Марафон, який ніхто не хоче бігти", – таким було його гасло. Не
обов'язково було бігти його в Нью-Йорку, в Україні. Не обов'язково
було бігти марафон, годилася будь-яка дистанція. Насправді взагалі не
обов'язково було бігти. Вистачало лише зареєструватися. Всі учасники
отримували медаль з маленьким шматочком гільзи. Щоб світ не
забував, що Росія воює на Донбасі. За десять днів реєстрацій було
більше, ніж на одноіменний заокеанський марафон. Однак війну на
Донбасі світ усе ж забув.
У 2022 році Віка хотіла організувати в Нью-Йорку наступний
літературний фестиваль. І хоча чимало речей вже підготували, він не
відбувся. Зате майже через два роки після першого фестивалю – і тут я
відступаю від оригінального тексту – відбулося щось інше: у вересні в
Карпатах провели New York Camp, освітній табір для молоді з
українського Нью-Йорка. Це теж була ідея Віки. Ми контактували з
Вікою, коли я писав свій текст – я про щось її розпитував, а вона
попросила мене згадати про майбутній табір. І, якщо можна, про те, що
табір буде за підтримки посольства Швейцарії в Україні. Про табір я
згадав, про країну альпійських годинникових “однооких
пацифістів” (одноокими пафифістів колись назвав Орвел) – ні. Я стільки
на них наїжджав у своїх текстах, що від цього було б лише гірше.
Від Нью-Йорка до підніжжя Говерли, найвищої вершини українських
Карпат, близько 1300 кілометрів. Відстань між американським Нью-
Йорком і горою Мітчелл, найвищою вершиною американських
Аппалачів, лише трохи менша. На відміну від двох Нью-Йорків, ці дві
гори висотою трохи понад 2000 метрів, не надто різняться. Українська
Говерла навіть на кілька метрів вища. Рахунок зрівнявся. Німецькі
меноніти були б задоволені.
Львів, 31 липня 2023 року, ранок
У списку контактів мого смартфону зростає кількість мертвих. Повільно
і невблаганно. Я гублюся. Не знаю, як бути. Може, це просто дуже
особиста проблема. Такий собі мій пунктик. Увагу на це я вперше
звернув на самому початку нульових, коли мобільні телефони з
шаленою швидкістю почали захоплювати світ. А може, й трохи пізніше,
коли у мене вкрали перший мобільний телефон. То була незґрабна
модель, з корпусу стирчала маленька антена із затупленим шпичаком,
щоб при суперечці ніхто бува не наніс опонентові тілесних ушкоджень.
Але якби тим обрубком хтось штурхнув іншого під ребро, заболіло б
добряче. Невдовзі технічний прогрес викинув обрубок на технологічний
смітник.
Незабаром у моєму мобільному телефоні зіпсулася батарея, тоді вони
були недовговічні. Потрібно було придбати нову. На початку розвитку
мобільного зв'язку в нашій країні для цього був лише один варіант –
базар. Точніше, радіобазар, як називали блошині ринки різних
електронних деталей, вживаних комп'ютерних мікросхем та іншого
електронного мотлоху. З цією метою два-три дні на тиждень відчиняв
двері старий радянський кінотеатр. До свого первісного призначення
він так і не повернувся. Чимало кінотеатрів спіткала сумна доля
комуністичної імперії: їхній занепад почався вже наприкінці радянської
епохи з появою бразильських і мексиканських мильних опер, які
виринали на нашому телебаченні, що поступово забарвлювалося в різні
кольори.
Продавці розкладали свій крам у погано освітленому вестибюлі, на
хитких, розміщених у формі прямокутника столах. Усе скидалося на
мурашник, де кожен займався своєю справою. Покупці торгувалися,
гендлярі рекламували свій товар, а кишенькові злодії вишукували собі
жертву.
Якраз коли я купував нову батарею, з кишені моєї куртки хтось поцупив
мобільний телефон. Я помітив це майже відразу, щонайпізніше через
п'ять секунд, тобто на п'ять секунд запізно. Піймати злодія в натовпі
було нереально. Я стояв, мов телепень, тримаючи в руці нову батарею,
яку вже нікуди було вставляти. Співчутливо глянувши на мене,
продавець забрав її в мене з рук і повернув гроші. Я був, безперечно, не
першим ідіотом, що таким чином позбувся свого мобільника. Дика
Східна Європа вкотре продемонструвала свій норовливий характер, що
його так любить демонізувати західна жовта преса й так обожнюють
західні інтелектуали.
Не пам'ятаю, чи у списку контактів того першого мобільного телефону
вже були померлі. Так чи інак у новий усі контакти мені довелося
вносити вручну. Це було не дуже складно, бо контактів тоді було не так
вже й багато. Але останнім часом з кожним новим померлим я
опиняюся перед проблемою. Не можу видалити контакт. Ніби
видаляючи номер померлого, стираю пам’ять про людину. Тому всі
покійні у моїй телефонній книзі залишилися. Одного разу мені
зателефонували з того світу (номер телефону дали іншій людині), іншого
разу я отримав з потойбіччя спам (очевидно, зламали акаунт).
Життя безтурботно минало, і у списку контактів мого мобільника
з’являлися нові померлі. І різноманітні причини їхньої смерти. Рак,
інсульти, автомобільні аварії, смертельні травми, серцева
недостатність. Померлих було не так багато, але їхня кількість невпинно
зростала. Згодом почалася пандемія коронавірусу. А потім велика
війна. Ніби російські ракети, міномети, танки та всіляка інша зброя
мають на меті не лише вбивати твоїх друзів, знайомих і всіх українців,
що не хотіли ставати росіянами – ба навіть і тих, що хотіли, – але й
“розрідити” список твоїх контактів. Заміною смартфона тут вже не
зарадиш.
Колись телефонні номери й адреси ми записували в блокнот. Кожен
запис на папері залишався назавжди. Його можна було закреслити,
якийсь урядник міг би поставити штамп: "Помер". Ми, прості смертні,
так не робили.
Зрештою, нотатником користувалися ми нечасто. Радше покладалися
на свою пам'ять. Усі важливі телефонні номери знали напам'ять. А в
часи, коли телефонних апаратів було небагато, майже кожен номер був
важливим. Ми швидко запам'ятовували, як довго деренчить циферблат
телефона, повертаючись у початкове положення після набору певної
цифри; згодом, коли телефони стали кнопковими, запам'ятовували
висоту тону кожної кнопки й рух пальців.
Але пора нотатників минула. Тепер номер треба було набрати лише раз
і зберегти. Напам’ять телефонних номерів більше ніхто не знає. Так
само, як без Google Maps зараз годі знайти дорогу до готелю. А якщо
навігаційна система чого доброго дасть збій, можна опинитися в річці.
Людський мозок лінивий і не запам'ятовує того, що йому (більше) не
потрібно. Настала епоха “асистентів міграції”. З одного смартфона на
інший дані переносяться автоматично і швидко. Опція "не переносити
покійних" відсутня. Можливо, у майбутньому її додадуть, цю функцію
контролюватиме штучний інтелект. Іноді він помилятиметься. Хтось із
мертвих опиниться серед живих. Або навпаки. Штучний інтелект
завжди має свої коники. “Асистенти міграції” полегшили людям життя.
Усе менше рішень ми мусимо приймати самостійно. Вибір у нас забрали
алгоритми. Як колись комунізм. Мабуть, не випадково деякі люди
відчувають за ним певну ностальгію.
Львів, 5 серпня 2023 року, ранок
Для німецького жіночого футболу цей тиждень був не найкращий. Мало
того, що національна збірна вилетіла з чемпіонату світу вже на
груповому етапі, то ще й інформацію про жіночий футбол у ранковій
програмі Deutschlandfunk Kultur витіснила тема "дерусифікації" України.
Погана новина для жіночого футболу і фемінізму. Але добра для
України, яка хоча б таким чином залишається у фокусі уваги медій.
Іноді у мене складається враження, ніби німці журяться. Через
"знищення" російської мови і культури в Україні. Через ліквідацію
імперської спадщини. Можливо, це мені лиш так здається. У наш час
легко впадаєш у надмірну вразливість. Залишається сподіватися, що
принаймні не менше німці стурбовані тим, що російська нападницька
війна нищить українську культуру. Андрій Курков у The Guardian пише,
що ця агресія уже забрала життя близько 30 авторів і авторок, поетів і
поеток, видавців і видавчинь. Це більше, ніж за останні п'ять років усі
разом узяті німецькі, австрійські та швейцарські видавництва видали
перекладів з української. Тридцять людей. Тридцять голосів, що більше
не прозвучать, не напишуть жодного рядка, не видадуть жодної
книжки. Важка втрата для української культури. Не кажучи вже про
цілеспрямовані ракетні атаки на українські бібліотеки, цинічний
грабунок музеїв чи публічні спалення книжок на окупованих територіях.
І це далеко не перші й не єдині втрати, яких Росія завдала українській
культурі.
Терміни на зразок "дерусифікації" чи "деколонізації" – перший зараз
широко використовується у повсякденному вжитку, а другий – у назві
закону, що набув чинності наприкінці липня – похідні. Вони є реакцією
на процеси, які їм передували й наслідки яких ми намагаємося
подолати. Обидва поняття передбачають "материнський термін" –
русифікацію та колонізацію, під час яких українську мову та культуру
забороняли, придушували, таврували як діалект російської або
неповноцінну селянську говірку. Саме те й відбувалося протягом
останніх сторіч. Але не тільки. Бо були й набагато гірші речі. У царській
імперії українських письменників, поетів і художників ув’язнювали або
відправляли на заслання, а за часів сталінської диктатури 1930-х років
масово вбивали. Навіть у пізніші часи, коли радянський мінотавр
мутував і вже не вимагав стільки людських жертв, комуністичний
монстр продовжував пожирати дисидентів і письменників,
відправляючи їх до лікарень примусової психіатрії або замикаючи в
таборах ГУЛАГу. Список їхніх імен довгий, дехто з них – як-от
український поет Василь Стус, що помер 1985 року в таборі Перм-36 –
не пережили жорстоких знущань своїх катів.
Хоча це звучить майже тривіально й невинно, але водночас з
репресіями перейменовували вулиці й населені пункти. Скрізь, де
з'являлася імперія, вона маркувала територію своїми назвами і
пам'ятниками. За радянських часів це робилося переважно з
ідеологічних міркувань. Передовсім у союзних республіках імперія так
намагалася підкреслити російське панування. Це був маркер: ці
території належать "нам", радянській імперії. Щось схоже відбувалось і
в країнах Східної Європи. Пам'ятники Пушкіну означали приблизно те ж
саме, що й пам'ятники Леніну: "Це наша територія, тут командуємо ми".
"Русский мир" поширювався силою ще до того, як виник сам термін і
його привласнила собі путінська пропаганда.
Нещодавно під час чергової повітряної тривоги – це була вже третя чи
четверта за день – я влаштувався у коридорі між двома товстими
стінами й почав гортати довідник вулиць Кельна. Там я не знайшов ні
Достоєвського, ні Пушкіна, ані Чехова з Толстим. Чому? Чи означає це,
що мешканці Кельна не цінують цих письменників? Напевно, ні.
Відповідь проста: тому що Росія чи Радянський Союз ніколи не
окупували Кельн. А от у Східній Німеччині, яка присягнула на вічну
дружбу з СРСР, картина була іншою. Можливо, для того щоб
радянським гарнізонам було легше орієнтуватися, а солдатам –
почуватися як удома, Маяковських і Чайковських там було вдосталь.
Тут я хотів би дещо прояснити. Я не прихильник "cancel culture". Аж
ніяк. Але ні Росія, ні Радянський Союз ніколи насправді не переймалися
власне культурою, а піклувалися передовсім її інструменталізацією в
пропагандистських цілях, щоб утвердити свою сферу впливу.
Ігнорування цього факту та ідолопоклонство західних інтелектуалів
перед російською культурою (яка, безсумнівно, породила кілька
великих імен) спричинило небезпечну соціальну сліпоту. Сліпоту, з якої
живилася не лише певна західна культурна зарозумілість (чи може,
зарозумілість була причиною сліпоти?), але й сліпоту, яка частково
спричинювалася до піднесення російського неоімперіалізму, що врешті-
решт призвело до фашистської манії. Таку ж сумну роль відіграла й
торгівля: адже від доходів з неї путінський режим будував не школи та
лікарні, а танки й ракети.
Не дивно, що зараз на тлі брутального російського вторгнення українці
роблять усе, щоб остаточно відмежуватися від імперської спадщини й
"русского мира", приналежности до якого вони не відчувають. Але
російська агресивна війна лише прискорила процес, що тривав давно й
мав місце у багатьох державах колишнього східного блоку.
Перші перейменування відбулися незадовго до розпаду Радянського
Союзу. На заході країни, де російсько-радянське правління було
відносно коротким – але часто не менш жорстоким – й тривало трохи
більше п’ятдесяти років, справи пішли швидше. Усі три іпостасі Леніна –
дві вулиці та пам'ятник – зникли з міського пейзажу Львова ще до того,
як імперія розчинилася в повітрі. Багатьом населеним пунктам в Україні
повернули їхні історичні назви. Місто Марії знову стало Маріуполем;
лише старше покоління знає, що до 1989 року воно носило ім'я
радянського партійного функціонера Жданова, який прославився,
серед іншого, своєю сумнозвісною культурною доктриною
("ждановщина") і пов'язаними з нею переслідуваннями письменників і
митців. А Луганськ повернувся до своїх історичних витоків, струсивши з
себе ім'я соратника Сталіна, Ворошилова, наче не міг більше зносити
тягар цього злочинця.
Новими поштовхами стали Євромайдан, російська анексія Криму та
розпочата Росією війна на Донбасі. Після цього українці вирішили
попрощатися з усіма комуністичними назвами, ухваливши в 2015 році
навіть відповідний закон. Сьогодні навряд чи хтось пам'ятає, що до
2016 року місто Бахмут, яке лежить на сході країни й за яке чимало
місяців ведуться запеклі бої, носило назву Артемівськ (рос. Артемовск),
на честь більшовицького диверсанта з певдо Артем (насправді Фьодор
Сергєєв).
Тепер українці хочуть вжити послідовних заходів й проти імперської
спадщини. Це означає, що з українських міст і селищ має зникнути
якомога більше російських назв, включно з іменами більшости
російських письменників і композиторів. Західний інтелектуал, який
сонячного суботнього дня потягує вино на терасі над Райном, може, й
зморщить обурено носа. Але під російським ракетним обстрілом або в
бомбосховищі відчуваєш ці речі інакше. Тут усі російські назви
сприймаються виключно як те, чим вони є насправді – старими
символами імперської присутности.
З усіх російських письменників ні Чехов, ні Достоєвський, мабуть, не
випадково не потрапили до десяти найпоширеніших українських
топонімів і назв вулиць. Натомість бачимо тут – насамперед –
Алєксандра Пушкіна, який часто зневажливо висловлювався про
українців. Інша справа – Достоєвський, який хоча й був імперським
шовіністом, як ніхто інший описав найглибші прірви російського
суспільства. За часів Сталіна його вважали реакційним і викинули зі
шкільних підручників. Лише через кілька років після смерти диктатора
твори Достоєвського повернули до програми, але вулиць на його честь
назвали небагато, в Україні їх не набереться й трьох десятків.
Новий закон з довгою назвою "Про засудження та заборону
пропаганди російської імперської політики в Україні та деколонізацію
топоніміки" не є абсолютно бездоганним. Його вже пристрасно
обговорюють в соціальних мережах, не обійдеться без дискусій й у
містах та громадах, які займатимуться перейменуванням. Але згідно з
останніми опитуваннями три чверті українців підтримують проєкт.
Навіть якщо в деяких випадках перегинають палицю, для чого, до речі,
жодного закону й не треба. Торік в Івано-Франківську жертвою
перейменування ледь не став радянський фізик, дисидент і
правозахисник Андрій Сахаров. Сахарова врятував лише рішучий
протест колишніх радянських дисидентів. Принаймні половину. Другу
половину вулиці все ж перейменували.
Громади Лозівського району на півдні Харківської області були серед
перших, що після звільнення від російських окупантів вирішили
повністю позбутися російськиї назв. Безпосередній контакт із
жорстокістю "русского мира" залишив травму, яку ледве чи вдасться
загоїти. Тож якщо своєю злочинною нападницькою війною Путін чогось
і домігся, то саме цього – "дерусифікації" України